Словом, наявність онтологічного центру є символ цілісності й життєздатності, а децентрованість – знак розпаду й смерті будь-якої системи незалежно від рівня її організації.

Наявність же ієрархічного первня, тобто присутність протилежностей вищого й нижчого, досконалого й менш недосконалого, упорядкованого й хаотичного в бутті системи, є показник її еволюційного статусу та можливостей прийдешнього вдосконалення. Ієрархічно організовані багато «неживих» і всі живі системи; ієрархічна будь-яка гарна система управління і будь-який соціальний організм, який припускає гармонічний розподіл соціальних ролей і функцій. Не нижче визначає вище, а навпаки: вище спрямовує та організує нижче, а цільова детермінація (або детермінація майбутнім) є найважливіший тип детермінації, особливо в суспільстві. Знищте цілі й зруйнуйте ідеали в людському бутті, і воно позбудеться найбільш істотної структуроутворюючої своєї риси, тому що людина тим і виділяється за своїм онтологічним місцем у Космосі, що на відміну від усіх інших істот здатна не адаптуватися до світу, а свідомо перетворювати у відповідності зі своїми цілями й інтересами як власні основи поведінки, так і зовнішні умови існування.

Здатність свідомо будувати своє особисте життя у відповідності з вільно обраним високим ідеалом і перебудовувати матеріальне буття відповідно до ідеальних вимог майбутнього – це дві дуже важливі ознаки висхідного людського буття, що протистоїть буттю статичного й конформного, позбавленого ієрархічного первня. Тут немає ніякої апології утопізму.Навпаки: гірша із усіх можливих утопій – обожнювання дійсного стану справ і вдоволення своєю людською обмеженістю. Якщо в людському бутті немає сяючих вершин, то їхнє місце обов'язково посяде зяюча прірва; якщо людина й історичний народ, як говорив B.C.Соловйов, не прагнуть вищого, то вони «неминуче тяжіють і спадают на рівень тваринності»¹.

Іншими словами, якщо в людському існуванні немає ідеального «вертикального» виміру, те нема й ніякого його еволюційного матеріального перетворення, а є неминуча стагнація і деградація. Отже, якщо наявність онтологічного центру забезпечує порядок і стійкість яккого-

¹ Див.: Соловьев B.C. Сочинения. В 2 т. Т. 2. М., 1989. С. 604.

небудь буття, то наявність ієрархічної організації з явно вираженою вертикаллю визначає його еволюційний потенціал.Подібне існування й може бути назване буттям справжнім, якемає міцні субстанціальні основи.

І от якщо ми після такого вступу повернемося до університету, то виявиться, що його центром, починаючи з моменту побудови, є Головна споруда. Не беручись тут скривдити «стару» споруду на Моховій, визнаючи її історичність і близькість до центру Москви, все-таки визнаємо, що вона для нас є насамперед пам'ятником. Цей пам'ятник виконує важливу функцію наступності, але в ньому загублена спрямованість умайбутнє.

Інша справа – Головна споруда МГУ на Воробйових горах. Вона за своєю архітектурою спрямована у майбутнє, немовби відображаючи в цьому вигляді період бурхливого розвитку науки в нашій країні, що у буквальному значенні вивів нас у Космос. Одночасно, коли Ви дивитеся з Головної споруди на Москву, що розкинулася перед ним, то відчуваєте себе вартою на капітанському містку величезного корабля, що пливе над Москвою та Росією, як відомо, і в буквальному значенні¹.

Але це тільки перше враження будь-якої людини, яка глянула на університет з боку. Якщо ж подивитися на архітектуру Головної споруди більш глибоко, то і її внутрішня архітектура дуже символічна й відображає, по-перше, абсолютно точно основну ідею університетського життя й університетської освіти й, по-друге, наочно, тобто у своєму архітектурному образі, втілює універсальні принципи стійкого й висхідного існування як такого.

Справді, у структурі Головної споруди цілком чітко виражена опозиція периферії і центру, але не конфронтуючих, а гармонійно врівноважуючих одне одного, де око цілком природно рухається від периферійних зон до центрального корпусу, в якому саме й зосереджені університетські органи управління та ряд його головних факультетів. Тобто архітектурний центр є водночас і онтологічним центром, тобто центром Буття Університету, з якого здійснюється управління, в якому розробляються стратегічні проекти. Не випадково уважний студент або співробітник МГУ, входячи в центральну частину Головної споруди, а тим більше піднімаючись на його 9-й і 10-й поверхи, відчуває незримий вплив і притягання цього просторового «ядра» університету. Зверніть увагу: ця діалектика центру і периферії ясно виражає щаблі адміністративного академічного зростання, якщо хочете, внутрішньоуніверситетської кар'єри, що реалізується в статусі ректора МГУ. Іноді журналісти, які потрапляють у свята святих – Зал засідань Ученої ради, – губляться й не можуть зробити тут гарний знімок. При цьому часто кажуть: що б тут не знімати, однаково виходить сталінський ампір. Але ми б поправили їх. Це не сталінський ампір, це вираження статусу Московського університету, який колись був заданий його засновниками, тобто статусу імперського університету.

¹ Тому що стоїть на рідкій основі.

Однак у Головній споруді Московського університету не менш виразно підкреслено й ієрархічний, спрямований вверх первень буття, адже всі її горизонталі й усі вертикальні лінії вінчаються високим золотим шпилем, що немовби поєднує в ціле й наділяє смислом усі утворюючі споруду архітектурні елементи. У цій вертикальній спрямованості все символічне. Щоб досягти вершини, необхідно підніматися вверх поступово, щабель за щаблем, ярус за ярусом, і чим вище – тим вужча горизонталь і різкіша вертикаль і тим менше тих, хто зумів туди зійти. Але хіба в цьому не виражена сама суть університетського життя в єдності можливостей педагогічного зростання (асистент – доцент – професор) і наукового сходження, де людина може послідовно пройти щаблі студента – аспіранта – кандидата – доктора наук і де, нарешті, вищим визнанням його наукових заслуг може стати звання академіка?¹ Хіба ця вертикаль і світло², котре вона несе, не задають твердий алгоритм особистого професійного вдосконалення вчених і не постають наймогутнішим чинником загальної еволюції наукового знання? І хіба не має на увазі ця істинна ієрархічність буття істинної свободи, невіддільної від служіння вищому й приборкання своїх низинних імпульсів і пристрастей?

Якщо ж тепер спробувати виявити загальну архітектоніку – немовби ейдос – Головної споруди МГУ, то неважко побачити, що це чотиригранна піраміда –одна з найбільш досконалих і стійких фігур, ідеально синтезуючий принцип онтологічної центрації з вертикальною спрямованістю. У цьому теж є глибокий метафізичний смисл. Університетське знання й освіта відсилають до принципу універсальності, але ж саме чотиригранна піраміда ідеально виражає ідею єдності в різноманітті, коли кожна з чотирьох граней незамінна й неповторна в рамках цілого, але сирається на спільну з усіма основу, а чим вище по ній піднімаєшся, тим чіткіше проступає її зв'язок і близькість із трьома іншими гранями аж до їхнього повного збігу у верхній точці піраміди.

І тут цілком можна вподібнити кожну з граней одній із чотирьох фундаментальних груп наук, які утворюють класичну систему університетської освіти.

Маються на увазі науки логіко-математичного циклу (математика, логіка, інформатика), предметом яких є загальні структурні закономірності буття.

Природничі науки, які вивчають закономірності природного цілого (або закони тілесної організації світу): фізика, хімія, біологія, географія, геологія, ґрунтознавство, медицина.

Науки суспільствознавчого циклу, що вивчають об'єктивні закони різних сфер суспільного життя (або закони надтілесної організації світу), – право, економіка, соціологія, філологія.

¹ Зверніть увагу, що, очевидно, зовсім не випадково часто річні загальні збори дійсних членів Російської академії наук проводяться саме в Актовому залі МГУ.

² До речі, золотий колір університетського шпиля й увінчуючих його колосків – це пряма і точна символіка горишнього кольору.

Гуманітарні науки у власному розумінні слова, що вивчають продукти свідомої творчості людини, – наукознавство, мистецтвознавство, літературознавство, з певними застереженнями – культурологія й релігієзнавство.

Є також дві науки, які перебувають ніби в основі університетської піраміди, – це історія та психологія. Перша присутня у складі будь-якої науки, тому що кожна з них має історичний вимір, а друга вивчає головну складову будь-якої наукової діяльності – саму людину.

Але є й цілком особливий тип знання, особлива «наука», завершуюча весь будинок університетської освіти, – це філософія.Вона втілює ідеал цілісного, доказового й систематичного знання, не абстрактного й холодного, відірваного від людини, а, навпаки, знання глибоко конкретного й життєвого – живознання, за висловленням ряду російських філософів, здатного лягти в основу вільної та відповідальної поведінки людини у світі.

Отже, є досить вагомі підстави стверджувати, що, по-перше, існування Московського університету цілком відповідає універсальним критеріям буття міцного й висхідного; і, по-друге, привабливість Головної споруди МГУ багато в чому пояснюється тим, що вона винятково точно і ємко цю метафізику університетського буття виражає. Однак існують і інші важливі метафізичні функції, які виконує Московський університет і без яких неможливо уявити собі російське буття в цілому.

Москва має чітко виражений онтологічний центр – те джерело, з якого вона почала рости, навколо якого розверталися основні події її історії і який дотепер символізує єдність і велич Росії. Це – Московський Кремль. Однак у столиці є й ряд інших онтологічно поєднаних із Кремлем, але все-таки самостійних ландшафтно-метафізичних центрів, якінадають їй неповторної своєрідності та глибинної гармонії. І знов-таки першимз таких центрів є Головна споруда Московського університету.

Власне, і старий комплекс споруд МГУ на Моховій мав досить визначений смисл свого розташування – прямо навпроти Кремля, немов знаменуючи появу світського духовного первня московського (та й загальноросійського) життя й виступаючи в ролі органічної противаги первню церковно-політичному, втіленому в кремлівських храмах, палацах і вежах. Однак лише після будівництва Головної споруди МГУ на Воробйових горах метафізичне призначення Московського університету в рамках московського культурного ландшафту дістало завершену й адекватну архітектурну форму.

Насамперед відзначу, що місце будівництва Головного корпусу МГУ на Воробйових горах було обране винятково вдало. Це – одна з пануючих московських висот, з якою за значенням може зрівнятися хіба що знаменитий пагорб над Москвою-рікою в Коломенському. Але той був давно помічений і блискуче архітектурно оформлений нашими предками за допомогою будівництва царської садиби й особливо знаменитої церкви Вознесіння – символу духовної чистоти і вертикальної спрямованості людини в «вищі небеса». Воробйові гори також завжди шанувалися жителями Москви як особливо благодатне

й значиме місце (тут досить згадати знамениту юнацьку клятву Герцена й Огарьова на Воробйових горах, давнє будівництво на високому правом березі Москви-ріки монастирів і храмів), але на відміну від Коломенського пагорба цей простір протягом сотень років все-таки не зміг отримати архітектурно-культурного оформлення й метафізичного осмислення, гідного цього дивного природного місця, тобто саме того, що й перетворює чисто природний ландшафт, нехай потенційно і винятково значимий для людини, у ландшафт власне культурний.

Перенесення основних факультетів університету на Воробйові гори й особливо будівництво його Головної споруди стали найважливішим чинником оформлення культурного ландшафту не тільки південної частини Москви, а й усієї столиці в цілому. Відтепер Москва отримала свій другий – давно очікуваний – онтологічний центр, який гармонійно врівноважує та заповнює Кремль.Головну споруду МГУ добре видно з різних точок московського простору; вона виділяється доречністю свого розташування та м'якою гармонією ліній порівняно з усіма іншими висотними спорудами Москви. Підносячись на відстані від історичного центру, вона не придушує інших міських ансамблів, а скоріш органічно завершує Москву на зразок царської корони, особливо гарної у променях призахідного сонця. І якщо Кремль із золотими куполами й червоними вежами за своїм серединним розташуванням, колірною символікою, політичним і метафізичним статусом закономірно називають серцем столиці, то університет, який нагадує розпрямлені білі крила могутнього орла, хочеться вподібнити осередку її розумних творчих сил і енергій. І якщо Кремль ідеально втілює материнську – народжуючу й зберігаючу – іпостась нашої столиці (та й усієї Росії в цілому, адже слова «Москва» і «Росія» – це слова жіночого роду!), то МГУ символізує її чоловічий лик – інтелектуальний, цілеспрямований і вольовий.

Московський університет за своїм метафізичним – незримим для тілесного ока й незбагненним для мертвущого розуму – статусу є в московському культурному ландшафті просторовим осередком і символом наукового розуму, центром притягання для людей (особливо молодих), які прагнуть безкорисливого шукання істини й знаходження твердих наукових знань.

Щоб відчути своє історичне коріння і знайти моральний заряд бадьорості, москвичі (та й усі російські люди) приходять на Красну площу до стін Московського Кремля. Краще ж місце в Москві для знаходження творчого натхнення й просвітління душі – береги Москви-ріки в Коломенському з храмами Вознесіння й Усікновення глави Іоанна Предтечі. Але найбільш благодатним місцем для раціонально-відстороненого погляду на світ завжди були, є і будуть Воробйові гори з гостроверхою спорудою Московського університету над ними.

У цьому плані зовсім не випадково, що такою величезною популярністю користується оглядова площадка на Воробйових горах. Там завжди повно людей. З неї, як з величезної дзвіниці, видні всі московські межі. Якщо вигляд університету знизу, тобто погляд на нього з товкотнечі московських вулиць, нагадує людині про

можливості наукових зльотів і велич шукаючого розуму, то споглядання Москви з висоти Воробйових гір, навпаки, дає можливість розумному духу ніби ширяти над потоком повсякденного життя, переборюючи замкнутий міський простір і обдивляючись цілком свої володіння. Саме звідси можливий вищий розумний і критичний погляд на розташовані нижче земні межі й на своє місце в цьому бурхливому світі. Тут – під благодатним метафізичним покровом Московського університету – можна об'єктивно зважити різні цінності й зробити правильний життєвий вибір.

Словом, Московський університет є безумовно значимим елементом московського культурного ландшафту з цілком певним метафізичним змістом і функціями. Заберіть із Москви цей її найважливіший онтологічний центр, надломіть цю наочно-розумну вертикаль її буття (звичайно, не в буквальному, а в переносному значенні слова!) – й, запевняємо Вас, на очах трісне й надломиться все московське культурне буття. Воно попросту немислимо без МГУ в усіх його іпостасях.Однак у Московського університету є й інші, мабуть, ще більш важливі «зовнішні» метафізичні функції, які він виконує на великих просторах Росії.

Московський університет найкраще виявляє свій ноуменальнийвимір не тільки з деякої просторової та часової дистанції, а й – яким би парадоксальним це не здалось – у ситуації історичної позачасовості, коли у феноменальному калейдоскопі історичних подій і боротьбі суєтних марнославств забуваються тверді метафізичні основи соціального буття, тобто форми його онтологічної центрації та його дороговказні духовні віхи. Тоді-то символом епохи й стає не світлоносна піраміда, а темне кореневище –постмодерністська ризома, що живить душу «підпільної людини», а також різноманітні мережі, начебто б децентровані й позбавлені «тоталітарного ієрархічного первня», але насправді завжди втілюючі принцип «переверненої піраміди» і псевдоієрархії, тому що всі ниточки в мережі завжди зійдуться до сидячого в засідці павука чи до «рибалки» – ловця людських душ.

Саме в ситуації історичної позачасовості й безпам'ятства стає цілком очевидною найважливіша метафізична функція Московського університету – бути онтологічною віссю й потужною геополітичною скріпою пострадянського простору.Поверх політичних границь СНД, поверх усіх національних і ідеологічних вілмінностей існують найміцніші професійно-корпоративні зв'язки між випускниками університету, причому це почуття соціально-корпоративної приналежності буває часом сильнішим і значнішим у ціннісній шкалі особистості, ніж її успіхи на політичному чи адміністративному поприщі.

Величезна кількість випускників МГУ входить у керівні органи усіх країн ближнього, та й далекого зарубіжжя! Скільки з них тепло згадують свої університетські роки! І, отже, не стільки через економіку й зовнішньополітичні зв'язки треба реінтегрувати пострадянський простір, скільки через поставлену на державні рейки актуалізацію академічних – особистих і наукових – зв'язків під егідою Московського університету. Зв'язки на основі нижчого й матеріального – завжди нестійкі й ненадійні, завжди підвладні

історичній кон'юнктурі; але зв'язки на основі вищого й духовного – це найбільш міцні, майже надчасові, буттєві зв'язки. Зміцніть культурну, наукову й педагогічну взаємодію між різними народами – й побачите, як справді дивовижно вони будуть ініціювати глибинну економічну, політичну й геополітичну інтеграцію. А от зворотне – невірне!

Наочним підтвердженням справедливості цієї тези слугує сам факт того, що МГУ, так чи так, через євразійське співтовариство, через Союз ректорів або учбово-методичне об'єднання класичних університетів, фактично поєднує загальуніверситетське життя країни і країн СНД, виступаючи їхнім представником у загальносвітовому університетському співтоваристві. Життя кожної університетської кафедри і кожного факультету в будь-якому університеті Російської Федерації (та й в інших вузах) тут виявляється міцно пов'язаним з життям відповідних кафедр і факультетів МГУ, немов тисячі живильних професійних ниток простягаються до єдиного – ієрархічно вищого – центру інтелектуального життя Росії.

До речі, справжня академічна інтеграція попросту не може принизити чиєсь національне чи політичне достоїнство, тому що в її основі лежить добровільне об'єднання на основі спільних університетських цінностей (про них ми ще поговоримо нижче) і принципу природної науково-педагогічної ієрархії. Як в академічному середовищі існує цілком природна повага до професорського звання, так і в міжуніверситетському середовищі існує цілком природне визнання провідної ролі Московського університету, що органічно випливає з його власного метафізичного статусу, про що мова йшла вище.

Але МГУ є не тільки геополітичною, а й незримою соціальною скріпоюпострадянського простору. Якщо запитати, який соціально-корпоративний шар у Росії у своїй переважній більшості не зрадив покликанню, не піддався спокусам дільби власності, не пішов на розрив із традицією і зберіг свою професійну єдність, незважаючи на всі політичні розбіжності, – то відповідь буде досить очевидною: науково-педагогічна інтелігенція. Саме цю соціально-професійну групу, що й нині гідно опирається бездумним педагогічним інноваціям, можна з повною підставою назвати державоутворюючим соціальним шаром.

Але що всі ці роки було справжнім цементуючим онтологічним центром російської науково-педагогічної корпорації? На кого вона рівнялась і рівняється, опираючись ринково-«реформаторській» сверблячці у сфері освіти й відстоюючи старий мудрий педагогічний принцип, що «краще бути зі старою істиною, ніж з новою дурістю»? Знов-таки відповідь буде простою та однозначною: на колектив Московського університету і позицію його ректора. І невідомо, скільки університетських, факультетських і кафедральних колективів зберегли свою професійну та людську єдність у ці роки тільки завдяки тому, що корпоративну солідарність і твердість, яка відображає його метафізичне призначення, зберіг колектив Московського університету. Та й зараз ректори

університетів регулярно з'їжджаються в Москву не стільки заради розв'язання практичних питань, скільки для звірення своїх університетських пульсів із пульсом центрального вузу Росії.

Поки світло служіння істині й своєму народу (а ці речі може протиставляти лише морально хвора свідомість) випромінює шпиль Московського університету, поки міцне університетське науково-педагогічне буття, – до тієї пори він виконує своє метафізичне призначення бути онтологічним центром і провідним магнітом багатонаціональної та поліконфесіональної науково-педагогічної громадськості Росії.

Існує, однак, і третя – найважливіша – інтегративна функція університету на пострадянському просторі. Вона фундує дві попередні функції та міцніше від усього іншого пов'язана із власною метафізикою університетського буття. МГУ являє собою духовну скріпу пострадянського культурно-географічного світу. В самому університетському бутті, як ми пам'ятаємо, міцному та спрямованому, втілюються вищі духовні цінності, що дозволяють мислячій людині знайти твердий ідейний ґрунт під ногами й гідні цілі особистого існування.

Університетський дух утверджує цінність безкорисливого шукання істини, що протистоїть сверблячці сріблолюбства й корисливості, вірність своїм учителям, моральним і науковим принципам всупереч атмосфері продажності й політичного зрадництва.Дух університету – це дух наукового універсалізму, волі до знаходження цілісного та діючого світогляду в єдності віри, волі та розуму, де особливу роль відіграє філософія. «Філософія як цілісний світогляд, – писав у цьому зв'язку професор Московського університету П.Д.Юркевич, – є справою не людини, а людства, яке ніколи не живе суто логічною свідомістю, а розкриває своє духовне життя в усій повноті та цілісності її моментів»¹. Цей синтетичний світоглядний пафос університетської освіти виражає саму суть високої культури і зримо протистоїть еклектичності та мозаїчності культури масової, котра в міру розвитку технічних засобів набуває все більш руйнівного для суспільства характеру.

Університетське буття має на увазі також соборну роботу свідомостей, об'єднаних не тільки приналежністю до єдиного колективу, спільними моральними принципами і науковими проблемами, а найважливішими духовними зв'язками «учитель – учень». Це аж ніяк не виключає, а навпаки, передбачає свободу й автономію творчих особистостей. Саме розвинена індивідуальність у рамках такої соборної спільноти у певних історичних обставинах дістає право говорити від імені цієї спільноти. У ній персоніфікується й через неї ніби виявляється загальна істина. Іноді ця істина здатна виявлятися навіть всупереч розхожим думкам самої цієї соборної спільноти.Дивно, але таку «соборну теорію свідомості» розвивав видатний російський філософ, ректор Московського університету С.Н.Трубецькой. І він же, як ніхто інший, мав повне право заявити: «Той,

¹ Юркевич П.Д. Философские произведения. М, 1990. С. 68.

хто пізнав істину, вимагає, щоб її визнали всі; він один краще від усіх знає те, що всі повинні знати. І тому один перемагає і переконує багатьох у тому, в що спочатку не хотів вірити ніхто»¹.

Тут можна передбачати постмодерністський схлип: «Ах! Це ж типовий приклад репресивного дискурсу!». Але це для тих, скажемо ми, хто не вміє служити вищому та визнавати ієрархічний первень, а тому сам завжди є маріонеткою якогоїсь чужої (і найчастіше не найкращої) думки і завжди сам не проти нав'язати комусь своє суєтне судження. Університетське духовне буття виключає всілякий постмодерн і взагалі всяку інтелектуальну моду.Воно фундаментальне і світлоносне, тому що протистоїть мороку й хаосу в усіх їхніх звабних різновидах. Воно несумісне з культом особистого й часткового, прагнучи до інтегральної та доказової істини. Воно спонукає людину до нескінченного наукового сходження та невтомного особистого вдосконалення, тому що кличе не тільки знати, а й бути, не тільки говорити, а й знадходити. Але метафізика університетського буття настільки ж визначає шлях особистості й жадає від неї цілком певних моральних якостей, як і сама визначається діяннями конкретних особистостей. І як би не була надчасово й надпросторово вкорінена світлоносна метафізика Московського університету, це світло зберігається й приростає лише світлом, яке виходить із живих людських сердець.

Всі виділені вище метафізичні іпостасі та функції буття Московського університету дозволяють, як мені здається, дійти підсумкового висновку.

Університет є «стовпом і утвердженням істини», говорячи мовою П.А. Флоренського; він – центральний світський духовний храм Росії, що наближається за своїм соціокультурним і політичним значенням до Троїце-Сергієвої лаври. Він здатний світити назовні, тому що його власне буття міцне та світлоносне.

Про значення лаври для Росії прекрасно написав отець Павло Флоренський (який, до речі, вчився на фізико-математичному факультеті Московського університету і відвідував філософські семінари С.М.Трубецького) в статті «Троїце-Сергієва лавра і Росія»: «Тут не тільки естетика, а й чуття історії, і відчуття народної душі, і сприйняття в цілому російської державності, і якась важкозрозуміла, проте непохитна думка: тут, саме у Лаврі, хоча й незрозуміло як, складається те, що у вищому розумінні слід назвати суспільною думкою, тут народжуються вироки історії, тут здійснюється всенародний і, разом, абсолютний суд над усіма сторонами російського життя. Це – та всебічна, життєва єдність Лаври, як мікрокосму та мікроісторії, як своєрідного конспекту буття нашої Батьківщини, надає Лаврі характеру ноуменальності. Тут відчутніше, ніж де-небудь, б'ється пульс російської історії, тут зібрання найбільш нервових, відчуваючих і рушійних, закінчень, тут Росія відчувається як ціле»². Це значення духовного релігійного центру Росії лавра, заснована Сергієм Радонежським, оберігає й донині.

¹ Трубецкой С.Н. Сочинения. М., 1994. С. 496.

² Павел Флоренский, священник. Сочинения. В 4 т. Т. 2. М, 1996. С. 353.

Але хіба Московський університет не має своєї унікальної естетики і не символізує напередодні свого двохсотп'ятдесятиріччя вершини народної російської душі та підвалин її державності? Хіба не коївся вустами найбільших вітчизняних мислителів, які вчились і працювали в його стінах, суд над усіма сторонами російського життя? Тут досить згадати імена B.C.Соловйова й І.А.Ільїна, С.М.Булгакова й М.М.Алексєєва, М.С.Трубецького й П.І.Новгородцева. Хіба не є історія МГУ коротким конспектом російської історії трьох останніх століть і не володіє він ноуменальним, метафізичним виміром, який визначає, як і лавра, цілісність російського буття? І хіба не став його зовнішній архітектурний вигляд, про що вже говорилося вище, таким же невід'ємним атрибутом Росії, як і куполи обителі преподобного Сергія?

Московський університет є святинею Росії,однією з її вищих і абсолютних цінностей, причому цінностей живих і діючих, які мають цілком конкретний лик і закликають під свої прапори живих носіїв даної культурної традиції. Святиня – це останнє метафізичне визначення Московського університету, щовключає всі три атрибути останньої: а) бути світлоносним розумним первнем, який протистоїть усякому неуцтву, хаосу й пітьмі; б) просвітлювати душі, сподвигати їх до вільного духовного зростання й удосконалення; в) бути святилищем, храмом, осередком істинного – міцного й піднесеного – буття, де можна причаститися до духу шукання істини й до краси справжньої наукової творчості.

Цю святиню Росії покликані берегти й премножити нині живучі співробітники і студенти Московського університету. І кому як не їм пам'ятати заповіт видатного російського філософа і правознавця, професора МГУ П.І.Новгородцева: «Російський народ не встане з одра, якщо не пробудяться в ньому сили релігійні та національні. Не політичні партії врятують Росію, її воскресить пробуджений до світла вічних святинь народний дух»¹.

¹ Новгородцев П.И. Об общественном идеале. М., 1991. С. 581.

ПЕРЕДМОВА АВТОРІВ

Пропонована читачеві книга є справжнім курсом лекцій, які багато років читались і продовжують читатися на філософському факультеті Московського державного університету ім. М.В.Ломоносова. Ми довго думали, якому жанру книги надати перевагу. Це могла бути монографія, тому що в ній міститься цілий ряд нетривіальних і, сподіваємося, дискусійних суджень. Це міг бути підручник зі структурою, що диктується відповідними офіційними вимогами, але яка мало придатна для освоєння курсу філософії на філософських факультетах університетів.

Філософія є відкритою та неперервно оновлюваною системою, знань, де немає раз і назавжди зафіксованих аксіом, законів і доведених на їх основі теорем. Її жива стихія – нескінченне запитування та напружене міркування над вічними проблемами людського буття, що не можуть набути остаточного й усіх задовольняючого розв'язання. Через це філософія погано стикується з жанром будь-якого підручника, навіть якщо ставиться сугубо прагматичне завдання – дати людині найбільш загальні уявлення про проблеми і методи філософії. Смисловий простір цієї найважливішої сфери духовної культури людства перебуває поза потоком історичного часу, а тому справжнє його освоєння передбачає включення людини в безперервний творчий діалог мислителів один з одним – і тих, хто жив 2500 років тому, і тих, хто творить сьогодні.

Тому нам хотілося, тією мірою, якою це можливо, зберегти живий – відкритий і творчий – дух філософії. Найбільшою мірою, як нам уявляється, це можливо саме в жанрі університетських лекцій. Відповідно до традицій Московського університету лекції тут завжди мають систематичний і авторський характер, коли прилучення до фундаментальних проблем і ходів теоретичної думки передбачає активну і творчу позицію лектора, можливість винесення ним на суд аудиторії ідей і гіпотез із «переднього краю» науки.

Одночасно, згідно тими ж університетським традиціями, запропонований у лекціях матеріал є лиш основою, своєрідним професійним фундаментом, над яким слухачі повинні самостійно, в результаті кропіткої роботи звести споруду свого власного філософського світогляду. Прослуховування лекційного матеріалу має органічно доповнюватись усними дискусіями з колегами на семінарах і, що особливо важливо, самостійною роботою з філософськими текстами. Університетська лекція покликана в цьому плані зорієнтувати студента в морі сучасної філософської літератури, прищепити йому смак до читання філософської класики і дати зразки її кваліфікованої теоретичної інтерпретації. Саме такий синтез систематичності та наукової свободи дозволяє справді прилучитися до філософії, відчути своєрідну красу її гіпотез і строгість доказів.

Автори ясно усвідомлюють певну парадоксальність своєї позиції, тому що пропоновані лекції, вкладені в обкладинку книги, відразу ж набувають характеру якоїсь обов'язковості, втрачають живу смислову творчу напругу, яка присутня на реальних лекціях, коли ти зустрічаєшся із сотнею зацікавлених очей, коли ти реагуєш на їхній вираз і по ходу коректуєш хід лекції, змінюючи смислові акценти, щось виділяючи, а щось, навпаки, переводячи в тінь. Саме в ці миті як ніколи ясною стає позиція Сократа, який виступав проти укладання живої філософської думки в текстову темницю. Але іншої можливості донести свої

філософські напрацювання й багаторічні міркування до читача в авторів попросту немає. Текст був, є і довго ще буде головним засобом передачі філософських смислів.

І, нарешті, останнє зауваження. Наші лекції названі «університетськими». Тим самим ми не просто вказуємо на свою приналежність до Московського державного університету, хоча й пишаємося цим, а на специфіку саме університетської філософії. При цьому ми виходимо з відомої думки І.Канта про різні рівні прилучення до філософії. Суть його позиції полягає в наступному. Існують два щаблі знайомства людини з філософією. Перший щабель – це філософія школярська, тобто призначена для викладання у вищих класах середніх шкіл і гімназій. Оскільки в нас філософія в школі не викладається, то цю функцію виконують курси філософії у вузах. Тут відбувається, справді, лише поверхневе знайомство з філософією як із частиною загальнолюдської культури. Так само в школі знайомлять з математикою, літературою, малюванням, не стаючи при цьому вченим-математиком, письменником або художником.

Але крім цього існує філософія академічна, котра обов'язково має бути присутньою у стінах університетів і професійно вивчатися на філософських факультетах. Академізм зовсім не означає догматизму, як це іноді намагаються представити «вільно» мислячі філософи, а являє собою освоєння необхідної школи філософування, без якої справжньої свободи філософської думки бути не може.

Складний за змістом матеріал неможливо викласти просто, але його можна викласти зрозуміло і, сміємо сподіватися, цікаво, а кращим засобом для такого викладу є саме класичні університетські лекції. Тому, помізкувавши, ми обрали саме цей жанр. Зрозуміло, що повністю відтворити на папері дух і загальну тональність класичної академічної лекції неможливо: там є присутнім і строге доведення, і вільний політ фантазії, і жарт, і теоретичний експромт, і обов'язковий момент філософської сповідальності. Але ми постаралися посильно передати цей живий вимір університетського філософування, максимально наблизивши стилістику, тематику й архітектоніку нашого курсу до реальних лекцій, які протягом багатьох років читалися авторами на філософському факультеті МГУ Єдине, що при такому варіанті виявилося абсолютно неможливим зробити (не наносячи збитку змістовній стороні справи), так це відтворити однаковий часово-смисловий обсяг реально читаних лекцій. Тому в книзі лекції можуть досить сильно відрізнятись одна від одної за своїм обсягом.

Хотілося б також сказати про «кухню» створення цієї книги. Дуже часто, і автори самі неодноразово брали участь у такого роду працях, співавторство полягає в досить формальному об'єднанні під однією обкладинкою частин тексту, роздільно написаних кожним з авторів. Ми від самого початку відійшли від цієї традиції. Перед вами праця дійсно співавторів, які погоджували кожен розділ цієї книги шляхом її кількаразового перехресного читання. Інакше кажучи, кожен автор створював базовий текст, потім він перечитувався співавтором, далі текст після виправлень знову читався автором, і потім приймалося спільне рішення. На якомусь етапі сам цей процес став настільки цікавим для нас, що навіть виникла ідея видати книгу разом з усією перепискою (тому що автори розділені сьогодні великою відстанню), тому що в ній містилася дуже цікава полеміка з багатьох питань. Нам довелося від цього відмовитися, оскільки це значно збільшило б обсяг книги.

Автори плекають скромну надію, що їхня праця буде корисною не тільки для студентів-філософів і професійних викладачів вузів, а й для всякої мислячої людини, яка забажавши прилучитися до найбільш життєво важливого виду знання, яке коли-небудь, створювалося людиною. Ім'я йому – філософія, любов до мудрості.

Алтай – Москва Травень 2004 року

РОЗДІЛ I