ДВОЇСТИЙ ХАРАКТЕР ФІЛОСОФСЬКОГО ЗНАННЯ

1. ФІЛОСОФІЯ ЯК РАЦІОНАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНА СВІДОМІСТЬ

Коротко простеживши шляхи розвитку європейської метафізики¹, ми постаралися показати, що головною метою філософії завжди було цілісне осмислення світу і людини, де спекулятивна та натурфілософська спрямованість на пошук першооснов буття, котрі задають міцні основи наукам і соціальному існуванню людини, невіддільна від пошуків смислу життя окремою людиною. В остаточному підсумку навіть найбільш умоглядні й складні філософські системи типу гегелівської завжди прагнуть дати відповіді на ключові світоглядні питання типу кантівських «що я повинен робити?» і «на що я можу сподіватися?». Звідси найважливішою особливістю філософії постає подвійність її предмета.

Філософія перебуває поза крайностями вузького предметного пізнання науки і релігійної віри, будучи своєрідним інтегративним утвором, у якому органічно поєднуються раціонально-теоретичні та ціннісно-світоглядні компоненти. Вона спирається на всі форми свідомості від науки до релігії, від повсякденного до розвиненого теоретичного мислення, коли здійснює свої узагальнення, коли дає універсальну картину буття. Однак із другої половини XIX століття зв'язок філософії з наукою стає особливо тісним і неоднозначним, породжуючи крайні позиції в трактуванні їхніх взаємин, що було продемонстровано вже на прикладі гегелівської філософії. Тому необхідним є докладний аналіз цієї теми. Що стосується взаємозв'язків між філософією та релігією, то ми приділимо цьому увагу в наступній лекції.

Ясно, що зв'язки між наукою і філософією фундаментальні, а багато найбільших філософів були водночас і видатними вченими. Досить буде згадати імена Піфагора й Фалеса, Декарта і Ляйбніца, Флоренського і Рассела. Науку і філософію ріднить те, що вони є сферами раціональної та доказової духовної діяльності, зорієнтованими на досягнення істини, яка в її класичному розумінні є «форма узгодження думки з дійсністю». Однак між ними є щонайменше дві серйозні відмінності, які відразу впадають в око.

Перша відмінністьполягає в тому, що будь-яка наука має справу з фіксованою предметною сферою і ніколи не претендує на формулювання універсальних

¹ До її долі наприкінці XIX – XX столітті ми ще спеціально звернемося на наступних сторінках у розділі II «Онтологія».

закономірностей буття. Так, фізика відкриває закони фізичної реальності, хімія – хімічної, психологія – психологічної. При цьому закони фізики досить опосередковано пов'язані з психічним життям, а закони психічного життя у свою чергу не працюють у сфері фізичних взаємодій. Філософія ж на відміну від науки виносить універсальні судження й прагне відкрити метафізичні закони всього світового цілого.Але навіть якщо яка-небудь філософська школа й відмовляється від такого завдання (від побудови універсальних світосхематик), вона однаково повинна навести універсальне обґрунтування свого небажання займатися подібними проблемами.

Друга відмінність науки від філософіїполягає в тому, що наука традиційно абстрагується від проблеми цінностей і від винесення ціннісних суджень. Вона шукає істину – те, що є в самих речах, не бажаючи обговорювати, гарним чи поганим є те, що вона знайшла, і чи є у всому цьому якийсь смисл. Іншими словами, наука відповідає переважно на питання «чому?», «як?» і «звідки?», але воліє не задаватися метафізичними питаннями типу «навіщо?» і «для чого?».

На відміну від науки ціннісний компонент знання неусувний з філософії. Вона, претендуючи на розв'язання вічних проблем буття, зорієнтована не тільки на пошук істини, як форми узгодження думки з буттям, але також на пізнання й утвердження цінностей як форм узгодження буття з людською думкою. Справді, маючи уявлення про добро, ми намагаємося перешикувати згідно з ними як свою власну поведінку, так і навколишні обставини життя. Знаючи, що у світі є щось прекрасне, і сформувавши систему відповідних ідеальних уявлень, ми творимо відповідно до нього прекрасний художній твір, змінюємо в кращу сторону соціальну дійсність або усуваємо потворні речі.

У трактуванні взаємин з наукою у філософії є дві тупикові крайності, своєрідні Сцилла й Харибда. Це, з одного боку, спекулятивна натурфілософіяяк спроба будувати універсальні картини світу без опори на дані науки, а з іншого боку – позитивізм,який закликає філософію відмовитися від обговорення метафізичної (насамперед ціннісної) проблематики й зосередитися винятково на узагальненні позитивних фактів науки. Проходження між Сциллою умоглядної натурфілософії та Харибдою позитивізму має на увазі постійний творчий і взаємозбагачуючий діалог між наукою та філософією: увага конкретних наук до універсальних філософських моделей і схем пояснення й, навпаки, урахування філософською думкою теоретичних і експериментальних результатів, отриманих у сучасних наукових дослідженнях.

Натурфилософську (чи космологічну) компоненту, як ми пам'ятаємо, з онтології усунути неможливо в принципі, але для того щоб вона була раціональною, а не спекулятивно-умоглядною, для філософії наука повинна виступати найважливішим чинником приросту об'єктивного (нехай і предметного) знання, на основі якого весь час уточнюється загальна картина світу, відбувається відкриття все нових структур і форм його існування, що вимагає нових філософських узагальнень. Частина понять природничих наук, після певної

філософської переробки, може стати філософськими категоріями, уточнювати загальметодологічні підходи філософії. Так, наприклад, розробка понять «система», «елемент», «структура» в системному підході в біології дозволили уточнити споконвіку філософську проблему співвідношення частини і цілого. Ейнштейнівське розуміння просторово-часових закономірностей значною мірою підтвердило філософські уявлення про взаємозв'язок простору і часу. Синергетика багато в чому уточнює загальні філософські уявлення про співвідношення хаосу і порядку, їхньої ролі в процесах розвитку. В такій ситуації філософія повинна ясно усвідомлювати природність і правомірність усе більш частого виходу самих учених на рівень глобальних натурфілософських узагальнень.

Але крім цього взаємозв'язку є ще й сутнісна спорідненість між наукою і філософією. Філософія, виступаючи як теоретична свідомість, сама прагне бути наукою і за багатьма параметрами дійсно відповідає загальнонауковим критеріям. Однак якщо й говорити про філософію як про науку, то потрібен цілий ряд серйозних уточнень специфіки її предмета, методу, системи обґрунтування й т.д.

Якщо розглядати пізнання в загальному значенні як «діяльність з одержання, зберігання, переробки й систематизації інформації про об'єкти»¹, то філософія, безумовно, може бути віднесена до такого роду діяльності. І оскільки результатом пізнавальної діяльності є досягнення деякої сукупності знання, то філософія також виробляє знання при всіх застереженнях щодо його специфічності. Однак таке визначення знання занадто абстрактне й нічого не говорить нам про міру його науковості. В цьому розумінні сукупність релігійних знань також відноситься до сфери пізнавальної діяльності.

Набагато більш чітким критерієм науковості постає принцип об'єктивності.Тобто отримане знання має бути максимально абстраговане від суб'єктивних характеристик, які привносяться в нього дослідником. Наука повинна описувати об'єкт таким, яким він є насправді, а результати об'єктивного пізнання повинні бути загальнозначущими, тобто визнаватися всіма.

Чи відповідає даному критерію філософія? Відповідь на це питання дуже складна і пов'язана з різним розумінням об'єктивності та його співвідношення з істиною. Наприклад, наскільки вірним буде критерій загальзначимості? Так, безумовно, ряд наукових істин йому відповідають і «2 х 2» для всіх «4». Але чи завжди це здійснюється в самій науці? Звичайно, ні. Тривалий час усі вважали, що існує лиш Евклідова геометрія з її аксіомою про неперетинання прямих. Однак із розвитком пізнання виявилося, що існує кілька геометрій (Мінковського, Лобачевського і т.д.).

Крім цього, принцип об'єктивності формулюється в кожній науці залежно від її предметної сфери. Але сама ця сфера може бути занадто вузькою й описувати об'єктивно лише якусь одну сторону предмета, об'єкта чи явища. Чи можна вважати такий вузький опис предмета у власному розумінні слова об'єктивним описом об'єкта як такого? Чи задовольнить нас визначення людини як, наприклад, сукупності механічних важелів або її зведення тільки до протікання в ній біологічних процесів? І, нарешті, чи може

¹ Алексеев П.В., Панин А.В. Философия. М., 2000. С. 53.

сам собою критерій об'єктивності та загальзначимості, тобто визнання всіма, мати прямий стосунок до істини? Чи завжди більшість права? І скільки ми знаємо випадків (той же приклад з Лобачевським), коли до істини виявлялися ближчими, навпаки, одиниці, а не більшість.

Отже, можна дійти висновку, що принцип об'єктивності досить відносний, і у філософії він тим більше працює із серьезними уточненнями. Філософія досліджує буття як таке, тому об'єктивність тут має загальний характер. Однак граничність досліджуваних об'єктів і аналізованих проблем не дозволяє філософії в кожному окремому випадку говорити про досягнення якоїсь абсолютної об'єктивності, як це можливо зробити в науках. Сама відмінність, часом протилежність, фундаментальних ходів філософської думки, як це добре видно з нашого попереднього історико-теоретичного огляду, – краще підтвердження цієї тези.

Понад те. Наука вправі відкинути (або, більш м'яко, на час відкласти) дослідження якогось феномена, якщо в її арсеналі немає відповідних об'єктивних методологічних засобів його пізнання. У противному випадку сам феномен буде інтерпретуватися й досліджуватися не сам собою, а постане в суб'єктивно проінтерпретованому й препарованому вигляді. Так, наприклад, феномен віри може бути досліджений будь-якою наукою, але навряд чи математик досягне тут серйозних кількісних результатів, а фізик – задовільного якісного пояснення. Безумовно, що вже набагато більш виразно про природу віри скажуть психолог або соціолог. Але цілісність такого феномена може описати лише філософія, котра не тільки зіставить і узагальнить результати різних наукових способів вивчення феномена віри, а й спробує проникнути в метафізичну (граничну) сутність об'єкта, включаючи відповідь на головне питання, до відповіді, на яке ніколи не дійде жодна наука: а яка загальна роль віри в людському бутті та пізнанні? Чи може людина жити, не віруючи? Коло подібних проблем і викликають до життя самостійну галузь філософського знання, що називається філософією релігії.

І, нарешті, філософія як вища форма самосвідомості на рівні дослідження граничних основ знання може поставити під сумнів саме поняття «критерій об'єктивності» та показати, зокрема, що воно підвладне сильним змінам і що суб'єктивний чинник у науках також повністю не може бути усунутий.

Наступний критерій, якому має відповідати наукове знання, це критерій раціональної обґрунтованості, чи доказовості.Філософія, безумовно, форма раціонально-теоретичного осягнення буття. Вона є системою доказового знання й виражається в раціонально-поняттєвій системі, навіть у своїх найбільш ірраціоналістичних варіантах. Але одночасно філософія не зводить поняття раціональності тільки до наукової раціональності й показує, що риси раціональності можна виявити у будь-якій формі свідомості, так само, як ціннісно-світоглядні аспекти властиві не тільки релігії або мистецтву.

Філософія тут знову постає як метадисципліна, яка саме й досліджує поєднання даних компонентів у різних формах знання й осягнення буття. Зрозуміло, що в релігії на перший план виходить момент цінності,

віри, а раціональність відходить на другий план, у науках, навпаки, на перший план виходить раціональність, виражена у формі науковості, а ціннісні аспекти є вторинними. А ось у філософії саме здійснюється найбільш збалансований варіант такого поєднання, причому ту чи ту систему цінностей філософ намагається раціонально обґрунтувати (на відміну від віруючої людини), а раціональні побудови й докази свідомо розвивати (на відміну від ученого), виходячи з якихось загальних ціннісних уявлень. Знаменита теза Сократа «мені відомо, що мені нічого не відомо» має не раціонально-пізнавальний, а ціннісно-регулятивний характер. Співвідношення логічних і ціннісно-смислових компонентів у мисленні буде об'єктом нашої особливої уваги у гносеологічному розділі лекційного курсу.

Безумовно, що філософія відповідає й критерію, пов'язаному з націленістю на осягнення сутності об'єкта (есенціалістський критерій). Але й тут є істотні відмінності від наук. У науках пізнання сутності здійснюється відносно «просто» – за рахунок сильного спрощення предмета, це завжди «концептуально препарована» сутність, сутність у якомусь одному відношенні. Для філософа сутність – це розуміння досліджуваного об'єкта як такого, тобто у всіх його зв'язках і опосередкуваннях, хоча зрозуміло, що абсолютного розуміння сутності досягти не можна.

Філософія є формою впорядкованого, системно організованого знання, однак і тут упорядкованість може мати як наукоподібний, так і символічно-поетичний характер. Відомо, що осьовий філософський текст індійської «Бгагавадгіти» написаний у віршованій формі і є частиною класичного епосу «Магабгарати»; а тексти ніцшевських творів, які характеризуються видатними художніми достоїнствами, насправді досить ретельно логічно й системно вибудувані.

Нарешті у філософії є свої стандарти аргументації й організації філософського тексту. Абсурдно підходити, скажімо, до гегелівського тріадичного розгортання й обґрунтування його «Енциклопедії філософських наук» із традиційними стандартами побудови наукових енциклопедій. Романи Ф.М.Достоєвського є глибоко філософськими за своїм змістом, і їм властиве своє художньо-філософське обґрунтування, що не укладається в прокрустове ложе наукових стандартів системності й аргументованості.

Критерій перевірюваності так само часто називається в якості основного для характеристики будь-якої науки. Але й тут усе залежить від його трактування. Якщо це чисто емпірична перевірюваність, то знову велика маса наук, наприклад, історія, почасти психологія, його не виконують. До того ж те, що неперевірюване сьогодні, може виявитися перевірюваним завтра. І чи можна із цих позицій взагалі говорити про якусь емпіричну перевірюваність філософських тверджень? Вони ж за визначенням мають нескінченний і універсальний характер і, отже, не можуть бути ні підтверджені, ні спростовані в жодному можливому досвіді, який завжди скінчевнний.

Отже, можна дійти висновоку, що, з одного боку, філософія, безумовно, підпадає під ряд наукових критеріїв, а деякі її форми досить

близько розташовуються до наук. З іншого боку, філософія піддає критичному аналізу самі ці критерії, які завжди виявляються вузькими і являють собою деяку конвенцію наукового співтовариства.

Філософія – це специфічний різновид раціонально-теоретичного пізнання, що не підкоряється повністю жодному критерію науковості. Оскільки філософія, на відміну від наук досліджує граничні характеристики буття і знання, то вона обґрунтовує саму себе і постає онтологічною, гносеологічною та аксіологічною основою для всіх інших наук, зокрема, системно й критично осмислюючи самі критерії науковості. У цьому плані ми також говоримо про метафізичність філософське знання.

Природно, що прагнучи до повноти самообґрунтування, до досягнення науковості як мети, філософія ніколи в принципі цієї мети не досягає (хоча багато філософів претендують на це). Це означало б завершення філософії як нескінченного прагнення до знання й істини. Тому хоча філософія і прагне до своєрідної науковості та строгості, але ніколи їх не досягає.

Як раціональне знання, що прагне до науки, філософія має власну сферу дослідження, тобто предмет.

Складність вичленовування власного предмета філософії була пов'язана, по-перше, з тим, що в нього тривалий час включалися знання про всілякі сторони буття, які пізніше стають об'єктами спеціальних наук. По-друге, як ми вже відзначали, у філософії є величезна кількість часто прямо протилежних філософських концепцій, кожна з яких могла б претендувати на єдино правильне розуміння предмета філософії. Незважаючи на це і всупереч цьому ми використовуємо термін «філософія» щодо всіх філософських концепцій, які існували раніше й існують зараз. Понад те, досить чітко, нехай навіть на інтуїтивному рівні, ми можемо відокремити філософські та нефілософські знання.

Пов’язуючим стрижнем філософії постає настанова на розв'язання граничних (вічних) проблем людського буття у світі, значимих для всіх часів і народів. Особливості ж трактування цих проблем у конкретних філософських системах і в різні епохи являють собою лише поглиблення (а з цим пов'язана й абсолютизація) і різне акцентування цих проблем, коли на перший план виходять, наприклад, когнітивні, онтологічні, екзистенціальні чи логічні аспекти. За аналогією ми можемо навести приклад з наукою як такою. Звичайно, можна дати загальну дефініцію науки, але настільки ж ясно, що насправді ми завжди маємо справу не з наукою взагалі, а з конкретною наукою, предметна сфера якої значно вужча і специфічніша від її загального розуміння.

Отже, граничність (метафізичність) і загальність проблематики була характерна для всіх етапів розвитку філософії, що дозволяє говорити про її об'єктну стабільність.«Процес подальшого розвитку проблематики, диференціація та інтеграція не змінюють раз знайденого предмета науки, а лиш уточнюють, поглиблюють його розуміння»¹. Всі зміни відбувались усередині філософії, уточнюючи й диференціюючи її предмет.

¹ Алексеев П.В. Предмет, структура и функции диалектического материализма. М, 1978. С. 26.

Нерозуміння стабільності предмета філософії приводило до виникнення в її історії так званої концепції «розбрунькування», характерної для позитивістської традиції, що й призвело до формування такої настанови у трактуванні предмета філософії, котра пов'язана з елімінацією її з розряду наук або зведенням її методів до методів окремих наук, наприклад, логіки або математики. У силу того, що у філософію споконвічно включалися знання з тих сфер буття, які не стали предметом конкретних наук, то поступово, з утворенням такого предмета, від філософії відпадали деякі сфери знань: фізика, психологія, соціологія, політологія й ін. Це давало привід говорити про зникнення філософії взагалі. В.Віндельбанд так образно описував розуміння позитивістами цього процесу: «Філософія подібна до короля Ліра, який роздав своїм дітям усе своє майно і якого після цього як жебрака викинули на вулицю»¹.

Однак таке трактування процесу розвитку філософії виявляється справедливим лиш у тому випадку, якби об'єднання різних дисциплін і сфер пізнання у філософії було штучним, чисто механічним і був би відсутній той поєднуючий первень, який і дозволяв мати філософії свій, нехай іноді надто розширений предмет. Хоч у філософію тривалий час включалися деякі конкретно-наукові знання про світ, навіть вони були в ній частиною філософії, певним чином переломлюючись через специфіку її внутрішнього змісту. Філософія не являла собою випадкового зібрання знань з усіх сфер дійсності. Тому поряд з «відпаданням» від філософії ряду спеціальних дисциплін відбувається немовби процес «очищення» її власного предмета, який П.В.Алексєєв вдало позначив як процес «предметного самовизначення філософії».

Відхід філософії від міфологічної свідомості формує її цілком певну раціонально-теоретичну спрямованість у пізнанні та розумінні буття. Філософія, що збігається, як ми пам'ятаємо, з метафізикою, розглядається як вищий вид теоретичного знання про фундаментальні основи буття, принципи його пізнання та істинні цінності, якими може керуватися людина у своїй поведінці. Філософія – це вчення про всезагальне.

Чим же реально наповнюється це вчення про загальне, тобто яка сукупність об'єктів і зв'язків, які досліджує філософ?

І тут ми переходимо на наступний проблемний рівень філософії, пов'язаний з тим, що в центрі філософських досліджень завжди в остаточному підсумку, явно чи неявно, стоїть Людина, і одна з цілей філософського знання – виявлення сутності й призначення Людини у світі.

У цьому плані філософія завжди поставала як особливий соціокультурний феномен, форма якого залежала від конкретної історичної доби та її авторського переживання мислителем. Філософія відповідала на запити епохи, будучи самосвідомістю культури. Тому, уточнюючи дані вище визначення предмета філософії, ми можемо сказати, що філософія досліджує фундаментальні, граничні основи буття та людського ставлення до буття, переломлені через історичну свідомість індивіда. Про цю неусувну особистісну

¹ Виндельбанд В. Прелюдии. Философские статьи и речи. СПб., 1904. С. 16.

різноманітність філософії, настільки ж стійку, як її проблеми і предмет, ми ще докладно поговоримо нижче.

Однак, як ми вже відзначали, ця розмаїтість здійснюється в рамках єдиної проблематики і загальної інтенції на граничність, обґрунтованість і систематичність відповідей. Тому кожна з філософських концепцій доповнює наше загальне уявлення про світ, вносячи в нього свій неповторний штрих. Таким шляхом у ході своєї тривалої історії філософія і створює з мозаїки ідей і систем, філософських умонастроїв і переживань загальну картину світу, яка ніколи не може бути дописана остаточно. Все навпаки: чим більш фундаментальна й систематична філософська концепція (типу аристотелівської, томістської, гегелівської чи соловйовської), тим більш непереборне бажання виникає у філософського покоління, яке знову вступає в життя, піддати її нищівній критиці та написати філософську картину світу ніби заново.

Однак сутність філософії як форми теоретичної свідомості не може бути зведена тільки до специфіки її проблем, предмета, критеріїв науковості та ролі особистісного первня у виробництві знань. Найважливішою її стороною є метод, за допомогою якого вона реалізує себе як форма теоретичного пізнання. Проблема виділення загального специфічного філософського методудосить складна.

Існує величезна кількість філософських концепцій, які орієнтуються на те, що філософія є формою позараціонального, а в деяких випадках навіть ірраціонального осягнення буття. Чи означає це, що ми не можемо говорити про специфічні принципи і прийоми проведення дослідження, які характерні для філософії в цілому? Нам здається, що у певному розумінні можна говорити про загальфілософський метод, не вступаючи у суперчність з тим, що кожна конкретна філософська система спирається на методи, притаманні саме їй. Спільним для всіх філософських систем є специфічне проблемне поле. Воно багато в чому й задає загальні правила філософської гри. З одного боку, тут можна реалізувати всілякі підходи до розв'язання філософських проблем, з іншого боку – єдині границі цього поля визначають і загальну методологію.

Філософія являє собою насамперед систематичну й критичну роботу розуму, що міркує над найбільш загальними проблемами буття. Такий тип міркування дістав у філософській традиції назву рефлексії. Відмінність філософської рефлексії від іншого роду міркувань пов'язана з тим, що філософ виходить не з обмеженої предметної сфери, границі якої представниками конкретних наук не ставляться під сумнів, а ставить питання, які зачіпають сутність самої духовної діяльності та всіх можливих границь, які можуть бути перед нею поставлені.

Філософська рефлексія – це особливе розуміння світу за допомогою його пізнання й переживання, коли пізнані об'єктивні закономірності переломлюються крізь призму інтересів Людини, а суб'єктивне ціннісно-емоційне сприйняття світу піддається раціональному – критичному й систематичному – осмисленню. Це міркування над граничними

основами буття у всіх його проявах, включаючи й міркування над граничними основами існування самої Людини, смислу її життя. «Це пошук логічних і інших (моральних, ціннісних, емоційних та ін.) основ і форм духовного життя, культури в цілому»¹.

Конкретне наповнення рефлексії може бути різним, що й створює багатство філософських підходів до світу. «Характерними прикладами специфіки філософської рефлексії можуть слугувати постановка й розробка Платоном проблеми щодо самостійного і стійкого життя понять, картезіанський радикальний сумнів, кантівська проблема апріорних умов пізнання»². Найважливішими різновидами філософської рефлексії постають феноменологічний, герменевтичний і діалектичний методи. Останньому іноді надається статус універсального філософського методу, з чим у принципі можна погодитися, тому що не може бути недіалектичної філософської рефлексії, так само як і діалектики, позбавленої рефлексивного компонента. Водночас зазначена методологічна розмаїтість реалізується, як ми вказали, у рамках відносно єдиної філософської проблематики, призводячи до постійного збагачення філософської рефлексії новими підходами до проблем, методами їх розв'язання, способами їх опису й доведення до свідомості людей. Такий приріст являє собою процес самопізнання та самосвідомості Людини й людської культури в цілому.

Як приклад конкретного наповнення філософської рефлексії можна навести: ідеалістичну діалектику (у Платона, середньовічних схоластів і Гегеля), матеріалістичну діалектику в марксизмі; раціональну інтуїцію (у Декарта, Спінози й Гуссерля); апріорне пізнання та критику розуму (у Канта); методи герменевтичної інтерпретації текстів (у Шляйєрмахера, Г.Г. Шпета й Гадамера).

2. ФІЛОСОФІЯ ЯК ТЕОРЕТИЧНИЙ СВІТОГЛЯД

Поряд із характеристиками філософії, що дозволяють її співвідносити з іншими формами раціонально-теоретичного знання, і насамперед з наукою, існує ряд її особливостей, які характеризують філософію як особливу форму теоретичного світогляду. Правда, варто обмовитися, що роздвоєння філософії на світогляд і теорію умовне й можливе лише в методичних цілях, тому що головна її особливість, як ми вже відзначали, полягає саме в єдності раціонально-теоретичних і ціннісно-світоглядних сторін.

Ми вже відзначали, що предметне поле філософії складається всередині глобального взаємовідношення між Світом і Людиною, в рамках якого існують особливості, що більшою мірою тяжіють до раціонального пізнання світу, вектор яких спрямований на побудову філософії як науки. Однак у

¹ Юдин Э.Г. Системный подход и принцип деятельности. М, 1978. С. 87.

² Там же.

межах цього ж взаємовідношення існує шар проблем, які мають більшою мірою світоглядний характер. І в тому і в тому випадку світогляд і теоретичність нерозривні.

Теорія філософії не може абстрагуватися від світоглядної проблематики, що й визначає її особистісний характер і впливає на багатство формульованих концепцій. У свою чергу філософський світогляд – це найбільш розвинена форма теоретичного світогляду, коли ціннісно-емоційні особливості взаємодії людини зі світом набувають характеру раціонального осмислення.

Світогляд(уже за етимології самого слова) – це систематизована сукупність поглядів людини на світ і на саму себе як діяльну частину цього світу. Зрозуміло, що такого роду сукупності можуть бути досить різноманітні, тому виділення типів і форм світогляду може здійснюватися за дуже різними основами.

Традиційно виділяють п'ять основних форм світогляду, щомають більш-менш виділену специфіку: міфологічний, релігійний, художній, науковий або натуралістський, і філософський. Такий розподіл має генетично-історичний характер і просто фіксує найпоширеніші форми світогляду, відображаючи характер їхнього становлення. Вони можуть поєднуватись у різних варіантах у свідомості конкретної людини.

Можна піти по іншому шляху. Всі перераховані форми світогляду мають щось спільне, що й дозволяє їх відносити до світогляду як такого. Цим спільним постає розв'язання основного питання світогляду,що дозволяє будувати різні системи ціннісно-світоглядних орієнтирів.

Відправною точкою тут виділяється повсякденний світоглядяк деяка передумова більш високих світоглядних типів. Це погляд на світ, який має багато в чому випадковий характер і складається стихійно залежно від найрізноманітніших параметрів взаємодії людини зі світом. Це не систематична форма світогляду.

Забігаючи вперед, скажемо, що філософія, будучи формою розвиненого теоретичного світогляду, необхідно спирається і на цю форму. З одного боку, це пов'язане з тим, що в остаточному підсумку всі найбільш великі питання філософії так чи так народжуються з поглядів окремої людини й зовні простих і елементарних питань, які вона задає світу й самій собі. Філософія, міркуючи над цими проблемами, показує, що при зовнішній простоті вони виявляються не настільки простими для відповіді, так само як скрутними для дорослих людей раптом виявляються питання дітей з того чи того приводу.

З іншого боку, філософія не замикається в самій собі. Зрештою філософ покликаний саме відповідати на поставлені світоглядні проблеми. А якщо він відповідає, тобто є й суб'єкт, який очікує цієї відповіді. У цьому випадку філософ не може ігнорувати зазначених очікувань ні по суті, ні навіть за самою формою відповіді. Темний і відповідно незрозумілий філософ за великим рахунком філософом не є, і застосовувана інколи форма філософування «чим незрозуміліше, тим глибше» насправді є лише формою філософської бравади. Усі твердження про те, що мені байдуже, зрозуміють мене

чи ні, навряд чи є дійсним внутрішнім переконанням мислителя, а скоріше лише визнанням слабості самовираження його філософії. Тому філософські проблеми, «вийшовши» з повсякденної свідомості, в ідеалі повинні до неї й повернутися, причому в досить адекватній (що не значить примітивній) формі.

Якщо вважати повсякденний світогляд якоюсь нульовою точкою відліку, як найменш систематизований, то за міроювіддаленнявід нього виділяються три рівні світогляду.

Образно-емоційний рівень(мистецтво, міфологія, релігія), що виражається в образах і символах, зафіксованих у музиці, живописі, архітектурі, релігійному культі й т.д. Це, за висловом А. Н.Чанишева, «плід душі».

Рівень переходу від образу до поняття,для якого характерне змішання «слів повсякденної мови і філософської термінології»¹.

Поняттєво-безпристрасний рівень, який базується на раціональних знаннях наук. «Світогляд третього рівня – це «плід розуму». Це світогляд комп'ютера. Він виражається й у словах повсякденної мови, і у формулах і схемах»². Тут Чанишев дуже тонко помітив, що даний тип світогляду може мати справді науковий характер, що характерно для мовних засобів вираження наук. Це те, що іноді позначають як натуралістськийсвітогляд. Але водночас він може поставати і як якась імітація, коли поняттєві засоби науки просто заповнюють повсякденну мову. В останньому випадку це все той же повсякденний світогляд, лише «переодягнений» у наукові поняття й схеми.

Інша основа для розподілу – це розв'язання основного питання світогляду,тобто питання про взаємовідношення Людини і Світу, «Ми» і Світобудови, «Я» і Всесвіту і т.ін. Це ті форми світогляду, в основі яких лежить те чи те розв'язання питання про взаємовідношення «об'єкта світогляду» (світ) і «суб'єкта світогляду» (індивід, людина). У цьому розумінні «світогляд – не проста сукупність знань про світ у цілому й не проста сума наук. Світогляд може складатись і з сукупності оман»³. Понад те, суб'єкт як носій світогляду може поєднувати у своїй свідомості кілька типів і видів світогляду, наприклад, релігійний і натуралістський, філософський й релігійний, суміш «знань і оман. Питання тут, отже, полягає, на відміну від науки, не у ставленні до істини, а мета – не в досягненні істини, а в «співвідношенні позалюдської світобудови і такої активної, цілепокладаючої, розумної сили, як люди, питання про співвідношення «Воно» (світобудова) і «Ми» (люди)»⁴.

Виходячи з розв'язання цього основного питання, можна виділити два типи світогляду.

Антропоморфно-соціоморфний світогляд,коли світ пояснюється шляхом перенесення на нього форм людського спілкування та психічних властивостей індивіда.

¹ Чанышев А.Н. Философия древнего мира. М., 1999. С. 9.

² Там же.

³ Там же. С. 7.

⁴ Там же. С. 8.

Натуралістсько-редукціоністський світогляд,коли «люди усвідомлюють себе і суспільство, переносячи на себе й суспільство закони природи, світобудови як такої»¹.

Якщо співвіднести рівні світогляду і два виділених типи, то можна виділити види світогляду залежно від варіантів їхнього поєднання.

У першому,тобто образно-емоційному рівні світогляду, можна виділити основні й похідні типисвітогляду.

Основні– це варіанти художнього світогляду, що виражаються в системі образів. Він підрозділяється на суб'єктивно- і об'єктивно-художній.

Суб'єктивно-художній (перший рівень і перший тип), у якому «зображуване значною мірою підмінюється породжуваним ним суб'єктивним враженням і слугує відтворенню стану людини»². Наприклад, імпресіонізм у малярстві, лірика в поезії й т.д. Це метафорично умовний тип світогляду. На його базі виникають похідні типи світогляду, в основі яких лежить суб'єктивно-художнє сприйняття світу. Це релігія і міфологія.

Об'єктивно-художній світоглядреалізується як натуралістсько-реалістичний, у якому на образно-емоційному рівні людина пояснюється через оточуючий її світ і природу.

Третійрівень світогляду – рівень наук. Зовні можна було б назвати цей рівень науковим, у розумінні істинного відображення справ. Але насправді це не так, тому що цей світогляд базується на предметному розумінні істини і світу. Він науковий у розумінні істинності лише стосовно вузької частини буття. Тоді як цілісне буття поєднує в собі і знання, і переживання світу, і має бути виражене і образами, і поняттями.

Другий,тобто перехідний, рівень світогляду – це деяке поєднання емоційного та раціонального. Це «плід розуму душі» (Чанишев). Це і є рівень філософії.

Розв’язання основного світоглядного питання споконвічно задає подвійність предмета філософії, про яку ми говорили вище. Філософія в ідеалі – це гармонічне співвідношення душі і розуму. Зрозуміло, що таке поєднання може також тяжіти або до душі, або до розуму. Відповідно в першому випадку ми отримуємо художньо-поетичні форми філософії, у другому – сцієнтизовані.

Обидві крайності небезпечні. Гарантом проти обох крайностей виступає власне синтетичний філософський первень, проти зайвої міфологізації – логіка; гарантією же від зайвого онауковлення – образно-символічні варіанти раціонального розв'язання її вічних проблем. Відповідно різні типи філософування тяжіють до різних рівнів світогляду.

«Афористичні та ірраціоналістичні форми філософії – відхилення від норми»³. Звичайно, не в тому розумінні, що вони не потрібні чи не мають до неї стосунку,

¹ Див. більш детально: Чанышев А.Н. Философия древнего мира. С. 9.

² Там же. С. 9–10.

³ Там же. С. 13.

а в тому, що вони відходять від філософії як раціонально-теоретичного світогляду, тобто виходять за межі систематичного й доказового філософського мислення, ніби за межі норм філософської рефлексії.