Можна виділити три основні мовні шари філософії. 5 глава

Отже, природні речі являють собою матеріальні утвори, включені у відносно стійкі системи руху. Речі завдяки такому руху впливають одна на одну. Взаємодія речей породжує в них ряд нових властивостей і водночас виявляє відносну самостійність речей. Так само і символи культури як ідеально-матеріальні утвори завжди включені в систему людських стосунків, проявляючи тільки в цьому процесі свої іманентні якості і тільки в ньому знаходячи нові системні властивості. Так, ложка є ложкою, тільки якщо використовується за своїм прямим функціональним призначенням. Срібна царська ложка в музейній вітрині – виняток із правила. Тільки читаний текст є текстом у власному розумінні слова, коли у свідомості того, хто читає знаходять своє справжнє буття ідеальні змісти, які стоять за текстом. Одночасно текст, який читається і розуміється, вже інший, ніж він був до прочитання.

Підсумовуючи наш аналіз поняття речі, виділимо ще один проблемний шар, пов'язаний з людським ставленням до речей. Правий був, очевидно, М.Гайдеггер, говорячи, що людина дає позначитися, виявитися речам, допомагає їм вступити в коло буття та здобути голос, який вони ніколи б не здобули, не стикнувшись із живою стихією її свідомості. Людина не тільки породжує речі актами своєї матеріальної діяльності й не тільки дає життя мовчазним до того текстам, партитурам опер і мальовничим полотнам, а й робить явною «німотствуючу оповідь» речей природи, коли «небо починає дихати восени», місяць запалює в нас над головою «сині свічі зірок», а немовби пересічний

гірський пейзаж набуває найглибшого смислу, живої повноти і краси буття. Він ніби включається у світ значущих і важливих людських речей. Ось рядки Лі Бо – великого китайського поета епохи Тан, які дуже точно передають суть подібного ставлення до світу:

Стаями птицы

взмывают, уносятся прочь,

Сирая тучка

растворяется, тает.

Смотреть друг на друга

вовек нам не надоест –

Мне и вот этой

высокой горе Цзинтиншанъ.¹

Таке позаутилітарне і творче ставлення до речей навколишнього світу набуває особливого значення в умовах усе більш обволікаючого нас технічного світу речей і символів, де перед людиною відкриваються й гігантські можливості володіти та управляти речами, але водночас усе більш зримо постає небезпека втратити якісь найважливіші риси власне людського буття.

¹ Постоянство пути: Избр. танские стихотворения / В пер. В.М. Алексеева. СПб., 2003. С. 139.

ЛЕКЦІЯ 10.

СТРУКТУРНА ОРГАНІЗАЦІЯ БУТТЯ

1. СПІВВІДНОШЕННЯ ЧАСТИНИ І ЦІЛОГО:

ПРИНЦИП СИСТЕМНОСТІ

Буття речей, які можуть бути простими, а можуть бути і надзвичайно складними за своїм складом і будовою, їхня власна включеність у різні природні та культурні утвори більш високого рівня на правах підпорядкованих моментів – усе це з необхідністю ставило перед онтологічною думкою важливі питання про співвідношення цілого і частин та про різні види цілісності, що існують у світі.

У філософії були розвинені два основні напрями їхнього розв'язання. Один із них був пов'язаний з тим, що будь-який предмет, об'єкт або явище розглядались як такі що являють собою суму частин, з яких вони складаються. Передбачалося, що сума частин і становить якість цілого предмета. Інша позиція виходила з того, що будь-який об'єкт має деякі внутрішні невід'ємні якості, які залишаються в ньому навіть при відокремленні частин. Отже, розв’язуючи проблему можливості існування об'єкта (від найпростішого до найбільш складного, включаючи світ у цілому, буття в цілому), філософія оперувала категоріями «частина» і «ціле».

Частина й ціле немислимі одне без одного. Ціле завжди складається з деяких частин, а частина завжди є одиницею якогось цілого. Тісний взаємозв'язок цих понять і породив випливаючі з нього можливі варіанти співвідношення частини і цілого. Причому якщо зведення властивості цілого до суми частин лежало на поверхні, було легко зрозумілим, то протилежна позиція про наявність деякої внутрішньої властивості цілісності як такої здавалася менш наочною і більш складною. У певному розумінні вона являла собою загадку для розуму, тому що мислилась якась властивість, якої не було в частинах, а отже, вона поставала немовби нізвідки.

В історії філософії ці альтернативні позиції відомі під назвами меризм (від грецьк. «мерос» – «частина») і холізм (від грецьк. «холос» – «ціле»). Треба ще раз підкреслити, що обидві концепції були тісно взаємозалежні, звертали увагу на слабкості протилежної позиції та абсолютизували достоїнства власної. Тому аргументи, які висувалися прихильниками цих концепцій, як правило, ґрунтувалися на незаперечних фактах, а те, що виходило за ці межі, просто ігнорувалось. У результаті сформувалася група на перший погляд взаємозаперечуючих одне одного тверджень,

які самі собою були логічно обґрунтовані, що дозволяє їх називати антиноміями цілісності¹.

Меризмвиходить із того, що оскільки частина передує цілому, то сукупність частин не породжує якісно нічого нового, крім кількісної сукупності якостей. Ціле тут детермінується частинами. Тому пізнання об'єкта є насамперед його розчленовуванням на більш дрібні частини, які пізнаються відносно автономно. А вже потім зі знання цих частин складається загальне уявлення про об'єкт. Такий підхід до дослідження об'єкта дістав у науці назву елементаристського, заснованого на методі редукції (зведення) складного до простого. Сам собою цей підхід працює дуже ефективно, поки мова йде про відносно прості об'єкти, частини яких слабко взаємопов’язані. Як тільки об'єктом постає цілісна система (наприклад, організм або суспільство), то відразу виявляються слабості такого підходу. Наприклад, нікому ще не вдалося пояснити специфіку суспільного розвитку шляхом його редукції до історичних особистостей (елементарних часток суспільства).

Холізмвиходить із того, що якість цілого завжди перевищує суму якостей його частин. Тобто в цілому є присутнім якийсь залишок, який існує поза якостями частин, можливо, навіть до них. Ця якість цілого як такого забезпечує єдність предмета і впливає на якості окремих частин. Відповідно пізнання реалізується як процес пізнання частин на основі знання про ціле. Такий підхід, при всій його зовнішній привабливості, також часто виявлявся помилковим, тому що призводив до мисленнєвого конструювання зазначеного «залишку», що й поставав у якості головної детермінанти системи. Але сам цей залишок часто залишався невизначеним, що призводило до спекулятивних пояснень реальних процесів. Стосовно дослідження біологічних цілісностей холізм конструює «якийсь специфічний елемент (фактор) «х», який організовує всю структуру живого та спрямовує його функціювання і розвиток; цей елемент – духовний (ентелехія), він непізнаваний»². І проблема полягала не в тому, що даний елемент виявлявся матеріальним або духовним, а в тому, що постулювалась його принципова непізнаваність.

Антиномічність цих підходів, їх узаємна аргументованість і разом із тим обмеженість змушували замислитися про більш тісний і складний взаємозв'язок між частиною і цілим, що поступово привело до діалектичного розуміння цієї проблеми і до того, що обидві позиції (і меризм, і холізм) деякою мірою й у певних межах стали доповнювати одан одну, відображаючи різні рівні цілісності об'єкта.

Так, розвиток фізики, наприклад, тривалий час відбувався в руслі редукціоністської методології, що було досить ефективним і дозволило людині побудувати струнку механічну картину світу. Однак як тільки фізика проникла на рівень елементарних часток, виявилося, що закони фізики тут зовсім інші й відрізняються від механічних законів. Відмінність була в тому, що невизначеність

¹ Аналіз антиномій цілісності див.: Алексеев П.В., Панин А.В. Философия. М., 1997. С. 391–394.

² Там же. С. 392.

класичної фізики пояснювалася відсутністю знання про рух елементарних часток. При цьому панувала віра, що пізнані закони їхнього руху будуть відноситися до того ж типу класичних динамічних законів, що й у ньютонівській механіці, які дозволяють однозначно передбачати поведінку об'єктів у наступні моменти часу. Однак у квантовій механіці співвідношення невизначеностей постає основою фізичних уявлень, які виходять «із принципової неможливості встановити одночасно і місце розташування і швидкість частки»¹.

Особливо ефективно проявився антиредукціоністський підхід у соціальних науках і біології, в яких досліджувані об'єкти мають цілісний характер. Так, наприклад, генетикам удалося встановити зв'язок між анатомічними, фізіологічними характеристиками організму і біологічними елементарними частками – генами. Ясно, що, йдучи шляхом повної редукції анатомічних властивостей до біологічних структур, взаємозв'язок між людськими органами і генами не був би ніколи знайдений. Інтуїтивно самими вченими це завжди відчувалося. Зовнішня непримиренність позицій долалась, і вони доповнювали одна одну. Біхевіорист (як приклад холістичної настанови), з одного боку, постає як редукционіст, тому що «намагається звести складні форми поведінки до схеми «стимул – реакція». З іншого боку, він відмовляється від подальшого аналізу елементів цієї схеми, наприклад, від розкладання реакцій на нервові процеси, тобто постає як холіст. Для біхевіориста нервова система – «чорний ящик», у який він не хоче заглянути»². Критика з холістських позицій не давала вченим гранично спрощувати теорію, а редукціоністська позиція поставала просто як засіб наукового наповнення тієї чи тієї спекулятивної концепції.

Отже, два ці зовні протилежні підходи можна поєднати в єдиному діалектичному розумінні співвідношення частини і цілого, що реалізується як принцип цілісності. Він заснований на розумінні того, що в цілому існує взаємозв'язок між частинами, який сам собою має різні властивості, зокрема, здатність здійснювати цей зв'язок. Стало зрозумілим, що на основі взаємодії частин можуть виникати такі цілісності, де важливу роль відіграють самі взаємозв'язки.

Тривалий час діалектика частини і цілого в явному вигляді була присутня лише у філософії на рівні рефлексивно-логічних умовиводів, часто не пов'язаних із конкретним матеріалом. Це пояснюється тим, що таке діалектичне розуміння було не затребуване науками, які перебували на емпіричній стадії розвитку, всередині якої відбувався процес нагромадження фактуального матеріалу і домінували різні методи його класифікації. Відповідно переважали ідеї елементаризму та механіцизму, які поширювались у вигляді відповідних конкретнонаукових методів пізнання будь-яких явищ і процесів – від механіки до дослідження людини і соціуму.

Така ситуація зберігалась аж до XIX століття, коли накопичені знання стали настільки великими і різноманітними, що знадобилося їхнє цілісне осмислення.

¹ Рапопорт А. Различные подходы к построению общей теории систем: элементаристский и организмиче­ский // Системные исслед. Методол. проблемы: Ежегодник. М, 1983. С. 45.

² Там же. С. 53.

Виникають концепції, котрі намагаються пов'язати в єдині системи найрізноманітніші знання як в одній, так і в декількох галузях науки.

У філософії це найбільшою мірою здійснили Гегель, стосовно суспільства – К.Маркс і М.Вебер, у природознавстві – Ч.Дарвін, А.Айнштайн. Одночасно об'єктом наукового інтересу стають еволюціонуючі, динамічні об'єкти – жива природа в цілому і окремі біологічні види, людські культура і мова, економічні та соціальні стосунки у суспільстві, нарешті, антропологічна еволюція самої людини. Наприкінці XIX – початку XX століття паралельно в цілій групі наук поступово формуються основні риси і поняття системного підходу. В галузі політекономії – це, безсумнівно, системні ідеї «Капіталу» Маркса¹, в галузі лінгвістики – структурні ідеї Ф. де Соссюра², у біології – набираючий сили так званий «організмічний рух», який акцентував увагу на цілісних властивостях живого³.

Однак у явному вигляді програма системних досліджень оформилася в 1950-і роки, коли Л.Берталанфі зіштовхнувся з розв'язанням деяких проблем біології, котрі вимагали створення загальної теорії систем. Раніше, в 1920-і роки, А.Богданов у своїй тектології⁴ обґрунтовує необхідність дослідження будь-якого об'єкта з «організаційного погляду». З цієї позиції закони організації системи можуть мати загальний характер і проявлятись у найрізноманітніших конкретних системах.

Зрештою це приводить до становлення системного підходу як загальнонаукового методу. Системний метод у підсумку не підмінює собою філософські міркування про діалектику частини і цілого, а являє собою особливого роду принцип загальнонаукового та міждисциплінарного рівня, що не розв’язує світоглядних або онтологічних граничних філософських питань, але водночас і не є конкретно-науковою методологією.

Результатом системного підходу є створення загальнонаукових методологічних концепцій, розробка яких здійснюється «у сфері не-філософського знання, головним чином у межах сучасної логіки і методології науки»⁵. Системний підхід не скасовує, отже, філософського принципу системності, а навпаки, закріплює його як найважливіший принцип діалектичного пояснення буття, уточнюючи проблему частини і цілого в дещо інших поняттях і уявленнях, пов'язаних із визначенням системи як такої. Якщо системний підхід як загальнонауковий метод спирається на знання систем реальної дійсності, то філософський принцип системності переломлює проблему частини і цілого (у тому числі і її розв'язання системним підходом) крізь призму граничного філософського ставлення до світу, тобто крізь призму онтологічних,

¹ В обґрунтування та розкриття цього факту величезний внесок зробили радянські філософи. Див., наприклад: Кузьмин В.П. Проблема системности в теории и методологии К. Маркса. М., 1974; Ильенков Э.В. Диалектика абстрактного и конкретного в «Капитале» Маркса». М, 1960; Оруджев З.М. К. Маркс и диалектическая логика. Баку – М., 1964; Його ж. Диалектика как система. М., 1973.

² Див. його класичну працю «Курс загальної лінгвістики».

³ Див.: Анализ истории организмического движения // У кн.: История биологии с древнейших времен до начала XX века. М., 1972.

⁴ Див.: Богданов А.А. Тектология. Всеобщая организационная наука. Кн. 1 и 2. М., 1989.

⁵ Садовский В.Н. Системный подход и общая теория систем: статус, основные проблемы и перспективы развития // Системные исслед. Методол. проблемы: Ежегодник. М., 1979. С. 36.

гносеологічних, методологічних і світоглядних проблем. Це саме філософський принцип, який має методологічне значення «для побудови всіх інших форм теоретичної рефлексії... щодо системних досліджень, включаючи й системний підхід»¹.

У той же час сама орієнтація на дослідження буття як сукупності найрізноманітніших систем доповнює філософську рефлексію уточненими поняттями й уявленнями, які є досить ефективними й усередині філософського підходу до світу, іноді більш ефективними, ніж уявлення про співвідношення частини і цілого. Діалектика частини і цілого, історично розроблювана у філософії, отже, стимулювала розвиток подібних методів у науках, а знання, отримані в науках про конкретні системи, дозволили значно уточнити цю філософську проблематику через інтерпретацію проблеми частини і цілого в термінах системного підходу. Проаналізуємо ці уточнення.

Поняття цілого інтерпретується через поняття системи, яка у першому наближенні розуміється як упорядкована множина взаємозалежних елементів.Відповідно елемент– нерозкладна далі, відносно проста одиниця складних предметів і явищ.Незважаючи на те що елемент як такий може існувати у вигляді окремого предмета, як елемент він існує тільки усередині системи, виконуючи певні функції. Поняття елемента уточнює філософське поняття частини. Отже, елемент постає найбільш простим утвором усередині системи, репрезентуючи її перший нижчий рівень. Далі є рівень «підсистеми», тобто якоїсь сукупності елементів, яка репрезентує більш складний утвір, ніж елемент, але менш складний, ніж сама система. Підсистеми «поєднують у собі різні частини (елементи) системи, у своїй сукупності здатні до виконання єдиної (окремої) програми систем»².

Поняття елемента й системи уточнюють традиційні філософські поняття частини і цілого. Однак у системі присутній ще один дуже важливий утвір, який надає всій системі цілісності та стійкості, пов'язуючи елементи і підсистеми в систему як таку, створюючи певну організацію даної системи. Цей утвір є структурою системи. Ця організація може мати більш-менш упорядкований характер. Це залежить від її стійкості, що, у свою чергу, забезпечує і стійкість усієї системи. Коли ми говоримо про системний підхід, то насамперед маємо на увазі стійкий і впорядкований зв'язок елементів системи. Відповідно оскільки стійкий і повторюваний зв'язок є не що інше, як закон, то структура системи є певною сукупністю законів, які визначають зв'язок елементів у системі, перетворюючи її, у традиційній філософській термінології, в єдине ціле.

Отже, принцип системності пов'язаний з тим, що, досліджуючи різні об'єкти, ми повинні підходити до них як до системи. Це означає насамперед

¹ Садовский В.Н. Системный подход и общая теория систем: статус, основные проблемы и перспективы развития // Системные исслед. Методол. проблемы: Ежегодник. М, 1979. С. 39.

² Алексеев П.В., Панин А.В. Философия. М, 2000. С. 463.

виявлення в них елементів і зв'язків між ними. При цьому, вивчаючи елемент, ми повинні виділяти насамперед ті його властивості, які пов'язані з його функціюванням у даній системі. Адже сам собою елемент як окремий об'єкт може мати необмежену кількість властивостей. У системі він проявляється ніби однією зі своїх сторін. Тому деякі об'єкти можуть бути елементами різних систем, включатися в різні взаємозв'язки.

Структура є найважливішою властивістю об'єкта, котра, з одного боку, пов'язує його елементи в єдине ціле, а з іншого, змушує ці елементи функціювати за законами даної системи. Якщо людина як елемент включена, наприклад, у партійну чи іншу суспільну систему, то тут на перший план виступає не вся сукупність її особистісних властивостей, а насамперед те, що дозволяє їй активно функціювати як елемент даної системи. І всі інші її особистісні властивості будуть затребувані лише тією мірою, наскільки вони сприяють даному функціюванню, забезпечуючи стійкість і функціювання всієї системи в цілому. В іншому випадку, якщо людина як елемент суспільної системи порушує її нормальне функціювання, то вона буде нею відторгнута чи буде змушена відмовитися від прояву деяких власних якостей, котрі заважають такому функціюванню.

Саме тому зміна суспільної системи необхідно пов'язана зі зміною структури даної системи, тобто сукупності стійких зв'язків між елементами, а не просто заміною одних елементів на інші (наприклад, шляхом кадрових перестановок), які не змінюють суті структури. У деяких ситуаціях може знадобитися повна заміна структурних зв'язків, тобто зміна системи в цілому. Все це особливо наочно проявляється в періоди різного роду революційних змін у суспільстві. Людина, котра претендує на роль реформатора, необхідно повинна ламати структуру, організацію системи. Інакше ці зв'язки неминуче змусять навіть нові елементи системи (якщо їхня кількість недостатня, як найчастіше в суспільстві й буває) функціювати по-старому. Тому в стабільній стадії розвитку будь-якої системи радикальне ламання її структури небажане. Якщо система ефективна, то заміна елементів у ній має здійснюватися тільки у випадку збереження та посилення цієї ефективності.

Особливість системного принципу полягає в тому, що, досліджуючи за його допомогою явища, ми виходимо із цілісності об'єкта. Тобто на відміну від елементаристського підходу, де спочатку пізнаються частини, а потім здійснюється їх синтез, інтеграція, системний підхід виходить із первинної цілісності об'єкта. Отже, він розглядає елементи не окремо, а як частини функціонуючої системи.

Системний підхід дозволяє дати певну типологію систем за характером зв'язку між елементами¹.У цьому випадку виділяються такі види систем.

Сумативні –це системи, в яких елементи досить автономні стосовно один одного, а зв'язок між ними має випадковий, минущий характер. Інакше кажучи, властивість системності тут безумовно є, але виражена

¹ Існують і інші можливості типології, наприклад, за формами руху матерії чи за характером внутрішньої детермінації. Існують ідеальні системи і т.д. Див. докладно: Там же. С. 464-468.

дуже слабко і не здійснює істотного впливу на даний об'єкт. Властивості такої системи майже дорівнюють сумі властивостей її елементів. Це такі неорганізовані сукупності, як, наприклад, жменя землі, кошик яблук і т.д. У той же час за деяких умов зв'язок цих сумативних систем може зміцнюватсь і вони здатні перейти на інший рівень системної організації.

Цілісні системихарактеризуються тим, що тут внутрішні зв'язки елементів дають таку системну якість, якої не існує в жодного з утворюючих систему елементів. Власне кажучи, принцип системності застосовується саме до цілісних систем.

Серед цілісних систем за характером взаємодії в них елементів можна виділити:

Неорганічні системи(атоми, молекули, сонячна система), в яких можуть бути різні варіанти співвідношення частини і цілого та взаємодія елементів у яких здійснюється під впливом зовнішніх сил. Елементи такої системи можуть ніби втрачати ряд властивостей поза системою, а інші, навпаки, можуть поставати як самостійні. Цілісність таких систем визначається законом збереження енергії. Система є тим більш стійкою, чим більше зусиль треба докласти для «розтаскування» її на окремі елементи. У деяких випадках, коли мова йде про елементарні системи, енергія такого розтаскування (розпаду) може бути порівнянною з енергією самих часток.

Усередині неорганічних систем, у свою чергу, можна виділити системи функціональні та нефункціональні.

Функціональна системазаснована на принципі співіснування відносно самостійних частин. «Зовнішній характер зв'язків, взаємодії частин полягає в тому, що вони не викликають зміни внутрішньої будови, взаємного перетворення частин. Взаємодія частин відбувається під дією зовнішніх сил, за визначеним ззовні технічним призначенням»¹. До цього типу систем можна віднести різного роду машини, в яких, з одного боку, вилучення чи поломка однієї з частин може призвести до збою всієї системи в цілому. А з іншого боку – відносна автономність частин дозволяє поліпшувати функціювання системи за рахунок заміни окремих частин, блоків або шляхом введення нових програм. Це створює можливості настільки високого ступеня замінюваності частин системи, що є умовою підвищення ступеня надійності та оптимізації її роботи, а на певному рівні може призвести до зміни якісного стану системи. Це характерне для комп'ютерної техніки, функціювання якої можна поліпшувати без зупинки роботи всієї системи в цілому.

Органічні системихарактеризуються більшою активністю цілого стосовно частин. Такі системи здатні до саморозвитку та самовідтворення, а деякі й до самостійного існування. Високоорганізовані серед них можуть створювати свої підсистеми, яких не було в природі. Частини таких систем існують тільки усередині цілого, а без нього перестають функціювати. «Якщо в сумативних, та й у неорганічних системах, частини можуть

¹ Алексеев П.В., Панин А.В. Указ. соч. С. 467.

існувати в основному в своєму субстраті, то в цілісних органічних системах частини є частинами тільки в складі єдиного функціонального цілого»¹.

Отже, підбиваючи підсумок, можна сказати, що принцип системності означає такий підхід до дослідження об'єкта, коли той розглядається як цілісна система, коли він досліджується через виділення елементів і взаємозв'язків між ними і коли кожен досліджуваний об'єкт розглядається як елемент більш загальних систем. При цьому виділяються системи причинних зв'язків і наслідків і будь-яке явище розглядається як наслідок системи причин, а дослідження елементів відбувається з позиції виявлення їхнього місця та функцій у системі.

Оскільки той самий елемент має безліч властивостей, то він може функціювати у різних системах. При дослідженні високоорганізованих систем треба розуміти, що змістовно система багатша від будь-якого елемента, тому тільки причинного пояснення недостатньо. Наприклад, у суспільстві важливим чинником постають принципи доцільності системи і специфічних культурно-людських стосунків (моральні, правові, релігійні норми і т.д.).

Сучасні синергетичні дослідження,пов'язані з установленням законів самоорганізації відкритих нелінійних систем, дозволяють істотно уточнити закони системного функціювання та системної еволюції.

По-перше, стало ясно, що в будь-якій системі необхідні елементи розумного хаосу та спонтанності, без чого система втрачає гнучкістьі немовби застигає, втрачаючи здатність адекватно реагувати на зовнішні збурення (флуктуації). Іншими словами, структура не повинна бути ні занадто твердою, ні занадто аморфною, а повинна надавати свободу своїм елементам у рамках певного порядку. Понад те, наявність хаосу, або «диссипативних систем» (за термінологією Іллі Пригожина), дозволяє системі переходити від однієї структури до іншої, в тому числі й до більш високих рівнів структурної та функціональної організації. Це, у свою чергу, дозволило дійти висновку про негентропійні процеси, що відбуваються у світі.

По-друге, еволюція системи може бути спрямовувана за рахунок точкових впливів на її базові елементи і структурні залежності, що набагато ефективніше від грубих зовнішніх впливів. Образно кажучи, для того щоб добре грати на піаніно, зовсім не потрібно бити по клавішах молотком.

По-третє, синергетика встановила величезну роль цільової детермінаціїв розвитку систем, навіть систем з неорганічною цілісністю. Виявляється, що в критичних точках біфуркації, тобто точках «розгалуження» майбутніх сценаріїв розвитку системи, існує скінченна кількість таких сценаріїв – «аттракторів», мовою сучасної синергетики. Варто тільки системі в точці біфуркації потрапити на аттрактор, як її майбутній розвиток знову значною мірою стає передбачуваним, а кількість ступенів свободи наближається до нуля, тобто розвиток системи набуває чітко вираженого векторизованого, немовби «конусоподібного» характеру. Виникає враження, що існують ніби ідеальні

¹ Там же.

сценарії розвитку системи в якомусь особливому «просторі цілей». Деякі відомі теоретики синергетики висловлюються в цьому зв'язку напрочуд «ідеалістично», що «ідеальна сторона існує до своєї появи в реальному світі, «духовне» визначає розвиток «недуховного». Сьогодення визначається не минулим, а майбутнім»¹. Залишаючи поки осторонь найцікавішу тему онтологічного статусу цілей у природному й людському бутті, висловимо більш «м'яку» й практично зорієнтовану тезу, що чітке знання, а також публічне й гласне обговорення цілей у розвитку соціальних систем – найважливіша умова гармонічної та раціональної еволюції соціуму.

2. РОЗМАЇТІСТЬ СТРУКТУРНИХ РІВНІВ БУТТЯ

Системний підхід і сучасні синергетичні дослідження дозволяють нам розглядати світ теж як особливого роду систему. Це означає, що ми можемо виділяти в ньому різні рівні та підрівні, виявляти найрізноманітніші системи зв'язків, тобто різні структури, розглядаючи ці структурні зв'язки як особливого роду закономірності, які можна пізнавати. Причому виявляється, що на такому граничному рівні дослідження грані, що протиставляють, наприклад, ідеалізм і матеріалізм, стираються, чи точніше, взаємодоповнюють одна одну, являючи собою лише різні інтерпретації даної проблеми. І та і та позиція здатні пояснити світ, і та і та – відносно недостатні².

Розгляд світу як системи відразу породжує питання: а чи не є світ кантівським псевдопоняттям чистого розуму, спроби осмислення якого ведуть до неминучих антиномій і парадоксів? На це можна відповісти, що поняття, котрі надають нашому пізнанню природних явищ систематичної та фундаментальної єдності, не тільки правомірні, а й цілком необхідні, якими б складними й неоднозначними не були вони самі для раціонального філософського осмислення. Користуючись поняттям «світ» для систематизації локальних знань про нього й продукування нових теоретичних моделей і гіпотез, ми тим самим постійно уточнюємо й загальні смисли, які вкладаємо в це поняття. Так, сьогодні ми маємо всі підстави ототожнювати зі світом у цілому видиму частину нашого Всесвіту, що має центр і систему утворюючих його галактик і метагалактик. Судження про наявність інших світів і всесвітів, які принципово (за своїм субстратним складом і законами) відрізняються від нашого світу, – оце вже чисто спекулятивна конструкція, тому що ми ніколи не зможемо встановити з таким