Пиши Дома Нужные Работы

Обратная связь

Можна виділити три основні мовні шари філософії. 6 глава

 

1 Синергетика: Интервью с академиком С.П.Курдюмовым // Дельфис. 1996. № 1. С. 88.

2 Автори у своїх працях уже не раз указували і в наступній лекції ще проаналізують подібність розробки рівнів буття ідеалістом М.Гартманом і розв'язання цієї ж проблеми при висуванні атрибутивної моделі світу в діалектичному матеріалізмі. Виявилося, що ідеалістичний підхід зовсім не ігнорував дослідження матеріальних систем, так само як і діалектико-матеріалістичний може цілком інтерпретувати проблему існування ідеальних сутностей як особливого роду рівнів буття, створюваних свідомістю. Відмінність лише в трактуванні терміна «існування». Існувати, проявляючи свої матеріальні властивості (матеріалізм). Або існувати, зовсім не будучи матеріальним об'єктом (ідеалізм), але впливаючи на свідомість людини. Причому такий вплив, який у деяких випадках все-таки можна й матеріально зафіксувати.

 


світом які-небудь контакти. Сьогодні ми маємо тверді підстави припустити, відштовхуючись не від натурфілософських умоглядних спекуляцій, а від цілком позитивних космологічних і астрофізичних даних, що наш світ структурно впорядкований і організований і що в ньому присутні такі локальні закономірності, які можуть бути з високим ступенем вірогідності екстрапольовані нами й на увесь світ у цілому.

Є також підстави констатувати, що ці загальні закони світу, які мають локальні прояви та переломлення, самі є незмінними, хоча на їх основі можлива поява нескінченної кількості емпіричних форм. У противному випадку в основі цих загальних законів лежали б якісь ще більш загальні субстанціальні закони, що неможливо за визначенням. Ми можемо сьогодні цілком чітко стверджувати, що світ розвивається і як система, здатна до саморозвитку, тобто ускладнення своєї структурної та функціональної організації. Про це говорять результати синергетики. Рівні такої структурної організації мають якісно відмінний один від одного ієрархічний характер, але при цьому не ізольовані, а взаємопроникають один в одного.



Наш світ має також і інші універсальні властивості, які називаються атрибутами і проявляються на всіх структурних рівнях буття. Серед них можна виділити: різноманіття типів зв'язків, включаючи ідеально-інформаційні; просторову та часову визначеність; ієрархічну організованість; структурну і якісну нескінченність і т.д. Ще зовсім недавно ми говорили про вічність світу як його найважливіший атрибут, але сьогодні є всі підстави вважати, що наш видимий Всесвіт мав початок у часі (близько 20 млрд. років тому) і, не виключено, буде мати скінченний час існування. Це, природно, аж ніяк не означає, що світове буття на цьому завершиться, а не набуде якихось інших, поки що невідомих нам форм.

Словом, наші уявлення про світ у цілому сьогодні значно багатші від тих, які були в часи Канта і, яким би парадоксальним це не здавалося, на новому рівні відновлюють багато древніх міфопоетичних поглядів на світ як на живе ціле, що розвивається. Про це ми ще поговоримо в завершальному параграфі цієї лекції, а поки повернімося до структурних рівнів буття, відомих нам сьогодні.

У найбільш загальному вигляді – це рівні неживої природи, живої природи, суспільства, в кожному з яких виділяються власні підрівні, зокрема, в суспільний в якості такого входить індивідуум, а також об'єктивні ідеальні продукти людської діяльності, хоча виділення цього підрівня (а іноді, як у того ж Гартмана, цілого своєрідного рівня) має дискусійний характер.

Інакше кажучи, природне буття, трактоване в найбільш широкому розумінні, певним чином упорядковане, причому наявність нескінченної кількості структурних рівнів дозволяє дійти висновку про його структурну нескінченність. Воно являє собою розмаїтість структур, різних цілісних систем, які у свою чергу взаємопов’язані між собою в межах більш загальної системи.

Структурність буття проявляється в тому числі в існуванні різних форм матеріальних систем, які мають свої специфічні зв'язки. Так,


наприклад, фізична матерія може існувати у вигляді речовини і поля. Речовина– це різні частки й тіла, яким притаманна дискретність і маса спокою (елементарні частки, атоми, молекули). Поле– це вид матерії, що пов'язує частки й тіла між собою. Частки поля не мають маси спокою: світло не може перебувати у стані спокою. Тому поля неперервно розподілені в просторі нашого Всесвіту.

Сьогодні виділяють такі поля: ядерне (сильне й слабке), електромагнітне та гравітаційне. Якщо ми досліджуємо структуру речовини, то виявимо, що внутрішній її простір немовби зайнятий полями. Це фактично система «речовина – поле», і в загальному обсязі даної системи на долю часток речовини припадає менша частина її обсягу. Останні фізичні моделі, як ми вже відзначали, особливу увагу відводять фізичному вакууму як потенційному джерелу всіх видів полів і взаємодій, а також так званій «темній матерії», приховану присутність якої фізики змушені постулювати, щоб пояснити ряд таких незрозумілих феноменів у Всесвіті, як наявність у ньому прихованої маси, разючої ізоморфності структурної організації на різних рівнях буття і т.д. Досить цікавою тенденцією натурфілософських пошуків сучасної науки є спроби пояснити феномени свідомості через пошук її фізичних переносників. Цієї проблеми ми ще торкнемося нижче.

Можна виділити й більш дробні, структурні рівні буття.

Неорганічна природаявляє собою рух різноманітних елементарних часток і полів, атомів і молекул, макроскопічних тіл, планетарні зміни. Можна по щаблях від більш простого до більш складного виділити такі послідовні структурні рівні в ній: вакуумний – субмікроелементарний – мікроелементарний – ядерний – атомний – молекулярний – макрорівень – мегарівень (планети, галактики, метагалактики і т.д.).

Жива природа– це різного роду біологічні процеси і явища. Вона включена в неживу природу, але починається ніби з іншого її рівня. Якщо в неживій природі нижнім щаблем є субмікроелементарний рівень, то тут – молекулярний. Якщо елементарні частки мають розміри 10-14 см, то молекули – 10-7. Відповідно послідовні рівні виглядають у такий спосіб: молекулярний – клітинний – мікроорганізмний – тканинний – організмно-популяційний – біоценозний – біосферний. Отже, «на рівні організмів обмін речовин означає асиміляцію та дисиміляцію за допомогою внутрішньоклітинних перетворень; на рівні екосистеми (біоценозу) він складається з ланцюга перетворення речовин, спочатку асимільованого організмами-виробниками за допомогою організмів-споживачів і організмів-руйнівників, які відносяться до різних видів; на рівні біосфери відбувається глобальний круговорот речовини й енергії за особистої участі факторів космічного масштабу»1.

У соціуміми також можемо виділити рівні: індивідуум – сім'я – колектив – клас – нація – держава – етнос – людство в цілому. Однак

1 Алексеев П.В., Панин А.В. Философия. М., 1997. С. 383.


тут послідовність їхньої супідрядності трохи інша й вони перебувають «у неоднозначно-лінійних зв'язках між собою», що породжує уявлення про панування випадковості й хаотичності в суспільстві. «Але уважний аналіз виявляє наявність у ньому фундаментальної структурності – головних сфер суспільного життя, якими є матеріально-виробнича, соціальна, політична і духовна сфери, які мають свої закони і свої структури»1.

Сьогодні, услід за М.Гартманом, є всі підстави виділити особливий структурний рівень ідей, ідеалів і цінностей,які мають свої матеріальні носії (речі, книги, електронні носії інформації, живі люди й наукові колективи, суспільство в цілому), але не можуть бути повністю редуковані до них і причинно пояснені на їх основі. За тієї умови (це аж ніяк не означає з причини), що закони духовного життя мають свою яскраво виражену специфіку й не можуть бути зведені ні до яких соціально-політичних впливів і умов, психологічних і біографічних чинників і т.д. Про це ми ще докладно поговоримо далі.

Отже, природний світ (обмежений доступними нам сьогодні просторово-часовими масштабами) містить у собі як підсистеми і живу природу, і соціум, і особливі ідеально-духовні утвори, які мають інші просторово-часові масштаби і набувають специфічних властивостей щодо попередніх рівнів. Усе це разом є єдиною системою під назвою «світ з різними структурними рівнями». Отже, пізнання цих структурних рівнів здійснюється як пізнання відповідних закономірностей, які невичерпні як усередині кожного рівня, так і в цілому (структурна невичерпність), але обмежене нашими науково-технічними та антропологічними можливостями. Зазначену співпідпорядкованість можна виразити у вигляді такої схеми2, на якій наочно видно різнорівневий характер природного світу:

 

1 Там же.

2 Ми тут трохи уточнюємо схему П.В.Алексєєва, доповнивши її рівнем духовного світу.

 


3. МОДЕЛІ ЄДНОСТІ СВІТУ

 

Та онтологічна проблематика, якою ми займалися протягом останніх сторінок, відноситься передусім до філософії природи (або загальної космології). Фактично ми обговорюємо тут загальфілософську картину світу, нерозривно пов'язану із загальнонауковою і явно (чи неявно) її фундуючу.

Найбільш детально саме ця проблематика була розроблена у філософії діалектичного матеріалізму. Західним філософським школам, будь то феноменологія, екзистенціалізм і навіть неопозитивізм, які свідомо обмежили себе переважно методологічними питаннями, не вдалося домогтися такого результату в побудові філософії природи. Саме те історичне об'єднання матеріалізму та систематичного гегелівського ідеалізму дозволило, як вираження синтетичної сутності філософії, дати найбільш адекватну філософію природи, яка успішно поєднується із сучасною наукою1. Зненацька для багатьох опонентів з'ясувалося, що виклики, які все жорсткіше кидає філософії – і в першу чергу онтології – сучасна наукова думка, може гідно прийняти саме ця філософська традиція. Вона заготовлювала свої схеми й логічні ходи думки ніби про запас, які сьогодні, приміром, буквально змушена повторювати (часто відтворюючи елементарні помилки типу послідовного редукціонізму!) сучасна англо-американська аналітична традиція.

Однією з центральних проблем філософії природи, яка й сьогодні аж ніяк не втратила своєї актуальності, постає проблема єдності світу. Понад те, у світлі «гіпертрофованої плюралізації філософського дискурсу», притаманної постмодерністським філософським ігрищам, вона більш ніж сучасна.

Почнемо з невеликого історичного екскурсу. Міркування людини над сутністю світу і принципами його устрою були характерні не тільки для розвинутої філософії і науки, а ставилися набагато раніше всередині архаїчної свідомості. Це дозволяє реконструювати особливу модель світу, яку услід за В.Н.Топоровим можна позначити як «міфопоетичну модель»,тобто сукупність уявлень людини про світ, характерну для епохи, що передувала «виникненню цивілізацій Близького Сходу, Середземномор'я, Індії та Китаю. Основним способом осмислення світу і розв’язання суперечностей у цей період є міф, міфологія, трактована не тільки як система міфів.. . а й, головне, – як особливий тип мислення, що хронологічно й по суті протистоїть історичному та природничо-науковому типам мислення»2.

1 Можливо, деяким з «підготовлених» читачів не сподобався тут чіткий «діаматівський» присмак у наших міркуваннях. Однак на те є і об'єктивні, і суб'єктивні причини. До суб'єктивних можна віднести те, що автори сформувались у рамках марксистської парадигми, що панувала в країні, і несуть на собі печатку цього впливу. Зокрема, вони вдячні марксистській школі за гарний метафізичний вишкіл і прищеплений смак до систематичного мислення. Але є й цілком об'єктивна причина того, що автори свідомо й цілеспрямовано відштовхуються тут і далі від діаматівської спадщини. Річ у тому, що мало яка філософська школа XX століття може похвалитися настільки ж фундаментально розробленою філософією природи.

2 Топоров В.В. Модель мира // Мифы народов мира. Т. 2. М, 1994. С. 162.


Ця модель пов'язана з інтуїтивним розумінням людиною єдності світу, Космосу та пошуками первинних основ цього світу, які (за відсутності наукового пізнання) формулюються в неявному та метафоричному вигляді, закріплюючись у міфологічних системах. Таке розуміння не можна ігнорувати, тому що воно лежить в основі людського сприйняття буття, котре пізніше реалізується в тому числі й у варіантах наукових моделей світу, у варіантах подальших філософських міркувань над таємницями світобудови. За відсутності можливості конкретного пізнання саме цілісність сприйняття дозволяла висувати здогади і пояснення, які пізніше несподівано ставали науково обґрунтованими.

Для нас модель такого розуміння являє собою вторинний, віддалений від реальності рівень. Ми можемо лише реконструювати, тобто системно відтворити на сьогоднішньому рівні людської свідомості, ті уявлення про світ, які були характерні для архаїчної свідомості, досягаючи цього шляхом її зворотного перекодування, через аналіз міфологічних текстів, поєднаних із сучасними даними науки.

У результаті перед нами постає універсальна картина світу, побудована цілком на інших засадах, ніж це здійснюється в абстрактно-поняттєвому сприйнятті, характерному для сучасного мислення. У центрі її лежить цілісне поняття світу як єдності людини і середовища її перебування. «У цьому розумінні світ є результатом переробки інформації про середовище й саму людину, причому «людські» структури і схеми часто екстраполюють на середовище, що описується мовою антропоцентричних понять»1.

Об’єктивності в сучасному розумінні тут не могло бути, і реальність мала суб'єктивований, вторинний характер. Це була фактично сконструйована реальність. Міф як оформлення зазначеного підходу до світу являв собою не просто якусь розповідь про нього (про реальні події), а якусь ідеальну модель, що інтерпретує ці події через систему героїв і персонажів. Тому реальним ставали саме вони, а не світ як такий. «Поруч із міфом не могло бути у свідомості не-міфу, якоїсь безпосередньо даної реальності... Міф це пізнавальне позначення»2. Не маючи можливості докладно торкатися цієї проблеми, відзначимо лиш основні риси цієї міфопоетичної моделі світу, які, природно, являють собою лиш особливого роду реконструкцію.

Зазначена універсальність і цілісність уявлень про світ у міфологічній свідомості була зумовлена слабким розділенням суб’єктно-об’єктних стосунків. У результаті світ уявлявся абсолютно єдиним, у якому людина і природа невіддільні одна від одної. Це породжувало тотальне уявлення про світ як про живий організм (органіцизм),«як про наскрізь живу річ, яка виключає омертвіння будь-якої її частини, утверджуючи в силу цього безперервність руху, зміни в навколишньому світі»3.

У свідомості архаїчної людини панує принцип ототожнення всього з усім і насамперед повна тотожність природи і людини, що дозволяє

1 Там же. С. 161.

2 Фрейденберг О.М. Миф и литература древности. М., 1978. С. 30.

3 Соколов В.В. Введение в классическую философию. М., 1999. С. 8.


пов'язати воєдино зовні далеко розташовані одна від одної речі, явища і предмети, частини людського тіла і т.ін.

Для цієї моделі характерне розуміння єдності просторово-часових відношень, які постають у якості особливого впорядковуючого первня космосу. Світ упорядковується просторово, через сакральні, вузлові точки простору (священні місця), і в часовому відношенні, шляхом виділення сакральних точок часу (священні дні й свята). Вузлові точки простору й часу (святі місця і святі дні) задають особливу причинну детермінацію всіх подій, знову ж пов'язуючи воєдино системи природних і, наприклад, етичних норм, виробляючи в кожній з них особливу космічну міру, якої має дотримуватися людина.

Космос розуміється водночас як якісна і кількісна визначеність. Кількісна визначеність описується за допомогою особливих числових характеристик, через систему сакральних чисел, які «космологізують найбільш важливі частини всесвіту і найбільш відповідальні (ключові) моменти життя (три, сім, десять, дванадцять, тридцять три і т.ін.), і несприятливих чисел як образів хаосу, безблагодатності, зла (наприклад тринадцять)»1. Якісна визначеність проявляється у вигляді системи персонажів міфічної картини світу, які протиставляються один одному.

Ця модель світу заснована на власній логіці бріколажу2, тобто досягнення поставленої мети манівцями, через подолання деяких особливих життєво важливих протилежностей, що «мають відповідно позитивне та негативне значення» (небо – земля, день – ніч, білий – чорний, предки – нащадки, парне – непарне, старший – молодший, життя – смерть і т.ін.)3. Отже, світ первісно трактується діалектично, і досягти якої-небудь мети прямо (напролом) не можна (щоб увійти в хатинку баби-яги, ми не обходимо будинок, що логічно було в нашій реальності, а просимо сам будинок розвернутися «до нас передом, до лісу задом»). Діалектика протилежних первнів, протилежно спрямованих дій і явищ дозволяє створити цілу систему класифікації світу (певний аналог філософської системи категорій), котра в міфопоетичній моделі й постає засобом упорядкування буття, «відвойовуючи нові частини хаосу та космологізуючи його. Всередині ж космічно організованого простору все пов'язане одне з одним (сам акт думки про такий зв'язок є для первісної свідомості вже об'єктивацією цього зв'язку: думка ® річ); тут панує глобальний і інтегральний детермінізм»4.

Всі ці уявлення при певній інтерпретації, як ми побачимо нижче, переходять пізніше й у народжувану філософію, що особливо помітно при створенні різного роду класифікаційних рядів світу і систем конфронтуючих первнів (ряд елементів, які лежать в основі світу, боротьба протилежностей як рушійна сила розвитку і т.д.).

 

1 Топоров В.В. Модель мира // Мифы народов мира. Т. 2. М, 1994. С. 162.

2 Від одного зі значень фр. bricolе – «відскік кулі на більярді», «рикошет» або «вдавання до вивертів».

3 Топоров В.В. Указ. соч.

4Там же. С. 163.


Можна вказати й на виниклі згодом «моделі єдності світу», які мали місце у філософії та науці1. Термін, використовуваний, наприклад, С.Т.Мелюхіним, здається нам досить ефективним, тому що вказує на певну рівноправність варіантів різних картин світу. Навіть якщо цих моделей не було б в історії філософії, ми цілком могли б їх логічно сконструювати. Зупинимося на деяких найбільш важливих із цих моделей.

Речовинно-субстратнамодель убачає єдність світу в єдності фізико-хімічного субстрату і властивостей. Дані сучасної науки показують, що об'єкти неживої природи у всьому Всесвіті складаються з однакових хімічних елементів. Розкриття внутрішньої структури атома й відкриття все нових елементарних часток дозволяють порушувати питання про створення єдиної теорії елементарних часток, що описує субстратну єдність елементів. У біології генетичні дослідження показують, що в основі всіх живих організмів лежить генетичний код, що складається з чотирьох амінокислот. Установлюється тотожність фізико-хімічної будови живої і неживої матерії і т.д.2 Нарешті, встановлено, що всі речовини й елементи світу взаємопов’язані за допомогою електромагнітних, гравітаційних і інших полів.

У функціональній (або номологічній)моделі єдність світу пояснюється наявністю та функціюванням єдиних законів. Говориться про те, що у світі реалізується якийсь універсальний зв'язок. Так, Піфагор говорив про божественні математичні закони гармонії та світового порядку. Ляйбніц, виходячи з ідеї єдиних божественних математичних законів, уважав, що можна їх звести в систему рівнянь і на основі цього пояснювати будь-які явища. Лаплас, виходячи з визнання універсальних законів, говорив про інтеграцію знання та можливість абсолютного пізнання світу. Ця концепція дістала згодом назву «лапласівський детермінізм», що означає, що якби вдалося пов'язати в єдине ціле всі знання про світ, усі параметри тіл і зафіксувати їх у єдиних рівняннях, то можна було б створити єдину формулу, що охопила б усі прояви і всю розмаїтість світу. У межах викладених вище моделей окремі закони окремих сфер буття механічно поширюються на розуміння світу в цілому. В результаті Всесвіт уявляється абсолютно однорідним утвором, що приводить до висновків про можливості повного й остаточного його пізнання. Однак це суперечить і духу філософії, як вічному прагненню до мудрості, і наявним у даний час науковим фактам. Зокрема, виявляється, що універсальний зв'язок реально обмежений швидкістю поширення взаємодій (принцип близькодії), скінченністю часу існування об'єктів і скінченністю енергії об'єкта.

У принципі ж пошук єдиних і загальних законів світобудови – своєрідних Єдиних Всесвітніх Правил Гри – цілком природний, і в цьому напрямку завжди буде працювати думка людини. У якомусь розумінні саме на це претендує сьогодні й системний підхід, і синергетична

 

1 Див. більш докладно в кн.: Мелюхин С.Т. Материя в ее единстве, бесконечности и развитии. М., 1966. С. 61–75.

2 Див.: Алексеев П.В., Панин А.В. Диалектический материализм. М., 1987. С. 164.


парадигма1, й сучасні астрофізичні та космологічні шукання, та й власне онтологічні шукання у сфері філософії природи. Інша справа, що тут потрібно, по-перше, ясно розуміти принципову історичну неповноту й обмеженість усіх подібних спроб; по-друге, враховувати невичерпне різноманіття проявів цих загальних законів, яке ніколи й нікому повністю не вдасться охопити поглядом, хіба що Господу Богу, якщо тільки він існує. По-третє, орієнтуватися на діалогічні стосунки між наукою та філософією, коли натурфілософські наукові побудови спираються на хоча б мінімальне знання філософської традиції; а професійна філософія природи заснована на знанні сучасних наукових фактів і теоретичних моделей. Цілком можливо, що ми вступили в епоху побудови синтетичної науково-філософської картини світу, де жорсткі грані між наукою та філософією будуть усе більше втрачати смисл.

Інша модель єдності світу, що стає нині досить популярною і набуває сильного наукового підтвердження, зветься генетичною.Тут стверджується, що світ є цілісністю, що еволюціонує за єдиними законами на основі спільного вихідного субстрату й у цілком визначеному єдиному напрямку. В якомусь розумінні тут відбувається діалектичне зняття і субстратної, і номологічної моделей єдності світу. Потужний імпульс цей підхід отримує з боку синергетики, яка розкриває універсальні закономірності самоорганізації систем у Всесвіті. Ще більш серйозним підтвердженням цієї моделі є антропний космологічний принцип. Нині в різних формулюваннях його приймає переважна більшість космологів і астрофізиків. У своїй сильній версії антропний принцип говорить, що Всесвіт улаштований так, щоб на певному етапі його еволюції з'явився спостерігач. Іншими словами, базові структури і константи мегасвіту такі, що з необхідністю приводять до появи мислячої істоти, здатної здійснювати раціональну реконструкцію її історії та поставати в ролі її фундаментального свідомого еволюційного чинника. Звідси випливає і вся сучасна доктрина так званого глобального еволюціонізму, де наявність братів по розуму, які набагато перевищують сучасну людину за своїм інтелектуальним і духовним рівнем, уже не здається мареннями фантастів і релігійною утопією.

І, нарешті, крім перелічених вище залишаються численні класичні субстанціальні моделієдності світу, про які ми багато говорили вище. Враховуючи систематичний і сторіччями шліфований характер ключових ходів онтологічної думки, здається, що їх рано списувати з рахунків, з огляду і на безсумнівний ренесанс інтересу до питань філософії природи, і на певну обмеженість некласичних онтологій, про що ми поговоримо в наступній лекції.

 

1 Ось, наприклад, як формулюються універсалістські претензії синергетики у працях О.М.Князєвої та С.П.Курдюмова. «Сьогодні, – пишуть ці автори, – ми перебуваємо на шляху до соціосинергетики або гомосинергетики. Ми намагаємося побудувати... синергетику з людським обличчям. Ми рухаємося до синергетики, яка вміє підходити і знає, як підходити до людської культури, до розуміння феномену людини у всіх його різноманітних проявах, до розкриття таємниць людської художньої та наукової творчості, пізнання, здоров'я, освіти, комунікації, вбудовування людини в найближче і більш віддалене соціальне та культурне середовище» (Князева Е.Н., Курдюмов С.П. Антропный принцип в синергетике // Вопр. философии. 1997. № 3. С. 70).

 


ЛЕКЦІЯ 11.

НЕКЛАСИЧНІ ОНТОЛОГІЇ

ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX – XX СТОЛІТТЯ:

ІЄРАРХІЧНІ МОДЕЛІ БУТТЯ

 

 

1. КРИЗА КЛАСИЧНИХ ОНТОЛОГІЧНИХ МОДЕЛЕЙ

 

В одній із попередніх лекцій, присвячених класичній філософії, ми звернули увагу на те, що гегелівський ідеалізм як найбільш яскраве вираження класичної традиції в якомусь розумінні вичерпав можливості традиційних онтологій і дав прямий імпульс становленню некласичних онтологічних моделей.

Сильною стороною класичних філософських концепцій, зорієнтованих на побудову цілісних і замкнутих онтологій, є їхня настанова на принципову пізнаванність світу й тотальну прозорість буття (природного, соціального та людського) для раціональної рефлексії. Понад те, істинно пізнане буття є гарантією істини в оцінці всіх проявів людської сутності та будь-яких людських дій, починаючи від проблем розрізнення добра і зла, прекрасного і потворного й закінчуючи ціннісною орієнтацією в сугубо практичних ситуаціях. Відповідно, філософія, що базується на розвинутій онтології, являє собою велику систему взаємопов’язаних знань, які дозволяють людині пояснити й оцінити будь-які явища.

Однак ця сильна сторона (систематичність, раціональне охоплення різних явищ із єдиних позицій) поставала при її абсолютизації і як серйозна слабкість, тому що такого роду філософські системи, як правило, мають закритий, замкнутий характер і претендують на досягнення істини в останній інстанції (абсолютної істини), що суперечить смислу самої філософії.

В середині XIX століття у філософії виникає певна криза онтології як ключового розділу метафізики. Реакцією на замкнутість онтологічних систем, на їхню претензію оволодіння абсолютною істиною є спроба вийти за межі цієї замкнутості та за межі раціональності як такої. Це реалізується в бажанні «знайти якусь поза розумом розташовану дійсність», що у свою чергу, як відзначає А.Л.Доброхотов, «оберталося редукцією розуму до тієї чи тієї ірраціональної стихії»1. Відбувається своєрідний ірраціоналістичний поворот у філософії, в результаті якого на перший план висувається пошук якихось «реальностей», котрі не мають нічого спільного зі справжнім світом і пізнавані також ірраціонально. Правда, при цьому

1 Доброхотов А.Л. Категория бытия в классической западноевропейской традиции. М., 1986. С. 231.


варто обмовитися, що філософське пояснення по суті – це пояснення раціонально-теоретичне, навіть коли воно набуває ірраціоналістичної форми. Як ми говорили вище, сама ірраціоналістична форма філософії однаково реалізується як раціональна настанова.

Так, Шопенгауер говорить про «несвідому космічну волю», котра «не тільки первень, але і єдина сила, що має субстанціальний характер»1. К’єркегор намагається протиставити абстрактне мислення та існування особистості, «радикально роз'єднуючи мислення та існування»2. У результаті Бог у нього не філософський абсолют, а живий Бог. В основі його осягнення лежить віра, а не розум. Фейєрбах, навпаки, ставить у центр усього людину, котра постає як справжнє буття, де навіть Бог є утвором людського розуму, на який переносяться властивості людської особистості. Однак ірраціоналістична реакція на гіпертрофований раціоналізм (і особливо гегелівський спекулятивний ідеалізм і панлогізм3) не єдина форма відмови від традиційних онтологій.

У багатьох випадках відмова від онтології поставала просто як абсолютизація гносеологічної сутності філософії(неокантіанство марбурзької школи) або переведення всієї філософської проблематики у сферу методології та епістемології (передусім позитивізм першої і другої хвиль). Джерелом цього стало бурхливе зростання природничо-наукових і гуманітарних знань у XIX столітті, про що ми писали в попередній лекції, а також радикальні зміни загальнокультурної ролі та впливу наукового знання. Наукова революція рубежу кінця XIX – початку XX століття лише закріпила цей безсумнівний «гносеологічний крен» філософії.

У цей же період гостро постає проблема цінностейі оформляється аксіологія як третій найважливіший розділ метафізики, якщо її трактувати у класичному розумінні як теоретичне ядро філософського знання.4 Криза традиційних цінностей і чітко виявлений ціннісний вимір різних видів знання, у тому числі й наукового, привертає пильну увагу нових філософських шкіл (баденська школа неокантіанства), висуває нових філософських кумирів, наприклад Ніцше, й академічних авторитетів, наприклад, В.Віндельбанда. При цьому явне недоврахування ціннісної проблематики у попередніх метафізичних побудовах кидає тінь і на онтологію в цілому як самостійну філософську дисципліну.






ТОП 5 статей:
Экономическая сущность инвестиций - Экономическая сущность инвестиций – долгосрочные вложения экономических ресурсов сроком более 1 года для получения прибыли путем...
Тема: Федеральный закон от 26.07.2006 N 135-ФЗ - На основании изучения ФЗ № 135, дайте максимально короткое определение следующих понятий с указанием статей и пунктов закона...
Сущность, функции и виды управления в телекоммуникациях - Цели достигаются с помощью различных принципов, функций и методов социально-экономического менеджмента...
Схема построения базисных индексов - Индекс (лат. INDEX – указатель, показатель) - относительная величина, показывающая, во сколько раз уровень изучаемого явления...
Тема 11. Международное космическое право - Правовой режим космического пространства и небесных тел. Принципы деятельности государств по исследованию...



©2015- 2024 pdnr.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.