Екзистенціальний вимір свободи 4 глава

Інша концепція часу, яку можна позначити як типологічнаконцепція часу, заснована на якісно іншому (на відміну від фізичного) розумінні самого характеру протікання часу, наприклад, у біології та геології. Тут немає фізичної рівномірності протікання, а навпаки, доводиться оперувати поняттями епохи, ери, геологічного періоду, стадій індивідуального розвитку й т.д. «Наприклад, кожний геологічний період характеризується своєю флорою і фауною, кожна пора року – певними фенофазами рослин, кожна стадія розвитку тварини – характерним набором морфологічних і фізіологічних ознак. Час виявляється не вмістищем світу, а самою його тканиною, він не тло, на якому відбувається зміна об'єкта, а сама ця зміна»⁴.

У межах такого розуміння доводиться виділяти, наприклад, психологічнийчас як особливий мінливий стан спостерігача за відповідними геологічними або біологічними процесами. Це пов'язане з тим, що час протікання життя спостерігача не співвідноситься за масштабами, наприклад, з періодами протікання геологічних процесів, що не може не мати впливу на результати наукового пізнання. «Мінливість спостерігача (психологічний час) слугує тлом, на яке проектується час спостережуваного об'єкта. Це перегукується з уявленнями І.Канта про те, що час – внутрішня форма, яка привноситься у світ спостерігачем»⁵. Спостерігач до деякої міри сам конструює досліджувані часові процеси.

У результаті перед нами постає складна часова структура наукового опису світу в біології, фундаментом (або архетипом усього класу

¹ Цит. по: Мауринь A.M. Концепция органического времени Г.Бакмана и опыт се применения // Там же. С. 83–95.

² Там же. С. 84.

³ Цит. по: Там же. С. 94.

⁴ Шаров А.А. Анализ типологической концепции времени СВ. Майена // Там же. С. 96.

⁵ Там же. С. 97–98.

матеріальних об'єктів) якого постає фізичний час, який інтерпретується специфічно щодо конкретних матеріальних систем. Ця інтерпретація пов'язана як зі спостерігачем, так і з особливістю спостережуваних процесів, тобто вона істотно специфікована конкретною предметною сферою дослідження й досягає лише тієї міри об'єктивності (в загальному значенні), яку дозволяє сама якість об'єкта. У цьому розумінні просторово-часові наукові інтерпретації в різних науках хоча й «зав'язані» на психологічні структури переживання часу, проте виключають повну сваволю суб'єкта.

Понад те, оскільки спостерігач може опинитись усередині досліджуваних взаємодій (усередині відповідного часу), ті впливають і на конструйований час. «У результаті певних взаємодій індивідуальний час може взагалі зникнути, як зникає час жертви при її поїданні хижаком»¹. Один із нвйбільш наочних прикладів такого роду – використання комп’ютерних моделюючих систем (зокрема, різних тренажерів), де чим більш реалістична віртуальна реальність, тим більша міра підпорядкування нашого внутрішнього часу часові самого комп'ютера. Аж до ситуації, коли нам не хочеться залишати віртуальний просторово-часовий континуум і повертатись у звичний повсякденний світ.

Наступна проблема пов'язана зі специфікою вимірювання часув різних галузях наукового дослідження дійсності. Оскільки, як ми відзначали вище, проблема часу інтерпретується тут як проблема вимірювання тривалості подій і існування систем, то по-особливому виділяється проблема «вимірювання віку» різних систем. Виявляється, що накладення на всі процеси якоїсь єдиної астрономічної шкали не дозволяє досліджувати специфіку цих об'єктів і необхідна особлива внутрішня шкала часу, що відображає особливості даної системи. «У прикладних питаннях геронтології необхідні маркери біологічного віку організму. Саме характеристики біологічного, а не астрономічного віку важливі при визначенні часових меж професійної придатності людини...Власний вік і власні стадії розвитку мають будь-які економічні та соціальні системи. .. Без маркерів стадій духовного розвитку особистості неможлива реалістична концепція навчання і тим самим модель школи.. .»^2.

В сучасній науці ставиться також питання про виділення особливого геолого-географічногоуявлення про час і простір. Тут мова йде про просторово-часовий континуум, у межах якого відбувається еволюція Землі. «Геологічні серії нашарувань виявилися психологічно злиті з рухом часу, стріла якого спрямована в нормально залягаючих шарах знизу нагору. Географи внесли в науку уявлення про цінність часу, а також про емоційний момент, пов'язаний з оцінкою тривалостей і давностей»³. Оскільки, як ми відзначали, фізичні уявлення про час постають

¹ Там же. С. 105.

² Там же. С. 12.

³ Арманд А.Д. Время в географических науках // Там же. С. 202.

як фундаментальні у природничих науках, то в геології це призвело до своєрідної подвійності в розумінні геологічного часу.

Геологічний процес реалізується водночас усередині фізичного часу безвідносно до специфіки даних об'єктів і всередині «реального геологічного часу», який, навпаки, залежить від специфіки даної формованої системи. Тому щодо геологічних процесів уводиться поняття «характерного часу», що відображає специфічність швидкості протікання процесів у тій або тій геологічній системі. Одночасно це призвело до думки знайти певний еталон (мітку), стосовно якого можна вибудувати об'єктивний хронологічний ланцюжок подій.

Оскільки лише ритмічне повторення дає нам можливість фіксації явищ, необхідно було зрівняти ритми різної тривалості, наклавши їх один на одного. Як відзначає А.Д.Арманд, в основу спільних часових шкал, за допомогою яких стало можливим пов'язати хронологію біосфери і суспільства, були покладені ритми Землі й Сонця. «У ролі маятника постала Земля, її обертання довкола своєї осі, що задало добовий ритм, і обертання довкола Сонця з періодом у рік... Цей еталон швидкості ходу часу дозволив виявити в оточуючій нас природі й у нас самих множину циклічних процесів з більш-менш постійним періодом, з більшою чи меншою фізичною замкнутістю циклів»¹.

Понад те, розвиток науки і техніки породжує цілком несподівані ситуації, коли може бути змодельована система, яка буде виступати повним аналогом якоїсь реальної системи, але всередині якої характер протікання природних процесів за законами природи буде зовсім інший. Мова знов-таки йде про віртуальний світ, де перебіг часу може набувати будь-якого характеру².

Отже, можна дійти таких висновків. Час постає як міра, що фіксує зміну станів об'єктів, які розвиваються³, і в цій якості він може бути застосовний до дуже різних природних систем. Але специфіку протікання часових процесів, їх швидкість і ритміку задають особливості будови досліджуваної системи, для якої фізичні чи астрономічні параметри хоча й постають як базові, проте можуть бути значно скоректовані. Простір, виражаючи властивості протяжності різних систем, також необхідно інтерпретується залежно від організації простору конкретної системи.

Тому фізичний опис просторово-часових характеристик являє собою дуже абстрактну (ідеалізовану) модель, властивості якої не відображають реальної розмаїтості станів навколишнього світу і його різних прошарків. «Це значить, що світ занадто складний, щоб допускати єдиний однозначний логічно несуперечливий опис. Це виявилося вже у квантовій механіці (дуалізм хвилі-частки, принцип відносності Бора).

¹ Арманд А.Д. Указ. соч. С. 211.

² Див: Сарычев В.М. Время как характеристика действительности // Там же. С. 289.

³ Як тут не згадати геніальну четверту книгу «Фізики» Аристотеля з його розумінням часу як числа руху.

Але макросвіт не менш складний, ніж мікросвіт»¹. Отже, не існує одноманітного світу, а є єдність різних структурних рівнів світу, які, як ми вказували вище, описуються різного роду локальними науковими картинами світу, де универсалістські претензії фізичних описів не витримують критики.

Отже, розвиток наукових (як природних, так і гуманітарних) уявлень про простір і час із необхідністю змушує виходити на рівень їх синтетичного метафізичного осмислення, незвідного до їхніх окремих властивостей і проявів. Тим самим наука знову й знову наближається до розроблених на рівні інтуїції та розуму універсальних філософських уявлень, конкретизуючи їх і наповнюючи предметним змістом. А це, у свою чергу, дозволяє дійти висновку як про недостатність опису світу з позиції якоїсь однієї чи багатьох наук, так і про важливість онтологічного тлумачення світу в межах цілісної філософії природи, у межах якої фізичний світ є лиш однією з існуючих форм. Крім того, простір і час є граничними характеристиками всіх шарів світового буття, а отже, і в силу цієї обставини залишаться вічним предметом спеціальних метафізичних досліджень.

Так, простір і час визначають структурність і динаміку не тільки природних і соціокультурних утворів, але також своєрідність духовного життя людей як у його екзистенціальних, так і колективних проявах. Не випадково говорять і про особливий простір «життєвого світу» особистості, і про особливий час «людського становлення», і про особливий просторово-часовий континуум духовного життя суспільства. «І якщо людина є істотою цього світу, – писав Н.Н.Трубників, – а не гостем у ньому й не прибульцем з якогось іншого, якщо сам цей світ не є один тільки світ речовин, елементарних і найпростіших фізичних часток і їхніх взаємодій, то реальний людський час, а в остаточному підсумку та реальний час світу самого собою, є часом добутку цих двох величин, є часом здійснення та самоздійснення світу»^2. До короткого аналізу цього найважливішого – духовного – виміру проблеми простору й часу ми тепер і перехідим.

3. ДУХОВНО-ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНИЙ

І ДУХОВНО-КУЛЬТУРНИЙ ЧАС І ПРОСТІР

Людська особистість існує в особливому духовно-екзистенціальному (чи біографічному) часі– часі її унікальних учинків і внутрішніх міркувань, спілкування з іншими людьми і творчими актами, які становлять неповторну лінію її долі. По суті життя всього суспільства можна розглядати як вигадливе переплетення тисяч і мільйонів таких «екзистенціальних ниток», протягнених з минулого у майбутнє.

¹ Сарычев В.М. Указ. соч. С. 290.

² Трубников Н.Н. Время человеческого бытия. М., 1987. С. 245–246.

Звичайно, ці екзистенціальні лінії вплетені в життя космічного цілого (його спрямовану еволюцію в єдності з різноманітними циклічними процесами), а також у загальний потік історичного часу (катастрофи й утвердження урядів і політичних режимів, війн і науково-технічних винаходів, різноманітних соціальних подій і т.д.), в яких людям довелося жити. Однак це зовсім не означає, що власний біографічний час людини не має чіткої специфіки.

Зовсім навпаки. Які б непередбачувані події не траплялися з людиною в житті і які б зовнішні обставини не тяжіли над нею, вона завжди має свободу вибору і можливість творчої зміни самої себе. Така можливість зберігається навіть за найбільш несприятливих зовнішніх умов життя – за повної відсутності політичних свобод і навіть при повній фізичній нерухомості у випадку важкої хвороби. Як би хто не ставився до письменника М.Островського, але його виняткова особиста мужність і творчість в умовах найтяжкої прогресуючої хвороби говорить про те, що людина – завжди хазяїн і творець власного біографічного часу, що розгортається за своїми особливими законами. Здійснюючи ж вільні акти особистого вибору, людина справді обирає цілий світ. У цьому розумінні екзистенціалісти абсолютно праві. Ми б тільки додали – вона вносить у його еволюцію свій унікальний і дійовий внесок.

По суті духовно-екзистенціальний час – це час творчого самовдосконалення чи, навпаки, деградації,де людина може позбутися від якихось шкідливих звичок і рис характеру, а може й придбати їх; може розвинути якісь таланти і творчі навички, але може їх і втратити. Удосконалюватись і духовно сходити (як, власне, й духовно падати!) людина може й замолоду, і в старості (тобто незважаючи на закономірності біологічного часу); у сприятливих і в несприятливих суспільних умовах (тобто незважаючи на характер соціального часу). Понад те, часом самі несприятливі обставини (хвороба, життєві трагедії, соціальні гоніння, війни) сприяють духовним зльотам (як у випадку з тим же М.Островським), а комфорт і розкіш, навпаки, обертаються духовною стагнацією і смертю. Колись Н.С.Гумильов не без гумору зазначив, що, на його думку, нічого геніального ні в житті, ні в культурі не створює той, хто сито засинає щовечора в м'якому і теплому ліжку.

Трохи пом'якшивши тезу великого російського поета, ми могли б сказати, що ніяка сильна й неухильно ступаюча щаблями вдосконалення особистість не формується без внутрішніх борінь і творчих мук, без життєвих колізій і потрясінь. Страждання Островського – винятковий приклад духовного сходження в найбільш несприятливих умовах, але в цілому закономірність простежується досить чітко: чим більше випробувань, тим більш повнокровним і стрімким є буття в духовно-екзистенціальному часі. Один же із найбільш точних критеріїв того, що людина причетна до справді духовного життя, – це творчо осмислене і морально відповідальне проживання нею кожної миті свого земного буття.

Такий шлях духовних праведників і творчих подвижників Франціска Ассізського, Сергія Радонежського, Миколи Кузанського, Ляйбніца, А.Швейцера,

П.А.Флоренського. У таких високорозвинених індивідуальностей особистий шлях виявляється унікальним перетворенням вічних і абсолютних цінностей людського буття. Їх духовно-екзистенціальний час ніби дотикається до самої вічності. У такій інтерпретації на диво близькі один до одного мислителі різних ідейних орієнтації. «Якщо ми проживаємо кожну мить осмислено, – писав найбільший японський теоретик буддизму XX століття Д.Ікеда, – то нескінченне минуле і нескінченне майбутнє наповнять наше існування вічним потоком життєвої сили Всесвіту. Одна мить нашого буття стане маніфестацією Космічного Закону і включить у себе всі можливі часи. У цьому розумінні єдина мить сама собою перетвориться на вічність»¹. Порівняєте ці думки з міркуванням видатного представника російської релігійної філософії: «Хто живе в сьогоднішньому дні, не віддаючись йому, а підкоряючи його собі, той живе у вічності»². Втім, з тезою про відповідальне і творче ставлення до кожної життєвої миті як явного критерію повноти духовного буття цілком погодиться й людина, яка дотримується атеїстичних і матеріалістичних переконань.

Про духовно-екзистенціальний час у зв'язку з проблемами свідомості та про специфічні екзистенціальні категорії (екзистенцеали), які визначають темпи його протікання й загальну конфігурацію, ми ще докладно поговоримо в межах гносеологічного розділу нашого курсу. Тут же відзначимо ряд його загальних рис:

- це час, який складається з неповторних учинків людини і якісно зумовлений ними. Учинок при цьому варто розуміти в найширшому значенні, включаючи різноманітні акти нашої свідомості;

– тут реальні компоненти переплетені з вигаданими, ідеальні з матеріальними, спогади сусідять із мріями, печалі з радісними очікуваннями, але скрізь світла спрямованість до майбутньогой до нових екзистенціальних обріїв переважає над зневірою та «чіпляннями» за безповоротне минуле. Ми вже писали про «молодих духовних дідків» і про літніх людей, які зберігають дивовижну бадьорість духу;

- щільність і темпи протікання цього часу різні в різні життєві періоди й у різних людей. «И жить торопится, и чувствовать спешит» – так точно виразив поет цей корінний вимір повнокровного існування особистості;

- у біографічному часі є свої цикли й спіральні повернення, але такі що відбуваються у повній відповідності з законом заперечення заперечення: щораз на новому якісному рівні й у нових умовах;

- духовно-екзистенціальний час досить опосередковано пов'язаний із зовнішньою активністю людини. При зовнішній соціальній суєті наш внутрішній світ може не змінюватись, а напружена внутрішня робота при мінімумі зовнішньої активності, навпаки, може різко прискорювати наше внутрішнє духовне зростання.

Так само, як ми говоримо про специфічний духовний час, можна говорити про духовно-екзистенціальний простірособистості, тобто про сферу її

¹ Daisaku Ikcda. Life: An Enigma, a Precious Jewel. Tokyo, N. Y., S.-Fr, 1982. P. 74.

² Франк С.Л. Смысл жизни // Вопр. философии. 1990. № 6. С. 130.

життєвих контактів і впливів. Цей простір динамічний і відносний, тому що прямо залежить від духовного змісту людини, її відкритості світові та іншим людям. Чим духовно багатша й глибша особистість, чим безкорисливіше ділиться вона своїми нагромадженнями з ближніми й далекими, тим ширші й фундаментальніші її зв'язки з оточуючими людьми і тим могутніший її світлоносний вплив на зовнішній світ. І навпаки, чим дріб'язковіша й егоїстичніша людина, тим вужчий її життєвий простір і тим обтяжливіший він для навколишніх.

У ряді релігійних традицій навіть говорять про отруєний простір, який оточує злу людину, і, навпаки, про доброчинний вплив доброзичливої й творчої людини навіть на біологічні форми. Відомо, наприклад, що одні з найкрасивіших троянд у Росії росли до революції в Оптиній пустині, а якщо квітці на підвіконні щодня говорити: «Щоб ти засохла», з нею незабаром це й трапиться.

Багатьом знайоме також відчуття виниклої життєвої порожнечі, яка відчувається майже фізично, після смерті чи тривалої відсутності близької і доброї людини, так само як і своєрідного «розрядження» (ніби оздоровлення) простору після відходу людини недоброї та духовно нечистої. Словом, з поняттям духовного простору пов'язується динамічне коло «життєвого світу», здатного як нескінченно розширюватись у діяльного альтруїста, так і «згортатись» у точку, що характерно для закінченого егоцентриста, який скрізь бачить тільки самого себе.

Ясно, що чим відповідальніше ставиться до своїх повсякденних думок і вчинків людина, чим свідоміше вона живе-творить у стихії духовно-екзистенціального часу, тим ширший і простір її особистого впливу на навколишній світ. Це можна вподібнити підйому на гору: чим вище піднявся – тим більш широкий пейзаж відкривається твоєму погляду й відповідно тим більша кількість людей знизу зможуть побачити тебе. Цікаво, що духовно-екзистенціальний просторово-часовий континуум, створений життям і творчістю видатної людини начебто Швейцера чи Флоренського, ніколи не зникає повністю з їхньою фізичною смертю, а продовжує своєрідне життя в духовному просторі й часі всієї культури в цілому.

Понад те, їхні наукові ідеї, художні творіня та життєві вчинки, пропущені через свідомість інших людей, отримують нове життя й динаміку, розкриваються новими гранями і нюансами. Будьте ви хоч матеріалістом, хоч ідеалістом, але заперечувати своєрідний онтологічний статус цього духовного життя після фізичної смерті неможливо. Можна сперечатися: чи мають ідеї та цінності, залишені геніальними людьми, автономне ідеально-інформаційне існування в дусі світу ідей Платона або ж знаходяться винятково в письмових текстах і матеріальних артефактах, але відмовляти цим ідеям у тому, що в них є особливі духовно-культурний простір і час,не зможуть ні той ні той.

Духовної культури суспільства взагалі немає без видатних особистостей і їхніх біографій; сам духовний історичний час, так само як і сучасний духовний простір культури, багато в чому структурований саме ними. Судіть самі. Ми говоримо «час Платона», «золотий вік Перикла», «Індія епохи царя Ашоки»,

«європейська філософія після Гегеля»¹ і т.д. Не випадково літературний або філософський процес розчленовується на період «до» народження генія, власний час його творчості й те, що відбулося «після» його відходу з обов'язковим простежуванням долі його ідей. Заберіть із духовної культури народу життя і творчість видатних особистостей – чим тоді цей народ буде культурно цікавий для навколишніх? Що залишиться від його духовної історії? Повсякденне життя обивателя становить чисто етнографічний і історичний, але аж ніяк не духовний інтерес.

А подивіться, яку зриму печатку накладає духовно-екзистенціальний простір геніїв на духовний простір усієї культури в цілому. Ми говоримо: «поети пушкінського кола», «найближче оточення Достоєвського». Існують книги з характерними назвами: «Пушкін у Японії», «Гегель у Росії». Слава Псковської області багато в чому визначається Михайловським, і саме до нього духовно пориваються шанувальники пушкінської поезії з усього світу. Їм дорогий кожний штрих його біографії і всіх місць, де ступала нога генія. Що люди знають про Тулу? Те, що там роблять зброю так зберігається Ясна Поляна – родовий маєток графа Л.М.Толстого. Заберіть зі столиць світу монументи видатним людям, їхні меморіальні квартири, пам'ятні вивіски на вулицях і будинках, пов'язані з їхнім життям і творчістю – і що залишиться від культурного складника цього міста? Хіба не зміниться повністю його культурний і духовний статус? І хіба не втратить воно своє виділене просторове місце в національній і світовій культурі?

Крім персоніфікованих компонентів у духовній культурі будь-якого народу завжди присутній потужний шар анонімних ідей і цінностей, які відносяться здебільшого до так званої народної культури. Вони зафіксовані у творах усної і пісенної творчості, в архітектурі, в орнаменті побутового начиння й одягу, в обрядах, звичаях і т.д. Однак і в межах так званої високої культури питома вага подібних ідей досить значна, тому що імена їхніх безпосередніх творців (художників, учених, філософів) часто забуваються². Ми не знаємо, хто конкретно ввів в античний філософський обіг слова «логос» і «ейдос», так само як і категорію «софії-премудрості». Так само нам важко сказати, кому належить авторство введення в культурний обіг таких найважливіших понять вітчизняної національної традиції, як «правда» і «правдошукацтво», «общинність» і «добротолюбство».

У житті таких загальнозначущих ідей і цінностей є свої просторово-часові закономірності. Ми далекі від думки дати їх якийсь вичерпний огляд і докладний аналіз. Скоріше, ми висловимо ряд гіпотетичних філософських суджень як стимул для теоретичної дискусії.

По-перше, чим більш фундаментальна й значима теоретична ідея чи ціннісне судження, тим більш стійке їхнє буття в часі та ширший ареал поширення в просторі. У цьому розумінні можна слідом за Н.О.Лоським говорити, що

¹ Так, до речі, називається один із томів історії філософії Е.Кассірера.

² Як правило це відбувається в тому випадку, якщо їхній творець більше нічого особливого ідейно не породив і нічим особисто не відзначився в пам'яті сучасників. Так, ми знаємо, що категорію «соборність» увів у російський богословсько-філософський обіг А.С.Хом'яков, але ж він-то був надзвичайно яскравою фігурою російської культури першої половини XIX століття.

є вічні та надпросторові ідеї і цінності¹ типу корпускулярної будови матерії або загальності розвитку, не уточнюючи, в якій конкретно формі ця вічність і надпросторовість ідей фіксується: чи то в автономно-ідеальній, чи то в предметно-речовинній. Ясно, що можуть бути й ідеї-одноденки, які вмирають, ще не встигнувши народитися.

По-друге, сильним ідеям властивий пульсуючий просторово-часовий ритм існування: вони то йдуть у підґрунтя духовної культури, ніби провалюються в її підпілля, до мінімуму звужуючи просторовий ареал свого буття й немов застигаючи в потоці історичного часу², то з величезною міццю знову вириваються на поверхню духовного життя й розтікаються вшир, опановуючи масовою свідомістю й знаходячи нові смислові нюанси.

По-третє, фундаментальні ідеї можуть бути руйнівними, начебто ідеї «національної винятковості якогось народу» чи «безумовної користі багатства». Можуть бути й творчими, на кшталт універсальної корисності альтруїзму та настанови на самовдосконалення. В якісних характеристиках і просторово-часових особливостях існування двох цих протилежних рядів ідей є принципові відмінності.

Руйнівні ідеї провокують за всіх часів і у всіх народів однакові до нудоти стереотипи порочної поведінки з однаковими формами краху відповідних життєвих настанов. Вони нав'язують всьому суспільству в переважній більшості випадків насильно, тобто зберігають свій просторовий ареал поширення й історичну стійкість штучно, а не природно. Такі всі диктаторські й людиноненависницькі режими в історії. Неправда довго може втриматися тільки на багнетах.

Творчі ж ідеї фундаментального характеру здатні проявитись у величезній розмаїтості форм і людських творчих самореалізацій. Вони опановують свідомістю людей природними, а не насильницькими шляхами. Будь-яке ж штучне й насильницьке утвердження творчих і гуманних ідей у суспільній свідомості неминуче приводить до вихолощування їхнього позитивного змісту й переходу у своє інше, що, зокрема, й відбулося із практикою російського соціалізму.

Сильні зміни просторово-часових умов існування сфери духу й, відповідно, духовної творчості людини відбулись у зв'язку з розвитком сучасних комунікативних технологій і виникненням мережі Інтернет. Сьогодні можна говорити про формування особливого комунікативного духовного простору сучасної цивілізації та нову якість культурного й екзистенціального часу. Проте цієї особливої теми ми торкнемося в останній лекції нашого курсу.

¹ Див: Лосский Н.О. Чувственная, интеллектуальная и мистическая интуиция. М, 1995 (раздел «Идеальное бытие»).

² Крайньою формою тут є відхід з історичної арени всіх живих носіїв цих ідей і цінностей.

РОЗДІЛ III

ТЕОРІЯ ПІЗНАННЯ

ЛЕКЦІЯ 18.

ПРЕДМЕТ І ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ

ТЕОРІЇ ПІЗНАННЯ

1. МІСЦЕ І ЗНАЧЕННЯ ТЕОРІЇ ПІЗНАННЯ

У ФІЛОСОФІЇ ТА ЛЮДСЬКІЙ КУЛЬТУРІ

Теорія пізнання, або гносеологія, є найважливішим розділом метафізики як філософського вчення про першооснови сутнього. У найбільш загальному й абстрактному вигляді теорія пізнання може трактуватись як філософське вчення про знання та закономірності пізнавальної діяльності людини.

Термін «теорія пізнання» був уведений у філософію відносно недавно – у середині XIX століття. Перша систематично й синтетично продумана філософська теорія пізнання була створена І.Кантом наприкінці XVIII сторіччя. Йому ж належить класичне формулювання фундаментальних гносеологічних проблем: як можливі математичне, природничо-наукове, метафізичне та релігійне знання і які їх істотні характеристики. Ряд дослідників схильний починати відлік існування гносеології як самостійної філософської дисципліни саме від праць кьонігсбергського мислителя.

Однак більш поширеною й, очевидно, більш обґрунтованою є позиція тих авторів, які вважають, що як відносно сформована галузь філософського знання, що має свою категоріальну мову та методологічний апарат аналізу, теорія пізнання оформляється в Європі в XVI-XVII століттях у працях двох найбільших мислителів Нового часу – англійського філософа Ф.Бекона та французького мислителя Р.Декарта. У цей історичний період, пов'язаний зі становленням класичної європейської науки і паралельно триваючим процесом секуляризації суспільного життя, феномен знання, механізми його одержання та перевірки вперше перетворюються в самостійний і найважливіший об'єкт філософських досліджень. Відтепер саме наука, заснована на строгих експериментальних і теоретичних методах одержання й обґрунтування знання, набуває особливої суспільної цінності. При цьому людина, наділена розумом і самосвідомістю, починає трактуватись як автономний і вільний суб'єкт діяльності, який більше не потребує Бога як джерела власної практичної та пізнавальної активності.

Є глибока закономірність у тому, що кристалізація філософської теорії пізнання як органічної і такої, що стає з часом усе більш впливовою частини метафізики відбувається в той історичний момент, коли релігійне знання, що грунтується на істинах Священного писання й думці церковних авторитетів, послідовно відокремлюється від знання, заснованого на доведенні та

критичній настанові свідомості. При всій відносності протиставлення різних видів знання, про що мова йтиме в наступних розділах, саме розвиток науки і наукових інститутів стало визначальним чинником становлення гносеології в межах європейської філософської традиції.

Сказане не означає, що фундаментальні гносеологічні проблеми не обговорювались у межах середньовічної схоластики або в античній філософії. Сьогодні стає очевидним, що, наприклад, багато питань логіки і філософії мови докладно розроблялися вже в працях середньовічних схоластів. Досить згадати знамениті суперечки про природу універсалій (загальних понять), а також дослідження школи Пор-Рояля, які дотепер викликають живий інтерес у фахівців зі сфери філософії мови. Якщо ж звернутися до історії православної думки, то необхідно згадати про своєрідність кирило-мефодіївської традиції в розумінні завдань філософії та пізнавальної активності людини в цілому. Вони бачаться в «знанні речей божественних і людських, наскільки може людина наблизитися до Бога, що вчить людину справами своїми бути за образом і подобою того, хто створив її»¹, тобто особлива увага приділена морально-практичному компоненту знання. На евристичність ряду православно-християнських (особливо ісихастських) теоретико-пізнавальних ідей і підходів указує останнім часом цілий ряд авторів².