Екзистенціальний вимір свободи 6 глава

Проте філософське вчення про знання ніколи не змогло б виконати своїх різноманітних конструктивних функцій щодо науки і культури в цілому, якби в ньому не було своїх – вічних і іманентних – проблем, які визначають його метафізичну своєрідність.

3. ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ

Й ОСНОВНІ КАТЕГОРІЇ ТЕОРІЇ ПІЗНАННЯ

У філософського вчення про знання як повноправної частини метафізики є свій набір вічних проблем, які конституюють його як самостійний і досить поважний розділ філософського знання. Наявність таких вічних, у повному розумінні слова стрижневихпроблем виконує вельми важливі функції, а саме:

- вона забезпечує єдність гносеологічного знання в діахронічному та синхронічному зрізах, тобто в історичному часі та в інтелектуальному просторі сучасної культури;

- дозволяє філософському вченню про знання за рахунок пропонованих зразків розв'язання цих проблем виконувати ті функції, про які мова йшла вище.

Справді, і Платон, і Томас Аквінський є для сучасного теоретика немовби «вічними духовними супутниками і співрозмовниками», причому зовсім не через оригінальність їхнього філософського світогляду як такого чи блискучого відображення в їхній творчості духу античної чи середньовічної епохи. Цим вони цікаві історикові філософії й історикові культури. Для гносеолога тексти двох цих філософських геніїв привабливі саме тому, що в них з рідкісною систематичністю й доказовістю запропоновані розв'язання проблем, над якими б'ється його власна теоретична думка. Чому чуттєве знання менш надійне, ніж раціональне, хоча саме останнє далі відстоїть від фактів безпосереднього досвіду, а найчастіше навіть суперечить їм? Яка природа загальних ідей, якими пронизане наше психічне буття починаючи з дитинства, але які не можуть бути безпосередньо запозичені нами ні з зовнішнього досвіду, ні навіть із соціальної взаємодії? Чому так багато в нашій пізнавальній діяльності визначає віра і як вона співвідноситься з доказовим знанням? Чим істина відрізняється від суєтної людської думки і чи має потребу істина в авторитетах?

Такі вічні проблеми на те й вічні проблеми філософії, що не можуть бути остаточно розв’язані силами індивідуального, нехай тричі геніального розуму, але саме нові нюанси у формулюваннях і глибина обґрунтування відповідей – ось що має для нас неминуще значення. Творча «співбесіда» з великими із приводу вічних гносеологічних проблем забезпечує діахронічну єдність теорії пізнання.

У синхронічному ж аспекті філософське спілкування між представниками різних філософських шкіл і напрямів можливе тільки тому, що марксист і феноменолог, постмодерніст і структураліст, платонік і гегельянець мають спільне проблемне теоретико-пізнавальне ядро, незважаючи на всі відмінності в їх загальних проблемних полях і методах філософування. У питанні «що таке свідомість?» зійдуться в продуктивній суперечці й прихильники марксистського погляду на нього як на відображення матеріального світу, і феноменологи, які розглядають свідомість як конструктивну смислопороджуючу реальність особливого роду.

Цілком ясно, що домогтися повного збігу поглядів прихильників різних філософських шкіл на те, які проблеми віднести до розряду вічних і

фундаментальних, навряд чи коли-небудь удасться. У найпершому наближенні, не претендуючи на повноту списку, до цих вічних і загальних питань можна віднести такі:

- яка природа знання?

- якими шляхами свідомість суб'єкта добуває й перевіряє знання про об'єкт?

- що таке свідомість людини, її генезис і структура?

- як можуть дві різні свідомості розуміти одна одну або як можлива свідомість?

- як взаємодіють різні види знання, у чому причини їхньої диференціації і чи є перспективи їхнього синтезу?

- чи існують межі людського пізнання?

У найбільш короткій формі й, можливо, що вичерпно центральну проблему гносеології, довкола якої «оркеструються» і до якої в підсумку зводяться всі інші проблеми, сформулював І.Кант: «Як можливе істинне знання?»

Використовуючи категорію істини, можна дати таке визначення предмета теорії пізнанні: гносеологія – це філософське вчення про істину й шляхи її досягнення.Таке визначення буде, мабуть, найбільш точним і ємним – іменним, як говорив А.Ф.Лосєв, оскільки вбирає в себе всі попередні визначення на правах підпорядкованих моментів. Справді, головною метою і цінністю будь-якої пізнавальної діяльності є не просто одержання знання, а знання, що володіє статусом істинного. Філософське ж знання закономірностей, які визначають пізнавальний процес, значиме не саме собою, а лиш остільки, оскільки допомагає отримувати істинне знання й уникати оман.

Поставши як учення про основи буття істини,теорія пізнання формує свою особливу мову у вигляді системи філософських категорій, тобто граничних смислових структур свідомості, завдяки яким можливе формування будь-яких його окремих поняттєвих схем і за допомогою яких здійснюються акти раціональної філософської рефлексії над предметністю будь-якого роду. Крім цього в конкретному смисловому змісті філософських категорій, що змінюється від епохи до епохи, відкладається суспільно-історичний досвід пізнання і перетворення світу людиною. Нижче ми ще зупинимося на різних типах категорійних структур, якими оперує свідомість людини (логічних, ціннісних, екзистенціальних). Тут же виокремимо деякі специфічні риси власне гносеологічних категорій.

По-перше, гносеологічні категорії мають переважно парний характер, визначаючись у своїй смисловій протилежності: істина – омана; свідоме – несвідоме; чуттєве – раціональне; інтуїтивне – дискурсивне; суб'єктивне – об'єктивне й т.д. Ніяких більш загальних смислових структур, ніякої більш загальної мови ще ніхто не вигадав, а тому визначати гносеологічні категорії через більш загальні поняття (через рід і видову відмінність) попросту неможливо. Їх можна визначати тільки через протилежну парну категорію, через своє інше, як казав Гегель. Тому завжди, коли ми хочемо визначити «що таке істина?», ми змушені в першу чергу вказати, що істиною не є, тобто тим або тим способом увести категорію «омана».

По-друге, ніякі граничні категорійні полюси думки не можуть бути усунуті вольовим актом. Їх заперечення утверджує їх же. Кажучи, що «істини немає», ми тим самим претендуємо на істину. Ця властивість зветься саморефлексивністю філософських категорій.

По-третє, яке б окреме поняття ми не ввели в будь-якій науці, яке б знання ми не зробили об'єктом раціональної теоретико-пізнавальної рефлексії, ми в будь-якому випадку опинимось усередині смислової «категорійної сфери», де граничною мовою все одно виявиться мова гносеологічних категорій. За її межами лежать тільки різні види інтуїції й акти особистісного волевиявлення. Цікаво, що якщо ми бажаємо дати раціональну інтерпретацію, наприклад, феномену містичного досвіду, то розмову про нього ми будемо з необхідністю вести мовою гносеологічних категорій і в межах смислової сфери, яку вони окреслюють.

По-четверте, категорійні гносеологічні пари системно рефлексивні, тобто змістовний аналіз будь-якої пари категорій (скажімо, свідоме – несвідоме) змушує рано чи пізно звертатися до змісту інших категорійних пар (до категорій чуттєвого і раціонального, опосередкованого і безпосереднього і т.д.). Звідси отримує своє природне пояснення незнищенне жадання будувати цілісні філософські системи категорій, тому що, потягнувши за окрему смислову «категорійну ниточку», ми неминуче починаємо розмотувати весь категорійний «клубок».

По-п'яте, мовою гносеологічних категорій формулюються вічні проблеми теорії пізнання і нею ж даються варіанти їх розв’язання. Будь-який новий філософський «новояз», якщо він має загальнозначущий і обґрунтований характер, завжди в остаточному підсумку виявляє свій похідний характер від тих або тих базових філософських категорійних структур, щодо інваріантних у всіх філософських традиціях, включаючи індійську і китайську. При цьому вплив національної мови на категорійну мову філософії (і на характер філософування загалом) безсумнівний і істотний, його не можна недооцінювати, але в жодному разі не треба й переоцінювати. Абсолютизація ролі національної мови в пізнанні приводить до ряду фактичних недоречностей (на кшталт неможливості взаєморозуміння між суб'єктами пізнавальної діяльності, які розмовляють різними мовами, чого насправді немає) і логічних суперчностей. Якщо пізнаюча думка та її категорійні структури повністю визначаються структурами національної мови мовця, то він повинен утримуватися від будь-яких універсальних філософських суджень про пізнання та його закономірності. Але ж саме таке судження він і здійснює!

Все вищесказане зовсім не означає, що в пізнанні та в його філософському осмисленні важлива лише мова філософських категорій і структури природної мови. Насправді як у пізнавальній діяльності, так і в рефлексії над нею досить важлива мова символів і метафор. Їх важлива роль у різних сферах пізнавальної діяльності сьогодні не викликає сумнівів,¹ а когнітивна роль метафор у філософській творчості загальновідома. Ми докладно

¹ Див., напр., кн.: Теория метафоры. М., 1990.

вели про це мову, коли обговорювали природу філософського знання. Стосовно ж філософських досліджень пізнання досить згадати знамениті гносеологічні символи «печери» Платона, «млина» Ляйбніца¹ або «статуї» Е.Б.Кондільяка². Символ і метафора допомагають попередньо освоїти проблемні поля, ще недоступні для чіткого раціонального аналізу; полегшують розуміння важких концептуальних речей, актуалізуючи нашу фантазію і продуктивну уяву. Їхню роль важко переоцінити при побудові різного роду наочних моделей і проведенні уявних експериментів у науці та філософії³. Нарешті, звертання до символу, метафори та притчі – улюблений прийом передачі етичного, містичного та релігійного видів знання.

Підкреслимо, однак, один принциповий момент: для раціонального розуміння будь-якої об'єктності завжди необхідне звертання до вербально-логічного мислення, в основі якого завжди явно (чи неявно) лежать граничні категоріальні смисли. Із цих позицій можна стверджувати, що мова філософських (у тому числі й гносеологічних) категорій – це універсальна й загальна мова, що лежить в основі всіх інших мов раціонального пізнання⁴, будь то природна чи штучна мови, мова метафор або мова символів.

Отже, єдність фундаментальних (вічних) теоретико-пізнавальних проблем і єдність категоріальної мови, яка лежить в основі їх формулювань і розв’язків, задають єдність гносеології в діахронічному й синхронічному аспектах. При цьому існувала й існує величезна розмаїтість стратегій їх розв'язання, а також окремих гносеологічних мов і методів. До їх аналізу ми тепер і переходимо.

¹ Наведена на доказ неможливості розібратися в сутності явищ свідомості, виходячи зі структури мозку (Лейбниц Г.В.Ф. Сочинения. В 4 т. Т. 1. М., 1982. С. 415).

² Кондільяк, будучи сенсуалістом – прихильником походження всіх видів знання з органів чуття, за допомогою образу статуї ставить уявний експеримент: як утворюються всі види знання, включаючи найбільш складні його різновиди, з первинних форм чуттєвого досвіду? (Кондильяк Э. Сочинения. В 3 т. Т. 2. М., 1982).

³ Ми відсилаємо зацікавленого читача до двох монографій, де він може знайти необхідний матеріал з цієї теми: Славин. Наглядный образ в структуре познания. М., 1971; Коршунова Л.С, Пружинин Б.И. Воображение и рациональность. М., 1989.

⁴ Поняття «раціонального пізнання» ми тут використовуємо в найширшому розумінні.

ЛЕКЦІЯ 19.

ОСНОВНІ ТЕОРЕТИКО-

ПІЗНАВАЛЬНІ СТРАТЕГІЇ

Класифікація теоретико-пізнавальних програм (доктрин або напрямів – ми будемо використовувати ці терміни як синоніми) може здійснюватися на різних підставах. Наприклад, вони можуть розрізнятися стосовно об'єкта пізнавальної діяльності (теорії відображення і теорії конструювання об'єкта пізнання), за трактуванням суб'єкта: теорії, засновані на прийнятті індивідуально-психологічного, трансцендентального, колективного суб'єктів пізнання, або взагалі такі що заперечують існування оного – у дусі «теорії пізнання без пізнаючого суб'єкта» К.Р.Поппера. Класифікація гносеологічних доктрин може бути проведена також на підставі того, що визнається джерелом наших знань про світ (раціоналізм, емпіризм); яка пізнавальна здатність лежить в основі одержання нового знання (інтуїтивізм, панлогізм) і т.д. У принципі всі подібні підстави класифікації – їх перелік можна була б і продовжити – мають раціональний смисл. Однак їм властиві два недоліки: 1) вони не універсальні; 2) не дають сутнісної типології основних ходів теоретико-пізнавальної думки. На нашу думку, найбільш універсальною підставою класифікації теоретико-пізнавальних програм є розв'язання питання про походження та сутність знання.

Виходячи із цієї підстави, гносеологічні доктрини можна розділити на дві нерівні частини, одну, меншу, умовно назвавши песимістичними(або негативістськими), а другу, більшу частину – оптимістичними(або конструктивними) теоріями пізнання.

1. «ПЕСИМІСТИЧНІ» ДОКТРИНИ

Однією з найбільш древніх пізнавальних програм подібного роду є скептицизм (від грецьк. skeptikos – «розглядаючий», «пізнаючий»), що сходить ще до античної філософської традиції. Сутність скептицизму полягає в запереченні можливості досягнення істинного, тобто доказового та загального знання, й у визнанні того, що щодо будь-якого судження можна висловити прямо йому протилежне й нітрохи не менш обґрунтоване.

Джерела античного скептицизму можна знайти вже в Горгія й Ксеніада Коринфського. Останній, за свідченням Секста Емпірика, стверджував, що «немає нічого істинного в розумінні відмінності від неправди, але все хибне, й тому

незбагненне»¹. Однак як самостійна філософська школа, що центрується на гносеологічній проблематиці, скептицизм складається в працях Піррона на рубежі IV–III століть до н.е. «Основне твердження скептицизму в тому, – писав, виявляючи його сутність, Г.Г.Шпет, – що проти всякого твердження можна виставити інше, рівне йому... так що жодне з тверджень не є більш достовірним... що приводить скептика до утримання від суджень і до безтурботності»². Якщо всі судження проблематичні й істина недосяжна в принципі, то скептик, дійсно, повинен був би втримуватися від усяких суджень, тому що проти його песимістичної оцінки можливостей пізнавальної діяльності можуть бути наведені його ж власні теоретичні аргументи. Однак важко знайти в історії філософської думки письменників більш старанних, ніж скептики, починаючи від Секста Емпірика й закінчуючи Д.Юмом.

Живим середовищем і живильним ґрунтом скептичної настанови свідомості є антидогматизм і боротьба з помилковими авторитетами. Однак треба розділяти послідовну скептичну позицію в дусі Д.Юма й методологічний сумнів Р.Декарта. Для першого скептицизм є загальною гносеологічною і навіть загальсвітоглядною настановою, по суті саморуйнівною. Для другого принцип сумніву є тільки шлях до знаходження твердих гносеологічних основ філософствування. Сумніватися заради самого сумніву й сумніватися заради знаходження істинного ґрунту під ногами – речі абсолютно різні. У цьому плані скептицизм гарний лише як елемент філософського мислення, як критична спрямованість розуму, нічого не схильного приймати на віру.

Цікаво, що послідовний скептицизм не тільки в пізнанні, а й у житті – це найчастіше якраз сліпе прийняття на віру якихось поширених забобонів <(со-мнение)> або наслідок глибокого розчарування в якихось догмах. Недарма кажуть, що догматик – це скептик, який увірував, а скептик – зневірений догматик. Догматизм і скептицизм як дві тупикові крайності завжди підживлюють одне одного, утворюючи ніби замкнуте коло, що прирікає нашу філософську думку на метафізичну безплідність. Недарма Гегель кваліфікував скептицизм як критичну іпостась розсудкового, а зовсім не розумного мислення.

Агностицизм (від грецьк. agnostos – «непізнаваний») – позиція, що заперечує можливість пізнання сутності речей і покладає межі людському пізнанню. Іноді агностицизм розуміють невірно, а саме – як позицію, що заперечує можливість пізнавальної діяльності взагалі. Подібних учень в історії філософії просто немає, тому що така настанова у пізнанні ще більш двозначна, ніж скептична: саме судження «пізнання неможливе» спростовує його ж. У класичній формі агностична настанова виражена І.Кантом, який стверджував, що ми можемо пізнавати лише явища (феномени) речей, оскільки речі завжди дані нам у формах нашого людського досвіду. Які ж речі самі собою поза цією суб'єктивною даністю – про те може знати лише господь Бог. Це для нього процеси і речі світу дані абсолютно безпосередньо, у своїй справжній сутності. Для нас же вони приречені назавжди залишитися

¹ Секст Эмпирик. Сочинения. В 2 т. Т. 1. М., 1975. С. 70.

² Шпет Г.Г. Скептик и его душа // Филос. науки. 1991. № 9.

непізнаваними речами в собі,тому що їхня даність нам у вигляді феноменів завжди опосередкована апріорними формами почуттєвого сприйняття (простір і час) і апріорними категоріями розуму (уявленнями про причинні зв'язки, необхідність випадковості й т.д.). Простіше кажучи, ми ніколи в пізнанні світу не зможемо «вистрибнути» за межі нашої людської суб'єктивності.

Зазначимо, що агностик не говорить про неможливість пізнання істини або про рівноправність судження та його заперечення. Скептична й агностична настанова – це аж ніяк не те саме. Приміром, Кант саме й намагається з принципово нових позицій, про які ми ще не раз будемо говорити, відповісти на наріжні теоретико-пізнавальні питання: «як можливі доказові істини математики, фізики та метафізики», але при цьому заперечує можливість досягнення істинного знання про сутності самих собою речей. Агностична позиція – не довільна вигадка філософів, вона ґрунтується на цілком реальних особливостях пізнавального процесу:

- на неусувності з нього суб'єктивного людського складника навіть, здавалося б, у найбільш точних і високо абстрактних науках типу логіки і математики;

- на нескінченності процесу пізнання, коли те, що сьогодні нам здається істотним, завтра виявляє похідний і феноменальний характер, адже за пізнаною сутністю щораз відкривається нова і більш глибока сутність.

Тим самим справжня суть речей перманентно приховується від нас і нагадує горизонт, який щораз знову віддаляється при будь-яких наших спробах наблизитися до нього. Агностицизм може набувати різних, у тому числі й «м'яких» форм, входячи як елемент до складу цілком конструктивних теоретико-пізнавальних моделей, як у того ж Канта – родоначальника трансценденталізму, про який мова йтиме нижче. Релігійно-філософський варіант агностичної позиції можна виявити у працях С.Л.Франка¹, де він, критикуючи позицію І.Канта про жорсткий розподіл у речах явищ і сутності, сам виявляє і глибоко обґрунтовує моменти принципової непізнаваності і в бутті світу, і в бутті самої людини, і в пізнавальному процесі. Все сутнє, за Франком, нескінченне у своїх основах, а, отже, в ньому завжди для людини буде залишатися таємниця й «недосліджувана темна глибина».

Підсумовуючи, можна висловити таке судження про агностицизм. Жорсткий поділ речей самих собою і явищ, так само як і жорстке покладання меж людському пізнанню, навряд чи виправдані. Ще Гегель, критикуючи позицію Канта, тонко помітив, що покладання межі людському пізнанню має на увазі певне знання того, що за цією межею перебуває. У противному випадку ми про цю межу попросту не знали б і, відповідно, не змогли б висловити судження про її наявність. Але ж у самому утвердженні межі людського пізнання міститься її рішуче заперечення, тому що знання про власне незнанняє найважливішим стимулом розвитку пізнавальної діяльності людини й переступання меж існуючого знання.

¹ Див. крім його праці «Предмет знання» також працю «Незбагненне», де ці моменти прописані з вичерпною повнотою. (Франк С.Л. Сочинения.)

Згодом Л. фон Вітгенштайн резонно заявить: «Про те, про що неможливо говорити, про те варто мовчати». Справді, якщо у світі існує щось, принципово недоступне для нашого пізнання і мови, то будь-яка розмова про нього попросту позбавлена смислу. Отже, питання про межі пізнання резонно ставити лише стосовно якихось певних видів знання, наукових методів або здатностей людини.

2. КОНСТРУКТИВНІ ТЕОРЕТИКО-ПІЗНАВАЛЬНІ ДОКТРИНИ

Їх огляд буде коротким, оскільки ми не ставимо своїм завданням систематично викласти історію гносеологічних ідей¹. Мета цього розділу інша – ввести читача в найбільш фундаментальні ходи гносеологічної думки, які випливають з того чи того розв'язання питання про сутність знання.

Реалістичні доктрини

Реалістичні² доктрини виводять знання з реального, тобто існуючого незалежно від нас і зовнішнього світу, який активно впливає на нас.

2.1.1. Наївний реалізм

Історично першим різновидом цього підходу є позиція наївного реалізму,поширена серед учених у період панування класичної європейської науки й аж до цього часу, що є типовою для природної настанови свідомості, не схильної до філософських міркувань. Характерні риси цієї позиції полягають у тому, що:

1) знання є продуктом відображення зовнішнього світу, подібно до того, як предмети відображаються в дзеркалі;

2) пізнавальний образ у голові людини є більш-менш точною копією оригіналу, а в повсякденній свідомості таке розведення оригіналу і копії найчастіше взагалі не здійснюється;

3) джерелом знання є чуттєві дані, які потім узагальнюються й систематизуються інтелектом;

4) людина пізнає світ ніби наодинці без опосередковуючого впливу соціуму, його культури, практики і мови (так звана позиція «гносеологічної робінзонади»);

5) свідомість людини прямо пов'язується з функціюванням мозкового субстрату, а іноді, як у вульгарних матеріалістів, думка розглядається як виділення мозку, на кшталт того, як печінка виділяє жовч.

¹ Для цього ми відсилаємо читача до наступних видань: Теория познания. В 4 т. Т. 1. М., 1989; Хилл Т.И. Современные теории познания. М., 1965.

² Не плутати із середньовічним реалізмом як особливим розв'язанням питання про статус загальних понять.

Сьогодні позиція наївного реалізму є надбанням історії гносеології. Практично всі її твердження виявилися помилковими, що стало особливо очевидним у XX сторіччі в ході бурхливого розвитку експериментальних фізіологічних, психологічних і соціокультурних методів дослідження пізнавального процесу. Її теоретичні недоліки були розкриті ще Берклі, Юмом і Кантом, а фактично – ще елеатами і Платоном, якщо згадати їхнє протиставлення світу знань, заснованого на розумі, світові думок, заснованому на чуттєвому досвіді. Однак загальна реалістична настанова, що визнає джерелом наших знань існування об'єктивного світу, продовжувала відстоюватися в XX сторіччі багатьма філософськими напрямами.

Так, у позиції наукового реалізму (В.Селлерс, X.Патнем, Дж.Смарт, Дж.Марголіс і ін.)¹ причиною виникнення знань у голові людини, у тому числі й знань науково-теоретичного характеру, визнається вплив зовнішнього світу. Він первинний стосовно будь-яких продуктів людської практичної та пізнавальної діяльності. Поняттям і законам наукових теорій відповідають реально існуючі речі та процеси, хоча тут і необхідно враховувати конструктивну діяльність теоретика, а також вплив мови на пізнавальний процес. Стани нашої свідомості похідні від фізико-хімічних процесів у мозку, хоча й опосередковані соціокультурними впливами. У цілому науковий реалізм не являє собою якогось концептуально цілісного й організаційно оформленого руху, а є скоріше філософським відображенням і обґрунтуванням стихійної та масової віри вчених у те, що вони пізнають закони реально існуючого світу й що наукове знання – зовсім не продукт їх суб'єктивної творчої сваволі.

З певними застереженнями до сучасних модифікацій загальної реалістичної настанови в розумінні природи знання можна віднести також цілий спектр натуралістичнихі праксеологічнихдоктрин.

2.1.2. Натуралізм

До натуралістичнихтеорій пізнання можуть бути зараховані ті моделі, які не сумніваються в існуванні об'єктивного зовнішнього світу, але розглядають знання як щось похідне від природних процесів і, відповідно, вважають за можливе розуміння сутності знання на основі пізнаних природних законів.

Характерними рисами усіх різновидів натуралізму є редукціонізм(спроба звести складні закономірності до більш простих), апеляція до даних природничих наук як надійної бази винесення істинних суджень і загальний (прихований або явний) антиметафізичний пафос, тобто віра в можливість розв’язати фундаментальні проблеми теорії пізнання, не вдаючись до філософської мови, філософських методів аналізу й мудрості історико-філософської традиції.

Фізикалізм– це прагнення розв’язати теоретико-пізнавальні проблеми, перевівши їх на мову фундаментальних фізичних теорій і спираючись на

¹ Вона зближається за багатьма параметрами з натуралістичними теоретико-пізнавальними програмами, про що мова йтиме нижче. Див. про основні підходи й дискутовані проблеми у межах наукового реалізму в кн.: Марголис Дж. Личность и сознание. М., 1986.

встановлені фізичні закони. Самі собою спроби залучити досягнення фізики як фундаментальної природничо-наукової дисципліни до аналізу проблем пізнавальної діяльності та свідомості людини є винятково цінними і корисними, які збагатили науку багатьма важливими результатами. Тут досить згадати значення корпускулярно-хвильової теорії світла для вивчення зору чи електромагнітних уявлень для дослідження процесів, які відбуваються у нервових клітках людського організму.

Однак у представників природничих наук завжди виникає спокуса піти далі й спробувати розв’язати фундаментальні проблеми гносеології, спираючись на сугубо наукові поняття і методи. Як приклад можна вказати на спроби розглянути весь пізнавальний процес взаємодії людини зі світом за аналогією з дією інформаційно-кібернетичної системи з прямим і зворотним зв'язком, що було дуже модно в часи кібернетичного буму 1960-х років. Інші, більше свіжі приклади – тенденції проінтерпретувати механізми одержання та перевірки нового знання в термінах сучасної синергетики; або ж спробувати дати розуміння сутності свідомості на основі закономірностей, відкритих у теорії фізичного вакууму, заявляючи при цьому буквально таке: «Свідомість із фізичного погляду є особливою формою польової (торсіонної) матерії»¹.

Штучно протидіяти фізикалістським програмам розв'язання теоретико-пізнавальних проблем неможливо й просто шкідливо. Однак можна цілком чітко констатувати, що задовільно пояснити природу знання та свідомості на основі фізичних і, ширше, природничо-наукових законів (нехай і найбільш фундаментальних) не вдасться ніколи. Буття знання та свідомості має надфізичний – ідеальний – вимір, який підкоряється своїм власним законам. Понад те, існування свідомості є необхідною умовою не тільки формулювання будь-яких законів фізики, а взагалі визнанням того, що фізичне буття існує. На цій найважливішій характеристиці свідомості ми ще зупинимося нижче при аналізі відповідної теми.

Фізіологічний редукціонізм (або науковий матеріалізм)– напрям гносеологічних досліджень, який переважно концентрується на питаннях співвідношення тіла і психіки, мозку і свідомості (психофізична проблема) і який вважає, що явища психічного життя людини й багато її смислових продуктів (образи, поняття, структури мови й т.д.) можна успішно пояснити на основі фізіологічних процесів і станів, які відбуваються в людському організмі. Цей напрям досліджень тісно пов'язаний з успіхами у вивченні мозку людини, його фізико-хімічних і польових структур. В окремих випадках він зближається з фізикалістською програмою.

Видатними філософами-теоретиками цього напряму, які займали позицію гранично жорсткого фізіологічного редукціонізму, тобто вважали за можливе повне зведення психічних явищ до фізіологічних процесів, були Д.Армстронг і Г.Фейгль. Д.Армстронг у такий спосіб формулював своє гносеологічне кредо: «Розглядаючи людину (включаючи її ментальні процеси) як суто фізичний об'єкт, який діє згідно з тими ж законами,

¹ Акимов А.Е., Шипов Г.И. Сознание, физика торсионных полей и торсионные технологии // Сознание и физическая реальность. 1996. № 1–2.

що й усі інші фізичні об'єкти, ми осягаємо її з найбільшою інтелектуальною економією. Пізнаючий відрізняється від пізнаваного тільки більшою складністю своєї фізичної організації»¹. Нині поширені більш м'які варіанти фізіологічного редукціонізму (іноді їх називають «емерджентним матеріалізмом»), які приймають тезу лише про відносну залежність психічних процесів від мозкових і про функціональний зв'язок між ними (свідомість – функція по-особливому організованої матерії у вигляді мозку, де повністю пояснити психічні процеси мовою фізіології неможливо). Програма «емерджентного матеріалізму» зближається за багатьма параметрами з позицією наукового реалізму, про який мова йшла вище, і з природничо-науково зорієнтованими варіантами діалектичного матеріалізму. На Заході його видатними представниками є Д.Девідсон, Дж.Фодор, М.Бунге, лауреат Нобелівської премії за відкриття міжпівкульної асиметрії мозку Р.У.Сперрі²; у російській марксистській гносеології – B.C.Тюхтін, Д.І.Дубровський.