Образно кажучи, те, що ближче за все до нас за буттям, те далі за все від нас за мірою пізнаванності.

Однак уважний погляд на нездоланні антиномії свідомості дозволяє все-таки втриматися від настільки песимістичного висновку. У виділених вище опозиціях присутній насправді й глибоко конструктивний елемент.

По-перше, ці антиномії об'єктивні й характерні саме для свідомості, тобто ми тепер маємо справу не з якимсь абстрактним і невизначеним буттям взагалі, щодо якого тільки й можна було сказати, що воно є найближче і первинне для нас, а з реальністю,щоволодіє цілком визначеними, хоча й бінарно-антиномічними атрибутами.

По-друге, взаємодія подібних протилежних атрибутивних процесів (хоча б іманентного і трансцендентного, відбражувального і конструктивного) в життєдіяльності свідомості є джерелом її розвиткуяк динамічної реальності.Причому, очевидно, можна говорити про стійкі – позачасові та надособисті – закономірності такого розвитку, незважаючи ні на свободу конкретних носіїв свідомості, ні на нескінченний універсум її можливих варіацій залежно від культурно-історичного, національного та іншого контекстів.

По-третє, наявність протилежностей у свідомості – це не тільки рушійний чинник її розвитку, а умова і критерій відмінності повноцінно функціонуючої реальності свідомості від реальності ілюзорної, в якій перебуває свідомість психічно хворого суб'єкта, наркомана чи особистості, що впала в стан афекту. Взаємодія полярних іпостасей буття свідомості вберігає людину як від ілюзорного відправленню в глибини іманентної суб'єктивності, так і від загрози абсолютного трансцендування із втратою уявлень про власне «Я». Через базові антиномії врівноважується природна заглибленість свідомості в спонтанно-темпоральний потік переживань із настільки ж природним надчасовим пам'ятанням про минуле, творчими осяяннями й надперсональною роботою категорійно-синтетичних структур мислення.

Індивід, який усе логічно усвідомлює (тобто тримає у фокусі своєї свідомості), ризикує втратити навички «творчого забуття» (саме цьому найважче навчити комп'ютер!) або перетворитися в невротика, зацикленого на якій-небудь ідеї. Але разом із тим і людина, яка живе лише несвідомими тілесно-емоційними імпульсами або очікуваннями надсвідомих одкровень, веде не менш ілюзорне існування, що ізолює її і від світу, і від самої себе. Приклади занурення свідомості людини в ілюзорну реальність можна було б і помножити, але їх загальна метафізична причина корениться в гіпертрофуванні однієї з протилежних сторін за рахунок іншої у вищезазначених антиноміях «здорової свідомості».

Поки ці антиномічні зв'язки у свідомості зберігаються і визначають своєю «силовою напругою» її загальну динаміку та функціювання – до тієї пори особистість успішно живе і діє в навколишньому світі, перебуває в гармонії із собою й з оточуючими людьми. Правда, ці базові антиномії на те і є антиноміями, а не мирною єдністю взаємодоповнюючих протилежностей, що їх синтез – справа зовсім нелегка ні в житті, ні в думці.

На вістрі цих граничних опозицій перевіряється й загартовується внутрішній світ особистості й здобуваються позитивні психологічні якості. Очевидно, повністю зняти фундаментальні антиномії свідомості неможливо – для цього треба бути або повним ідіотом, або Божественним Абсолютом, а тому в раціональному плані мова може йти лише про посильне розумне пізнання рушійних суперечностей свідомості і їх діяльно-живе опосередкування, гармонізацію в міру висхідного розвитку особистості.

З огляду на вищесказане, можна дати таке попереднє визначення свідомості. Свідомість є динамічною і суперечливою реальністю, за допомогою якої пізнаються й перетворяться всі інші види реальності (природна, соціальна, культурно-символічна й ін.), включаючи її саму.

Таке розуміння залишається, однак, ще вкрай абстрактним і проблематичним. Незрозуміло, про яку конкретну реальність іде мова і чи можна розкрити в цій парадоксальній і невловимій реальності свідомості хоча б які-небудь стійкі структури? Найчастіше для того, щоб розібратися в природі якого-небудь об'єкта, буває корисно звернутися до етимології слова, яким цей об'єкт пойменований. Річ у тому, що мова виявляється часом мудрішою від нас, її суєтних носіїв.

По-перше, варто звернути увагу на префікс <«со»> у слові <«сознание»>. У ньому виразно зафіксоване щось переважаюче моє его й органічно відсилає до якогось «ми», до спільності, трансцендентної щодо моєї іманентної і замкнутої самості. Однак «со» має на увазі не тільки «горизонтальну» спільність і пов'язаність із тим, що мені подібне, тобто з іншими «Я» у межах соціального «ми»; але також зв'язок з тим, що може бути і «вище», і «нижче» від мене. Мається на увазі органічний зв'язок із природним світом і його різноманітними формами, а також зв'язок з вищими духовними первнями, а, можливо, і діяльними «Я», які можуть перевершувати мене за рівнем своєї організації. Нижче заслуговує співчуття та допомоги, оскільки я перебуваю або повинен перебувати з ним у заступницькому зв’язку <со-общении>; вище – навпаки, вимагає з мого боку благоговіння та служіння, оскільки дарує щось, що дозволяє мені особисто вдосконалюватись і підноситись. Ніцше цілком правильно зронив: «Зазвичай вважають саму свідомість загальним сенсоризмом і вищою інстанцією; тоді як вона є лише засобом взаємного спілкування, вона розвинулася з повідомлення <сообщения> і в інтересах повідомлення <сообщения>»¹. Нарешті, є ще один, спрямований углиб аспект цього наріжного <«со»> – причетність до власного внутрішнього світу, який не менш таємничий і незрозумілий, ніж протилежне нашому зовнішньому сприйняттю світове сутнє. Словом, у цьому російському <«со»> міститься мотив принципової відкритостілюдини всьому, що тільки є в навколишньому бутті, у тому числі й незвіданих глибинах власного єства.

По-друге, подібне <«со»> як спрямованість на зв'язок і спілкування із собою і світом завжди реалізується тільки в знанній через знання. Ми цілком згідні з карбованою формулою К.Маркса: «Спосіб, яким існує свідомість і яким щось існує для неї, це – знання»². Ясно, що подібне твердження

¹ Ницше Ф. Воля к власти. М., 1994. С. 242.

² Маркс К., Энгельс Ф. Из ранних произведений. М., 1956. С. 633.

виглядає сьогодні досить спірним, з огляду на критику ототожнення свідомості і знання не тільки у філософії, а й у психології XX століття¹. Однак якщо знання розглядати в гранично широкому контексті як таке, що включає в себе не тільки явне, а й неявне, не тільки логіко-рефлексивне, а також ціннісне, практично-вольове й емоційне знання, – тоді опозиція свідомості і знання позбавляється всякого смислу. Свідомість завжди існує лише в стихії різноманітного знання й лише через нього реалізує свої різноманітні функції. Так, наприклад, емоції є знанням про глибини власної душі і її можливості, а також про те, яких внутрішніх станів варто прагнути, а яких уникати. Навіть зовсім, здавалося б, неясні й беззвітні душевні стани (тривога, хвилювання, емоційний підйом) однаково є знанням, нехай фоновим і латентним, але проте необхідним для існування й фіксації форм явного знання. Відомо, що багато вчених і поетів завжди інтуїтивно знають, за яких душевних переживань у них народжуються кращі ідеї та найбільш натхненні рядки й, відповідно, завжди уважні до подібних станів. Якщо ми розглянемо практично-вольові акти, то й вони передбачають прагнення до чогось і перетворення чогось, що існує у вигляді знання. Інша справа, що знання вищенаведеного типу можуть не мати властивості істинності й не бути прозорими для раціональної рефлексії. Спробуй «схопи» у рефлексивному акті свідомості миттєву емоцію чи хуткий спогад, але не будь їх – можливо, ніколи не змогли б виникнути й цілком раціональні наукові відкриття та художні осяяння.

Нарешті, у філософії, починаючи від Сократа, вельми евристичним і глибоким є парадоксальне словосполучення «знання про незнання», що точно фіксує динамічність і багатомірність існування свідомості особистості в стихії знання. Можна навести й додаткові етимологічні аргументи, які підтверджують нерозривність свідомості і знання. Корінь «знати» присутній у ключових російських словах, які описують не тільки пізнавальний процес (дізнаватись <узнавать> – усвідомлювати <осознавать> – розпізнавати – помилитися <обознаться> – дізнання – знак – значення – ознака <признак>), але також найважливіші модуси соціально-екзистенціального існування (знатний – <зазнайка> – визнання – знамено – тризна – знахар і т.д.).

Крім того, у російській культурі й філософії свідомість завжди поєднується з життям: жити – означає так чи так, явно чи неявно усвідомити <со-знать>; а мати свідомість – означає універсально спілкуватись і жити. Ще B.C.Соловйов писав у «Виправданні добра», що «за природним значенням слова свідомість взагалі є визначене і правильне... взаємовідношення внутрішнього психічного життя даної істоти з її зовнішнім середовищем»². Буквально ту ж саму думку про принциповий зв'язок свідомості і життєвого спілкування можна знайти в П.А.Флоренського³ і С.Н.Трубецького⁴. Ще раніше на зв'язок життя і свідомості, аж до їх

¹ У межах радянської марксистської психології тезу про неправомірність зведення свідомості до знання у виразній формі першим висловив В.Н.Мясіщев (Сознание как единство отражения действительности и от­ношения к ней человека // Проблемы сознания. М., 1966).

² Соловьев B.C. Сочинения. В 2 т. Т. 1. М., 1988. С. 269.

³ Флоренский П.А. Анализ пространственности и времени в художественно-изобразительных произведе­ниях. М„ 1993. С. 284.

⁴ Трубецкой С.Н. Сочинения. М., 1994. С. 548, 695–699.

злиття в одному слові – «живознання» – вказували Г.С.Сковорода і І.В.Киреєвський. Але в найбільш афористичній формі цю ідею, щоправда, з посиланням на Плотіна, висловив С.Л.Франк: «Саме життя – це знання»¹.

У принципі тенденція до ототожнення свідомості й життя притаманна не тільки російській і східній філософії, а й західній. Але за деякими винятками (П.Тейяр де Шарден, М.Шелер, А.Н.Уайтхед) життя розуміється там як переважно життя індивідуальної свідомості, як людський «життєвий світ». Цей «життєвий світ» може трактуватись як текучий потік життєвих переживань, «де на основі переживання та розуміння самого себе в їх постійній взаємодії одне з одним формується розуміння проявів іншого життя й інших людей»². «Життєвий світ» може також розумітись як первинний людський «образ світу», пронизаний первинними ціннісними перевагами, базовими мовними фігурами дискурсу й іншими неявними настановами. Як писав пізній Е.Гуссерль, «під... настановою... розуміється звично стійкий стиль вольового життя із заданістю устремлінь, інтересів, кінцевих цілей і зусиль творчості, загальний стиль якої тим самим також наперед визначений. У цьому <пребывающем> стилі як у нормальній формі розгортається будь-яке певне життя...»³. Подібні – суб’єктивно-переживаючі й конструктивно-антропоцентристські – ракурси розгляду зв'язку між життям і свідомістю цілком правомірні. Можна навіть дати таке образне визначення свідомості індивіда: Свідомість є полем «життєвого світу», на якому розігрується драма становлення нашого індивідуального «Я».

Однак російська думка, звертаючись до проблеми свідомості, завжди утверджувала щось принципово більше й значиме. Будучи, за влучним зауваженням О.Ф.Лосєва⁴, чужою всякому суб'єктивізму й беззастережно онтологічною, російська філософія в особі своїх найбільш прозорливих представників підкреслювала споконвічну антропокосмічну єдність свідомості й життя. Актами свого духу ми конституюємо не тільки «образ світу» (особистий і вселюдський) і не тільки «своє життя», а сам світ і світове життя! Наш <со-знающий> зв'язок із предметністю будь-якого роду, в тому числі й природною, («со») – не тільки сугубо ідеальна, а й матеріальна, специфічно фізична в істинному розумінні цього слова. Наші думки, образи і переживання – об'єктивна всесвітня сила, оскільки ми самі – наріжна ідеально-матеріальна сила світового цілаго.

На цих онтологічних аспектах буття свідомості ми ще зупинимося нижче при аналізі проблеми ідеального, а поки доцільно заглибитись у гносеологічну структуру індивідуальної свідомості, пов'язаної багатомірним спілкуванням («со») «горизонтального», «вертикального» і «глибинного» характеру зі світом, з іншими «Я» і із самим собою.

Іншими словами, нас буде цікавити не онтологічне питання: «щоє свідомість?» за самим своїм єством; а гносеологічна проблема «що є свідомість?» з погляду стійких структур існування індивідуального

¹ Франк С.Л. Предмет знания. Душа человека. СПб., 1995. С. 592.

² Дильтей В. Наброски к критике исторического разума // Вопр. философии. 1988. № 4. С. 141.

³ Гуссерль Э. Кризис европейского человечества и философия // Вопр. философии. 1986. № 3. С. 106.

⁴Лосев А.Ф. Философия. Мифология. Культура. М., 1991. С. 509.

«життєвого світу».Подібне питання припускає побудову моделі свідомості як системи пізнавальних здатностей свідомості й відповідних їм видів знання.Така модель повинна, на нашу думку, задовольняти ряду вимог:

- відображати розкриту раніше антиномічну суперечливість буття свідомості, тобто фіксувати структурну єдність різноманітних, у тому числі й протилежних, станів свідомості та видів знання;

- проясняти не тільки структуру, а й динаміку свідомості;

- спиратися не тільки на логічні, а й на наочно-метафоричні засоби розуміння, з огляду на парадоксальну предметність свідомості та наявність у ній позадискурсивних компонентів.

При побудові подібної структурної моделі ми абстрагуємося від цілого ряду проблем, досить добре досліджених і викладених у сучасній літературі про свідомість (у тому числі й навчальної): по-перше, від проблем становлення свідомості в онто- і філогенетичному планах¹ і, по-друге, від впливу соціокультурних умов на життєдіяльність свідомості, що значною мірою визначають потреби і характер особистості.² До розгляду ж структури свідомості (або «життєвого світу») особистості ми тепер і переходимо.

¹ Подібний матеріал читач може знайти в окремій монографії автора: Иванов А.В. Сознание и мышление. М., 1994.

² У російській літературі проблеми становлення свідомості та її соціальна природа відображені в таких найбільш значних працях, окрім уже згадуваних: Воскобойников А.Э. Бессознательное и сознательное в человеке. М., 1997; Георгиев Ф.Н. Сознание, его происхождение и сущность. М, 1967; Дубров­ский Д.И. Проблема идеального. М., 1983; Ерахтин А.В. Диалектика становления мышления и сознания. Сверд­ловск, 1989; Жуков Н.И. Проблема сознания. Минск, 1987; Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. М., 1981; Спиркин А.Г. Сознание и самосознание. М, 1972; Тугаринов В.П. Философия сознания. М., 1971; Шорохова Е.В. Проблема сознания в философии и естествознании. М., 1961.

ЛЕКЦІЯ 23.

СТРУКТУРА СВІДОМОСТІ

1. ОСНОВНІ СФЕРИ СВІДОМОСТІ

Модель свідомості, пропонована увазі читача, буде будуватися через послідовне виділення й аналіз її істотних частин і компонентів. Для полегшення подібного завдання досить корисним виявляється звертання до наочних схем, які слугують ніби вихідним образно-символічним «каркасом» розгортання такого роду теоретичних побудов. При цьому ми не збираємося висловлювати про свідомість щось принципово нове. Більшість фактів, якими ми будемо оперувати, досить добре відомі у філософській, релігійно-містичній і науковій літературі. Наша мета полягає в іншому: по можливості звести воєдино й логічно впорядкувати такі емпіричні дані про функціювання свідомості людини, які дотепер уявлялися несумісними в межах єдиного гносеологічного підходу. Особливо важливим є врахування фактів позараціонального досвіду, що стійко відтворюється протягом багатьох століть у різних культурних традиціях. Тут важливо лише зберегти принципи раціонального аналізу, задаючись питаннями не «що конкретно споглядає адепт подібного досвіду?», а «наскільки релігійний і містичний види досвіду взагалі можливі?» і « чиможна їх гармонійно узгодити з раціональною діяльністю свідомості?», якщо виходити не з особистих вірувань, а з визнання багатомірності й цілісності «життєвого світу» людини.

Насамперед уявімо собі свідомість особистості в широкому розумінні (або «поле» її «життєвого світу») у вигляді кола¹, куди вписаний хрест, який ділить його на чотири частини. Позначимо кожний із секторів римськими цифрами від I до IV і спробуємо поставити їм у відповідність вивчені в науці певні сфери діяльності нашої свідомості (див. рис. 1).

Рис. 1.

¹ У принципі наша модель свідомості може бути легко представлена не у двомірній, а в тривимірній формі, тобто не у вигляді кола, а у вигляді сфери. Ми вибираємо площинну модель винятково заради простоти й наочності викладу матеріалу.

Важливо при цьому мати на увазі, що ніякого буквального ізоморфізму між тією моделлю свідомості, яку ми будемо розгортати нижче, і між реальною людською свідомістю (враховуючи до того ж її сугубу індивідуальність) немає і бути не може, оскільки будь-яка схема неминуче бідніша від свого «живого» прототипу. Ми, природно, не наполягаємо й на винятковості пропонованої моделі. З огляду на антиномічність буття свідомості, закономірним уявляється факт плюралістичності теоретичних побудов, які стосуються її структури. Найбільш близькою нам є модель внутрішнього світу особистості, запропонована італійським дослідником Р.Ассаджолі¹.

І, нарешті, останнє вступне зауваження. Будь-який поділ сфер, рівнів і здібностей свідомості завжди має глибоко відносний характер, тому що в її реальному цілісному функціюванні жорстко розрізнити їх не уявляється можливим. У свій час С.Аскольдов дотепно вподібнив свідомість кімнаті, де всі стіни зеркальні й взаємно рефлектують одна одну². Правда, й абсолютизувати так звану недиз’юнктивність (нерозчленованість) свідомості не треба, тому що подібна позиція завжди внутрішньо суперечлива.

Після цих застережень перейдемо до загальної характеристики основних сфер свідомості й почнемо її із сектора I. Це та сфера, що може бути названа сферою тілесно-перцептивнихздібностей і одержуваних на їх основі знань. До тілесно-перцептивних здібностей відносяться відчуття (зовнішні та внутрішні), сприйняття й конкретні уявлення, за допомогою яких людина одержує первинну інформацію про своє зовнішнє оточення, про процеси, які відбуваються в її власному тілі, і про його взаємини з іншими тілами. За допомогою такого роду знання забезпечується задоволення базисних тілесно-вітальних потреб індивіда і його зовнішньопредметна діяльність. Головною метою та регулятивом буття цієї сфери свідомості є корисність і адаптивна доцільністьповедінки людського тіла в оточуючому світі.

Із сектором II можна співвіднести логіко-поняттєвікомпоненти свідомості. Образно ця сфера може бути названа сферою Логосу. В ній кореняться здатності людини до узагальненого й систематичного осягнення внутрішніх властивостей і зв'язків реальності, включаючи людину як об'єкт, існуючий поряд з іншими об'єктами. За допомогою мислення, за влучним зауваженням американського психолога Дж.Брунера, людина виходить за межі безпосередньо чуттєво даного, спираючись на міць логічних категорій і понять різного рівня, опосередкованих знаковими структурами³. Цю сферу свідомості можна назвати царством «раціональних образів», чітких аналітико-синтетичних розумових операцій і строгих логічних доказів. Головною метою і регулятивом логіко-поняттєвого компонента свідомості є істинаяк об'єктивна відповідність наших поняттєвих конструктів пізнаваній предметності будь-якої природи⁴.

I і II сектори утворюють ніби зовнішньопредметний складник свідомості, де суб'єктивно-особистісні та ціннісні компоненти нашого внутрішнього світу

¹ Ассаджоли Р. Психосинтез. М, 1997. С. 22–25.

² Аскольдов С. (С.А.Алексеев). Сознание как целое. М., 1918. С. 22.

³ Брунер Дж. Психология познания. М, 1977. С. 211–212.

⁴ Про проблематичність подібного «класичного» погляду на істину ми ще поговоримо нижче. Тут же викладається традиційний погляд на сутність істини, як її розуміє більшість учених.

мають знятий характер. Якщо використати термін «життєвий світ», то можна сказати, що крізь призму цих сфер нам даний життєвий світ,тобто світ скоріше в його предметно-тілесних формах і зв'язках, ніж у стихії життєвих переживань і проявів. Не випадково критика гегелівського панлогізму історично починалася з позицій «філософії життя». Із цією «лівою половинкою» нашої свідомості пов'язаний добре відомий феномен проекції (упредмечування) результатів діяльності тілесно-перцептивного та логіко-поняттєвого складника свідомості назовні, на зовнішній світ. Звідси й виникають наївно-сенсуалістичний (зовнішній світ сам собою тотожний світу, даному мені в почуттях) і наївно-раціоналістичний (розсудково-раціональний «образ світу» тотожний його внутрішній сутності) різновиди загальної наївно-реалістичної пізнавальної настанови. Будучи доцільними у певних сферах людського досвіду, вони виявляють свою явну обмеженість і помилковість у загальгносеологічному плані. Звернімося тепер до аналізу «правої половинки» свідомості.

Почнемо із сектора III. Його можна пов'язати з емоційно-афективною компонентою свідомості. Вона позбавлена безпосереднього зв'язку із зовнішнім предметним світом. Це скоріше сфера глибоко суб'єктивних станів, переживань і передчуттів, а також емоційно-життєвого ставлення до інших людських «Я» і ситуацій, з якими стикалася, стикається чи може зіткнутися людина. У психології емоцій виділяють різні елементи, які відносяться до цієї сфери душевного життя, але найчастіше вказують на несвідомо-афективні стани або «органічні відчування» (стресові стани у вигляді жаху й захвату, передчуття, неясні переживання, галюцинації); емоції (гнів, страх, радість); почуття, котрі мають соціальний характер і відрізняються більшою усвідомленістю (любов, ненависть, симпатія, антипатія); а також настрої (тривога, втома, смуток, душевний підйом і т.д.). Ще Б.Спіноза відзначив, що головним регулятивом і метою буття цієї сфери свідомості є «принцип задоволення» і, відповідно, уникнення невдоволення¹.

І, нарешті, сектор IV може бути співвіднесений із ціннісною компонентою єдиного «поля» нашої свідомості. Її правомірно також назвати сферою Духу. Тут укорінені вищі духовні стимули й ідеали культурної творчості людини, а також здатності до їхнього втілення й розуміння у вигляді фантазії, продуктивної уяви, інтуїції різних видів. Метою та регулятивом буття цієї сфери свідомості постають краса, правда і справедливість, тобто не істина як форма узгодження думки із предметною дійсністю, а цінностіяк форми узгодження дійсності з нашими духовними смислами і цілями, які мають ідеально-модельний характер. На певну опозицію істини і цінності вказував ще М. Шелер², у сучасній західній літературі, наприклад, Е.Агацці³, у нас – А.А.Івін⁴. До співвідношення істини і цінності ми ще не раз звернемося на наступних сторінках наших лекцій.

¹ Спиноза Б. Этика. М. – Л., 1933. С. 91.

² Шелер М. Избранные произведения. М, 1994. С. 337.

³ Агацци Э. Человек как предмет философии // Вопр. философии. 1989. № 2. С. 27.

⁴ Ивин А.А. Ценности и понимание // Вопр. философии. 1987. № 8. С. 132.

III і IV сектори утворюють ціннісно-емоційний складник свідомості, де акцент повинен бути зроблений на життєвомусвіті, в який занурена особистість і де предметом пізнання постають внутрішні переживання свого «Я», інших «Я», а також продукти їхньої творчої самореалізації. Предметно-тілесні форми і зв'язки світу у свою чергу виявляються тут знятими й підпорядкованими «правій половинці» свідомості. При цьому можливі як афективне, так і культурно-смислове спотворення реального образу світу проекціями ціннісно-емоційного життя свідомості. Так, ще Ж.-П.Сартр не без тонкощів відзначив специфічну «магію емоцій», за допомогою якої будується ілюзорний світ і ілюзорно розв’язуються проблеми, коли їхнє реальне розв'язання нам не підвладне. Типовий приклад такого роду – це коли нам увесь світ здається потворним через хворий зуб або коли в злості шпинають камінь, об який щойно спіткнулися¹. Прикладом же ціннісної аберації «життєвого світу» може слугувати «витання» у світі художніх мрій і фантазій без реального врахування навколишнього оточення або без здорової оцінки своїх власних дарувань.

Запропоновану нами, поки ще досить абстрактну, схему свідомості можна інтерпретувати з погляду людських потреб, задоволення яких має потребу в знанні й, відповідно, у пізнавальних здібностях, які доставляють це знання. На таку можливість указував у західній психології А.Маслоу², а в нас – М.С.Каган³. Справді, тілесно-перцептивна сфера свідомості задовольняє потребу в нормальному функціюванні власного тіла й у зовнішніх враженнях; емоційно-афективна сфера – потреба в любові, душевній захищеності та емоційному спілкуванні; логіко-поняттєва сфера – у достовірному знанні, що забезпечує ефективну практичну та пізнавальну діяльність; ціннісна – у загальнозначущих смислах і ідеалах гуманітарного буття. «Права половинка» свідомості виражає потребу у власне людському життєвому змісті, опосередковану предметним образом світу, а «ліва половинка», у свою чергу, – потребу в адекватному «тілесному» образі світу, опосередкованому людським переживанням.

Очевидно, буде цілком правомірно співвіднести нашу схему з фактом міжпівкульної асиметрії мозку, де «зовнішньопредметному» складнику свідомості буде відповідати діяльність лівої, аналітико-дискурсивної півкулі, а ціннісно-емоційній компоненті свідомості – інтуїтивно-інтегративна «робота» правої півкулі. Можливе також зіставлення двох «половинок» нашої свідомості із древньокитайським ученням про бінарні сили «інь» і «ян», які керують життям Всесвіту. Залучаючи також ідеї К.Г.Юнга, можна пов'язати домінанту «лівої, янської половинки» з екстравертивною настановою свідомості, а домінування «правої, іньської» – з переважанням інтровертивної психологічної настанови в існуванні особистості.

Тілесно-перцептивна та емоційно-афективна сфери утворюють «нижню половинку» поля нашого «життєвого світу», задаючи повсякденний чуттєво-тілесний образ реальності, а логіко-поняттєва і ціннісна сфери

¹ См.: Сартр Ж.-П. Очерк теории эмоций // Психология эмоций. Тексты. М, 1984.

² См. о его концепции в работе: Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. СПб., 1997. С. 479–527.

³ Каган М.С. Философия культуры. СПб., 1996. С. 152.

утворюють його «верхню половинку», формуючи ідеально-смислову картину буття, що лежить за межами того, що безпосередньо переживається і сприймається. Іншими словами, «нижня» і «верхня» сфери свідомості відповідають, відповідно, за чуттєве і раціональне пізнання.

Понад те, взаємини чотирьох виділених сфер свідомості будуть підкорятися чотирьом типам універсальних відношень, які характеризують взаємодії елементів у будь-якій системі (відношення тотожності, кореляції, субординації та опозиції). Із цього погляду, сектори II і IV (ціннісно-гуманітарні та логіко-поняттєві компоненти), I і III (тілесно-перцептивні та емоційно-афективні компоненти) будуть перебувати у відношеннях корелятивної взаємодоповнюваності. Сектори I і II, III і IV – у відношеннях субординації, де більш високі сфери свідомості (сектори II і IV) онто- і філогенетично виникають із генетично передуючих їм (I і III), але раз виникнувши, підпорядковують собі діяльність нижчестоящих рівнів. І, нарешті, між сферами II і III, I і IV існують відношення опозиції. Так, духовно-смислові (теургічні) здібності свідомості протистоять тілесно-перцептивним (теллургічним); а раціонально-поняттєві структури протилежні суб'єктивно-емоційним і спонтанно-афективним рухам людської душі. Якщо ж звернутися до архаїчних і ранньофілософських уявлень про універсальні класифікуючі можливості чотирьох першоелементів Космосу (вогонь, земля, вода, повітря), то тілесно-перцептивній сфері свідомості можна поставити у відповідність землю, логіко-поняттєвій – вогонь, емоційно-афективній – воду, а ціннісній – повітря.

Про загальність чотиричасного розуміння світу у всіх архаїчних традиціях докладно писали М.Еліаде¹ і В.Н.Топоров². За свідченням же неоплатоніка Порфирія, піфагорійці володіли таємним прийомом «тетрактиди», «витонченим і застосовним до багатьох фізичних питань»³. На евристичність четверичного методу моделювання у зв'язку із сучасною інтерпретацією платонівського вчення про першоелементи Космосу вказував І.Д.Рожанський⁴.

2. РІВНІ СВІДОМОСТІ.

ФЕНОМЕНИ НЕСВІДОМОГО І НАДСВІДОМОГО

Якщо намагатися поглиблювати й конкретизувати запропоновану схему, то виникає спокуса запозичити з архаїчних міфопоетичних моделей світу й інший найважливіший класифікаційний принцип – а саме – тричленний вертикальний зподіл світу (небесний світ – земний світ – підземний світ). Тоді, памятаючи про існування у психології та філософії троїстої вертикальної

¹ Элиаде М. Космос и история. М., 1987.

² Топоров В.Н. О космологических источниках раннеисторических описаний // Тр. по знаковым системам. Вып. 6. Тарту, 1973.

³ Порфирий. Жизнь Пифагора // Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых фило­софов. М, 1979. С. 452.

⁴ Рожанский И.Д. Платон и современная наука // Платон и его эпоха. М, 1979.

схеми свідомості (несвідоме – усвідомлюване – надсвідоме), верхній сегмент «поля» нашої свідомості (небо) може бути пов'язаний з рівнем надсвідомості; нижній сегмент (підземний світ) – з несвідомим; а те, що розташовується між несвідомим і надсвідомим рівнями – це сфера свідомої душі (або сфера усвідомлюваного), тобто такі частини «життєвого світу», які контролюються нашим «Я» або потенційно можуть бути ним контрольовані за рахунок вольових зусиль. З огляду на те загальне розуміння свідомості, яке було дане в попередній лекції, ототожнення свідомості винятково з усвідомлюваним уявляється невірним, а виділення в межах «життєвого світу» несвідомого і надсвідомого рівнів, навпаки, цілком правомірним.

Подібний тричленний «вертикальний» поділ свідомості є дуже поширеним у філософських системах як на Заході, так і на Сході. Неоплатоніки, дотримуючись традиції платонівського «Тімея», виділяли рівні розуму, душі й тіла, які визначають як онтологічне розгортання Космосу, так і розвиток індивідуальної свідомості. У християнській богословській традиції також існують вказівки на три рівні свідомості: дух – душа – тіло. Пізніше Микола Кузанський писав про три ієрархічно пов'язані сфери свідомості: інтелектуальну (розумно-божественну), раціональну (розсудково-душевну) і чуттєву (нерозумно-тілесну). Гегелівська модель суб'єктивного духу в першому розділі третього тому «Енциклопедії філософських наук» містить у собі три послідовно змінюючі один одного рівні індивідуальної свідомості: природно-безпосередня душа – свідомість – дух. 3.Фрейд уже в XX столітті вводить поняття про «Воно» (сферу емоційно-афективних спонук особистості, «киплячого казана інстинктів»), «Я» і «Над-Я» (сферу надособистісних соціальних регулятивів діяльності). У вітчизняній релігійно-філософській традиції на троїсту структуру свідомості вказував Н.А.Бердяєв у праці «Про призначення людини»: гріховно-несвідоме – свідоме – божественно-надсвідоме. Отже, є всі історико-філософські підстави доповнити нашу вихідну чотиричленну схему сфер свідомості виділенням трьох його «вертикальних» рівнів (мал. 2).

Дамо хоча б коротку якісну характеристику надсвідомого і несвідомого рівнів свідомості. Їхня протилежність, на нашу думку, пов'язана з такими основами.

По-перше, це стосується типу детермінації нашого свідомого життя. Несвідоме здійснює на нього в основному причиново-наслідковий вплив з боку вроджених інстинктів, витиснутих афектів і комплексів,

сформованих автоматизмів поведінки і т.д. Надсвідоме має на увазі переважно цільову детермінацію, пов'язану з духовними імперативами існування у вигляді творчих осяянь і рушійних ідеалів діяльності. Несвідоме корениться в нашому минулому досвіді, надсвідоме відкриває горизонти майбутнього.

По-друге, у несвідомому таяться певні загрози нашому «Я» з боку тілесних прагнень, пристрастей і хворобливих спогадів, які загрожують засмоктати нас у чорну лійку безчасовості й хаосу. Акти ж надсвідомості завжди підносять наше «Я», даючи йому можливість пережити надчасову радість творчості.

По-третє, підвищення питомої ваги несвідомої детермінації психіки супроводжується звуженням горизонту «життєвого світу». Несвідоме – завжди нижче рівня мого сьогоднішнього свідомого «Я». Ще 3.Фрейд і К.Г.Юнг, які займалися вивченням психології юрби, помітили, що її моральність у цілому завжди нижча від рівня моральності її членів. Надсвідомість як цільовий тип детермінації вищим завжди, навпаки, розширює творчі й ціннісні горизонти нашого «життєвого світу». Вона – вище рівня мого повсякденного свідомого «Я»; і завдяки надсвідомому досвіду людина може контролювати й просвітлювати як вітально-хтонічні імпульси тіла, так і свої афективні стани.

Переходячи до змістовного аналізу, констатуємо таке: до несвідомого можна віднести сукупність тілесних відчуттів і потягів (низ сектора I), а також інстинктивно-афективних переживань, спогадів і комплексів (низ сектора III), які перебувають поза полем усвідомлення та контролю з боку нашого «Я». З огляду на гігантську літературу, що існує з проблем несвідомого, вкажемо лише на деякі нові наукові результати, які проливають додаткове світло на зміст несвідомого рівня психіки. У межах трансперсональної психології доведено існування перинатальных матриць пам'яті, тобто людина не тільки нічого не забуває зі свого минулого тілесного й духовного досвіду в постнатальный період існування, але за певних умов здатна згадати свої відчуття в утробі матері й у період пологів¹. Усе більш численні підтвердження дістає й гіпотеза К.Г.Юнга про існування архетипів колективного несвідомого, тобто відносно інваріантних образно-символічних структур, які визначають і каналізують протікання наших несвідомих процесів.

До речі, й графічний символ, що використовується нами – хрест у колі – є найважливішим об'єктом концентрації в ряді психотехнічних традицій і зветься мандала. Мандала, детально проаналізована швейцарським психоаналітиком, трактується нимм як архетип цілісності свідомості, що має важливе терапевтичне значення й виступає засобом примирення бінарних (свідомих і несвідомих) первнів психічного існування індивіда. Той же К.Г.Юнг висловив у свій час сміливу гіпотезу про можливість збереження на самому «дні» емоційно-афективної «половинки» несвідомого рівня психіки так званих реінкарнаційних переживань. Індійська

¹ Див. ст. К.Г.Юнга «Про символізм мандали» (Jung C.G. Collected Works. Vol. 9. Part 1. L., 1959).

карма, з його погляду, і є не що інше, як несвідомий-афективний «вантаж минулих життів», який кожен з нас несе в схованках власної душі і який помимо нашої волі визначає багато реакцій, ціннісні схильності та пристрасті¹.