Специфіковані теоретичні критерії Тому в природничих і суспільствознавчих, а почасти й гуманітарних, науках використовується цілий спектр власне теоретичнихкритеріїв істини.
Одним із них є критерій внутрішньої та зовнішньої когерентності знання, тобто вимога системної впорядкованості та взаємоузгодження тверджень усередині самої теорії (гіпотези)2, а також бажаність її узгодження з фундаментальним і непроблематизовуваним знанням у науці. Так, якщо якась теоретична гіпотеза у фізиці суперечить закону збереження енергії, то це вагома підстава для констатації її хибності.
Іншим важливим теоретичним критерієм істини є принцип простоти теорії. Він означає, зокрема, що з двох конкуруючих у науці гіпотез швидше за все буде обрана та, котра розв’язує проблему в найбільш ощадливий і раціональний спосіб: використовує меншу кількість вихідних аксіом при тому ж пояснюючому та передбачаючому потенціалі; спирається на більш простий математичний апарат; не залучає складної термінології й т.д.
Наприклад, в історії квантової механіки при описі поведінки елементарної частки конкурували підходи В.Гайзенберга і Е.Шредінгера. Перемогу одержали ідеї Шредінгера саме за критерієм простоти: його математичне рівняння хвильової функції було набагато простішим від надзвичайно складного математичного апарату, застосованого Гайзенбергом. «Розв'язання, досягнуте в результаті винахідливих і дотепних здогадів багатьох з найвидатніших фізиків-теоретиків нашого часу, було дивовижно простим, – писав у цьому зв'язку великий фізик XX століття Н.Бор. – Як і при формулюванні теорії відносності, так і тут відповідний апарат був знайдений у формі надзвичайно розвинених математичних абстракцій»3.
Принцип простоти досить активно використовується також у соціальних і гуманітарних науках, у тому числі при історичному поясненні. Наприклад, тривалий час абсолютно незрозумілими були причини переселення величезних мас кочових народів Центральної Азії. Однією з безсумнівних заслуг Л.М.Гумильова є те, що він зумів показати простий і ясний зв'язок між циклічністю коливань у зволоженості Великого Степу й відомими в історії фактами масового переселення кочових народів.
1 Тобто свідчать не стільки про істину, скільки про помилковість яких-небудь теоретичних уявлень.
2 Образно кажучи, якщо якесь поняття введене в теорію, воно повинно бути в ній використане; випадкових суджень, не пов'язаних з іншими, у теоретичній моделі бути не повинно.
3 Бор Н. Атомная физика и человеческое познание. М., 1961. С. 92.
Краса як критерій істини
Нарешті, в науці використовується ще один критерій, мабуть, найменш прозорий і раціональний, але такий, що часто виявляється вирішальним у ситуації вибору. Мається на увазі критерій краси наукової теорії.
Цей критерій, незважаючи на гадану його віддаленість від науки і загалом раціонального пізнання, насправді притаманний будь-якому виду діяльності людей і має фундаментальний характер. Це було глибоко зрозумілим уже в античності. Антична культура не тільки у сфері мистецтва, але також у науці й у філософії була зорієнтована на незацікавлену естетичну насолоду. Естетична насолода – це особливого роду чутливість до краси, до прекрасного, споконвічно закладена в кожній людині. Ця чутливість, на думку стародавнього грека, поширюється на всі форми людського буття і творчості. Звідси стає зрозумілою і назва грандіозного задуму лосєвської «Історії античної естетики», що являє собою не просто історико-емпіричний аналіз усього різноманіття естетичних концепцій античності, а історико-теоретичне осмислення античної філософії та культури в цілому, взятої в її найбільш істотному аспекті.
Краса для стародавнього грека – це універсальна характеристика взаємин між людиною і світом. Людина не тільки шукає своє місце в структурі буття, чим займається онтологія. Вона не тільки пізнає світ, чим займається гносеологія. Вона цим світом і добутим знанням про нього здатна щиро захоплюватись і насолоджуватися. Буття і знання споконвічно естетичні,а, отже, йістина, і сам її пошук повинні бути прекрасними.Про це чітко говорить уже Платон. Закон, який відкривається математикою чи філософією, – це один із проявів світової гармонії, а тому й пізнання цих законів є дійством естетичним. Тому для людини античної культури немає нічого особливого у висловленнях «ця теорія прекрасна» або «я насолоджувався його аргументацією».
Звідси й дещо інше поняття мистецтва, а точніше, мистецтва як частини загального предмета естетики. Це не просто якась сукупність знань про мистецтво, його види, а мистецтво як діяльність, як Techne – тобто скоріше ремесло, вміння. Мова йде про вміння так використовувати наші знання, так володіти ними, що цим також можна насолоджуватись і захоплюватися. Це вміння, доведене до вищого ступеня досконалості. Звідси й діалектика як мистецтво суперечки, і геометрія як мистецтво вимірювання землі, й еристика як мистецтво суперечки1. Тому «справжнє мистецтво для Платона – це саме життя, але життя методично влаштоване і науково організоване»2.
Це закорінене в античності органічне зближення мистецтва і наукової творчості ніколи не вмирає в наступній культурі. Багато великих учених у першу чергу орієнтувались і орієнтуються саме на естетичний критерій краси теорії.
Ось що писав П.Дірак про створення загальної теорії відносності А.Айнштайном: «Основний прийом, яким він керувався, було прагнення
1 См.: Турина М. Философия. М., 1998. С. 45.
2 См.: Лосев А.Ф. История античной эстетики. Высокая классика. М., 1974. С. 21.
виразити закон тяжіння в найбільш витонченій математичній формі. Саме це прагнення й привело його до поняття про кривизну простору... Основна міць теорії тяжіння Айнштайна полягає в її винятковій внутрішній математичній красі»1.
Відомо, що, формулюючи свої закони руху планет Сонячної системи, І.Кеплер первісно намагався вписати їх у систему правильних платонівських багатогранників з діалогу «Тімей». Естетичний критерій гармонії, витонченості, завершеності наукових побудов виявляється особливо популярним серед логіків, математиків і представників природничих наук, хоча він не чужий ученим і з інших галузей знання. Все це свідчить, з одного боку, про неприпустимість жорсткого протиставлення один одному різних форм раціонального осягнення буття, а з іншого боку – про глибинний зв'язок раціональних і позараціональних видів досвіду, як це видно з діяльності того ж І.Кеплера, праць середньовічних алхіміків або творчості К.Г.Юнга.
У цілому можна констатувати, що сучасна епоха загальносистемної кризи техногенно-споживацького менталітету й становлення нового антропо-космічного світогляду, пов'язаного з особливим інтересом до конструктивних можливостей людської свідомості та з розгортанням діалогу між різними формами осягнення буття, змушує по-новому глянути і на проблему критеріїв істини.
5. ПРОБЛЕМА УНІВЕРСАЛЬНИХ КРИТЕРІЇВ ІСТИНИ
Є всі підстави припустити, що вступ в епоху діалогу й синтезу різних форм духовного досвіду рано чи пізно приведе до прийняття єдиних критеріїв істини, не важливо, має ця істина науковий, релігійний або філософський характер. По суті ці критерії вже починають зримо проступати і формулюватись у різних сферах як наукового, так і позанаукового знання. В якомусь розумінні йде неухильне повернення до платонівської ідеї про внутрішню нерозривну єдність істини, блага і краси.
Можливо, що утвердження таких універсальних критеріїв істинності в суспільній свідомості і їхнє прийняття науковим і релігійним співтовариствами в якості значимого регулятиву творчої діяльності – все це й буде найкращою протиотрутою проти різних форм ірраціоналізму і разом з тим твердою основою гармонічного співіснування та продуктивного діалогу між раціональним і позараціональним знанням. Які ж ці можливі критерії, з огляду на те, що критерій естетичності ми вже обговорили вище?
Синтетичність
Сучасний етап у розвитку цивілізації настійно вимагає синтезу знань. Отже, не плюралістичність і не уніфікаціонізм,
1 Цит. за кн.: Калантар А.Л. Красота истины. Ереван, 1980. С. 29–30.
а органічне поєднання в єдиному кристалі теорії чи духовного вчення різних, у тому числі й протилежних граней буде свідчити про їх істину. Така синтетичність означає зняття, говорячи мовою Гегеля, до того часу однобічних і розрізнених ракурсів бачення предмета в межах більш високого та багатомірного погляду. По суті всі найбільш глибокі філософські та релігійні системи, а також наукові програми в історії людства відрізнялися синтетичністю й здатністю гармонійно поєднувати, діалектично опосередковувати попередні їм непримиренні ідейні альтернативи. Сутність такої синтетичної настанови свідомості найкраще виражена у словах майстра музики, який наставляє Йозефа Кнехта, головного героя роману Г.Гессе «Гра в бісер», перед його зануренням у світ культурно-символічної касталійськой Гри: «Те, що Гра пов’язана з небезпеками, безсумнівно. Тому-то ми й любимо її, у безпечну дорогу посилають тільки слабких. Але ніколи не забувай того, що я стільки разів говорив тобі: наше призначення – правильно зрозуміти протилежності, тобто спершу як протилежності, а потім як полюси якоїсь єдності»1.
Етичність
Істинне знання не може бути аморальним і руйнівним у психологічному та соціальному планах, тобто воно не може кликати до ворожнечі й насильства між людьми, державами і народами, а також не може виправдовувати порок, у якій би захоплюючій формі він не подавався.
Екологічність
Будь-яке знання, що претендує на істинність, не повинно сьогодні наносити збитку природі чи виправдувати такий збиток посиланнями на обставини чи існування більш високих цілей і цінностей людської діяльності, ніж збереження природного організму. Цей критерій стосується в першу чергу наукового і технічного знання, але він має відношення до релігії, до гуманітарних наук, навіть до мистецтва і філософії. Так, ми сьогодні зіштовхуємось із цілим спектром порочних філософських аргументів, які виправдовують технократичну ментальність і руйнування природного середовища.
Відкритість
Будь-яке отримане знання повинно мати на увазі можливість свого подальшого розвитку й синтетичного збагачення. Будь-яка претензія на абсолютність і завершеність, навіть якщо це стосується тлумачення релігійних істин, неспроможна в принципі. Зміюється світ, змінюється людина, а отже неминуче змінюються і способи її інтерпретації самої себе і світу. Вічні ж божественна чи філософська істини на те й вічні істини, щоб перевершувати у своїй бездонній і мудрій глибині будь-яке своє конкретне і тимчасове людське тлумачення.
1 Гессе Г. Избранное. М, 1984. С. 127.
Особистісність
Об'єктивність істини зовсім не виключає особистісного первня, а прямо має його на увазі. Чим моральніше й відповідальніше людина живе і чим альтруїстичіше вона творить, тим більше глибоке, об'єктивне й синтетичне знання відкривається їй і – як би парадоксально це не звучало – тим більшою мірою об'єктивна істина «забарвлюється» її неповторною індивідуальністю і так запам'ятовується в історії.
Але можливо, що найбільш рятівними і глибокими виявляться зрештою найбільш древні і ясні, але при цьому найбільш складні для практичного виконання, життєвлаштовуючі істини людського буття:
- живи відповідально і морально, позбавляючись від особистих недоліків і «перемагаючи світ у собі»; й тоді істина твоєї долі та істини всієї світобудови будуть поступово відкриватися перед тобою в міру твого духовного сходження;
- спрямовуйся до майбутнього і вищого, й тоді станеш господарем сьогоднішнього дня та переможеш нижче в собі;
- забудь про свою егоїстичну самість, працюй в ім'я загального добра, тому що тільки в цьому випадку ти зумієш здобувати кращі людські якості й залишити своє ім'я в людській історії;
- у твоєму мікрокосмі відображається весь Всесвіт, і немає вірнішого ключа для того, щоб відчинити ці двері в безмежне й вічне, ніж серце людське.
Є дуже багато підстав вважати, що саме Корона Серця буде синтетично вінчати будинок людського пізнання та всієї духовної культури у XXI столітті.
РОЗДІЛ IV
АКСІОЛОГІЯ
ЛЕКЦІЯ 28.
ПРЕДМЕТ АКСІОЛОГІЇ
|