СПЕЦИФІКА ЦІННІСНОГО СТАВЛЕННЯ ДО СВІТУ

Для встановлення своєрідності ціннісного ставлення до світу порівняно з онтологічною та гносеологічною настановами свідомості

¹ У даному розділі ми не будемо докладно торкатись атрибутів ціннісного пізнання, а зосередимося переважно на онтологічних і соціологічних аспектах аксіологічної проблематики, тобто на природі, функціях і властивостях цінностей, а також формах їхнього соціального втілення. При цьому ясно, що неминучі концептуальні «переклики» між тим, що буде викладатися далі, і тим, що писалося вище про природу гуманітарного й екзистенційного видів знання.

корисно звернутися до конкретного прикладу. Припустимо, ми споглядаємо в літній полудень березу, що росте на березі Волги. Якщо ми задаємося питаннями про причини виникнення берези, про співвідношення випадкового й необхідного в її бутті, про її конструктивні функції в навколишньому ландшафті, то в цьому випадку наше бачення берези буде онтологічним. Ми виявляємося тут центрованими на закономірностях існування берези як такої. Якщо ж ми цікавимося проблемами типу: «А яке співвідношення чуттєвого і раціонального в нашому осягненні берези?» або «А чи доступна нам в актах сприйняття сутність берези самої собою?», то в цьому випадку наш ракурс дослідження предмета буде теоретико-пізнавальним.

Але дивлячись на березу, я можу поставитися до неї зовсім по-іншому. Береза на березі Волги може бути для мене символом Росії – втіленням її волі, неосяжної широчіні ма моральної чистоти. Втім, я можу поставитися до тієї ж берези й сугубо естетично, просто насолоджуючись соковитою зеленню її крони на тлі синяви волзьких вод і полуденних, залитих сонцем небес. Однак побачивши березу я можу зайняти й куди як більш прозаїчну, сугубо утилітарну позицію, підраховуючи, наприклад, скільки дров на зиму можна заготовити, якщо цю березу спиляти й поколоти. Нарешті, береза може бути оцінена мною й з того погляду, що з її гілок можуть вийти прекрасні віники для лазні й навіть пережити при відповідній яскравості уяви цілу гаму приємних тілесно-емоційних переживань.

Всі ці чотири типи ставлення до берези будуть мати саме ціннісний характер, де проблеми її власного буття і нашого її пізнання не будуть мати принципового значення. Береза тут важлива не сама собою, а в її співвіднесеності <со-от-несенности> з нашими внутрішніми потребами, інтересами і сподіваннями; вона вбудовується тут у наш людський світ, посідаючи в ньому певне місце.

Специфіка ціннісного ставлення порівняно з онтологічним і гносеологічним ракурсами у тому й полягає, що на відміну від онтологічного питання «що за самим своїм єством являють собою цей предмет або явище?» і гносеологічного питання «як ми їх пізнаємо?» воно має на увазі відповіді на питання «в чому смисл існування цих речей і явищ і наскільки вони важливі (чи не важливі) для нашого людського існування у світі?».

Ціннісне ставлення до світу можна вподібнити світлу, що висвітлює перед людиною життєву дорогу й багато в чому визначає характер її руху по ній. Можна сказати й трохи інакше: ціннісне ставлення визначає базову конфігурацію життєвого світу людини – динамічний порядок її тяжінь і відштовхувань, симпатій і антипатій, любові й ненависті.

Саме ціннісний вимір відрізняє людське буття від тварини. Тварина завжди пристосовується до світу й живе відповідно до минулої доцільності. В її генотипі закодовані органи і риси поведінки, необхідні для виживання у відповідних умовах природного середовища. Якщо ця минула біологічна доцільність перестає відповідати зовнішньому середовищу, то настає загибель окремої особини, а в граничному випадку – загибель усього виду. Навіть у людиноподібних мавп – вищих представників загону приматів – настає криза адаптивної поведінки, якщо завдання, поставлені

зовнішнім середовищем, серйозно розходяться з історично відібраними стереотипами і схемами поведінки.

Звичайно, тварина прагне до смачної їжі, до тілесного комфорту й до позитивних емоцій (задоволенням від гри, мисливського азарту й т.д.), проявляючи зачатки ціннісного ставлення до світу. Живучи з людиною, вона здатна навіть на демонстрацію деяких соціальних почуттів типу вірності, жертовності й т.д. Але говорити про ціннісне ставлення до світу у власному розумінні слова не можна. Тут ще немає ніякої свободи й ніякого свідомого ціннісного вибору, якою б разюче складною і гнучкою не була поведінка тварин. Вони не можуть цілеспрямовано змінити ні ціннісних основ власного буття, ні умов зовнішнього середовища. Тварина не владна ні над своїм минулим, ні над своїм майбутнім. Вона живе в основному теперішніми інстинктами і потребами.

Сутністю ж вільного ціннісного буття саме є заперечення минулої доцільності¹, тому що людина має вигляд homo sapiens до тієї пори, доки здатна активно змінювати як власне життя, так і зовнішні умови існування. Із цих позицій не тільки невірна, а й глибоко порочна теза, що завдання виховання – навчити людину гнучко адаптуватися до мінливих умов соціального середовища і що вона повинна, мовляв, навчитися швидко змінювати соціальні ролі. Таким шляхом можна виховати лише соціального конформіста й пристосованця, котрі не мають твердої системи цінностей. Як граничний випадок можлива духовна смерть вільної людської особистості навіть і при триваючому біологічному житті. Цей сумний фінал настає в той момент, коли особистість повністю втрачає здатність до духовної творчості, до критичної оцінки й переоцінки своїх поглядів, звичок і цінностей.

Отже, можна в найбільш загальному вигляді виділити такі риси ціннісного ставлення до світу:

– воно відрізняється винятково різноманіттям;

– відрізняється від онтологічного та гносеологічного ракурсів розуміння світу своєю яскраво вираженою практичною спрямованістю;

– це завжди вільне людське ставлення до буття, відмінне від біологічно й історично фундируваної системи уподобань і відторгнень у тварини.

2. ЦІННІСТЬ І БУТТЯ. ЦІННІСТЬ І ІСТИНА

Цілком ясно, що жорстко відірвати аксіологічний вимір буття від онтологічного та гносеологічного можна лиш у філософській рефлексії, тому що в повсякденному існуванні людини вони спаяні воєдино.

Так, цінності та ціннісні акти завжди мають деяке буття й мають цілком конкретне матеріальне втілення (на цих моментах ми ще зупинимося нижче), а будь-яке, навіть найбільш незацікавлене осягнення буття (скажімо, в математиці й у фізиці) є, як з'ясовується, ціннісно навантаженим.

¹ Тут ми повертаємося до деяких ідей, висловлених нами в онтологічному розділі книги під час обговорення проблеми свободи.

Однак є одна істотна різниця: при онтологічному ракурсі осягнення предмета це особливо зримо проявляється в природничих науках, ми традиційно беремо в дужки (або, принаймні, намагаємося брати) свої власні людські уподобання, оцінки і пристрасті. У вищенаведеному прикладі з березою при спробах пізнання її походження й істотних властивостей ми повинні постаратись абстрагуватися від своїх етичних настанов, естетичних симпатій або чуттєво-тілесних асоціацій. Це справедливо також при пізнанні будь-яких різновидів соціального та психічного, а не тільки природного буття.

При аксіологічній же настанові свідомості саме людські цілі, уподобання й антипатії відіграють ключову роль. Тут навіть властивості самої реальної берези, як ми з'ясуємо нижче¹, не є визначальними для ціннісного ставлення. Важливий саме людський, суб'єктивний вимір буття. Втім, існує цілий спектр аксіологічних доктрин, які тяжіють до платонічної лінії філософування і стверджують, що буття Космосу саме собою має ціннісний вимір і ієрархію, а людські уявлення та ціннісні акти об'єктивно вкорінені в структурі світового цілого². Аналіз різноманітних підходів до проблеми природи цінностей ми дамо в наступній темі.

Що стосується взаємин ціннісного та пізнавального аспектів дослідження, то розірвати їх ще важче, ніж онтологічні й аксіологічні аспекти.

По-перше – і ми про це вже писали в попередньому розділі книги, – гуманітарне раціональне пізнання не може бути жорстко відділене від ціннісного виміру буття в принципі. Пізнання будь-якого історика чи літературознавця, а тим більше художника, завжди здійснюється крізь призму тих або тих цінностей, починаючи з відбору фактів і їхньої теоретичної інтерпретації й закінчуючи стилістичними особливостями письма. Все питання полягає тільки в тому, щоб дослідник, так само як і художник, по можливості критично усвідомлювали свої ціннісні упердження <передсуди> й не видавали їх за абсолютні.

По-друге, у межах сучасної науки ціннісні проблеми вийшли на перший план. Це стосується і проблем маніпулювання свідомістю людини через електронні ЗМІ, і експериментів над її геномом, і меж припустимої практичної зміни життєвих форм у біосфері (проблема так званих генетично модифікованих об'єктів – ГМО).

Ще 30–40 років тому на перший погляд в основному теоретична проблема припустимості чи, навпаки, неприпустимості практичного використання останніх наукових досягнень у політичних або комерційних цілях трансформувалася нині у вітально значиме питання про моральну та юридичну відповідальність самого вченого за характер своєї наукової діяльності та можливі практичні наслідки, одержувані з його відкриттів³. Ще більш серйозні

¹ І всупереч погляду повсякденної свідомості, що якийсь об'єкт для нас цінний у силу об'єктивно притаманних йому властивостей.

² У межах російської релігійної філософії такої позиції послідовно дотримувався Н.О.Лоський. Див. його працю «Цінність і буття» у кн.: Лосский Н.О. Бог и мировое зло. М, 1994.

³ Див., наприклад, уже класичну теоретичну монографію: Фролов И.Т., Юдин Б.Г.Этика науки: Проблемы и дискуссии. М., 1986, а також популярний вступ у біоетичну проблематику: Введение в биоэтику: Учеб. пособие. М., 1998.

аксіологічні дилеми постають сьогодні перед технічним знанням і інженерною діяльністю¹.

По-третє, сама наукова істина і її пошук мають безумовну цінність для вчених і суспільства в цілому, втілюючи дух інтелектуальної відкритості та безстрашного дерзання людського розуму².

Однак при уважному розгляді в опозиції істини і цінності є глибокий смисл, про що ми говорили в межах теорії пізнання, розглядаючи взаємини логіко-поняттєвої та ціннісної сфер свідомості. Справді, якщо істинне знання в науці передбачає посильне усунення суб'єктивного складника, то цінність без її суб'єктивного переживання й акту суб'єктивної оцінки існувати не може в принципі. Якщо наука зорієнтована на раціональне інтерсуб’єктивне доведення, то з ціннісного ставлення до світу неможливо усунути факт особистого прийняття чи неприйняття чого-небудь. І, нарешті, найголовніше: якщо істина³ є переважно формою узгодження думки з предметом, то цінність, навпаки, є формою узгодження предметності будь-якої природи з ідеальним змістом нашої думки.

Завдяки істинному знанню ми знаємо про істотні властивості й закономірності буття, розумне узгодження з якими забезпечує успіх у нашій практичній діяльності. Із цих позицій цілком справедливе розуміння «свободи як пізнаної доконечності», тому що тут схоплена гносеологічна сторона свободи. Але за допомогою цінностей реалізується її інша, і настільки ж необхідна, сторона – можливість вільної зміни людиною світу й самої себе відповідно до еталонних уявлень про корисне, справедливе, добре чи прекрасне.

Як вірно зазначає Е.Агацці, «ми маємо підстави назвати цінністю деяку досконалість, ідеальну модель, якесь «як повинно бути», те, що спрямовує будь-яку людську дію...»⁴. Справді, завдяки уявленням про цінність їжі й тепла ми вирощуємо хліб, шиємо одяг і створюємо будівельні матеріали. Виходячи з етичних цінностей, ми оцінюємо поведінку навколишніх і впливаємо на них, а також оцінюємо й змінюємо самих себе. Керуючись естетичними уявленнями про прекрасне, піднесене і гармонічне, ми створюємо і сприймаємо твори мистецтва, прикрашаємо побут і змінюємо свою зовнішність. Нарешті, на основі правових і політичних цінностей ми будуємо правову державу, вимагаємо дотримання її законів, нагороджуємо заслужених людей, переслідуємо і караємо порушників.

У всіх наведених вище прикладах цінність є необхідною умовою активного перетворення себе і світу. Вона несе в собі усвідомлюваний або неусвідомлюваний, явний або неявний, проективний і оцінний потенціал. Виходячи з цього, можна дати таке визначення цінності.

¹ Див. також класичний підручник: Митчем К. Что такое философия техники? М., 1995.

² Одні з найбільш яскравих утілень теми цінності наукової творчості – це праці Е.Кассірера і Г.Башляра. Див.: Башляр Г. Научное призвание и душа человека // Башляр Г. Новый рационализм. М., 1987; Кассирер Э. Глава XI «Наука» из работы «Опыт о человеке. Введение в философию человеческой культуры» // Кассирер Э. Избранное. Опыт о человеке. М., 1998.

³ При всіх застереженнях, які були зроблені вище стосовно категорії «істина» у відповідному розділі книги.

⁴Агацци Э. Человек как предмет философии // Вопр. философии. 1989. № 2. С. 27.

Цінності – це ідеально-еталонні спонуки, цілі та норми діяльності людини, відповідно до яких вона оцінює (виражає суб'єктивне ставлення), а також практично перетворює себе і світ.

Ясно, що над багатьма цінностями, які визначають її буття, людина часто не замислюється у своєму повсякденному існуванні. Так, вітальні потреби свого організму вона сприймає як щось саме собою зрозуміле й, скажімо, цінність води чи повітря для нормальної життєдіяльності організму часто усвідомлює лише в умовах їх гострої нестачі. Якісь етичні чи політичні цінності стають для неї предметом міркувань тільки в ситуації зіткнення із цінностями інших соціальних груп або культурно-національних спільнот і т.д. Найчастіше ж помилкову ціннісну мотивацію своєї поведінки людина усвідомлює лише тоді, коли суспільство вже застосувало до неї відповідні юридичні санкції. Це особливо часто трапляється з молодими людьми, які ще не володіють життєвим досвідом і навичками ціннісної рефлексії.

Тому – повертаючись до проблеми співвідношення істини і цінності – завжди бажано, щоб наші цінності, якими ми керуємось у своїй життєдіяльності, були ясно усвідомлені й по можливості чітко обґрунтовані розумом, а пошук істини, у свою чергу, мав тверді ціннісні основи.

В ідеалі ж повинні збігатись істинне знання, справжнє буття і цінність, де гармонічне, моральне і творче існування окремої особистості може бути наочним і зримим підтвердженням єдності всіх аспектів.

Саме до такого істинно знаючого й утілюючого вищі цінності особистого буття завжди по суті закликали і закликають усі найбільш глибокі філософські та релігійні вчення – будь то платонівський образ Сократа, образи Ісуса Христа чи Будди. Показово, що зв'язок між досконалим особистим буттям і досягненням висот у пізнанні та творчості підтверджується життями по-справжньому видатних діячів світової культури. У межах європейської культурної традиції це фігури Миколи Кузанського і Леонардо да Вінчі, Ляйбніца і Ґете. У Росії – це життєві шляхи й відкриття М.В.Ломоносова й Ф.М.Достоєвського, Д.І.Менделєєва і М.К.Реріха, В.І.Вернадського і П.О.Флоренського.

Глибоко правий був А.С.Пушкін: «Геній і злодійство – дві речі несумісні!». Окремі істини, які загрожують руйнуванням і хаосом, типу водневої бомби або PR-івських інформаційних технологій, геніями не створюються. Це – у найкращому випадку доля талановитих людей. Геній же – завжди талант плюс моральна відповідальність. Звідси стає зрозумілим виховне значення святині й ціннісного ідеалу в культурі, про що ми ще поговоримо нижче.

Однак в оточуючому нас житті гармонічний збіг істини і цінності, а тим більше їхнє злиття в життєвому шляху й образі окремої людини відбувається, на жаль, досить рідко. Набагато частіше ми стикаємось із ситуаціями навіть не неузгодженості, а прямої опозиції істинного і ціннісного вимірів буття.

Так, якесь істинне знання лише після свого руйнівного практичного застосування може одержувати адекватне ціннісне осмислення й відповідну моральну оцінку. Типові приклади – негативне ціннісне

ставлення до ядерної зброї після бомбардувань Хіросіми і Нагасакі; сьогодні – обережне ставлення до перспектив розвитку ядерної енергетики, руйнівні екологічні й антропологічні наслідки якої стали діставати правильну критичну оцінку лише після чорнобильської катастрофи.

Може бути й зворотна ситуація: людина (і суспільство в цілому) виносять ціннісне судження щодо якогось явища або процесу ще до того, як вони піддалися всебічному науковому осмисленню. Тут завжди є як небезпека бездумної ціннісної ейфорії («Ах! Як це прекрасно, корисно і прогресивно!»)¹, так і інерційного ціннісного відторгнення («Навіщо нам потрібні сумнівні новації – жили й проживемо без них»).²

Нарешті, разючим прикладом повсякденного протиставлення істинного та ціннісного знання слугує ситуація, коли людина тримається своїх ціннісних уподобань і забобонів всупереч, здавалося б, абсолютно ненеспростовним логічним аргументам і очевидним емпіричним фактам. «У кожного своя правда» – цей релятивістський ціннісний принцип, який ми ще проаналізуємо надалі, стосується саме таких випадків. Досить поширена помилка тут – намагатися й далі переконувати упертюха, а тим більше – насилувати його вільну волю. У найкращому разі це викличе в людині озлоблення – «Так пропадіть ви усі пропадом разом з вашими прописними істинами»; у гіршому – спровокує її на невірний життєвий крок із чистого почуття самоствердження. У подібних випадках треба твердо, але мудро – по свідомості – сказати людині правду, будячи в ній бажання самій критично і творчо осмислити свої життєві цінності, а далі нехай уже саме життя продовжує підносити їй ціннісні уроки.

Світ істинних цінностей і гармонічне ціннісне буття у світі, з одного боку, виключають придушення вільної волі людини; а з іншого боку – передбачають опору не тільки на розум, але також на життєвий досвід і ціннісну інтуїцію, які дозволяють приймати єдино правильне – мудре – рішення в кожній конкретній життєвій ситуації.

3. ФУНКЦІЇ ЦІННОСТЕЙ

Цінності – і це випливає з їх визначення, даного вище, – виконують чотири найважливіші функції в людському існуванні. 1. Без цінностей неможливі акти цілепокладання, що становлять саму сутність людського буття у світі. Без цілей же й аналізу засобів їх досягнення не може бути людини як творчої істоти, яка вільно визначається.

¹ Щось подібне відбувалося в середині 1990-х років у зв'язку зі стрімко прогресуючою глобальною інформаційною мережею Internet.

² Тут як приклад можна навести опір об'єктивному процесу комп'ютеризації з боку багатьох представників гуманітарної науки старшого покоління, котрі дотепер вважають за потрібне писати наукові статті від руки і потім друкувати їх на старомодній друкарській машинці. При цьому не усвідомлюється той факт, що культура стає іншою, що у використанні комп'ютерів, поряд з негативними моментами, таїться величезний, у тому числі гуманітарний, потенціал. Людей, які свідомо відмовляються від використання сучасної комунікативної техніки, можна вподібнити людям, які відмовляються вивчати грамоту, задовольняючись рівнем розмовної мови.

Особистість завжди прагне до майбутнього, бажаючи досягти того, що вважає корисним, добрим, прекрасним і відповідно позбавитися від того, що розглядає як шкідливе, порочне чи потворне. Звичайно, в цілепокладанні завжди є небезпека постановки утопічних і недосяжних цілей, але не менш небезпечною є відмова від активного цілепокладання й безсила смиренність із існуючим станом речей. Утопізм і конформізм – дві протилежні, проте однаково тупикові іпостасі ціннісного ставлення до майбутнього.

Багато ціннісно-цільових настанов людина засвоює в ході соціалізації, але найбільш значимі для формування особистості цілі – завжди плід її власних роздумів і зусиль. Головна ж мета життєвих прагнень, яка становить смисл її неповторного індивідуального буття¹, завжди здобувається особистістю вільно і самостійно при непрямому впливі соціуму, а іноді – навіть і всупереч йому². Це аж ніяк не суперечить тому факту, що величезну допомогу в знаходженні смислу особистого життя (чи мети цілей індивідуального буття) людині надають оточуючі люди. Навпакти, ділова і своєчасна порада, а тим більше присутність мудрого духовного наставника – це завжди істотна допомога особистості в знаходженні нею надійних ціннісних маяків.

2. Завдяки системі цінностей людина здатна не тільки планувати свою майбутню діяльність і активно змінювати світ, але також об'єктивно оцінювати себе й оточуючих. Акти оцінки й самооцінки є завжди актами інтерпретації подій, речей і власних переживань крізь призму опозицій приємне і неприємне, погане і гарне, значиме і незначуще, гідне і недостойне і т.д. Все життя людини, починаючи зі свідомого віку, являє собою по суті нескінченну низку актів оцінки подій минулого і сьогодення³ на предмет їхньої відповідності чи неузгодженості з наявною в неї системою ціннісних координат. Паралельно – це завжди «шліфування» старих або вироблення нових ціннісних еталонів.

Якщо ж в особистості такої системи цінностей немає або якщо вона аморфна, то така особистість буде піддана сильним впливам з боку соціального оточення аж до можливості її підпорядкування більш сильній волі з твердими ціннісними уявленнями. Якщо ж, навпаки, система цінностей має гранично жорсткий характер, позбавлена динаміки і не бере поправок на конкретний контекст оцінювання, то подібна особистість не буде схильна до компромісів і спробує насильно нав'язати свої ціннісні уявлення оточуючим.

Відсутність ціннісного стрижня («безхребетність» у повсякденній мові), так само як і його зайва жорсткість⁴, – дві інші небезпечні крайності в ціннісному існуванні людини.

¹ Якщо, звичайно, вона взагалі здобувається людиною. У випадку її відсутності про гармонічне й психологічно стійкеіснування особистості говорити проблематично. Допомога в знаходженні особистого смислу – головне завдання такого впливового напряму психології, як логотерапія. Див.: Франкл В. Человек в поисках смысла. М., 1990.

² Звідси знаменита опозиція призначення і долі у М.Шелера. «...Індивідуальне призначення, – пише він, – може перебувати почасти у відношенні відповідності, а почасти – у відношенні суперечності (причому якою завгодно мірою) і зі структурою його оточуючого світу, і з його долею...» (Шелер М. Избранные произведения. М., 1994. С. 347).

³ У випадку з майбутнім акт оцінки переходить в акт цілепокладания з відповідною процедурою аналізу його можливих засобів і результатів.

⁴ Ще в «Дао де цзині» відзначається, що «якщо дерево не гнеться – живе до першої бурі».

3. Ціннісне буття, що включає в себе механізми цілепокладання, оцінки і самооцінки, є завжди творче воляще буття. Недарма ще стародавні греки говорили про Ерос – споконвічне прагнення людини або до високої творчості, або до низинного потакання своїм тілесним прагненням. Ніяка творчість (або антитворчість) ні в мистецтві, ні у сфері міжособистісних стосунків, ні в політиці, ні в науці, ні в інших сферах людської культури неможлива без системи цінностей (або антицінностей). Творять завжди заради якихось істинних цінностей проти цінностей оманних (або антицінностей). У творчих актах завжди щось заперечують і щось утверджують. Чужі творіння також або приймають і насолоджуються ними, якщо вони відповідають ціннісним уподобанням особистості, або ж їх відкидають, якщо вони симпатіям і настановам цієї особистості суперечать.

Украй бажано, щоб творчий процес здійснювався завжди в ім'я справжніх і гуманних цінностей, не опоганював цінностей інших людей і вже тим більше не загрожував самим основам людського життя. Словом, не був би пов'язаний із творчою сваволею. Сваволя – це перетворена іпостась буття людини як вільної і творчої істоти. Це ніби абсолютна інакшість тваринної адаптації до світу у вигляді безмежного вольового самоствердження аж до абсолютного заперечення минулої доцільності. Крайніми формами такої сваволі, що загрожують руйнуванням підвалин буття, є самогубство, ядерна чи екологічна катастрофи.

4. Нарешті, система ефективно функціонуючих у суспільстві цінностей, де особливу роль відіграє ціннісна традиція, має прямий стосунок до процесів соціалізації індивіда, тобто гармонічного вписування його в контекст соціального існування. Процес соціалізації – це засвоєння правових і соціальних цінностей через ефективно функціонуючий інститут сім'ї, а також державну систему освіти і виховання. Коло цих питань входить у компетенцію вже прикладної аксіології, невіддільної від педагогіки, соціології та філософії освіти.

Підсумовуючи, можна констатувати, що цінності виконують винятково важливі функції в існуванні як окремої людини, так і суспільства в цілому. Спрямовуючи, вони ніколи не визначають повністю поведінки людини, а передбачають її вільний ціннісний вибір, мають безпосередній стосунок до життєвлаштування особистості, але зовсім не гарантують її від помилок і навіть антиціннісної поведінки. Відповідно під антицінностями варто розуміти такі мотиви та «ідеали» діяльності людини, які руйнують тілесні, соціальні й духовні основи людського буття, провокують ілюзорне цілепокладання, помилкову оцінку і самооцінку, а також творчу сваволю, не кажучи вже про те, що антицінності лягають в основу антисоціальної, злочинної поведінки.

Виходячи з основних функцій цінностей у культурі та наявності ціннісних спокус у бутті особистості, можна спробувати сформулювати такі загальні рекомендації, що дозволяють їй вести гармонічне існування: став перед собою продумані й історично¹ виправдані цілі; строго оцінюй

¹ Під історично виправданими цілями тут мається на увазі історія не тільки суспільства, а й особиста історія індивіда, його біографічний час. Завжди сумно бачити, коли людина ставить перед собою цілі, до яких її дух з тих або тих причин просто не підготовлений.

насамперед свої власні думки і вчинки та намагайся керуватись у творчих актах істинними цінностями, які не ображають цінності інших людей. Якщо ти керуєшся такими принципами, то тобі забезпечена повноцінна соціалізація і соціальний успіх.

4. ЦІННІСНА РЕФЛЕКСІЯ

І ВИТОКИ НАРОДЖЕННЯ АКСІОЛОГІЇ

Увага до ціннісних аспектів буття може стимулюватися в особистості дуже різними обставинами – спілкуванням із носіями інших ціннісних орієнтацій й культурних традицій, коли виникають проблеми взаєморозуміння; віковими чинниками; зміною звичної обстановки; зустріччю з неординарною людиною і т.д. Однак гостра потреба в аксіологічній рефлексії над ціннісними основами існування найчастіше виникає в суспільстві (так само як і в бутті особистості) тоді, коли воно опиняється в ситуації ціннісної кризи.

Для особистості безпосередніми причинами такої кризи можуть стати хвороба, якісь потрясіння і втрати, які круто змінюють її долю. Для суспільства в цілому – катастрофа традиційного укладу життя в результаті стихійних лих, війн, революцій. Кризи можуть зовні проявлятись абсолютно по-різному, але вони завжди пов'язані з тим, що базові цінності, якими люди майже автоматично керувались у своєму повсякденному житті, тепер перестають виконувати свої прямі функції, а саме:

– на їх основі неможливе раціональне цілепокладання, адекватне новим суспільним, побутовим або екзистенціальним обставинам;

– вони не дозволяють здійснювати вірну оцінку того, що відбувається і здійснювати істинний особистий вибір;

– не стимулюють творчий процес;

– не сприяють успішній соціалізації.

Одна з найтрагічніших і важких для екзистенціального світовідчування людини граней ціннісної кризи – це розбіжність офіційно декларованих і реально сповідуваних у суспільстві цінностей, а також суспільний осуд ідеалів (а тим більше – публічне знущання над ними), які утворюють ціннісний стрижень її особистості.

У цих, говорячи мовою К.Ясперса, межових ситуаціях і виникає цілком природне бажання піддати критичному осмисленню свої базові цінності: провести їх систематичну інвентаризацію, дати їм об'єктивну оцінку і строге обґрунтування, а можливо, й здійснити радикальну переоцінку. Саме в такі кризові епохи пробуджується пекучий суспільний інтерес до аксіологічної проблематики, особливо етичного й суспільно-політичного характеру, а отже, прямо чи побічно кристалізується проблематика цінностей як самостійна галузь філософування.

Чим гостріша й триваліша суспільна криза і чим більшу потребу переживає суспільство у грунтовній ціннісній рефлексії, тим

більш настійливо аксіологія заявляє про свої теоретичні права і тим більшу питому вагу займає її тематика (етична, естетична, правова, політична і т.д.) в загальному масиві філософських текстів.

Така криза космоцентристських настанов античного світу й центрація на проблемі етичних цінностей у християн, стоїків і скептиків. Така криза середньовічних теїстичних цінностей в епоху Відродження та Реформації і початок формування системи антропоцентристських аксіологічних систем, які беруть початок з беконівського гасла про людину як пана природи. Така, нарешті, загальносистемна криза європейських просвітницьких ідеалів Свободи, Розуму і Прогресу, яка почалася наприкінці XIX століття. Точно таку ж кризу переживає сьогодні сучасна культура, яка важко адаптується до системи глобальної комунікації та створення єдиного комунікаційного простору, що розмиває особливості локальних культур.

Якщо тепер звернутися до життєвого шляху особистості, то ціннісна рефлексія в умовах екзистенціальної кризи може здійснюватися нею з різним ступенем докладності й глибини, починаючи із цілковито поверхневих томлінь або сумовитої депресії й закінчуючи найглибшими духовними переворотами в житті людини, які мають не тільки індивідуальне, але видатне суспільне і навіть загальнолюдське значення. Історія зберігає імена цих великих страждальців і великих революціонерів духу, які, на щастя, залишили нащадкам письмові свідчення про причини та приховані мотиви пережитих ними духовних переворотів. Такі сповіді Августина Блаженного і П’єра Абеляра, Руссо і Толстого. Особисті життєві випробування і потрясіння – джерело геніальних прозрінь Б.Паскаля і Ф.М.Достоєвського, джерело ціннісної рефлексії в С.К’єркегора і Ф.Ніцше, С.Н.Булгакова і Д.Бонхеффера.

Знаменно, що зусиллями таких великих умів і сердець здійснюється не тільки найтонше проникнення в ціннісні глибини індивідуального людського духу, а й найбільш докладна аксіологічна рефлексія над ціннісним фундаментом епохи або духом національної культури. Вустами великих виноситься вирок старим і дається імпульс народження новим системам цінностей. Одночасно саме вони є найдійовішими і послідовними провідниками вічних цінностей людського існування в бурхливих хвилях історичного часу.

До короткого екскурсу в історію аксіології та аналізу поглядів її видатних теоретиків на природу цінностей ми тепер і переходимо.

ЛЕКЦІЯ 29.

СТАНОВЛЕННЯ АКСІОЛОГІЇ

ТА ЇЇ ОСНОВНІ ПРОГРАМИ

Народження аксіології як відносно самостійної метафізичної дисципліни зі своїм концептуальним апаратом, проблемним фондом і корпусом класичних текстів відбувається відносно пізно: наприкінці XIX - початку XX сторіччя. Глибинною причиною, що підштовхнула філософську думку до цього своєрідного аксіологічного повороту, став вступ європейської техногенно-споживацької цивілізації в смугу затяжної загальносистемної кризи, що розтягнулася на все XX століття й триває – на думку багатьох авторитетних філософів і культурологів – аж до цього часу. Невипадково теми кризи, хвороби і навіть катастрофи культури є, без сумніву, центральними темами філософії XX століття, до якої знову й знову звертаються такі різні мислителі, як Е.Кассірер і М.Гайдегер, І.Гейзинга і Е.Гусерль, К.Лоренц і І.А.Ільїн, Г.Маркузе і М.А.Бердяєв, Е.Фромм і П.О.Флоренський, А.Вебер і П.А.Сорокін. Але які б діагнози цій кризі не ставились і які б різноманітні рецепти для виходу з неї не пропонувалися, вони завжди по суті відштовхувались і відштовхуються від ключових імен і ідей саме цього – рубіжного - періоду світової історії. Які ж об'єктивні історичні та ідейні виклики підготували ґрунт для народження аксіології?

1. КРИЗА ТРАДИЦІЙНИХ релІгІй І «просвІТНИЦЬКИХ» ІДЕАЛІВ

НА РУБЕЖІ xix–xx СТОЛІТЬ

Остання чверть XIX – початок XX століття ознаменувалися виникненням цілого ряду принципово нових тенденцій у всіх сферах суспільного життя. В галузі техніки відбувається перехід до масового індустріального виробництва й використання гігантського потенціалу нової – електромагнітної – енергії. Це супроводжується не тільки подальшою механізацією, стандартизацією й неминуче випливаючим звідси знеособленням фізичної праці, але все зростаючою спеціалізацією та технізацією праці інтелектуальної, коли вчений – колись учитель життя й мудрець – поступово перетворюється у вузького фахівця-професіонала, у того самого пролетаря розумової праці, який більше не може претендувати на володіння загальними істинами й вічними цінностями.

Тривалий час, насамперед у межах класичного ідеалу науковості, пізнавальна діяльність розглядалась як особливий загальнокультурний феномен, метою якого була настанова на пошук істини, причому в неявному вигляді малося на увазі, що ця істина може бути пізнаною остаточно. Пануючий у суспільній свідомості образ науки характеризувався її розумінням як нехай і особливої, але частини загальнолюдської культури. Наука не відривалася від інших елементів культури, займаючи в ній власну нішу (пошук істини). Відповідно ті загальгуманістичні принципи, які панували в культурі, поширювались і на наукове пізнання. Це була фактично філософська позиція, що базується на оптимістичній вірі в силу раціонально-теоретичного осягнення світу. Тому, з одного боку, наукові вишукування були близькі до натурфілософської дослідницької парадигми як пошуку основних, фундаментальних закономірностей буття, а з іншого боку – відображали факт поки ще не надто значної диференціації наук.

Починаючи ж з останньої чверті XIX століття поняття науки стає не таким однорідним, чому сприяє бурхлива диференціація наук. Із цього моменту, власне кажучи, і немає науки як такої, а є сукупність цілком різних наук, які дуже важко привести до загального знаменника. Тому якщо науку загалом (у її класичному варіанті) можна було відносити до культури, то різнорідні наукові дисципліни в загальнокультурну парадигму вже не вписувались. У науках починає панувати принцип відносності, що постає не тільки як внутрішньонаукове явище, але має більш широке світоглядне значення.

Стає ясним факт відносності ідеалів науковості взагалі. Наука перестає відтепер сприйматись як щось єдине, що має спільну мету з іншими способами духовного осягнення світу. А поєднання науки з технікою та її орієнтацією на практичне оволодіння світом включає в цей образ думку про те, що наука взагалі лежить за межами культури.

Якщо духовна культура, осягаючи світ, інтегрує в нього людину, то наука, втручаючись у природу, навпаки, спрямована на оволодіння ним, загрожуючи в деяких випадках самому його існуванню. Цей фактор у сприйнятті образу науки підсилюється своєрідною агресивністю науки та її експансією в усі сфери життя суспільства й окремої людини, що дозволяє деяким дослідникам позначати це як своєрідний науковий імперіалізм, який дивно збігається зі вступом капіталізму в