Лекція 6. Історія естетичної думки. Основні Естетичні концепції XIX - XX ст.

Основні поняття і терміни:космологізм, калокагатія, мімезіс, прекрасне

Актуальність теми: естетика є найскладнішою дисципліною серед наук філософського циклу. Сучасна естетична теорія ґрунтується на багатовіковій культурній спадщині людства. Знання історії естетики дає можливість простежити внутрішню логіку руху естетичної думки, збагатитися досягненнями класичної естетичної думки минулих років. Вивчення історії естетичної думки має загальнокультурне значення, яке полягає в тому, що естетика кожної епохи не тільки виявляє її "художній інваріант", але і допомагає зрозуміти єдність, цілісність, органічність усієї культури. Естетика пов'язує художню і філософську діяльність епохи з науковою думкою, з ідеологією, з моральними принципами, політичною і релігійною свідомістю.

Розгорнутий план викладання лекційного матеріалу

1.Генезіс естетичної думки: від античності до Нового часу.

2.Взгляди просвітителів на проблеми естетики.

3.Естетична думка в Україні у XIX - на початку XX століть

Питання 1.Генезіс естетичної думки: від античності до Нового часу.

Давньогрецька естетика. Становлення перших естетичних уявлень варто співвіднести з тим значенням, якого давньогрецька філософія надавала людським почуттям взагалі. Іх аналіз, спроби класифікувати, знайти протилежні чуттєві сили є важливими складовими частинами філософських поглядів Піфагора, Сократа, Платона, Геракліта, Арістотеля. Ґрунтуючись на їхніх міркуваннях щодо природи почуттів, можна було вже досить переконливо диференціювати почуття прекрасного чи потворного, трагічного чи комічного. Отже, склавшись у надрах загальфілософської традиції, естетика формувала власний предмет, відбиваючи і надбання, і прорахунки давньогрецької філософії.

Піфагорійська школа. Перші спроби використовувати почуття як основу для осмислення визначених естетичних явищ пов’язані з піфагорійцями — філософською школою, заснованою Піфагором у VI ст. до н.е. Піфагор ототожнював поняття гармонії, досконалості, краси, а основою гармонії вважав деяку абстракцію – число. Космос був втіленням гармонії і краси. Серед видів мистецтва вищим носієм гармонії проголошувалася музика. При цьому підкреслювалася чуттєва природа цього мистецтва, зв’язок її зі слуховою здатністю людини. Піфагор зробив багато для розробки проблем музичного виховання, специфіки сприйняття музичного надбання. Музика в його розумінні є носієм душевної та сердечної рівноваги, вона стимулює душевний і сердечний спокій.

Важливе місце у філософських поглядах Піфагора займало вчення про безсмертя душі йі можливості її втілюватися в будь-яке тіло (метемпсихоз). Однак для «пожвавлення», «переселення» душі, вважав він, треба пройти через очищення (катарсис), вищою формою якого є оволодіння музично-числовою структурою космосу.

Сократ. Наголошуючи на ролі почуттів у становленні предмета естетики, не слід забувати, що вже з V ст. до н.е. на зміну чуттєво-споглядальному підходу до дійсності, пануванню космологізму (сприйняття космосу як втілення гармонії, доцільності, краси) приходить все більш помітне загострення інтересу до самої людини, що здатна пізнавати й освоювати навколишній світ. Отже, виникає потреба виробляти й осмислювати загальні поняття, систематизувати пізнане. Особливе місце тут належить Сократу (470— 399 р. до н.е.).

Теоретичні погляди Сократа спиралися на політико-етичну основу, на спроби визначити поняття добра і зла. Критикуючи афінську демократію, Сократ наполягав на те, щоб владу мали кращі, тобто високо моральні представники суспільства. Мораль, у його розумінні, може виступати порукою справедливості, чесності, шляхетності людини.

Прекрасне – це те, що корисно, що має сенс. У своїй теорії Сократ особливе місце відводив прекрасній і гармонічній тілом і духом людині. Тому завданням мистецтва є відтворення єдності гармонічної форми життя з прекрасними властивостями духу людини.

На основі принципу доцільності, Сократ намагався розкрити співвідношення між етичним і естетичним, прекрасним і корисним. Філософ оперував поняттям калокагатія — об’єднання давньогрецьких слів прекрасний і добрий (досконалий). Варто підкреслити, що це одне з найголовніших понять античної естетики, що означало гармонію зовнішнього і внутрішнього, тобто умову краси індивіда. Термін калокагатія по-різному трактувався в конкретні періоди соціально-історичного розвитку античного суспільства. Піфагорійці розуміли калокагатію як зовнішнє поводження людини, що разом з тим визначає і його внутрішні якості. Геродот пов’язував калокагатію з релігійними ритуалами, мораллю жреців. Платон вважав, що принцип калокагатії має найбільш пряме відношення до професії воїнів, до поняття військової честі і моралі. І згодом греки все більше почали трансформувати калокагатію в сферу вихованості людини. Власне, відтоді і почалося по-справжньому філософське осмислення цього поняття. Ця тенденція мала пряме відношення і до появи концепції Арістотеля, що інтерпретував калокагатію як гармонію зовнішнього і внутрішнього. При цьому під внутрішнім він розумів мудрість, що, на його думку, приводить людину до глибокого усвідомлення єдності краси і добра, естетичного і морального, тобто до гармонії, що може стати нормою існування людини. Якщо ж людина не здатна досягти такої витонченості, то вона повинна принаймні, хоч через самовдосконалення, тяжіти до цього. Помітимо, що добре обкреслену сутність принципу калокагатії давньогрецьке мистецтво намагалося втілювати в житті своїми творчими надбаннями. Носіями саме гармонійного, високого морально-етичного існування й дії виступають герої Фідія, Поліклета, Софокла.

Платон.Естетичні погляди Сократа одержали творче продовження у філософській концепції видатного представника античної філософії Платона (427—347 р. до н.е.). Естетична спадщина його пов’язана з дослідженням природи сприйняття прекрасного, джерел талановитості, проблем естетичного виховання. Особливу увагу філософ приділяв вивченню мистецтва. Це розуміється, зокрема, тим, що мистецтво відігравало особливу роль у житті Афін V — IV ст. до н.е. Афінська демократія надавала права на безкоштовне відвідування театру, усенародною повагою користалася творчість поетів і музикантів. Продовжуючи традицію Сократа, Платон пов’язував вплив мистецтва з процесом формування морального світу людини: воно виховує як позитивні, так і негативні якості. Філософ розширив естетичну проблематику. У його теоретичних діалогах присутні думки про відносність краси, про шляхи досягнення абсолютно прекрасного. І хоча абсолютно прекрасне існує у виді ідеї, зате сама можливість руху від простого до складного в становленні прекрасного відкривала шляхи до майбутніх теоретичних досягнень в області естетичного.

Ще однією дискусійною проблемою стала спроба Платона визначити суб'єкт в естетиці. Це є і думково споглядаюча людина, і світ абсолютної ідеї, і світ душі, що здатні пізнавати сутність. Визнавши, що універсальну красу створив Бог, а прекрасні предмети — це лише недосконала копія універсальної краси, Платон констатує в діалозі Гіппій Більший.

Арістотель. Вершиною античної естетики називають теоретичну спадщину Арістотеля (384 - 322 р. до н.е). І дійсно, його роботи «Поетика», «Риторика», «Політика», «Метафізика», «Етика» висвітлюють широке коло естетичних проблем.

У теорії Арістотеля знову чітко просліджується захоплення космосом - носієм гармонії, порядку, досконалості. Естетичне пізнання й мистецтво він розглядає як відображення світової гармонії. Арістотель вперше дав розгорнуту структуру естетичних категорій, запропонував власне розуміння прекрасного, трагічного, комічного. Серед значних теоретичних досягнень філософа – обґрунтування основного принципу творчої діяльності художника – мімезісу (спадкування). Арістотель вважав, що мімезіс властивий людині з дитинства. Саме здатністю до спадкування людина відрізняється від тварин. Через спадкування людина здобуває перші знання, звички. Результати спадкування викликають захоплення, почуття задоволення. Поняття мімезіс пізніше було трансформоване в розробку пізнавальної й емоційної функцій мистецтва, адже, на думку Арістотеля, спадкування не тільки стимулює пізнання, але й породжує почуття задоволення, активізує уявлення.

Естетика середньовіччя. В історії естетики важливе значення мала естетика середньовіччя. Середньовіччя, зосередивши увагуна таких складових естетичних проблемах, як специфіка краси і прекрасного, види мистецтва, співвідношення чуттєвого й духовного в мистецтві, стало помітною віхою у становленні естетичної науки. Спираючись на теоретичний досвід накопичений на перших етапах становлення, естетика продовжувала активно розвиватися у межах загальнофілософського знання й наступних століттях, посіваючи вагоме місце в динаміці формування європейської та світової культури. Ідеалом середньовічної естетики стає християнський Бог як джерело «абсолютної краси» і «власне прекрасного». Бог – найвищий митець, що створює красу за своїми законами. Бог – це найвища краса, прототип матеріальної і духовної культури. У поняття прекрасного входили такі поняття, як гармонія, число, пропорція, світло.

Аврелій Августин – один із перших теоретиків середньовіччя – намагався широко використовувати античну спадщину, знайомити своїх сучасників з філософськими поглядами цієї доби. Позиція Августина щодо вирішення естетичних проблем була досить суперечлива. Августин захоплювался мистецтвом, зокрема музикою і скульптурою, схилявся перед красою зовнішнього світу,довершеністю природи.Але, як глибоко релігійна людина, він засуджував себе за гріховну любов до краси, до мистецтва. Важливе місце в естетиці Августина посідають проблеми видової специфіки мистецтва, передусім художні можливості видовищних мистецтв. Особливу увагу Августин приділяє театру й аналізує його роль у римській культурі. У праці "Про град Божий" філософ намагається створити образ ідеального, морального міста, в якому немає театру – символу гріховності. Погляди Августина вплинули на подальшу традицію становлення церкви до мистецтва.

Фома Аквінський як важливий представник епохи середньовіччя, спирався на теоретичні розробки А.Августина, розширив естетичну проблематику, звернув увагу на збагачення термінології та категоріально понятійного апарату. Філософ, монах і богослов, Ф.Аквінський вважав, що для визначення прекрасного потрібно три умови: досконалість, пропорція, ясність. Як і Августин, він передусім цікавився такими поняттями як "прекрасне", "краса". Для визначення цих понять і пояснення стану людини, філософ стверджує, що краса – це те, що задовольняє людину в процесі чуттєвого споглядання навколишнього світу, певних речей, творів мистецтва. Поштовхом до виникнення задоволення є завершеність форм предмета, гармонія його частин. Основні твори Фоми Аквінського– "Сума теології" та "Сумапроти язичництва". В умовах середньовіччя митці широко використовували такі специфічні поняття, як алегорія і символ.

Питання 2. Поляди просвітителів на проблеми естетики.

В історії естетичної науки перша половина ХVIII ст. має особливе значення: в 1750 р. вийшов друком перший том теоретичного трактату «Естетика», автором якого був німецький філософ і теоретик мистецтва Олександр Готліб Баумгартен (1714—1762). Спираючись на грецькі поняття ейсетикос, естаномай, естаноме, естесі, Баумгартен увів новий термін — естетика, окресливши цим самостійну специфічну сферу знання.

Поява потреби виділення в самостійну науку визначених уявлень, знань, ідей, пов’язаних з емоційним, чуттєвим, ціннісним відношенням людини до дійсності, до природи, суспільства, до мистецтва, було свідченням нагромадження таких нових знань, що вже не могли розвиватися в межах загальнофілософської теорії та традиційних мистецтвознавчих уявлень. О.Баумгартен як філософ стверджував, що гносеологія має дві форми пізнання – естетику і логіку. Перша пов’язана з «нижчим», тобто чуттєвим пізнанням, а друга – з вищим, тобто інтелектуальним. Логіка вивчає судження розуму і веде до пізнання істини. Естетика ж пов’язана із судженням смаку і пізнає прекрасне. О.Баумгартен визначив предмет естетики через поняття досконале: "Естетика – це наука про досконале у світі явищ, про досконалість чуттєвого пізнання й удосконалення смаку".

Важливим етапом у розробці проблеми предмета естетики став період розвитку німецької класичної філософії. Безпосередній інтерес до широкого кола естетичних проблем знайшли Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель.

Іммануїл Кант (1724 – 1804 р.) переконаний, що тільки людина може бути ідеалом краси, тільки людство «може бути ідеалом досконалості». Отже, знову поняття досконалість висувається як важлива координата формування гармонії, ідеалу.

Йоган-Готліб Фіхте (1762 – 1814 р.) у розумінні естетики тяжів до ідеї зведення предмета цієї науки до теорії мистецтва. Розглядаючи специфіку мистецтва в порівнянні з наукою і мораллю, він вважав, що саме мистецтво сприяє становленню цілісної людини. Ця думка стимулювала інтерес Фіхте до проблеми художньої геніальності

Особливої ж уваги заслуговує філософько-естетична позиція Фрідріха-Вільгельма-Йозефа Шеллінга (1775 – 1854 р.), зокрема його наукові праці з філософії мистецтва, у яких аргументується думка про художню творчість і естетичне споглядання як вищий ступінь розвитку абсолюту.

Принципово нову спрямованість естетичні проблеми одержують у теоретичній спадщині Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770 – 1831 р.). У вступі до лекцій з естетики Гегель вказав, що предметом цієї науки може бути «царство прекрасного», що інтерпретується ним як «сфера мистецтва, чи, ще точніше,— художня творчість». Гегель ввів у визначення предмета естетики поняття "прекрасне", котре в його ж концепції обмежувалося мистецтвом. Зв’язок предмета естетики з «царством прекрасного» звужувала саму науку, замикала її лише на ті проблеми, які можна було ототожнити з поняттям прекрасного. Безпосередній зв’язок лише з проблемами мистецтва відтинав від предмета естетики усе, що знаходилося поза мистецтвом.

Отже, виявившись у глибокій давнині, зв'язок естетичного з мис- тецтвом залишився назавжди. У першій половині XIX ст. з'явилося поняття філософія мистецтва (Гегель), яке засвідчило можливість осягнути мистецтво не тільки як систему окремих видів зі своєю іс- торією і теорією, а й як цілісний феномен, специфіка якого розкрива- ється через цілі й завдання творчої діяльності художньо обдарованої людини — митця. Ця людина не лише реалізує свій власний творчий потенціал, а й виступає своєрідною моделлю тих високих, неординар- них можливостей, до яких повинна дотягуватися будь-яка людина. Творча діяльність митця — процес свідомої реалізації естетичного, усвідомлене створення естетичної цінності. Якщо в будь-якій іншій царині людської діяльності естетичне може реалізуватися стихійно, неусвідомлено, то в мистецтві однією з найважливіших функцій і є функція естетичного. Тому мистецтво можна вважати найвищою сві домо створеною сферою естетичного.

Питання 3. Естетична думка в Україні у XIX - на початку XX століть.

Початок XIX ст. на теренах України характеризується зверненням українських мислителів до краси своєї Батьківщини, її народу й української мови. Така тенденція чітко простежується вже в творчості Івана Котляревського(1769-1838). Його поема "Енеїда" утверджує, передовсім, особливі можливості української мови та, на відміну від вимог класичної літератури, спирається на народну традицію.

Яскравим періодом розвитку українського романтизму, пов'язаного як із творчими здобутками М. Гоголя, раннього Т. Шевченка, М. Максимовича, так і з теоретичними працями М. Костомарова та П. Куліша були 30-50-ті рр. XIX ст.

Особливе значення мають естетичні погляди Тараса Шевченка (1814-1861), який ще в період навчання в Академії мистецтв іронічно висловлювався з приводу естетичного трактату польського теоретика К. Лібельта, який піддавав критиці існування ідей прекрасного. Тарас Шевченко приділив значну увагу дослідженню естетичних проблем, зокрема: специфіки прекрасного, сутності творчого процесу, соціальної значущості мистецтва тощо.

На межі ХІХ-ХХ століть розвиток естетичної думки в Україні асоціюється, насамперед, з художнім рухом, зокрема літературним, що переживає своєрідний вибух та пов'язаний з іменами таких майстрів слова, як І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, В. Винниченко та ін.

Творче піднесення, що спостерігалося в українській літературі того часу, характеризується виникненням у літературних творах різноманітних авторських естетичних концепцій. Цей процес мав двоїстий характер. З одного боку, функцію теоретиків узяли на себе практики літератури. Деякі з них — Леся Українка, О. Кобилянська, М. Коцюбинський та ін. — відпрацьовували свої концептуальні положення опосередковано (в есе, листах, щоденниках, автобіографіях тощо). Другі, наприклад, І. Франко, цілком свідомо працювали як науковці, а отже, їхня теоретична спадщина є не менш важливою для української естетичної думки, ніж художня творчість.

Проаналізувавши спрямованість українських естетичних ідей на початку XX ст. через їхній зв'язок із західноєвропейським філософсько-естетичним і мистецьким рухом, їхніх представників можна поділити на два табори. До першого належали ті, котрі вшановували символістів — Гауптмана, Ібсена, Ф. Ніцше, А. Шопенгауера, а до другого — ті, що вважали авторитетами постаті попередньої позитивістської епохи (Ч. Дарвіна, Г. Спенсера та ін.).

Варто зауважити, що українська інтелігенція цього періоду обирала собі авторитетів майже виключно поза межами України. Така орієнтація мала безпосередній уплив на творчі пошуки письменників. Не втрачаючи власної самобутності, українська творча еліта була безпосередньо й опосередковано пов'язана з найвизначнішими європейськими філософсько-естетичними напрямами - інтуїтивізмом, ніцшеанством і психоаналізом.

Особливе значення має теоретична спадщина Івана Франка (1856-1916), зокрема його програмне дослідження "Із секретів поетичної творчості" (1898). Основним змістом Цієї праці стало опрацювання конкретних понять і проблем, а також їх подальше теоретичне узагальнення. Оперуючи низкою усталених щодо естетичної традиції визначень (пам'ять, відчуття, фантазія тощо), І. Франко водночас збагачує естетичний словник, запроваджуючи в науковий обіг новий термін -"змисл". На наш погляд, це поняття збігається з його розумінням відчуття. Він вказує, що не всі змисли однаково важливі для розвитку нашої душі. Елементарна психологія розрізняє вищі та нижчі змисли, тобто такі, що мають свої спеціальні та високорозвинені органи (зір, слух, смак, запах), і такі, що не мають таких органів (дотик зовнішній та внутрішній). Отже, в цій роботі доволі виразно простежується логіка зв'язків у творчості: від естетичного відчуття до стимулу творчості, на основі чого виникає художній образ.

Особливе місце серед естетичних шкіл України посідала харківська. Це було пов'язано зі значним внеском у розвиток гуманітарних наук видатного вченого-мовознавця Олександра Потебні (1835-1891) — одного із засновників лінгвістичної естетики. Саме естетична спадщина О. Потебні стала своєрідною ланкою зв'язку між естетикою XIX ст. через XX ст. і до сьогодення.

Розглядаючи творчість цього представника української естетики, необхідно зважати на специфіку вітчизняного розуміння цієї науки наприкінці XIX ст. У свідомості багатьох тогочасних гуманітаріїв естетика, як уже згадувалося, була призначена для обслуговування теорії літератури та мистецтвознавства. В українській традиції мистецтвознавча естетика, по суті, була панівною, а філософське її осмислення перебувало в процесі становлення. Отож внесок О. Потебні — виокремлення суто естетичної проблематики й усвідомлення ним доцільності використання філософської методології як категорійно-понятійного апарату — став важливим кроком у розвитку естетики як суто філософської науки.

Із усього сказаного можна дійти висновку, що своєрідна художня всеосяжність у відображенні дійсності, яка була властива більшості відомих українських митців XIX - початку XX століть, не могла не спонукати їх до теоретичного осмислення морально-етичної проблематики мистецтва й творчості. Так звана, мистецтвознавча тенденція в українській естетиці виразно проявилася на цьому історичному етапі. Перебуваючи у складних соціально-політичних умовах, спричинених своєрідністю історії України, вітчизняні митці намагались осмислити соціальне призначення мистецтва, закріпити його естетичне призначення і як духовну пам'ять часу. Через безпосередній аналіз та самоаналіз духовної творчості представники української естетичної думки поступово відкривали і для себе, і для науки, і для народу сутність складного процесу естетичного осмислення дійсності.

З традиціями харківської естетичної школи пов'язана й діяльність Миколи Хвильового (Фітільов) (1893-1933) — відомого ідеолога українського відродження 20-х рр. XX ст., організатора мистецьких угруповань у перші пореволюційні роки. Миколу Хвильового найбільше цікавила проблема естетичної культури, що розглядалась як самодостатнє явище, своєрідною серцевиною якого, на його думку, повинні були стати елітарне (високе) мистецтво та специфічний шлях розвитку української літератури й мистецтва на засадах романтизму. Він був переконаний у необхідності відокремлення процесів розвитку національної культури в Україні від офіційної радянської (сталінської) моделі, що передбачала формування соціалістичної культури з наголосом на ідеологічних, а не національних засадах.

Українську естетику 30-40-х рр. XX ст. не можна розглядати відірвано від процесу насадження культу особи Й. Сталіна та його репресивних дій щодо талановитих учених і митців. Хвиля репресій, що прокотилась Україною, зачепила всі сфери національного духовного життя. Трагічною була доля М. Бойчука, М. Вороного, М. Куліша, Л. Курбаса, Г. Хоткевича, М. Семенка та багатьох інших репресованих діячів української культури. Під постійним ідеологічним пресом перебував геніальний український кінорежисер О. Довженко.

У другій половині XX ст. розвиток української естетичної думки здійснюється в розробках конкретних проблем з естетики молодими українськими науковцями, а від 70-х рр. українська естетика показала себе самодостатньою частиною тогочасного гуманітарно-філософського знання. Представники вітчизняної естетичної думки цього періоду, з одного боку, забезпечили українськомовне викладання цієї філософської дисципліни, а з іншого, — зосередили увагу на обґрунтуванні природи естетичного.

У цей період з'являлися праці українських авторів, у яких безпосередньо аналізуються проблеми естетичного. Активне дослідження цієї проблеми було зумовлене появою монографії львівського естетика Б. Кубланова "Естетичне відчуття та мистецтво" (Львів, 1956). Після цієї публікації вийшли друком роботи П. Гаврилюка, А. Гордієнка, В. Коршенка, К. Шудрі та ін. У працях зазначених учених розроблено поняття законів краси, хоча переконливого твердження про їхню сутність не містить жодна з робіт, присвячених висвітленню цих законів.

Особливу роль у розвитку естетики відіграли роботи В. Іванова "Практика і естетична свідомість" (К., 1971) та В. Баленка "Естетичне і природа" (К., 1973). Хоча автори представляли українську естетику одного періоду, їхні погляди виявилися протилежними в розумінні проблеми естетичного. Саме наявність протилежних підходів до однієї проблеми зумовила широту охоплення сутності естетичного, дала змогу детально висвітлити структурні елементи естетичної свідомості, понятійно-категорійний апарат науки та здійснити подальші кроки в українській естетиці. Варто зауважити, що з 70-х рр. XX ст. естетика набула надзвичайної популярності в Україні. Цю дисципліну почали викладати як на гуманітарних, так і на природничих факультетах більшості вищих навчальних закладів, зосереджуючи особливу увагу на формуванні естетичних смаків у молоді.

Необхідно пам'ятати, що естетична проблематика в другій половині XX ст. розвивалась у гострих теоретичних дискусіях, які свідчили про принципово різне трактування низки положень марксизму, намагання естетиків, які мислили творчо, подолати спрощене, декларативне тлумачення змісту естетичного.

Досить значний унесок у розвиток вітчизняної естетичної думки зробили такі вчені, як В. Мазепа ("Художня творчість як пізнання", 1974), А. Канарськнй ("Діалектика естетичного процесу: діалектика естетичного як теорія чуттєвого пізнання", 1979), О. Фортова ("Про діалектичну єдність морального та естетичного", 1985), Л. Левчук ("Психоаналіз і художня творчість", 1980; "Мистецтво в боротьбі ідеологій", 1985; "Естетика XX століття", 1997; "Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика", 2002), М. Гончаренко ("Геній в мистецтві і науці", 1991).

Висвітлюючи ситуацію в естетичній науці другої половини минулого століття, потрібно пам'ятати, що йдеться про розвиток радянської науки, котра формувалась у межах єдиного територіального простору, в межах єдиної методології та ідеології, в яких чітко простежувався принцип намагань оперувати аналізом мистецької практики на основі вказівок Комуністичної партії.

Водночас, незважаючи на уніфікацію процесів, естетична наука цього періоду в Україні мала і яскраво національні риси. Це, по-перше, було пов'язано з виданням теоретичної літератури, переважно, українською мовою, що давало можливість удосконалити понятійно-категорійний апарат науки, яким естетика користується й донині. Такий стан справ надавав можливості використовувати спадщину українських письменників і мистецтвознавців, а також здійснювати всебічний аналіз реального тогочасного мистецького процесу в республіці.

По-друге, в цей період, окрім творів Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, творча спадщина яких широко залучалася протягом усього періоду існування Радянського Союзу, в 1958-1966 рр. було видано твори І. Труша, О. Маковея, Г. Хоткевича та ін., раніше заборонених митців. А ці діячі української культури активно цікавилися саме естетичною проблематикою, що була засобом інтеграції гуманітарних наук.

За роки незалежності України естетика значно розширила коло дослідницьких інтересів. Цьому сприяло, передусім, розширення методологічних засад науки. Зняття ідеологічних обмежень дало українським естетикам змогу збагатити теоретичну проблематику, вводячи в науковий і викладацький процес праці західноєвропейських і американських естетиків, зорієнтувати молоде покоління на вивчення естетичних засад культури різних регіонів світу

Важливим надбанням сучасної української естетики є тенденція до розширення її географічних меж. Сьогодні, крім Києва, сформувалися потужні центри розвитку вітчизняної естетичної науки в Луганську, Луцьку, Львові, Одесі, Харкові, Черкасах, Чернігові та в інших містах України.

Контрольні запитання

1. Як визначається предмет естетики?

2. Чи змінювалося визначення предмета естетики в процесі розвитку науки?

3. Які принципи закладені давніми греками у правило «золотого перетину»?

4. Як розумів предмет естетики німецький філософ О. Баумгартен?

5. Які етапи пройшла естетика в процесі свого розвину від античності до XX ст.?

6. З якими суміжними науками співвідноситься естетика?

7. Якими особливостями позначена історія естетичної думки в Україні?

8. У чому полягає специфіка розвитку української естетики другої половини XX ст.?

Список літератури

1. Адорно Т. Теорія естетики. — К.: Основи, 2002.

2. Газнюк Л.М.Естетика. Навчальний посібник. - К.: "Кондор", 2011

3. Естетика / За ред. Л. Т. Левчук. — К.: Вища шк., 2006.

4. Етика та естетика: Навчальний посібник / В.Л.Петрушенко та ін. – Львів:, 2008.

5. Естетика: навч. посіб. / Л. В. Анучина та ін.. – Х.: Право, 2010

6. Левчук Л. Т. Західноєвропейська естетика XX століття. — К.: Либідь, 1997.

7. Мовчан В.С. Естетика: Навчальний посібник. - К.: Знання, 2011