Лекція 9. Історічні закономірності художнього розвитку

Основні поняття і терміни: бароко, готика, імпресіонізм, класицизм, модернізм, реалізм, романтизм, сентименталізм, стиль у мистецтв

Актуальність теми: Мистецтво, як і кожне соціальне явище, має свою історію, яка започаткована наскельними зображеннями тварин, ритуальними танцями і співами, кам'яними ідолами тощо. Триває і збагачується вона й понині Відмінності, спричинені зміною ціннісних уявлень про світ у поступі історії, зумовлюють відмінності у предметі відображення та способах закріплення його мовою мистецтва. При цьому мова мистецтва як засіб творення цілісного, художньо переконливого образу реальності є діалектичною єдністю сталого та змінного в ній.

Розгорнутий план викладання лекційного матеріалу

1. Давнє мистецтво (архаїчне, Стародавнього Сходу, античне).

2. Своєрідність художньої культури доби середньовіччя.

3. Мистецтво Ренесансу.

4. Основні мистецькі напрями Нового часу.

5. Мистецтво XX ст.

Питання 1. Мистецтво цивілізацій Стародавнього Сходу, що виникли у долинах Нілу, Тигру і Євфрату, відоме своїми монументальними спорудами (піраміди і зіккурати, храми і палаци). Храми будувалися з сирцевої цегли на пагорбах, високих платформах, до яких з двох боків вели сходи. Святилище храму мало здебільшого прямокутну форму, було зсунуте на край платформи, утворюючи таким чином відкритий внутрішній двір. У святилищі встановлювалась статуя божества, якому присвячувався храм. Згодом з'явився інший тип храму, так званий - зіккурат, який встановлювався на декількох платформах. З середини ІІІ тисячоліття до н. е. правителі Месопотамії почали будувати собі палаци з багатьма внутрішніми дворами та окремою зовнішньою кріпосною стіною, яка мала захищати палац не тільки від ворогів, а й від жителів міста. Винятково сирцеве будівництво значною мірою зумовило особливості архітектурної форми: прості кубічні об'єми, відсутність криволінійних елементів, вертикальний поділ площини стіни. Вавілон – «ворота Бога». У Стародавньому Єгипті ідея божественного походження фараона і безсмертя його дyшi втілилась у величезних усипальницях- пірамідах, первісною формою яких була гробниця (мастаба), що нагадувала шумерський зіккурат. Найдревніша форма піраміди – східчаста піраміда Джосера. Подальший розвиток такої архітектури призвів до створення класичної піраміди, представленої комплексом пірамід фараонів ІV династії Хуфу (Хеопса), (Хефрена), (Miкepiна). Поряд з пірамідами будувалися заупокійні храми царів. Протягом століть єгипетське мистецтво підпорядковувалось канону, правилам використання пропорцій та кольорів, які чітко регламентували способи зображення подій і предметів92 навколишнього світу, людської статури (голова і ноги людини – в профіль, плечі й око – в фас, а тулуб на ¾). Єгипетська скульптура і рельєф чітко підпорядковані канонові фронтальності. Зображуючи бога, фараона або вельможу, художник у більшості випадків старався представити ідеалізований образ людини у спокійній позі урочистої величі. У давньогрецькому мистецтві театр досяг своєї довершеності і став невід'ємною частиною життя античного суспільства, джерелом філософських ідей і демократизму. В добу еллінізму це своєрідне грецьке культурне явище стало феноменом світової культури, зумовило розвиток літератури взагалі. Значним досягненням грецького мистецтва було містобудування, особливо акрополів (в перекладі «верхнє місто» – укріплене місто на високому пагорбі). Знамениті комплекси, до яких входили храм, театр, скульптура бога-покровителя міста, уособлювали суспільну форму життя полісу. Афінський Акрополь, розбудований після греко-перських війн, є геніальним пам’ятником грецького мистецтва. У ньому втілилися не тільки досягнення техніки і ремесла, а й художній геній народу. Орієнтація на потреби афінського громадянина та демократичної спільноті міста-поліса вирізняє його в порівнянні з храмами, палацами і пірамідами давньо-східних культур. Найповніше принципи краси, гармонії, міри втілені в архітектурному ансамблі з його відомими храмами Парфенона, Ерехтейона, Пропілеїв. Давньогрецьке мистецтво орієнтувалося на потреби людини, громадянина полісу та розвивалося у співвідношенні з людиною (Протагор «Людина міра всіх речей»). Основним мотивом мистецтва стає краса і досконалість людини, що проявляється у гармонії тіла (скульптура «Дискобол» Мірона). Тому життя Духа не відображалося на обличчях людей: вони спокійні, готові до мужнього прийняття долі. Давньоримське мистецтво має власне своєрідне художнє обличчя: література (героїчний епос «Енеїда» Вергілія, поема Тіта Лукреція Кара «Про природу речей», поезія громадянського звучання Горація), архітектура (тріумфальна арка, скульптурний портрет, фресковий живопис).

Питання 2. Мистецтво середньовіччя переносить життєві цінності зі світу реальності в життя релігійного почуття, Духа. Для релігійної свідомості світ постає подвоєним – світ земного життя і світ «града Божого». Завдання мистецтва – співвіднесення двох світів. 3 утвердженням християнського світогляду античний культ живої, чуттєвої людини замінюється релігійною картина світу, у центрі якої постає всемогутній і всеблагий Бог – творець природи і людини. Моральним та естетичним ідеалами стали аскетизм і етичне самовдосконалення людини перенесення життєвих цінностей із світу Я-реальності в життя релігійного почуття, Духа. У християнському світі провідними стали пластичні образотворчі мистецтва – скульптура і живопис. У них тілесність, матеріальність виражаються найбільше яскраво і зримо. Відчуття просторово-часового існування предметного світу було схоплено у формах художнього символу. Простір не був візуально- поверхневим, не відповідав натуралістичному сприйняттю світу. Головний предмет зображення знаходився в центрі композиції і був найбільш дистанційований від глядача (т.зв. зворотна перспектива). Зображується дещо реальне і в той же час співвідноситься з ірреальною релігійною ідеєю. У віруючого виникає внутрішній стан боротьби між сприйняттям реального образу і ірреальної ідеї. За часів середньовіччя було досягнуто специфічного синкретизму різних видів мистецтва в церковно обрядовому комплексі. Архітектура, відійшовши від співмірності з людиною, піднесла її дух, створила звеличений простір; фресковий живопис наповнив цей простір релігійною історією; реальна і водночас символічно театралізована служба об'єднала віруючого з божественним світом через співучасть в магічній дії; церковний спів і музика вселяли душевну гармонію і рівновагу; мерехтіння свічок і лампад, пахощі мирри давали тепло і душевний спокій. А уся ця зворушлива атмосфера створювала те особливе самопочуття, яке забезпечувало людині духовну цілісність, піднесеність, звільнення і благочестя. Цілісність змісту середньовічного мистецтва, забезпечував канонізований християнський світогляд. Втім з часом окреслюється своєрідність національних і конфесійних художніх шкіл (візантійський, романський, готичний стилі).

У романському стилі (ІХ – ХІІ ст. / VI – XII ст.) чітко простежуються запозичення конструктивних елементів з римської архітектури, основні форми – храм, монастирський, князівський (лицарський) замок. Ніби відповідаючи поглядам «отців церкви» – супротивникам розкоші - споруди цього стилю (замки й храми) були строгими, позбавленими будь-яких надмірностей. Усе відповідало суворій дійсності. Кам'яні будівлі в період міжусобиць відігравали роль фортець. Ці споруди мали масивні стіни, вузькі вікна, високі вежі (для спостережень за ворогом, що наближається).

Готичний стиль зародився у Франції у середині ХІІ ст. і став провідним у міському будівництві, особливо ж церков і громадських будівель, аж до ХVІ ст. Поява готики пов'язана із розквітом міст і міської культури, що, у свою чергу, позбавляло церкву монополії на церковне будівництво. Характерними конструктивними елементами готичної архітектури є арка і склепіння. Масивність стін зменшується, бо арки спираються на контрфорси. Значні ділянки стіни замінюються вікнами з кольоровими вітражами. Зовнішні стіни та інтер'єр храму декоративно насичені як архітектурними елементами, так і скульптурою. Сюжетами для рельєфних зображень, вітражів найчастіше стають звичайні жанрові сценки, а також персонажі народних казок. У цілому, можна сказати, що готика - це вже рефлексія над власною релігійною свідомістю. В образі Христа, наприклад, починають підкреслюватися риси прощення, доброти. Христос з'являється не стільки грізним суддею, скільки мучеником за гріхи людей. Досить часто художники цього періоду звертаються до образа Богоматері. Готичний стиль поширився на живопис, книжкову мініатюру, скульптуру і навіть на зовнішній вигляд людини: одяг, прикраси, зачіски. Саме в готичну епоху значною мірою активізується розвиток середньовічної літератури (лицарський епос – «Пісня про Роланда», «Пісня про Нібелунгів»; лірична поезія трубадурів, труверів, мінезингерів).

Візантійський стиль має таку особливість: антична традиція ніколи не переривалась, як це відбулося на Заході. Тут мистецтво значною мірою виконувало функцію ретрансляції і дидактики. Проте всебічно використати культурну спадщину, яку зберегла антична традиція, Візантія не змогла. Найвизначніший пам'ятник візантійської архітектури - храм Св. Софії у Константинополі. Візантія створила і свою сильну самобутню літературу, передусім християнську, куди входять гімни (Роман Сладкоспівець, Сергій, патріарх Константинопольський, Сафроній, патріарх Ієрусалимський), агіографічні твори, хроніки, патерики (оповідання про аскетів-пустельників) тощо. Значним досягненням візантійського мистецтва була музика, переважно церковна. Щоправда, інструменти в ній не використовувались, бо це було переважно виконання псалмів і гімнів, алілуйні співи. Візантійські літургійні мелодії значною мірою вплинули на розвиток музики латинської церкви.

Питання 3. Мистецтво Відродження зазнало впливу візантійської культури, з одного боку, і готичної – з другого. Нова культура почала розвиватися в тих італійських містах, які були посередниками в торгівлі, в контактах між Сходом і Заходом, між Візантією та Західною Європою. До того ж Італія ніколи не втрачала остаточно античні традиції римської культури. XIII ст. знаменувало собою певний розквіт середньовічної культури і закладення підвалин у культуру Відродження. Через Італію візантійська вченість потрапила в Європу. 1240 р. в Парижі почав діяти університет – перший заклад вищої освіти в Європі, осередок Європейської науки і філософії. Саме тут розгорнув свою діяльність італійський монах-домініканець Фома Аквінський, який поєднав християнське вчення з аристотелізмом, з'єднавши тим самим надприродне і земне (реальне), віру і розум. Нова теологічна думка стверджувала автономне існування людини і земного життя, визнавала органічну їх єдність з надприродним. Отже, стали можливими близькі до дійсності зображення природи, людини та її оточення. Слід зазначити, що італійських майстрів кінця ХІІІ ст. завжди надихали фрески доби Римської імперії, античне мистецтво взагалі. Але їх використання, копіювання було неможливим, оскільки ідейний зміст тих зображень принципово не вкладався в той, який приймався і панував. Лише нове філософське мислення, що поєднало душу з тілом, пробудило інтерес до внутрішнього світу людини з форм її тілесного вираження, поступовими спробами зуміло поєднати глибоку психологічність християнського мистецтва з виразністю та художньою довершеністю зображення людини. Цей процес триває і понині.

Вчені виділяють у ньому кілька характерних періодів: період проторенесансу, в якому виокремлюється відповідно мистецтво другої половини ХІІІ ст. (дученте), позначене відчутним впливом візантійської школи, і мистецтво ХІV ст. (триченте), позначене незаперечним впливом готики. у самому Ренесансі окреслюється три періоди: раннє відродження (кватроченте) першої половини ХV ст., високе відродження (друга половина ХV – початок ХVІ ст.) та пізній, або модифікований, ренесанс (ХVІ ст.). Нові художні ідеї найвідчутніше почали проявлятися у фрескових малюнках. У другій половині ХІІІ ст. Рим жив багатим художнім життям, відбудовувалися або перебудовувалися храми, упорядковувалися їхні інтер'єри, передусім за допомогою фрескового живопису. Саме тут, у Римі, працювали такі майстри, як П'єтро Кавалліні, Якопо Торріті, Чимабуе, Філіппо Русуті, творчість яких відзначалася новаторськими елементами. На рубежі ХІІІ – ХІV ст. заявив про себе і Данте Аліґ’єрі – цей останній поет середньовіччя і водночас перший співець нової епохи. Вчені вважають, що на творчості Данте відчутно позначилася французька поезія трубадурів, так само, як вона справила значний вплив і на Петрарку, який здобув освіту у Франції і кілька років провів при неаполітанському королівському дворі, захопленому французькою Анжуйською династією. Не меншою мірою позначилася поезія трубадурів і на творчості Бокаччо. Найбільш відомими майстрами останнього періоду проторенесансу були Джотто і Дуччо. Джотто, безсумнівно, визнається найзначнішою фігурою, що відійшла від середньовічної нерухомості і воскресила просторове сприйняття елліністичного мистецтва. Його концепція будується на двох головних художніх принципах перспективній передачі тримірного простору та на об'ємному трактуванні пластичної фігури. Джотто вперше створив живописну систему, що ґрунтується на взаємодії частин у творі (це спонукає до «живописного» мислення). Він дав сучасникам дивовижно ясну і чітку монументальну форму, пластичність якої створюється кольором. Мистецтво раннього Відродження представлене кількома художніми школами: флорентійською – Мазаччо, Донателло, Брунеллескі; венеціанською - Джованні Велліні; умбрійською – П'єро делла Франческа. Основній тенденції – розвитку перспективи і тримірного рельєфного зображення людського тіла – сприяло те, що живопис, скульптура й архітектура стали самостійними мистецтвами, відділившись від архітектури. Появу станкового, тобто самостійного живопису пов'язують з поширенням традиції тримати вдома алтар. Високий Ренесанс значно поглибив і психологізував зображення людини. Досягти цього художникам вдавалося за рахунок освоєння перспективи, світотіні і багатства колориту. Великого значення майстри надавали вивченню анатомії людини, без знання якої вважалося неможливим досягти успіху в живописі чи скульптурі. І головне, самі художники, а також сучасники, що їх оточували, були значними і творчими особистостями. Загальний гуманістичний характер епохи Відродження не міг не покликати до життя високий пафос у зображенні людини. Саме гуманістичний погляд на людину у поєднанні з високою майстерністю робили твори митців цієї епохи (Ботічеллі, Мікеланджело, Леонардо Да Вінчі, Рафаель, Браманте Джорджоне, Тіціан, Палладіо) неперевершеною скарбницею світової культури. Митці Відродження, відстоюючи права людини на свободу, на самовияв, частіш за все відчували ненадійність і хиткість ізольованого людського існування. Саме таке становище гіпертрофованої індивідуальності, яка не має зовнішньої опори, надособистих регулюючих принципів, вело до визнання можливості розмаїтого бачення і відображення дійсності, тобто до появи особистої манери творця.

Питання 4. У XVII ст. основними стильовими напрямками вважалися бароко й класицизм. Мистецтво барокко найбільш поширеним було в Італії. Сам термін «барокко» означає й силогізм, і перлину незвичайної (дивної) форми. Під барокко малося на увазі щось вигадливе. Формується ідея синтезу мистецтв (зокрема, поезії й музики), так виникає опера. Значними в історії мистецтва 98 виявилися й пошуки синтезу скульптури й живопису, розпочаті Л. Берніні. Стилістика бароко відрізняється від ренесансної наростанням драматизму і навіть трагізму світосприймання. Для бароко характерна особлива композиція, де деталізація й орнаментація підпорядковані ансамблеві. Ускладнена драматургія художнього задуму рівною мірою властива й архітектурі (Дж. Берніні), музиці (А. Вівальді), літературі (П. Кальдерон), декоративному мистецтву. Бароко – внутрішньо суперечлива течія, яку вже на початку ХVІІ ст. репрезентували два варіанти: офіційний і опозиційний. Перший пов’язувався з католицькою церквою і загальним процесом Контрреформації в Європі. Вбачаючи у бароко ідеальну здатність мистецтва могутньо впливати на емоційний світ людини, католицька церква всіляко сприяла поширенню цього стилю і поза Європою, зокрема в іспанських колоніях в Америці. Сучасні художники латиноамериканського континенту вбачають в бароко витоки свого національного мистецтва (Сікейрос, Х. Ороско та ін.). Що ж до іншого, опозиційного, напряму бароко, то його вірніше було б назвати народним або навіть плебейсько-народним, оскільки представники його орієнтувалися на «низьку натуру»), прагнули створювати народні типи, відображати народні думки і почуття, вдосконалювати життєве тлумачення релігійної тематики. Цей напрям набув поволі широкої демократичності, увібрав національні риси, відіграв особливу роль у справі уособлення європейських національних культур. До нього близькими були своїм творчим кредо такі неперевершені - майстри пензля, як Рубенс і Веласкес, Рембрандт. Саме їх захоплювала героїка сильних сміливих, фізично повноцінних людей, які спільними зусиллями завзято І пристрасно домагаються перемоги. Усі найновітніші на той час засоби художньої виразності підпорядковувалися розкриттю краси активного, сповненого драматизму людського життя. Музика, особливо програмна від Баха до Бетховена співзвучна бароковій добі. Напруга пристрастей, внутрішнє боріння, глибокі і палкі почуття – ось яким є внутрішній світ людини, захопленої стрімким плином життя. Усе це відчувається і в могутньому диханні класичної музики XVIII ст. Бароко існувало протягом майже двох століть. Щоправда, у ХVІІІ ст. мистецтво взагалі почало втрачати жорсткі стилеві ознаки, тому і не дивно, що поряд з бароко виникли тоді рококо як виродження бароко, класицизм і голландський побутовий жанр, з'явився сентименталізм, породжений ідеологією Просвітництва.

Рококо, з точки зору еволюції форми (динаміка, ритм, співвідношення цілого і часток), генетично пов’язаний з бароко. Проте могутню просторову динаміку, вражаючі контрасти і пластичну гру форм, що властиві бароко, змінив стиль, який начебто переводить криволінійні побудови бароко в новий регістр. Залишаючи без уваги фасади, рококо розігрує на стінах і стелях інтер'єрів орнаментальні симфонії, досягаючи у цьому вершин віртуозності, витонченості і блиску, однак остаточно втрачає характерні для бароко монументальність, силу і статичність.

Класицизм – художня течія, що виникла у Франції на початку ХVІІ ст. як національно-державний напрям у мистецтві. Властиві раціоналізм, нормативність творчості, тяжіння до завершених гармонійних форм, до монументальності, ясності і благородної простоти стилю, врівноваженості композиції. Центральною темою стає проблема взаємодії людини і суспільства. Основний естетичний принцип класицизму – вірність природі, логічно організованій і творчо опрацьований розумом. На думку теоретиків класицизму, об'єктивно властива світові краса – симетрія, пропорція, міра, гармонія тощо – має відтворюватися в мистецтві у довершеному вигляді, за античними зразками. У живописі ідеї класицизму знайшли найповніше відображення у творчості Пуссена і К. Лоррена. Інтереси живопису переключилися значною мірою на народний портрет. Помітно активізувалося в цей період і будівництво, подарувавши людству архітектурний ансамбль Версаля, фасади Лувра в Парижі тощо. Незаперечним досягненням стала французька класицистична драма (Корнель, Расін, Мольєр). Доба Просвітництва проголосила ідеї свободи, рівності, братерства, а підготовлена нею революція виявила невідповідність їх реальним наслідкам, засвідчила кризу світоглядних орієнтацій на розум, обов’язок і честь. Історичний ентузіазм і водночас неможливість реалізації ідеалу породили нерозв'язне протиріччя яке змусило романтиків звернутися до минулого, за що й нерідко звинувачують романтизм у реакційності. Але ж звертання романтиків до демократичних, народних явищ середньовічної і ренесансної культур зумовлене їхнім інтересом до справжніх народних витоків мистецтва, до особистості, незалежної від соціальних умов.

Романтизм у мистецтві – це звернення до внутрішнього духовного світу людини, оскільки реальність не відповідає ідеалові. Звідси і характерний духовний порив, піднесення над реальністю. Але ж цей порив і є якраз небажанням змиритися з протиріччями буття. Це, у свою чергу, призводить до культу індивідуальності, до протиставлення піднесеної особистості потворній дійсності. Романтичні ідеї набули свого розвитку в творчості Гельдерліна, Тіка, Гофмана (Німеччина), Водстворда і Колріджа (Англія), Шатобріана (Франція). В літературі романтизм знайшов своє найширше розкриття у творчості Байрона. Гюго, Жуковського, Лермонтова, в живопису – у Жерiко, Делакруа, Рунге, в музиці – у Вебера, Шумана, Вагнера. Незважаючи на те, що романтизм як художня течія проіснував недовго, його ідеї, принципи художнього методу так чи інакше присутні в процесах розвитку художньої культури всіх наступних етапів. Звернення до потенцій особистості, людської індивідуальності – значне досягнення мистецтва романтиків. Культ незалежної у своєму внутрішньому світі особистості і культ мистецтва як сфери свободи обумовлюють особливості романтичного мистецтва.

Реалізм як художній метод сформувався у 20 – 30-х роках ХІХ ст. На цей час вперше в історії людства створилася світова система економічних зв'язків, відбувалися значні демократичні процеси, сфера суспільного виробництва охопила всі аспекти дійсності, втягуючи дедалі ширші соціальні верстви населення. Відповідно розширювався і предмет дослідження мистецтва: в нього включалися і набували суспільної значущості й естетичної цінності як широкі суспільні процеси, так і тонкі нюанси людської психології, побут людей, природа, світ речей. Відбувалися глибокі зміни з головним об'єктом мистецького дослідження – людиною, а суспільні зв'язки здобули загальний, всесвітній характер. у людському духовному світі не лишилося жодного куточка, який не мав би суспільної значущості і не являв інтересу для мистецтва. Усі ці зміни покликали до життя новий тип художньої .концепції світу – реалізм. Явища дійсності, як і сама людина, постали в мистецтві реалізму у всій складності і повноті, в усьому багатстві своїх естетичних властивостей, ускладнених і збагачених суспільною практикою. В основі реалізму лежить принцип історизму, конкретно-історичне розуміння і зображення людських характерів. Для реалізму характерна типізація як засіб виявлення сутнісних соціальних якостей людини та обставин її формування і діяльності. Загальна історія мистецтва свідчить про те, що періоди цілісного художнього споглядання світу змінюються періодами різновекторності. Так, доба Відродження являє собою єдиний цілісний погляд на світ, що виявився й у культурі, і у філософії, і в мистецтві. А у XVII - ХVПІ ст. на зміну цілісній естетико-художній епосі Відродження прийшли такі різні художні напрямки, як класицизм, барокко, рококо, реалізм. Романтизм знову представив єдиний естетичний світогляд, досить цілісний погляд на світ. У XIX ст. цілісність романтичного споглядання знову стало розпадатися. Єдиний погляд змінився безліччю поглядів, що знайшли відбиття у великій кількості напрямків (наприклад, модернізм).

Питання 5 . Культура XX ст. складна й суперечлива, охоплює якісно нові явища, стадії занепаду та деградації. Вона започаткувала складну, розірвану свідомість особистості, що призвело до виникнення різноманітних художніх напрямів, які відповідали певним формам світосприйняття.

Мистецтво XX ст. пов’язано з швидким, ритмічним ходом суспільного розвитку, загостренням соціальних протиріч внаслідок еволюції науково-технічного прогресу. Одним із художніх напрямів, який перейшов з XIX у XX ст., вважається критичний реалізм, що сконцентрував увагу на проблемах відчуження, самітності, роз’єднання людей. Сучасні митці намагаються вивести людину з цього стану (У. Фолкнер, Е. Хемінгуей, А. де Сент-Екзюпері, І. Бергман, М. Антоніоні, Ф. Фелліні, С. Креймер, С.М. Реріх та ін.).

Мистецтво реалізму хоче показати людині, що спілкування на основі культури допоможе їй перебороти складність буття, знайти сенс життя.

Реалізм XX ст. набув різких відтінків, він став політичним, філософським, психологічним тощо.

Ще однією його формою став соціалістичний реалізм. Поява соціалістичного мистецтва пов’язана з історичним процесом формування революційного пролетаріату. У 40-і роки XIX ст. у Німеччині склалася його ідеологія — марксизм. Перші творчі паростки спостерігалися у літературних творах Гервега, Веерта, живописних працях Гюбнера, Лессінга, драматургії Ф. Лассаля, М. Каутської, М. Гаркнесс. Нове мистецтво розповсюджувалося і в інших європейських країнах: в Англії (поезія Е. Міда, проза В. Морріса), у Франції (поезія Е. Потье, Б. Дегейтера, графіка Дом’е), а потім вилилося у широкий демократичний рух XX ст. (Л. Арагон, П. Елюар, А. Франс, А. Барбюс, Р. Роллан та ін.).

У Росії пролетарське мистецтво проторувало собі шлях ще у 90-х роках XIX ст. у революційній прозі та піснях Л. Разіна, Г. Кржижановського та ін.

В основі нового мистецтва лежить реалізм. Художники відтворювали дійсність з позиції робітничого класу і його комуністичної партії. Мистецтво спиралося на такі принципи: комуністичну ідейність, партійність, народність, показ життя у революційному розвитку, оптимізм, створення образу позитивного героя. Серед російських письменників, які стали на шлях пролетарського мистецтва, були М. Горький, О. Серафимович, Д. Бєдний (Ю.О. При-дворов) та ін.

Після перемоги Жовтневої революції позиції соціалістичного реалізму усталилися. Будівництво нового суспільства почали оспівувати М. Горький, Д. Бєдний, О. Серафимович, В. Мая-ковський, М. Шолохов, О. Фадєєв, Вс. Іванов, С. Ейзенштейн, В. Пудовкін, К. Петров-Водкін, О. Дейнека, В. Мухіна, І. Шадр та ін.Термін «соціалістичний реалізм» з’явився у Росії після дискусій 20—30-х років. На І з’їзді письменників у 1934 р. соціалістичний реалізм був проголошений єдиним пануючим художнім напрямом радянського мистецтва. Він проіснував протягом усього періоду існування СРСР. Окремі його паростки можна було побачити у мистецтві європейських країн, насамперед країн колишнього соціалістичного табору.

У противагу реалістичному мистецтву у XX ст. з’явилося мистецтво, яке в сучасній літературі дістало назву «модернізм» — сучасний, найновітніший. Модернізм вбирає багато напрямів, течій сучасного буржуазного мистецтва. Він базується на запереченні традицій минулого, акцентує увагу на умовності, на суб’єктивному сприйнятті дійсності та експериментаторстві, протиставляючи себе реалізмові. Одним із художніх напрямів модернізму є експресіонізм, який виник в атмосфері незадоволеності та невпевненості у дні прийдешньому у Німеччині на початку XX ст.

Художники-експресіоністи (Е.-Л. Кірхнер, Е. Хеккель, О. Мюллер, Є. Нольде та ін.) намагалися донести до споглядача те нервове напруження, яке існувало у країні. Деформація стала основою їх стилю. Напруження, загостреність людських почуттів характеризує їх творчість, і це відбивається у ламаній формі, у контрастах фарб та світлотіні, зміщенні планів тощо.

Експресіонізм охопив не тільки живопис, а й літературу, театр, кінематограф. Крім того, цей напрям став не тільки німецьким, але з’явився й у творчості австрійського художника О. Ко-кошки, швейцарського — К. Амієта, фінського — А. Галлен-Каллела та ін.

Окремі митці цього напряму намагалися відобразити громадянський протест проти негативних явищ дійсності, які стримували прогрес. У творчості представників лівого напряму експресіоністів (Г. Гросс, К. Кельвіц та ін.) домінує тема страждань, самотності людини у суспільстві. Цей напрям спирається на філософію екзистенціалізму.

Експресіонізм впливав і впливає на творчість багатьох сучасних митців Європи та Америки.

Абстракціонізм — напрям, в якому художники, відкинувши об’єктивну дійсність, намагаються створити нову, суб’єктивну реальність, яка заснована на їх чуттях і думках. Основоположниками цього напряму були В. Кандинський, К. Малевич, П. Мон-дріан. Абстракціоністи апелюють до кольору, зводячи його до абсолюту, або до різних геометричних фігур, інколи цілком заперечуючи зв’язок з дійсністю.

Абстракціонізм, що виник на початку XX ст., набув широкого розвитку під час другої світової війни у європейських країнах (М. Шагал, М. Ернст та ін.). Наприкінці 40-х років абстракціонізм розповсюдився в Америці. Але й сьогодні на вернісажах можна зустрітися з абстракціонізмом.

Сюрреалізм — один з напрямів модернізму, який спирається на діяльність фантазії, уявлення, а часом і напівсвідомості. Сюрреалізм виник на початку сторіччя й означає «надреалізм» (франц. sur — над). Теоретично це мистецтво базується на ідеалістичних концепціях XIX — початку XX ст.: інтуїтивізмі, фрейдизмі та ін. Очолив сюрреалізм письменник Андре Бретон. Його підтримали художники У. Арп, М. Ернст, поети П. Елюар, Б. Перета та ін.

При створенні художніх творів, як вважали сюрреалісти, необхідно ізолювати мислення, волю. Тому за кращий стан для створення робіт вбачали стан духовного сп’яніння, сну, марення, галюцинацій, тобто стан, який не контролює розум. Художники намагалися проникнути у глибину людської душі, тому записували сновидіння, вивчали творчість дітей та психічно хворих. Найбільш відомим художником-сюрреалістом XX ст. був С. Далі. Він не тільки займався живописом, але й оформляв театральні вистави, брав участь у створенні кіносценаріїв, постановці фільмів, працював у журналах мод, оформляв вітрини, інтер’єри крамниць тощо.

Сюрреалізм поширився й на кіномистецтво (К. Шаброль, Л. Бюнюель та ін.). І за наших днів сюрреалізм продовжує впливати на сучасне мистецтво.

У 50-х роках виник новий художній напрям, в якому світ було представлено реальним, але суто абстрактним. Цей напрям дістав назву в Англії і США поп-арт (pop-art) — популярне мистецтво. Його засновником став М. Дюшан. Ця течія швидко охопила Англію, США, Канаду та інші країни. Художники почали створювати свої картини на основі принципу комбінування — нагромаджували усякий мотлох на живописній поверхні полотна.

Предметом мистецтва стало навколишнє середовище, сфера буття: різноманітна реклама, ілюстрації з газет, меблі, одяг, продукти харчування, речі технічного та побутового призначення виявилися в центрі уваги. Представники нового напряму намагалися відкрити людині зовнішнє середовище: консервні банки, газетні кліше, побутові речі та ін.

Художник Ф. Бекон використовував в живописних творах фотографії. Так, у поп-арті застосовувалися реальні речі на площині картини, поряд з цим у творчості художників поєдналися калейдоскопічна живописна поверхня абстрактного експресіонізму, заплутаність композиції, абсурдне зображення речей, створення колажу.

У цьому мистецтві важко відокремити художника від скульптора. Поп-арт існує й сьогодні і знаходиться у центрі уваги реклами. Одним з його видів є оп-арт (оптичне мистецтво), яке з’явилося у 60-х роках. Спираючись на певні психологічні особливості сприйняття людиною світу, художники оп-арту використовують зорові ілюзії. Серед зображувально-виражальних засобів вони використовують колірну гаму, геометричний рисунок, який створений за допомогою ліній у вигляді спіралей, накладення різних планів та ін. Творчість художників цього напряму можна розглядати як різновид декоративного мистецтва.

Представники кінетичного мистецтва використовують дзеркала, різні механізми, споруди з дерева тощо. Іноді твори робляться з дерева, металу, скла тощо; вони рухаються, обертаються, світяться. Теоретичне обґрунтування оп-арту і кінетичного напряму еклектичні, суперечливі, заплутані.

В останні десятиріччя XX ст. з’являються нові художні течії, такі як гіперреалізм, мінімальне мистецтво. Модернізм набув нової форми — постмодернізму. Поряд з ним продовжують розвиватися і реалістичні художні напрями. Тому XX ст. відзначено багатством різних напрямів та стилів у мистецтві, одні з них крок за кроком вироджуються, інші набувають нових рис. Але все найкраще, що було створено у мистецтві XX ст., повинне перейти у XXI ст., сприяючи при цьому виникненню нових художніх форм і засобів. Гуманістичні ідеї повинні бути головними у мистецтві сучасного століття.

Контрольні запитання

1. Розкрийте зміст поняття "історичне життя мистецтва".

2. Які поняття характеризують історичну типологію мистецтва?

3. Що дає підстави говорити про наявність мистецтва в доісторичної людини?

4. У чому різниця між античним мистецтвом і давньосхідним?

5. Які стилі характеризують мистецтво середньовіччя?

6. Чому людська особистість стає головним предметом мистецтва Відродження?

7. Які провідні художні течії європейського мистецтва Нового часу?.

8. Визначте основні рівні розгортання образу краси у межах романтичного художнього стилю.

9. . Наведіть спільне і відмінне в історичних різновидах реалізму.

Тестові запитання до теми ІV