Призначення і роль державних фінансів

Головне призначення державних фінансів — за допомо­гою різних фінансових інституцій сприяти успішному еко­номічному й соціальному розвитку держави, забезпеченню прав і свобод людини. Це, досягається завдяки методам і формам мобілізації фінансових ресурсів у розпорядження держави та використання їх для розвитку економіки, забез­печення соціальних гарантій населення, утримання армії, органів усіх ланок влади.

Сукупність зазначених форм і методів дістала назву фінан­сового механізму системи управління в державі. Від того, на­скільки він досконалий, залежать темпи економічного й соціаль­ного розвитку, добробут громадян. Важливе значення має й те, який обсяг фінансових ресурсів від їхньої загальної кількості, що створюються у державі, вона залучає в своє розпорядження й на які цілі використовує. Проте ці загальні показники ще не забезпечують повної характеристики ефективності функціону­вання державних фінансів.

Необхідність державних фінансів зумовлена тим, що за будь-якого типу економічної системи основним призначен­ням держави є забезпечення фінансовими ресурсами тих потреб, які не можуть бути задоволені через ринковий меха­нізм, тобто через попит і пропозицію, а також особисто кож­ним громадянином з огляду на відповідні об'єктивні причини. До них належить зокрема, структурна перебудова еконо­міки, боротьба з монополізмом, захист навколишнього сере­довища, оборона, правопорядок, захист тих громадян, які на ринку входять до числа споживачів — інваліди, діти, преста­рілі, проведення фундаментальних наукових досліджень, за­гальна освіта, підготовка кадрів, соціальне забезпечення й страхування, охорона здоров'я тощо. Виходячи з цього, держава будує свою фінансову політику, головним завданням якої є пошук оптимальної моделі перерозподілу фінансових ресурсів із метою прискорення зростання матеріального ви­робництва й добробуту населення. Для побудови такої моде­лі треба визначити рівень втручання держави у господарську, діяльність виробничих структур і рівень зобов'язань держави в питаннях соціального забезпечення своїх громадян. Від цих факторів залежить, яка частка валового внутрішнього про­дукту має зосереджуватися у фінансових інституціях, створю­ваних державою.

Слід ураховувати, що необґрунтоване висока частка цент­ралізації фінансових ресурсів призводить до негативних нас­лідків, оскільки централізовано важко вести раціональний розподіл і забезпечити його ефективне виконання. Однак зни­ження централізації при високому рівні державної власності зумовлює безгосподарність і різні перекоси в розподілі та ви­користанні фінансових ресурсів, і врешті — фінансовий роз­лад у державі.

Потрібна також оптимізація перерозподілу фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні населення. Якщо держава надмірно втручається в перерозподіл частки насе­лення у валовому внутрішньому продукті, це усуває стимули до праці, знижує темпи економічного зростання. Водночас невтручання держави в цей процес або значне їх скорочен­ня також має негативні наслідки — стримує розвиток осві­ти, науки, призводить до зубожіння деяких верств населен­ня тощо.

Перерозподільчі процеси, що здійснюються за допомогою державних фінансів, — це явище макрорівня, проте роль дер­жавних фінансів виявляється не меншою мірою у формах і ме­тодах мобілізації фінансових ресурсів. Важливе значення має те, як мобілізуються ресурси, якими каналами та в якій фор­мі відбувається їхній рух, на яких засадах вони виділяються й використовуються.

За умов ринку головною формою мобілізації фінансових ресурсів у розпорядження держави є податки, збори й відраху­вання. Визначення об'єкта оподаткування або обчислення платежів, передбачених пільг, ставок податків і платежів, стро­ків сплати, відповідальності за несвоєчасну сплату є механіз­мом впливу на економічні та соціальні процеси, як й окрес­лює роль фінансів на мікрорівні.

При використанні ресурсів держава визначає метод фінан­сування витрат — пряме бюджетне фінансування, бюджетне кредитування або самофінансування. Ринкова економіка пе­редбачає залучення коштів через випуск акцій, облігацій, різ­них кредитних зобов'язань. Це форма реалізації ролі фінансів у господарському механізмі держави.

Аналізуючи бюджетні дані різних країн, можна сказати, що ресурси, які перебувають у розпорядженні держави, знач­но більші в країнах із перехідною економікою, ніж у країнах з економікою ринкового типу. Наприклад, наприкінці 80-х років частка видатків усіх рівнів державного управління у ВВП європейських країн із перехідною економікою в середньому становила приблизно 55%. Однак ці частки не досить значні, якщо їх зіставити із аналогічними показниками низки промислово розвинутих країн із досконалими системами соціаль­ного забезпечення. Наприклад, у 1998 р. частка видатків усіх урядових рівнів у ВВП Нідерландів, Норвегії й Швеції стано­вила приблизно 60%, а щодо Австрії, Бельгії, Ірландії та Люк­сембургу вона перевищувала 50 %.

Склад і напрямки використання державних видатків визначаються характером досить різноманітних функцій держави. До складу видатків, пов'язаних із політичними функціями держави, належать: утримання армії; державно­го апарату управління і влади; посольств; консульств; спла­та внесків до міжнародних організацій тощо. Вони станов­лять від 3 до 10% від внутрішнього валового продукту і від 10 до 25% від загальної суми державних видатків розвину­тих країн. До складу видатків, пов'язаних з економічними функціями держави, входять державні інвестиції в галузі економічної інфраструктури, субсидії приватному капіталу й державним корпораціям, видатки на зовнішньоекономіч­ну діяльність тощо.

Держава перетворилася на великого підприємця, спожива­ча й інвестора, банкіра, позичальника й експортера капіталу.

За допомогою видатків на капіталовкладення, які становлять від 5 до 30% від загального обсягу державних витрат, держава досить активно впливає на норму нагромадження, її рівень та динаміку, чим значною мірою сприяє використанню темпів оновлення капіталу й економічного зростання.

Багато нових видів продукції й навіть цілих галузей промис­ловості виникли завдяки безпосередній фінансовій підтримці держави. Сфера державної інвестиційної діяльності значна, во­на охоплює в провідних промислове розвинутих країнах світу від 5 до 20% від валових капіталовкладень. Загальновизнано, що державні інвестиції й субсидії приватним особам та промисло­вості сприяють поліпшенню можливостей виробництва та зрос­танню національного добробуту.

Слід наголосити й на досить великому впливі видатків на економіку для регулювання ринкових відносин. Механізм функціонування державних видатків сприяє розвиткові внут­рішнього та розширенню зовнішніх ринків збуту. Зросло втручання держави й у сферу міжнародних валютних, фінан­сових, кредитних відносин та товарного обміну. Збільшився експорт державного капіталу, ще вагомішим стало його місце в загальному обсязі капіталу, що експортується. Зросла роль держави як гаранта вивозу приватного позикового капіталу. Через численні державні компанії й організації, на які покла­дені функції страхування експортних кредитів, вона певною мірою контролює його формування і рух. Значна частина ек­спорту кредитується державою на пільгових умовах, експорте­ри товарів та послуг користуються досить широким колом ви­візних премій. Таким чином, державні видатки стали одним із головних інструментів концентрації та централізації капіта­лу, збільшення нагромаджень у національній економіці. Зага­лом у країнах з розвинутою ринковою економікою видатки, зумовлені економічними функціями держави, становлять від 10 до 15% від валового продукту і від 20 до 35% від загальної суми державних видатків. Для порівняння: в Україні такі ви­датки становили в 1999 р. відповідно 16,76 і 20,3%. Ці фінан­сові ресурси беруть безпосередню участь у процесі розшире­ного відтворення, постійно перетворюються в самозростаючу вартість — капітал. Соціальні функції держави втілюються шляхом забезпечення мінімального прожиткового рівня най-вразливішим категоріям населення, сприяння розвитку осві­ти, культури, охорони здоров'я і довкілля. Загалом видатки на соціальні потреби становлять від 20% до 35% від загального обсягу державних витрат у більшості країн світу.

За соціально-економічним змістом ця група видатків є частиною вартості робочої сили й безпосередньо зумовлена необхідністю її відтворення. Розвиток науково-технічної ре­волюції впливає не лише на засоби виробництва, а й на ро­бочу силу, об'єктивно зумовлює підвищення вимог до її про­фесійної підготовки. Зростають продуктивна сила праці й вартість товару — "робоча сила", 3 огляду на це питання про роль освіти в підвищенні темпів розвитку економіки де­далі більше привертає увагу зарубіжних вчених, з'являється новий термін — "інвестиції в людину". Витрати на освіту, формування нового типу робітника, який має достатній рі­вень загальної та спеціальної професійної підготовки, розгля­даються нині як одна з форм капіталовкладень, що дає при­буток, і фінансуються значною мірою за рахунок держави. Заданими американського економіста Т. Шульца, майже трети­на національного доходу США одержується завдяки підви­щенню рівня освіти.

Щодо видатків На науково-дослідні роботи та дослідно-конструкторські розробки, то сучасна держава перетворилася на головного організатора й інвестора наукових досліджень. За державний кошт у країнах Заходу фінансується від 15 до 65% витрат на ці потреби. Широке фінансування наукових дослід­жень та їхнє впровадження у виробництво — якісно новий елемент державного господарювання, що сприяє інтенсифіка­ції виробництва й підвищенню його ефективності. Існує пря­ма залежність між темпами економічного зростання й видат­ками держави на науку. У повідних країнах світу на наукові дослідження й розробки спрямовується від 2,5 до майже 4% від валового внутрішнього продукту.