Пиши Дома Нужные Работы

Обратная связь

ТЕМА: ТРАДИЦІЙНА УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

ПЛАН:

1. Традиційне господарство, житло, одяг українців.

2. Громадський побут і звичаєвість.

3. Українські традиційні сімейні обряди.

4. Особливості традиційного українського харчування.

 

I.Розбудова високоцивілізованої української держави неможлива без відродження рідної духовної та матеріальної культури. На сьогодні процес культурного та національного становлення українців виявляється у глибинному інтересі до давніх соціально-історичних, світоглядних, звичаєвих, морально-етичних та побутових коренів етносу.

Сьогодні повертаються забуті імена, втрачені цінності. Нагальна потреба сьогодення – повернути забуті народні традиції, історію його побуту.

Кожна нація, кожен народ мав свої звичаї, що вироблялись протягом багатьох століть. Звичаї народу – це ті прикмети, за якими розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому.

Народні звичаї охоплюють усі ділянки громадського, родинного і суспільного життя. Це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших національних справах. Звичаї, а також мова – це ті найміцніші елементи, що об'єднають окремих людей в один народ, в одну націю.

Культура того чи іншого народу – унікальне, неповторне, багатогранне явище, котре у кожному випадку потребує спеціального дослідження. Сьогодні ми розглянемо лише деякі особливості й тенденції розвитку культури українського народу.

Одним із найважливіших явищ культури є господарство, землеробська техніка, народний одяг, житло. Вони стосуються сфери так званої матеріальної культури, яка найбільшим чином підлягає впливові соціально-економічних чинників.



Традиційними видами господарської діяльності українського народу з давніх-давен були скотарство, рибальство, мисливство, бджільництво. Але найголовнішим завжди залишалося землеробство. Українці - нація зі стародавньою високорозвиненою землеробською культурою. Сприятливі кліматичні умови: помірна холодна зима, літо з достатньою кількістю як теплих сонячних днів, гак і дощів, родючі ґрунти – переважно чорноземи; давні землеробські традиції - все зумовило досягнення українців у розвитку традиційної агротехніки.

В українців були розвинуті усі галузі .землеробства – хліборобство, городництво і садівництво. Щодо останнього, то іноземці, які бували на Україні ще в ХУІ-ХУП ст., відзначали наявність великої кількості вишневих та яблуневих садків біта кожної хати.

Українські селяни здавна вміли прищеплювати дерева й вивели багато сортів яблук, груш, слив. Так, у другій половині XIX ст. видатним українським;. .селекціонером Л.П. Симиренком був виведений цінний сорт яблук – ренет, названий його ім'ям, котрий широко побутує і нині. Взагалі культура садівництва українців характеризувалася високим рівнем розвитку. Не випадково ряд видів плодових дерев було вивезено з України на початку XX ст. до Америки.

Слід зазначити, що згідно з традиційним розподілом праці в родині, догляд за садом був цілком компетенцією чоловіків. Городництвом, головним чином, займалися жінки. Вони готували насіння, вирощували розсаду і висаджували її на городі. В Україні здавна культивувалися капуста, огірки, цибуля, морква тощо. Приблизно з ХУІ ст. почали вирощувати кавуни у степових районах. Особливо славилися херсонські кавуни, які навіть вивозили за кордон. У першій половині XIX ст. на півдні України з'явилися помідори, які згодом поширишся по всій Україні, Город української господині не можна було уявити без соняшників. Спочатку цю культуру вирощувати як декоративну, її, як і кукурудзу., було завезено з Американського континенту,

Однак, провідною галуззю землеробства в Україні було хліборобство. І причомувже за часів Київської Русі воно набуло високорозвиненого. орного характеру. Українці користувалися 3 видами тяглових знарядь обробки фунту: плугом, ралом і сохою.

Зернові культури сіяли восени (озимина) та навесні (яровина). Восени сіяли здебільшого жито та пшеницю, решту рослин – як ярові.. Існували досить усталені уявлення щодо часу сівби, який визначався народним сільськогосподарським календарем. Так, вважалося ідеальним сіяти жито не пізніше вересня. "Хто посіяв до Богослова (24 вересня за ст. ст), - говорилося в народному прислів'ї, - той не вартий доброго слова". Початок весняної сівби припадав звичайно на день теплого Олексія - ЗО березня. Хоча на практиці строки початку сівби залежали від ранньої чи пізньої весни.

З початком сівби, першим виїздом у поле було пов'язано чимало обрядів і звичаїв, деякі з них (просипання насіння проса через вогонь перед сівбою ) мали раціональний характер, інші були пов'язані з забобонними уявленнями, мала магічну спрямованість. Так, небажаним вважалося засівати поле у вербну неділю. У день виїзду в поле селянин одягав чисту білизну, іноді з цього приводу не топили піч тощо

Протягом XX ст. у землеробській культурі українського народу відбулися значні зміни. Особливо вони позначилися на знаряддях праці та агрономічних знаннях. У результаті комплексної механізації, що здійснюється у сільському господарстві, застосування машин І механізмів, наприклад, у хліборобстві, наближається до 100%. Увесь комплекс традиційних знарядь, мабуть, згодом залишиться тільки на присадибних ділянках.

Але існують і певні втрати. Наприклад, водяні млини і особливо вітряки могли б бути ефективно використані і в наш час. Забуто багато цінних землеробських навичок та агротехнічних засобів. Хімізація сільського господарства, надмірне захоплення штучними добривами та гербіцидами призвели до забруднення продуктів харчування нітратами. Отже, необхідно відроджувати традиційні способи обробки землі, очищення ланів тощо. А головне, що заслуговує на наслідування, - це бережне й шанобливе ставлення наших предків до навколишнього середовища, землі, яку вони називали "годувальницею", "матінкою", "святою".

Другим традиційним видом господарської діяльності українського народу було скотарство, яке було органічно пов'язане із землеробством. У кожному дворі якщо дозволяли майнові умови, тримали волів чи коней, корів, овець, свиней, птахів.

Особлива увага приділялася розведенню великої рогатої худоби. Але з кінця ХІХ ст. у зв'язку з зубожінням основної маси селянства, переходом до кінної запряжки кількість великої рогатої худоби почала .зменшуватись.

Велике значення надавалося розведенню коней різних порід. Так, на Запоріжжі була виведена знаменита степова українська порода. Коня називали вірним другом, милим братом козака Заможні козаки мани по 700 і більш голів коней 3 кінця 18 ст. в Україні стали розводити російські породи, орловську, наришкінську тощо. На Гуцульщині переважали низькорослі (гуцульські) коні та високорослі.

З ХVIII ст. на Полтавщині, а потім і в інших губерніях поширилося розведення тонкорунних мериносів, а з другої половини ХIХ ст. каракульських овець. Тонку вовну відправляли у великій кількості на продаж в зарубіжні країни, у тому числі до Америки. Кіз в Україні розводили порівняно мало.

Скотарство українців не можна уявити без птахівництва.У дворі кожного селянина були кури, а також гуси, качки, яких випасали діти. Особливо відзначалося птахівництво Чернігівщини, звідки восени вивозиш птицю вагонами.

Протягом багатьох віків українці займалися мисливством. Його об'єктом на території України до початку XX ст. були зайці,лисиці кози, лосі олені тощо. Ведмеді зустрічалися в Карпатах і на Волинському Поліссі, рисі–по всій поліській зоні та в Карпатах. Велика кількість водойм сприяла поширенню різної водоплавної дичини, головним чином гусей та качок.

Багатовіковий народний досвід створив численні допоміжні засоби полювання. Була розроблена ціла серія сопілок, манків, що імітували голоси оленя, тетерука, перепела, качки тощо. Були відомі засоби маскування, які давали змогу непомітно підійти до звіра або птаха Полювання гоном на конях із собаками практикувалося тільки поміщиками, які утримували іноді великі зграї гончих

Лісові і лісостепові райони України були зручною базою дія розвитку бджільництва, яке в епоху Київської Русі мало характер лісового промислу.Мед натуральний І в переробленому вигляді відіграв важливу роль у харчуванні та лікуванні людей. Віск використовувався в основному для виготовлення свічок та на продаж. Початок так званого "домашнього" бджільництва припадав на ХІУ ст., коли бортники намагалися створювати окремі компактні осередки для зручнішого догляду за бджолами. В цей час народжуються відповідні традиції та звичаї у пасічницькому побуті, виробімося своєрідне звичаєве право, яке досить суворо регламентувалося. Наприклад, Литовській статут узаконював смертну кару за крадіжку бджіл. Усе не підтверджує, що бджільництво у давніші часи не тільки зумовлювало існування досить численного прошарку трудящих (бортників, пасічників, медоварників, свічкарів тощо),а й відігравало особливу роль у житті суспільства.

Таким чином, господарча культура українського народу, її традиції заслуговують на пильне вивчення, з метою запозичення і використання усього раціонального.

Одним із найважливіших явищ культури є народне житло. Максимально враховуючи природні умови, населення України створювало свої оселі біля водоймищ, на захищених від вітрів ділянках, раціонально використовуючи ландшафтні особливості. Найдоцільнішими вважалися житла, захищені самою природою: як заглиблені в землю (печери та півпечери, а пізніше – землянки та напівземлянки), так і піднесені над землею споруди на дерев'яних платформах. Майже до середини XIX ст. ці архаїчні типи житла співіснували з наземними.

Використовувалась надзвичайно широка палітра будівельних матеріалів, дарованих самою природою: кістки мамонта, дерево, очерет, солома камінь, глина тощо.

Українська хата – колиска нашого народу. В гай знайшли яскравий вияв спадковість традицій, доцільність І соціальна зумовленість.Хату можна вважати і візитною карткою України.

Традиційна українська хата мала, як правило, не менше трьох вікон. Стіни українського ""житла зводились із різних будівельних матеріалів залежно від місцевих ресурсів та можливостей забудовників.

У різних районах України оздоблення житла було досить різноманітним. Долівка у давньому українському житлі була глиняною, дощана підлога навіть у заможного сільського населення в к. XIX – на поч. XX ст. траплялася рідко, тай то в районах багатих на ліс.

Найбільш поширеною конструкцією, яху_в кінці XIX - на початку XX ст. була чотирисхила. На Поліссі будували двосхилий дерев'яний дах. На Правобережжі і в Карпатах через велику кількість атмосферних опадів дахи були однозначно вищими, ніж на Лівобережжі та Півдні.

Основу інтер'єру хати становила українська вариста піч, що займала внутрішній куг хати з боку вхідних дверей По діагоналі від печі влаштовували парадний куг (святий кут, або червоний), у якому розміщували ікони, прикрашені рушниками, цілющим зіллям, та квітками, вивішували лампадку. На Лівобережжі для ікон виготовляли спеціальні полички (божники),а у найбільш заможних селян були навіть домашні іконостаси.

В бідняцьких поліських та карпатських хатах майже до початку XX ст. побутувала архаїчна форма курної печі (курника, піч по-чорному, дим від якої йшов в хату. дляйого виходу в житті карпатських горян в стелі був спеціальний отвір (димник) із засувкою, яку відкривали у разі потреби.

Найбільш характерними господарськими спорудами українського сільського двору були: хлів - приміщення для великої рогатої худоби, стайня - для коней, курник - для птахів, вулик, довбня - для бджіл. Для зберігання зерна в снопах використовувати клуні.

Існував ряд інших господарських споруд двору (млин, вітряк, коптильня та ін.) постійного або сезонного характеру.

Подвір'я обов'язково мало огорожу. Б північних районах Поділля та в Карпатах за огорожу могли правити покладені на землю вздовж межі стовбури дерев із гостро заломленим віттям або жердки. Заможні городили частоколом або дощатим парканом.

На переважній більшості території України, особливо в лісостеповій смузі, огорожу сплітали з лози (пліт, тіш), а найбідніші обкопували садибу ровом і висаджували по краю колючі кущі. У південних районах огорожу викладали з природного каменю (мури).

Ворота (брама), що ними замикали подвір'я, були переважно з добре підібраних дощок, іноді з розписом або різьбленням. Бідніше населення робило ворота з лози або з жердок.

Прагнення забезпечити надійність та міцність нової оселі знайшло відбиття у своєрідних віруваннях, звичаях та обрядах. Так, вибір місця для нової хати по всій Україні (крім Півдня) був одним із найважливіших обрядів, пов'язаних з житлом. Вирішуючи це питання брали до уваги віддаленість житла від вулиці, рельєф садиби, розташування хати щодо сторін світу тощо.

Місце для нового житла мало задовольняти цілу низку вимог: щоб город за хатою виходив до річки, ставка; де не ростуть дерева; де колись водилась худоба, була в сім'ї злагода і не вмирали діти; де є зручний під'їзд; вхід до хати повинен бути із південного боку або зі сходу.

Але заборон було значно більше. Не можна було будувати нову хату за розмірами меншою від старої (щоб не зменшувалася сім'я); на садибі родини де були п'яниці, злодії тощо; де часто хворіли; де люди вимерли від пошесті, де колись вбили когось; де були поховання, особливо вішальників; де раніше була . церква; де росло дерево, особливо вкрай небезпечна качина.

Щоб визначити місто дня будинку ходили до ворожки. У деяких випадках сіяли жиго: якщо росло гарно, то вважалося, що й місце гарне.

Закладати нову хату було прийнято навесні та влітку, найкраще у повнолуння, Щоб у хаті було повно. Найбільш сприятливими днями вважалися вівторок, четвер, п'ятниця, субота Після закладин можна було працювати всі дні, крім неділі, свят та постів (Петрівка, Спасівка).

У середині XX ст. сільське житло українців зазнало докорінних змін. Це відбилося в удосконаленні структури плану, збільшенні камерності, відокремленні господарської частини від житлової, заміни природних матеріалів на промислові.

Розвиток новітньої житлової архітектури характеризується дедалі більшим взаємозв'язком традиційного та професійного архітектурно-будівельного досвіду Традиційні елементи органічно входять у декор інтер'єрів житлових і громадських споруд. Навпаки, сільська архітектура дедалі більше спирається на промислову базу.

Яскравим і самобутнім культурним явищем є український народний одяг, котрий розвивався І вдосконалювався протягом століть. Історія українського костюма пов'язана з традицією Київської Русі. Археологічні розкопки дають певне уявлення про давньоруське вбрання, відомості про одяг в давньоруських писемних пам'ятках. Так, в Іпатіївському літописі згадується кожух, у "Слові о полку Ігореві" – кожух і опанча, в інших джерелах - сорочка, ногавиці, плащ, свита, клобук тощо. Чимало знахідок говорять і про побутування в Київській Русі шкіряного та плетеного взуття, великої кількості прикрас. Фрески, ікони, книжкові мініатюри дають уявлення про одяг пануючих верств населення – князів, бояр, дружинників тощо. На фресках Софійського собору у Києві, збереглися зображення одягу не тільки князівської сім'ї, а й музикантів, мисливців.

Костюм давньоруської селянки був самобутнім та барвистим. Він, складався із довгої вишитої сорочки, поясного одягу у вигляді одного або двох незшитих (пізніше - двох частково зшитих полотнищ орнаментованої або картатої вовняної тканини (дві запаски, плахта, паньова). На голові у дівчини був вінець, а у заміжньої ланки - виконаний із дорогої тканини головний убір, яким щільно закривали волосся. На нога одягали плетені або шкіряні постоли.

Були й регіональні відмінності костюма, які брали свій початок за часів давніх племінних об'єднань. Це стосувалося перш за все прикрас - бронзових, срібних підвісок, якими прикрашали зачіску та головне вбрання, скроневих і нагрудних прикрас. Але з розвитком ремісництва дані особливості поступово, нівелювались. Стійкішими були техніка та мотиви орнаментики – особливо сорочок, які майже до кінця XIX ст. зберігати давні локальні особливості.

Чоловічий селянській одяг складався з сорочки до коли, що одягалася

навипуск та підперезувалась шкіряним або в'язаним пасхом, а також широких штанів (портів, гачів). На поясі кріпишся різні необхідні речі - кресало, гребінь, невеликий ніж. Головний убір становила валянашапка; взуттямслужили личаки або шкіряні постоли. У прохолодні пори року одягати сукняну свиту, взимку –хутряний кожух.

Костюм простого міського люду був близьким до селянського. Городянки також носили довгу сорочку та незшитий одяг типуобгортки або запаски. На голову дівчата одягали вінець, а жінки - очіпок, який покривали рушнико-подібним вбранням із білої тканини. Але значно різноманітнішими були прикраси: сережки, намиста, браслети тощо. Чоловічий костюм теж генетично був пов'язаний із селянським.

Одяг заможних городян виконувався з дорогих тканин як місцевого виробу, так і привезених із-за кордону. Жіночий костюм складався з довгої сорочки, поверх якої одягався плечовий короткий одяг із дорогої тканини, що залишав відкритими вишитий поділ та низ рукавів. На ногах кольорові чоботи, голову обвішали рушникоподібним убранням, під яким носили шапки, прикрашені дорогоцінним камінням, вишивкою. Головний убір жінки мав ритуальне значення і використовувався у різних обрядах. Закривання волосся було обов'язковим. Світити волоси вважалось непристойним і могло викликати неврожай, падіння тварин тощо.

Т. ч. основні елементи українського народного одягу були давньослов’янським за своїм походженням, їх можна розпізнати за такими компонентами, як тунікоподібні сорочки, поясний одяг у вигляді прямокутної смуги тканини або вузької орнаментованої запаски, вузькі полотняні чоловічі порти. Давньослов'янські і елементи присутні й у верхньому одязі, дівочих вінках, жіночому головному вбранні, домотканих поясах.

На формування народного вбрання впливати інтегративні культурні процеси. Так, одяг Правобережної України зазнав впливу польсько-литовської культури, який особливо був відчутний ч переселенням польського населення на Поділля.

В ХVII-ХIХ ст. представники різних соціальних груп відрізнялися своєрідністю вбрання. Костюм того часу був своєрідною позначкою, за якою визначалась належність людини до певної соціальної верстви.

Розкішний одяг феодалів стверджував їхнє панівне становище, підкреслював державні привілеї. Виділялося своїм вбранням і заможне козацтво, особливо старшина. Для виготовлення святкового одягу заможних верств населення використовувались високоякісні тканини - парча, оксамит, штоф. Використання орнаментованих тканин було продовженням культурних традицій Давньої Русі.

Треба сказати, що існувати і локальні особливості народного одягу. Найбільш помітні відмінності у народному костюмі Лівобережжя та Правобережжя, на Слобожанщині. Це ж стосується традиційного одягу населення Карпат, Полісся, Волиш.

Так, своєрідністю відзначався костюм гуцулів. Чоловіча сорочка була тунікоподібною, з характерною вишивкою, на з'єднані рукавів із "станком. Носити її па випуск, підперезували широким шкіряним поясом з металевими прикрасами. Штани шилися з білого полотна, кольорового, або білого сукна Характернім взуттям були постали, що вдягалися на онучі або панчохи з домотканого сукна (капш). Молодь носила І чоботи. Не розлучалися гуцули зі шкіряного торбинкою, яку вішали через плече, порохівницею. Чоловіки, як і жінки, прикрашали" себе намистом з плодів, у яке іноді вплітали мідні ґудзики, а також браслетами Носили також персні^з пірамідальними бугорками.

Святковим жіночим одягом була гугля - плащоподібна накидка з вовняної тканини. Заплітали коси не тільки дівчата, а й заміжні жінки. На свята одягали багато шийних, вушних І ручних прикрас. За взуття для всіх жінок правилі , постоли, які в свята одягали з панчохами, а для дівчат - чоботи.

Слід відзначити, що костюм населення степової частини України є наслідком взаємодії культур українського, російського, білоруського, молдавського та інших народів, що заселяли край. Крім того, на ньому позначився вплив міста. Чоловіки тут носили верхні міські сорочки, косоворотки, пальта, а також кожухи. Поширені були картузи, черевики, чобота.

Жінки одягали сорочки та сарафани, широко побутували міські^ спідниці, кофточки, блузки, пальта з фабричної тканини. Дівчата зачісували волосся по-міському.

Такими були різновиди традиційного народного вбрання, що побутували в Україні аж до початку XX ст.

Початок XX ст. характеризується переходом на одяг загальноєвропейського типу або окремі йото види в поєднанні з традиційними елементами. Серед селян стали поширюватись елементи міського одягу. Помітні зрушення відбулись у жіночому одязі Сорочки з домотканого полотна, плахта, свита замінювались блузками, ситцевими кофтами, жакетами, пальтами". В 30-х роках склався повсякденний костюм селян, який з певними змінами продовжує побутувати й дотепер.

Треба підкреслити, що у сучасному костюмі українців поряд із набутками світової моди продовжують використовуватись традиційні речі.

Найстійкіше зберігаються етноспеціфічш риси народу у сфері духовної культури - звичаях, обрядовості, мові, віруваннях, різних видах мистецтва і народної творчості, громадського побуту.

 






ТОП 5 статей:
Экономическая сущность инвестиций - Экономическая сущность инвестиций – долгосрочные вложения экономических ресурсов сроком более 1 года для получения прибыли путем...
Тема: Федеральный закон от 26.07.2006 N 135-ФЗ - На основании изучения ФЗ № 135, дайте максимально короткое определение следующих понятий с указанием статей и пунктов закона...
Сущность, функции и виды управления в телекоммуникациях - Цели достигаются с помощью различных принципов, функций и методов социально-экономического менеджмента...
Схема построения базисных индексов - Индекс (лат. INDEX – указатель, показатель) - относительная величина, показывающая, во сколько раз уровень изучаемого явления...
Тема 11. Международное космическое право - Правовой режим космического пространства и небесных тел. Принципы деятельности государств по исследованию...



©2015- 2024 pdnr.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.