Козацько-гетьманський період формування та існування української державності
1. Загально-історична характеристика подій 1648–1781/1785 рр.
2. Формування української державності у ході війни 1648–1654 рр.:
а) політичні договори заключені під час війни;
б) наслідки війни – Руїна.
3. Гетьманщина, як особлива форма існування національної державності в XVII – XVIII ст.:
а) територія
б) політичний устрій
4. Органи московсько-російського управління Україною
5. Джерела права. Кодифікація права.
* *
*
Основною подією XVII століття для України стала війна українців проти поляків і спроба утворення своєї держави. Цей період був досить трагічним в історії України, включав багато подій і може бути поділений на кілька періодів.
Перший етап 1648–1649 рр. Розгортання виступу Б. Хмельницького, переростання його із звичайного козацького повстання в масштабну революцію і війну. Другий етап – 1649–1654/1657 рр. формування основ української державності за часів Б. Хмельницького. Особливістю цього етапу було те, що Б. Хмельницького пробував реалізувати українську державну ідею в межах Речі Посполитої, Туреччини і лише згодом в союзі з Москвою. Тертій етап – 1657–1687 рр. «Руїна» – перша громадянська війна. Вона то затухала то відновлювалась. Результати «Руїни» стали трагічними – поділ України на три частини, згін населення з Правобережжя, занепад державницьких ідей серед української верхівки. Наступний етап – 1687–1783 рр. – стабілізація квазідержавних, автономних форм життя на Лівобережній Україні, у вигляді Гетьманщини і її постійне, поступове обмеження самостійності/автономії з боку московсько-російської держави.
Повстання Б. Хмельницького починалось як одне з чергових козацьких повстань з обмеженою програмою боротьби. Разом з тим, в 1648 р. виявились кілька факторів які збіглись у часі, і відіграли вирішальні роль у повстанні: видатний діяч, політична криза в Польщі, зростання національно-політичної свідомості українського суспільства, об’єднання всіх соціальних верств. Всі ці причини придали повстанню характер соціально-політичної революції і національно-визвольної війни. Мета цієї революції/війни – утворення власної національної держави. Така ідея почала реалізуватись у ході війни і втілилась у низку переговорів і договорів з Польщею, Туреччиною, Московщиною. Це: a) Зборівський мир 1649 р.; b) Білоцерківський мир 1651 р.; c) Переяславська Рада та «Березневі статті» 1654 р.
Зборівський мир, підписаний в серпні 1649 р., з поляками визнав, що під владу Б. Хмельницького переходило три воєводства – Київське, Брацлавське і Чернігівське, козацький реєстр складав 40 тис. чол., на всі адміністративні посади призначались православні, православному митрополиту обіцялось місце в сенаті і т. д. Після проголошення Зборівського мира почався перший етап творення основ української держави.
Білоцерківський мир підписаний 18 березня 1651 р. з поляками. За цим договором число реєстрового козацького війська зменшувалось. Під владою Б. Хмельницького залишалось Київське воєводство, а у Брацлавське і Чернігівське воєводство поверталась шляхта і польська адміністрація. Гетьман зобов’язувався розірвати союз с Кримом і позбавлявся права дипломатичних зносин.
Наступним кроком у реалізації ідеї утворення власної держави стали «Березневі статті». «Березневі статті» комплекс документів які регламентували становище Гетьманщини після Переяславської Ради (1654 р.) і «входження» України до складу Московської держави. В ході переговорів між гетьманським урядом і московським царем українці намагались підтвердити права і привілеї Запорозького війська та українського суспільства. Після Переяславської ради Б. Хмельницький та старшина вирішили добитися письмового підтвердження своїх справ. Ось чому, були розроблені вимоги до царя, що складалися з 23 пунктів, або статей, вони ще називались «Просительні статті». У даному документі мова йшла про підтвердження прав, привілеїв та вольностей війська Запорозького та української шляхти, укладання 60-ти тис. реєстру, платню старшині та кошти на утримання козацького війська, збереження місцевої адміністрації та збір податків, право козаків обирати гетьмана, право гетьмана вести дипломатичні відносини, невтручання московських чиновників у справи України, збереження прав київського митрополита, надіслання московського війська проти військ Речі Посполитої, утримання військових залог на кордоні Польщі і України, оборону України від нападів татар, утримання козацької залоги у фортеці Кодак.
21 березня 1654 р. Боярська дума в Москві розглянула ці прохання. Вона утвердила 11 пунктів під назвою «Березневі статті». Більшість прохань козацького старшини були задоволені. Таким чином «Березневі статті» зберігали значні права для України – власний адміністративно-територіальний устрій та управління, власне право тощо.
Березневі статті були чинними лише до 1659 р. Коли з Ю. Хмельницьким підписали Переяславські статті. Оригінали Березневих статей не збереглися. Відомими є тільки копії і чернетки що зберігаються в Москві. Українського варіанту Березневих статей до цього часу не знайдено.
Крім цих документів за 1659–1781 рр. з московськими царями і Російськими імператорами були підписані: 1) Переяславські статті 1659 р., Юрія Хмельницького; 2) Московські статті 1665 р., Івана Брюховецького; 3) Глуховські статті 1669 р., Дем’яна Многогрішного; 4) Конотопські статті 1674 р., Івана Самойловича; 5) Коломацькі статті 1687 р., Івана Мазепи; 6) Решетилівські статті 1709 р., Івана Скоропадського; 7) «Решительные (конфирмованные) пункты Д. Апостола», 1728 р.
З кожним новим документом автономні права України обмежувались. Управління все більше і більше підпорядковувалось московсько-російській владі.
У ході революції і національно-визвольної війни почалось формування державного, адміністративного ладу. Незважаючи на Руїну і на постійні утиски та обмеження з боку московсько-російського уряду Україна – Гетьманщина зберегла оригінальний адміністративно-територіальний і правовий лад майже до кінця XVIII ст. Після поділу України між Польщею, Москвою та Туреччиною, центр політичного життя переміщується на Лівобережжя. Українці цю територію називали Гетьманщина, а Московщина – Малоросія. Це землі сучасної Полтавщини, Чернігівщини і частково Сумщини.
На чолі влади стояв гетьман. За традицією він мав обиратись на загальновійськовій козацькій раді, але згодом з кінця XVII ст. претендента на посаду висувала генеральна старшинська рада, а затверджував гетьмана цар-імператор. Обсяг повноважень гетьмана був великий. Він очолював законодавчу, виконавчу, судову владу. Але в XVII – XVIII ст. влада гетьмана постійно обмежувалась.
Гетьман правив за допомогою і за участю Генеральної військової канцелярії – найвищої адміністративної установи. До складу Генеральної військової канцелярії входили:
1) генеральний писар – безпосередньо керував канцелярією, вів переписку, знав всі державні справи і міг заміщувати гетьмана в окремих випадках, зберігав державну печатку;
2) генеральний обозний – відповідав за стан війська, озброєння, припаси;
3) генеральний підскарбій – відав державною скарбницею, прибутками і витратами, а також зборами податків;
4) генеральній судді – розглядали справи які надходили на ім’я гетьмана;
5) генеральний бунчужний, хорунжий, осавул – виконували різноманітні доручення гетьмана, а також офіційно охороняли гетьманські символи влади бунчук, хоругву, булаву.
Генеральна військова канцелярія була самостійним автономним урядом, до 1720 р. В цьому році Указом Петра І вона була позбавлена фінансових і судових функцій. З 1722 року діяльність уряду контролювалась Малоросійською колегією. В 1727–1734 роках за гетьманування Д. Апостола знову підпорядковувалась гетьману. Після його смерті влада перейшла до т.зв. Правління гетьманського уряду. За гетьмана К. Розумовського гетьманська канцелярія була відновлена і функціонувала до 1764 р.
В адміністративному відношенні Гетьманщина ділилась на полки і сотні. На рівні полку владу мав полковник і полкова старшина. Адміністративною установою була полкова канцелярія. Полковник зосереджував виконавчу та судову владу. Здебільшого призначався гетьманом, або обирався на полковій козацькій раді за погодженням і наступним затвердженням царським урядом. Очолював полкову старшину, виконував доручення і накази гетьмана, відав фінансами, очолював судівництво.
До складу полкової канцелярії входили, крім полковника, обозний, суддя, писар, осавули, хорунжий. Вони виконували на рівні полку, ті функції що виконувала генеральна старшина. Формально полкова старшина вважалась виборною, але фактично посади полкової старшини займали особи призначені гетьманського адміністрацією або полковником за погодженням з царським урядом. З 1722 р. старшини призначались Малоросійською колегією. Діяльність старшин контролювалась царськими чиновниками.
На рівні сотні адміністративні функції виконував сотника, сотенний писар. Посади ці були виборні.
З часом, як царський уряд посилює наступ на автономні права, засновуються спеціальні установи для управління Україною. Так 1663 р. було утворено Малоросійський приказ. Він здійснював зв’язки з Гетьманщиною, призначав воєвод в українські міста, стежив за внутрішньою і зовнішнього політикою України, українською церквою і т.д. З скасуванням системи приказів повноваження його було передано до Колегії іноземних справ, у 1772 р. – до Сенату.
Особливі органи російської влади були утворені і в самій Україні. Головним органом російської влади стала Малоросійська колегія, яка діяла в 1722–1727 рр. (Перша), та в 1764–1781 рр. (Друга). За царською інструкцією від 1722 р. на колегією покладались перш за все судові функції, та нагляд і контроль за діяльністю Гетьмана і гетьманського уряду, поступове залучення України до загальноімперської системи управління. В 1734–1750 рр. за відсутності Гетьмана діяла особлива установа – Правління Гетьманського Уряду. До цієї установи входило три представники від російського уряду і три від української генеральної старшини. Мета діяльності не змінилась. Завданням Другої малоросійської колегії в 1764-1786 рр. стало скасування усіх відмінностей в державному устрою України та зрівняння її з усіма іншими провінціями Росії. Велике значення і вплив на українську владу мали московсько-російські війська розташовані в містах. Кількість військ постійно збільшувалась.
Протягом століття відбуваються певні зміни в правовій системі на землях України. Звичаєве право продовжувало відігравати голову роль в житті селянства. Суди і адміністрація застосовували його норми. Але вже з кінця XVII ст. – поч. XVIII ст. звичаєве право витісняється іншими джерелами, спочатку нормами гетьманського права, а згодом московсько-російського. В окремих випадках продовжували діяти норми Литовського статуту і Магдебурзького права. Під час війни з’являються нові джерела права: акти гетьманів – універсали, розпорядження, ордери, декрети, грамоти, згодом з’являються аналогічні документи Генеральної військової канцелярії (Уряду). Новими джерелами права ставали міждержавні документи підписанні Гетьманами з Польщею, Туреччиною, Кримським ханством, Молдавією, Валахією. Звичайно, що головними стали статті (угоди) підписані з Москвою-Росією. Особливими стали нормативні акти що видавались московсько-російською владою спеціально для України. Лише у 1840–1842 рр. на територію України що входила до складу Росії було повністю розповсюджені норми російського законодавства.
Поступовому процесу переходу до російської системи права передували чисельні спроби кодифікації[1] права що діяло в Україні. Кодифікація почалась за ініціативи української старшини, яка бажала зафіксувати і змінити свої права та привілеї. Перша комісія була створена в 1728 р. і діяла 15 років (1743 р.). Підсумком роботи став збірник «Права, по которым судится малороссийский народ». Це джерело не набуло офіційного визнання-затвердження але норми його реально діяли. У 1750–1758 рр. за дорученням останнього гетьмана К. Розумовського, суддя Ф. Чуйкевич розробив збірник «Суд и расправа в правах Малороссийских». В. Кондратьєв, в приватному порядку у 1764 р. склав збірник «Книга Статут и прочие права малороссийские». Були ще ряд прикладів енергійної кодифікаційної діяльності, але жоден з документів не набув офіційного визнання.
Особливим джерелом права початку XVIII ст. (1710 р.) став конституційний проект П. Орлика «Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького війська». Цей проект цікавий сучасникам як вияв національної політичної і правової думки.
Відбуваються зміни в судовому ладі. Важливим наслідком революції/українсько-польської війни стало скасування польських станових судів. Під час революції/україно-польської війни і Руїни створювались козацькі-військові суди. Суди підпорядковувались гетьману. Частково, в містах і для церкви, зберігались свої суди. Вищим, став Генеральний військовий суд. Генеральний суд діяв як суд першої інстанції у особливо важливих справах. Згодом він перетворюється у апеляційний суд. Генеральний суд діяв і після ліквідації Гетьманщини. Він припинив своє існування в 1776 р. Основною ланкою став полковий суд. Полкові суди діяли до 1763 р. Головував на суді полковник і полковий суддя. Полкові суди розглядали кримінальні та цивільні справи.
На території сотні діяли сотенні суди. Компетенція сотенного суду постійно зменшувалась і звелась до розгляду маловажливих суперечок серед козаків. Сотенні суди скасували в 1763 р. В селах існували також сільські суди, спільні для козаків і селян. Українські феодали зберегли право доменіального вотчинного суду. Поряд названими судами діяли цехові суди, мирові суди, третейські суди, ярмаркові суди.
В 1760 р. і 1763 р. відбулись зміни (реформи) судового устрою. Україну пропонувалось поділити на 20 судових повітів. Відновлювалась польсько-литовська судова система із земськими, міськими, підкоморськими судами. Ця система проіснувала із певними змінами до середини ХІХ ст. Так, міські суди діяли до 1782 р., земські до 1831 р., а підкоморські до 1840 р.
На Правобережній Україні весь цей час, до кін. XVIII ст. діяла польська адміністративна система і литовсько-польська судова система.
Україна, її Лівобережна частина – Гетьманщина, як автономна територія у складі Московсько-Російської держави, проіснувала з 1649 р. по 1764 р. В 1764 р. Катерина ІІ усунула К. Розумовського від влади. В 1781 р. скасувала сотенно-полковий лад і заснувала намісництва. В 1785 р. зрівняла в правах козацьку старшину з російським дворянством. А в 1796 р. Російська імперія поділила Україну, разом з Правобережжям і Причорномор'я на губернії та генерал губернаторства. Але за цей час склались певні особливості політичного і правового ладу. Існування такої автономії стало історичною основою для відновлення особливих прав українського суспільства уже в ХХ ст.
Ці терміни потрібно запам’ятати:
1. Козацько-селянська революція
2. Національно-визвольна війна
3. Договори/статті
4. Гетьман
5. Генеральна старшина
6. Генеральна канцелярія
7. Гетьманщина
8. Кодифікація
9. Руїна
10. Малоросійська колегія
11. Автономія/Квазідержава
12. Основи державного будівництва
Цих особистостей треба знати:
1. Б. Хмельницький
2. І. Мазепа
3. К. Розумовський
4. Петро І
5. П. Орлик
6. Ф. Чуйкевич
Література для поглибленого вивчення теми:
1. Історія держави і права України. Частина 1 // За ред. акад. А. Н. Рогожина. – Х. : Основа, 1993. – С. 193–301.
2. Полонська-Василенко, Н. Історія України : У 2 т. Т. 1. До серед. XVIII століття / Н. Полонська-Василенко. – К. :Либідь, 1995. – С. 10–31, 152–168.
[1] Кодифікація – унормування, ліквідація суперечностей і протиріч, дублювань і впорядкування норм права.
|