Часові параметри і основні етапи економічної глобалізації

До кінця ХХ століття термін «глобалізація» став популярним. Він використо­вується у дискусіях з проблем управління у сфері багатостороннього співробітниц­тва. Глобалізація розглядається, з одного боку, як джерело нових можливостей, а з іншого – як причина багатьох конфліктів, що виникають на національному ґрунті, а також між країнами, регіонами та у глобальному масштабі.

Дослідники глобалізації по-різному трактують і датують основні події у за­гальносвітовому розвитку, відзначаючи поступове зближення країн і континентів упродовж усієї історії людства.

Згідно першого підходу вся світова історія – це сво­го роду сукупність посту­пових кроків держав і народів у напрямку глобального зближення. Факт взаємоза­лежності був відомий задовго до появи терміну «глобалізація». Ще Шарль Луї Монтеск’є у праці «Про дух законів» (1748р.) оптимістично зазначав: «Дві нації, взаємодіючи одна з одною стають взаємозалежними; якщо одна зацікавлена прода­ти, то друга зацікавлена купити; їх союз виявляється базується на взаємній необхід­ності».

Більшість дослідників другого підходу стверджує, що глобалізацію потрібно розглядати як особливе самостійне явище, але разом з тим і як прояв інтернаціона­лізації господарського життя, яка розпочалася із розвитком світового ринку. В ХVІ – ХVІІ ст. у міру розвитку мануфактур посилюються економічні взаємозв’язки між країнами, міжнародна торгівля набуває цілком нового значення у якості постій­ного фактора, формується спеціалізація країн на виробництві та експорті певних то­варів, створюються основи міжнародного поділу праці.

Щодо періоду нової історії – третій підхід, – то дослідники виділяють при­наймні три етапи глобалізації. Першим етапом можна вважати сформований на рубежі ХІХ і ХХ століть (1870-1913 рр.) глобальний ринок товарів і капіталу у рам­ках Pax Britannica (колонії і протекторати Великобританії, а також залежні від бри­танського капіталу країни). До 1914 року Великобританія, по суті, координувала усі функції, що інтегрували міжнародну економічну систему. Масштаби взаємодії най­більших національних економік наприкінці ХІХ сторіччя за більшістю параметрів були глибшими, ніж на передодні ХХІ століття. «Полем нашої діяльності є весь світ» – таким був девіз найбільших міжнародних транспортних і промислових ком­паній кінця ХІХ століття. Однак більшість країн того періоду ще не брали участі в процесі глобалізації, що обмежувало інтеграцію глобальних ринків.

Згодом, з 1914 по 1950 рр. глобальні процеси були перервані двома світовими війнами. Міжвоєнний період характеризувався політикою автаркії, яку проводили більшість країн, і яка полягала у підвищенні імпортних тарифів та обмеженні мігра­ції капіталу. Відтак, другий етап глобалізації датується періодом після другої світо­вої війни. У цей період інтернаціоналізація отримала новий імпульс і фундамент­тальну основу у формі експорту-імпорту капіталу. «Славне тридцятиріччя» (1945-1975 рр.) ознаменувалося відновленням і модернізацією довоєнного потенціалу сві­тової економіки, деколонізацією та формуванням нового світового порядку. Саме у цей період започатковано у 1945 році діяльність МВФ та Світового банку; в 1947 році укладено Генеральну угоду по тарифах і торгівлі (ГАТТ) (у 1995 році реорга­нізована у Світову організацію торгівлі (СОТ)), які розпочали активну діяльність вже після 1970 року. Разом з тим, це період розколу світу на дві системи, що функ­ціонували на основі різних принципів (період холодної війни та біполярного роз­витку).

Сучасний і, вочевидь, незавершений етап глобалізації порівняно з поперед­німи двома характеризується багатьма якісно новими відмінностями. Однією з її головних рис є лібералізація зовнішньоекономічної сфери й по­лі­ти­ки. Починаючи з 80-х років ХХ століття, у країнах Заходу поступово знижувалися торговельні бар’є­ри і поглиблювалася лібералізація торгівлі послугами, ін­те­лектуальною власністю, сільськогосподарськими товарами, що сфор­му­вало нові «правила гри» Світової ор­ганізації торгівлі (СОТ). Упродовж ХХ століття крок за кроком формуються міжна­родні технологічні, виробничі, фінансові ланцюжки, допоки у 80-ті роки ХХ століт­тя світова економіка не прийшла до так званого єдиного «світового конвеєру». Про це, зокрема, свідчить той факт, що близько 1/3 світового експорту припадає на де­талі, вузли і компоненти, а не на готову продукцію. Внутрігалузева торгівля потіс­нила міжгалузеву. Розвиток системи радіо- і телекомунікацій, Інтернету призвело до вини­кнен­ня єдиного глобального інформаційного простору. Характерною рисою су­час­ного етапу інтернаціоналізації є те, що міжнародні потоки товарів, послуг, ка­піталу та інформації контролюються в першу чергу не національним, а між народ­ним законодавством, у чому полягає основна риса глобального характеру сучасної інтернаціоналізації. І це, фактично, є зовнішнім проявом того, що в глобалізації можна помітити дві групи факторів: об’єктивні і суб’є­ктивні. В основі об’єктивних факторів лежить інтерна­ціо­на­лі­за­ція ви­робництва і капіталу на рівні компаній та банків, які виходять за рамки національних кордонів (ТНК і ТНБ). Суб’єктивна сторона проявляється у свідомому регулюванні і конструюванні глобалізації міжна­родними органі­за­ці­я­ми, а співробітництво у забезпеченні міжнародної стабільності і безпеки стали умовою подальшого існування людства.

Форми прояву глобалізації

Відомий гарвардський вчений Стенлі Хоффман вважає, що упродовж остан­ніх років у світі відбувається «зіткнення глобалізацій», оскільки гло­балізація прояв­ляється у трьох формах, кожна з яких характеризується власним проблемним по­тенціалом. Перша – це економічна глобалізація, що є результатом нещодавньої революції в технологічно-інформаційному секторі, торговельній та інвестиційній га­лузях. Її головними рушіями є корпоративний бізнес, а також державні й міжнародні структури. Результати економічної глобалізації спричинили нерівність між держава­ми і викликали стурбованість світової спільноти з приводу вирішення проблем гло­бальної конкурентоспроможності.

Культурна глобалізація власні витоки визначає в закономірних проце­сах технологічної революції і наслідках економічної глобалізації, які разом при­зводять до активізації процесу переміщення культурних товарів. Головною її дилемою є вибір між уніфікацією і різноманітністю.

Політична глобалізація характеризується переважанням на міжнародній арені США та їх політичних інститутів, а також широким спектром міжнарод­них і регіональних організацій з мережею представницьких зв’язків.

Переваги глобалізації є незаперечними, вважає С. Хоффман. До них він відносить її необоротність і неминучість. Разом з тим, її досяжність залишаєть­ся лімітованою, оскільки вона автоматично виключає з власного історичного контексту значну кількість бідних країн через їхній нерівномірний розвиток і соціальні умови. Ключовим недоліком глобалізації, за словами С. Хоффмана, є те, що громадянське суспільство перебуває в ембріональному стані, а привабли­ва ідея покращення умов життя людей через руйнування бар’єрів є сумнівною.

Досліджуючи різноманітні аспекти феномену глобалізації, Ульріх Бек у книзі «Що таке глобалізація» справедливо зазначає: «Глобалізація певно була найбільш широко використовуваним – і, в тому числі, невірним шляхом – клю­човим словом у дискусіях в останні роки і стане ним у майбутньому. Проте во­на також є одним із понять, що найбільш рідко має визначення і найбільш часто невірно інтерпретується, будучи водночас найбільш політично ефективним по­няттям».

За думкою У. Бека, необхідно розрізняти ряд вимірів глобалізації. При цьому будь-який їх перелік повинен включати комунікативні технології, екологію, еконо­міку, організацію діяльності, культуру і громадянське суспільство. На думку автора, «глобалізація означає, що кордони стають помітно менш істотними для повсякден­ної поведінки в різних вимірах економіки, інформації, еко­логії, технології, міжкуль­турних конфліктів. Гроші, технології, товари, інформація перетинають кордони так, наче вони не існують».

З точки зору економістів, глобалізація визначається як «виникнення глоба­лізованої економіки, в якій національні економіки розділяються, а потім знов по­єднуються в системі угод і процесів безпосередньо на міжнародному рівні». В цій глобалізованій еконо­міці кордони національних економік більше не є істот­ними, і вона підпорядковується власній логіці, яка відрізняється від логіки еконо­мічних відносин між незалежними національними об’єктами.

Політики вважають, що глобалізацію можливо розглядати як підйом у влас­ній могутності нового «поліцентричного» світу, як антитези існуючому світові, де панує держава, пов’язана з ним тісними узами. Цей новий світ ґрунтується на не­державних чи транснаціональних зв’язках.

І, нарешті, з погляду географії, глобалізацію можна аналізувати як процес формування на міжнародному рівні такого простору, який є результатом процесу розповсюдження, обміну комунікаційних технологій між різними частинами світо­вого співтовариства.

У найзагальнішому вигляді глобалізація характеризується:

– наявністю розвинутих і структурно сумісних ринків;

– підтриманням таких темпів техніко-економічного розвитку, які не бу­ли характерними для більшості країн з традиційними, навіть індустріальними еко­номіками;

– неминучим відставанням тих, хто не спроможний знайти власну нішу в новій структурі світового господарства;

– наявністю деяких нових можливостей кризового регулювання, сутність якого полягає в тому, щоб чергова економічна криза не зрівняла позиції націо­нальних економік різних країн напередодні наступного підйому.

Більшість фахівців визнає, що глобалізація віддзеркалює досяг­нутий світо­вою спільнотою критичний рівень економічної взаємозалежності на основі: економічної інтеграції і зростаючого переміщення по світу капіталу, товарів, робочої сили; технологічної інтеграції, яка стимулюється світовим науково-тех­нічним прогресом; сучасної інформаційно-комунікаційної революції, пов’я­заної зі створенням швидкісних транспортних засобів та ультрасучасних засобів зв’я­зку, розповсюдженням у світі персональних комп’ютерів і мережі Інтернет. За межами цього критичного рівня жодна з держав не може вже самостій­но і при тому успішно вирішувати завдання власного соціально-економічного розвитку.

Таким чином, на сьогодні, як у теоретичному, так і практичному аспектах дослідження проблем глобалізації на перше місце вийшли процеси інтеграції – як на цивілізаційному, так і на глобальному рівнях. У цьому зв’язку слід виділити два знакових явища. Перше – розвиток західноєвропейського цивілізаційного співтовариства на міждержавному рівні зі створенням не тільки спіль­ного ринку, єдиної валюти, спільних митних кордонів, але й з передачею низки функцій, які раніше належали національним державам, на наддержавний рівень, формуванням Європарламенту і спільної правової бази, Єврокомісії як органу виконавчої влади, деяких спіль­них судових органів. За суттю справи Західна Європа реалізує пілот­ний проект міждержавного партнерства і зближення рівнів соціально-економіч­ного розвитку, який у перспективі може слугувати еталоном не тільки для інших багатодержавних цивілізацій, але й для усієї глобальної спільноти локальних циві­лізацій. Іншим знаковим явищем останніх десятиліть стало формування моделі глобалізації, яку Н. Моїсеєв назвав «світом ТНК» і, яка формує засади негативно­го сценарію глобалізації у XXI столітті. На базі осмислення цієї реальної тенденції можна зробити висновок, що сучасний західний світ перейшов на шлях самодос­татнього не тільки постіндустріального, але і постекономічного суспільства, коли до минулого відходять приватна власність і ринок, мотиви діяльності набувають нематеріального змісту, до влади приходить прошарок інтелектуалів. Інші країни і цивілізації, що вичерпали потенціал «наздоганяючого розвитку», є приреченими назавжди залишатися на індустріальній стадії розвитку. Нерозвинуті країни ста­ють предметом агресії ідеології атлантизму, що використовує засади неоколоніалізму.

ТЕМА 2