Розвиток антропології як самостійної науки.

В 1859 р. видатний англійський учений Ч. Дарвін (1809— 1882) опублікував книгу “Походження видів шляхом природного відбору”, де обгрунтував теорію еволюції природи. Дарвінізм завдав нищівного удару уявленням про сталість біологічних видів і підготував грунт для наукового розв’язання проблем антропогенезу. Невдовзі англійський природознавець Т. Гекслі (1825— 1895) показав, що за багатьма ознаками антропоморфні (людиноподібні) мавпи значно ближчі до людей, ніж до нижчих мавп. У творі “Про місце людини у низці органічних істот” (1863) він висловив думку про можливість походження людини від мавпи.

Інший послідовник дарвінізму — німецький зоолог та анатом Е. Геккель (1834— 1919) — у книзі “Натуральна історія світобудови” (1868) накреслив родовідне дерево ссавців, що складалося із ЗО послідовних щаблів і виводило генеалогічну лінію від напівмавп до мавп і далі до людини. За схемою Геккеля, прямими попередниками людей були антропоморфні мавпи, близькі до сучасних гібонів. Спираючись на дані порівняльної морфології, вчений припустив, що між людьми сучасного фізичного типу та їхніми предками має існувати проміжна ланка — пітекантроп, або мавполюдина. Ця гіпотетична істота, за Геккелем, вже пересувалася на нижніх кінцівках, але ще не володіла членороздільною мовою. Теоретичні розробки Геккеля блискуче підтвердилися після відкриття в Африці кісткових решток безпосередніх попередників людей — високорозвинутих мавп кінця третинного геологічного періоду, що вже перейшли до прямоходіння (австралопітеків).

Сам Дарвін ідею природного походження людини плекав майже три десятиліття. Використовуючи величезний доробок із найрізноманітніших галузей природознавства, вчений навів численні докази природного походження людини, а саме: наявність спільних рис у будові її тіла і тварин, насамперед антропоморфних мавп; схожість зародкового розвитку й окремих ознак зародку людини і тварин; наявність рудиментарних органів у людини тощо. Він обгрунтував провідну роль природного та статевого відбору в процесі антропогенезу (особливе значення, на його думку, мав природний відбір).

Протягом 50—60-х років XIX ст. у багатьох європейських столицях постали антропологічні товариства — перші наукові осередки, що мали на меті всебічне вивчення людини. Найпомітніший слід в історії антропології залишило Паризьке товариство, засноване 1858 р. французьким анатомом і хірургом П. Брока (1824— 1880). Брока включав у зміст антропології широкий комплекс природничих і частково гуманітарних наук, а саме: зоологічну антропологію, що займається визначенням місця людини в природі; описову антропологію, або етнологію, до завдань якої входить дослідження анатомічних, психологічних та соціальних рис населення земної кулі; загальну антропологію, або біологію людини, котра вивчає вплив зовнішнього середовища, спадковість.

У 1863 р. перший антропологічний осередок виник у Російській імперії. Це було Товариство любителів природознавства при Московському університеті, організатором та ідейним натхненником якого став професор кафедри зоології А. Богданов (1863— 1896). Богданов вважав, що антропологія, яка перебуває на межі природничих та гуманітарних знань, відіграє надзвичайно важливу роль у розробці світоглядних проблем. Час появи людства, тілесна будова найдавніших людей, умови, які сприяли вдосконаленню їхньої фізичної подоби, “порівняльна морфологія, біологія й систематика нині існуючих племен та їхній географічний розподіл” — ось коло питань, що їх має висвітлювати антропологія. Вчений рішуче засуджував прояви расистської ідеології, які почастішали у другій половині XIX ст. Богданов одним із перших виступив із дуже сміливим для свого часу положенням про незбіг расових та етнічних класифікацій, навівши приклади, коли та ж сама етнічна група включає різні антропологічні компоненти. Він переконливо показав, що спорідненість племен за мовою, побутом і звичаями ще не є доказом спільності їхнього походження. На таких же позиціях стоїть і

Особливу роль в історії антропології відіграв видатний учений- гуманіст, українець за походженням М. Миклухо-Маклай (1846— 1888). Протягом 70—80-х років минулого століття він здійснив кілька експедицій на Нову Гвінею, Соломонові та Гебридські острови, Малаккський півострів тощо. Постійно ризикуючи життям, він зібрав там великі антропологічні й етнографічні колекції, котрі не втратили свого значення й досі.

Центральне місце в науковій спадщині Миклухо-Маклая посідають праці з антропології Нової Гвінеї. Вчений переконливо довів безпідставність поширених у XIX ст. уявлень про корінні відмінності папуасів від усіх інших народів світу. Зокрема, він спростував свідчення тих європейських мандрівників, які писали про надмірну жорсткість волосся та синювато-чорний колір шкіри мешканців найбільшого меланезійського острова. Хибною виявилася й думка, ніби волосся у них росте жмутиками, а в будові ноги простежуються примітивні, “мавпячі” риси. Миклухо-Маклай рішуче протестував проти дискримінації темношкірих рас, вимагаючи припинити політику “насильства, яку проводили колоніальні держави.

На початку XX ст. виникла англійська біометрична школа, керівником якої був К. Пірсон (1857— 1936). Талановитий математик, він прагнув запровадити в біології ефективні статистичні методи аналізу емпіричних даних. Навколо Пірсона й заснованого ним часопису “Біометрика” об’єдналася група вчених, що застосовували ці методи в антропології. Представники біометричної школи доклали також чимало зусиль для вдосконалення методів краніологічних досліджень. Вони створили систему чітко фіксованих розмірів людського черепа, розділивши їх на головні та другорядні. Один із учнів Пірсона — Дж. Морант — обстежив велику кількість краніологічних колекцій у музеях Великої Британії, Франції, Німеччини й систематизував матеріали, опубліковані різними дослідниками. Застосовуючи запропонований Пірсоном “коефіцієнт расової схожості”, послідовники біометричної школи виділили серед населення земної кулі кілька груп краніологічних типів, надавши їм рангу рас. Згодом їхні схеми були піддані справедливій критиці, оскільки вони абсолютно не враховували історичних умов формування расових комплексів людства.

Протягом останніх років значно збільшилася кількість досліджень, присвячених впливу умов зовнішнього середовища, зокрема кліматичних, на формування морфофізіологічних особливостей людності різних природних зон земної кулі.

Не залишилися без змін і суто морфологічні програми расознавчих студій, які поповнилися новими напрямами — одонтологією, яка досліджує міжгрупову мінливість будови зубів, та дерматогліфікою, завданням якої є вивчення шкірного рельєфу долоні та пальців людини. Аналіз одонтологічних та дерматогліфічних даних дає змогу отримати дуже цінну, а в деяких випадках — незамінну інформацію про генетичні взаємостосунки тих чи інших етнічних груп.

Контрольні запитання:

1. Як античні вчені уявляли походження людини? За-вдяки яким рисам людина, за Арістотелем, посідає панівне місце у природі?

2. Хто з учених давньої Греції навів свідчення про давні племена та народи, які жили на сучасній території України?

3. Який поділ роду Ношо запропонував Карл Лінней?

4. В чому суть Ламарківської теорії антропогенезу?

5. Схарактеризуйте діяльність Паризького антропологічного товариства.

6. Як вдосконалювалися методи антропологічних знань у кінці минулого — на початку нинішнього століття?

7. Схарактеризуйте основні тенденції розвитку сучасної антропології.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Лекція 2. Основні питання антропогенезу.

1. Людина в системі тваринного світу.

2. Австралопітеки як безпосередні попередники людей.

3. Особливості розвитку «людини вмілої»

4. Особливості формування людини сучасного фізичного типу:

- Архантропи

- Палеоантропи

5. Верхньопалеолітична людність