Ностей, серед них етнічних тощо.

Що ж до соціологічної доктрини доби постмодерну, то одні дослідники вважають, що вона може бути розглянута як зворотний бік пост індустріальної доктрини, оскільки постмодерністи соціологи розглядають ті складові соціальних процесів, які випали з поля зору постіндустріалістів, і пропонують ширший підхід до нової соціальної реальності та місця людини в ній. Інші соціологи дотримуються думки, що це свого роду псевдовчення, мода на яке змушує багатьох молодих дослідників приділяти йому основну увагу як «останньому слову» в галузі соціогуманітарних наук. Нарешті, серед соціологів є багато прибічників думки про те, що постмодернізм є виродженням соціології і тому взагалі не може претендувати на серйозну увагу науковців.

До постмодернізму можна ставитися по-різному. В західному світі він претендує на комплексну соціологічну доктрину, з якою не можна не рахуватися. Оскільки це поняття є гранично широким і водночас надзвичайно суперечливим, важко дати йому якусь однозначну характеристику. В цілому постмодернізм можна потрактувати як відображення структурно подібних явищ у суспільному житті й культурі сучасних високорозвинених країн, породжених новою соціокультурною ситуацією кінця ХХ — поч. ХХІ ст. У центрі цієї ситуації є процес формування специфічного, невідомого раніше типу відносин між людиною і суспільством, коли особистісні риси стають однією з домінант соціального поступу, а розвиток людини (унікального творчого суб’єкта) виявляється джерелом глобальних економічних, політичних, соціальних, культурних трансформацій.

В історико-культурному (як і в історико-економічному) розвитку людства також вирізняються три фази: премодерн (або премодерніті), модерн (або модерніті) й постмодерн (або постмодерніті). Відповідно в теоретичних відображеннях цих фаз також знайдемо тріаду: класика, модернізм і постмодернізм. На початку ХХ ст. зіткнення між класикою і модернізмом було вираженням торжества індустріального суспільства над доіндустріальним (аграрним, традиційним) у сфері переважно культурних явищ і процесів. Постмодерний стан вважається властивим одночасно всім сферам суспільного життя постіндустріального суспільства. Тому, наприклад, Е.Ґідденс спеціально наголошує на синонімічності понять «постмодерну» та «постіндустріального суспільства»[3;59].

Постмодернізм визначається як динамічно рухливий (залежно віднаціонального контексту) комплекс уявлень, для якого найкращимивідповідниками є поняття певної ментальності, особливого погляду насвіт, специфічного способу світосприйняття, світовідчуття й оцінки суспільства та людини в ньому, сучасного відчуття духу своєї епохи —епохи кінця ХХ — початку ХХІ ст.

Поняття «ментальність» краще відповідає ускладненій структурі внутрішнього світу особи, ніж поняття «стиль мислення» через те, що в перше поняття входить так зване «позасвідоме», яке є важливішою складовою і прикметою постмодернізму. Всередині цього комплексу ментальності, суперечливого і постійно змінюваного, все ж можливо віднайти певні складові компоненти, які й стають предметом дослідження соціології.

1. Насамперед це суперечлива сукупність відчуттів і уявлень про світ

у цілому, які стали реакцією на нову ситуацію у природничих науках 70—80-х років ХХ ст. Учені природознавці дедалі більше переконувалися, що багато природних явищ принципово не піддаються точному статистичному обліку і, відповідно, прогнозуванню можливих змін. Найхарактернішими прикладами такої непередбачуваності є погода(хаотична в принципі й така, що легко спростовує всі метеорологічні

прогнози), феномен турбулентності в повітряних і водяних течіях, броунівський рух частинок і навіть Сонячна система як така (1987 р. вийшла друком книжка Дж.Віздома «Хаотична поведінка в Сонячній системі»). Як відображення таких явищ, у добу постмодерну виникає й спеціальний напрям думок, оформлений Ж.Баландьє у вигляді хаології, тобто нової дисципліни про принципову хаотичність світу. Останній почав розглядатись як хаос, позбавлений причинно- наслідкових зв’язків і ціннісних орієнтирів. З’являється так звана постмодерна чутливість з її відчуттям хаотичного світу, з кризою віри в усі цінності, які будь-коли існували.

2. Наслідком стає переосмислення науки в її традиційному розумінні. Основними складниками такого нового бачення і відчуття світу в науці

вважають наступне: укорінення недовіри до всіх традиційних систем пояснення світу, до будь-яких позитивних знань, та їх заміна, внаслідок роздроблення «великих історій» природничих і гуманітарних наук, множинністю простих, локальних, дрібних «історій-оповідань». Світ стає доступним і відкривається для людини лише у вигляді таких маленьких оповідань про нього.

Тому весь світ для постмодерніста — це один нескінченний безмежний текст (Ж.Дерріда), або космічна бібліотека (В.Лейч), або енциклопедичний словник (У.Еко). Відповідно будь-яка спроба сконструювати модель світу позбавлена сенсу. Якщо ж така модель колись і буде створена, то лише за умови рівної ймовірності та рівноцінності всіх її конструктивних елементів. Таке бачення дістало назву «децентрації», або вимоги відмови від усіх можливих спроб зорганізувати наше знання довкола єдиного центру. Децентрація (вираз Ж.Дерріди) також означає руйнацію одного з основоположних принципів модерної європейської культурної свідомості — принципу центризму. Останній пронизував усі сфери розумової діяльності європейської людини: у філософії та психології він призводив до раціоцентризму з його культом розуму; в культурології — до європоцентризму і нехтування всіма іншими, неєвропейськими формами культури; в історії він проявлявся у футуроцентризмі з його впевненістю у більшій прогресивності сучасності порівняно з минулим тощо. Усі ці «центризми» Ж.Дерріда зводить до одного узагальненого поняття «логоцентризму», або, іншими словами, «імперіалізму розуму», і закликає до безжальної боротьби з ними. Старий принцип раціональності з його суворою логікою та науковістю має бути переможений принципом ірраціональності, інтуїтивно-поетичним мисленням, глибоко емоційною, внутрішньо відчутою реакцією сучасної людини на навколишній хаотичний, невизначений, нестабільний, суперечливий, фрагментарний, випадковий світ.

Негація будь-яких спроб раціонального обґрунтування феноменів дійсності з необхідністю означає панування принципу «методологічного сумніву» щодо всіх «позитивних» істин, установок та переконань, а також принципу релятивізму, тобто відносності всіх знань. Невизначеність світу відбивається на невизначеності в науках, коли нема чого

сказати про кінцеві істини. Тобто під питанням опиняється сама проблема істини, що втілилося у вислові «істина незбагненна», у переконанні, що існує лише перехід від однієї істини до іншої. Отже, традиційне поняття істини в сучасних умовах розсипається і втрачає свою цілісність, натомість набуває плюралістичного (множинного) характеру. Тому постмодерн (постмодерніті) є станом радикальної плюральності, а постмодернізм — його основною концепцією. Своєю чергою, це означає заперечення об’єктивності (і навіть нейтральності) знання; за М.Фуко, воно завжди є продуктом владних відносин.

Наступною складовою постмодернізму є сукупність уявлень про суспільство та його розвиток. Насамперед постмодернізмом заперечується ідея еволюції та соціального прогресу і натомість висувається теза про дискретність

історії. Замість довгого ланцюга неперервного історичного розвитку за висхідною історія розглядається як певний дисконтинуїтет (за висловом того самого М.Фуко), або постійні розриви неперервності. Ці постійні розриви усвідомлюються як відсутність закономірності, а історія стає сферою дії позасвідомого в усіх його проявах (колективного, індивідуального, культурного, політичного, соціального тощо). Якщо ж прогрес і допускається, постмодерністи проповідують ідею його зростаючої плюралістичності, багатоваріантності, чергування прогресу і регресу тощо (А.Геллер, Ф.Фехер; С.Леш, Дж. Юррі).

Сучасний стан суспільства називають «мутопією» (від лат. mutare —змінювати і давньогрецького topos — місце), тобто він становить собою постійну мінливість, здатність до мутацій. Термін «мутопія» запроваджений угоро-американським вченим І.Чічері-Ронай і означає перетворення суспільства на спільноти споконвічних кочівників-номадів, відірваних від материнського ґрунту, корінь етнічності тощо. Іншою назвою для людей, що живуть у такій мутопії, є запропонований Д.Гарвей вираз «покоління кіборгів»[2;107]. Кіборги формуються внаслідок процесу зрощування людини у своєму побуті з сучасною «хайтек» (або високоютехнологією). Сформувався й сучасний специфічний модус життя таких людей з притаманною йому нестримною гонитвою за новаціями техногенної цивілізації та цілковитим браком моральних орієнтирів. Логічним наслідом такого умовиводу є прагнення позбутися історії та пов’язаного з нею комплексу відчуттів і уявлень традиційної культури як непотребу: почуття відповідальності, емоційних зв’язків, національного самовизначення, усієї традиційної системи авторитетів

Однак насправді центральним пунктом концепції постмодернізму є сукупність якісно нових уявлень про сучасну (вірніше, постсучасну, якщо дотримуватися термінології постмодернізму) людину. Постмодерністська доктрина вперше в історії соціологічної думки зосередила увагу на комплексній проблемі людини в сучасному зміненому світі тана питаннях інтерперсональної (тобто міжособистісної) взаємодії, які в сучасних умовах набувають дедалі більшого значення. Ці уявлення, втім, не є притаманними всім постмодерністам. Виразно проявляється існування двох підходів до розуміння й відчуття людини.

Для одних постмодерністів нова ситуація людини отримує означення «смерть суб’єкта», коли мається на увазі просвітницька й позитивістська за характером людина доби модерніті (або індустріального суспільства). Такий індивід, людина з її раціоналізмом, обожненням науки й техніки, вірою у безмежний прогрес людства, з цілісною системою цінностей та моральних принципів поступово зникає.

Його місце заступає так званий децентрований суб’єкт (за виразом Ж.Лакана), або дивід. «Децентрований суб’єкт» означає нове створіння техногенної цивілізації з розщепленою свідомістю, прогресуючим зменшенням питомої ваги раціональних складників і відповідно збільшенням значення позасвідомих складників його внутрішнього світу. Якийсь один (як це було раніше) центр духовного всесвіту людини зникає; людина стає дедалі децентрованішою, багатограннішою, множиннішою. Другий термін — дивід — вживається на противагу традиційному поняттю «індивід» (або неподільний), вперше запровадженому ще Ціцероном для означення людини в її цілісності, як чогось неподільного, як найдрібнішого соціального атома. Постмодерна епоха призводить до появи істоти фрагментованої, розірваної, позбавленої цілісності, яка здатна неодноразово ділитися, утворюючи щораз найпримхливіші комбінації різноманітних станів і характеристик, — тобто до появи дивіда (подільного). Тому для цієї групи постмодерністів суб’єкт та індивід справді вмирають і народжується глибоко нещасна сучасна людина, загублена в холодному і жорстокому всесвіті, у суспільстві «кривавої повсякденності», позбавленому пам’яті та мрії.

Провідним сюжетом в описах такої сучасної людини є суперечлива ідентичність особи. Раніше вважалося, що людина переживає почуття неперервної самототожності з цілісним образом свого «Я», в його нероздільній єдності зі всіма соціальними зв’язками (Е.Еріксон). Тепер ідентичність розуміється як почуття перервної самототожності, іншої в кожний інший момент, до того ж внутрішньо дискретної, де співіснують «Я» та «Інший» (таку ситуацію описує П.Рікер у книжці 1990 р. «Сам як інший»). Поява і закріплення в ідентичності людини певного «Іншого» є проявом дивідності особи та амбівалентності (або двоїстості, суперечливості) її духовного світу. Інколи стосовно такої особи вживається термін «фрагментований суб’єкт», в якого немає фіксованих, стабільних, незмінних характеристик. Ж.Лакан з цього приводу пише, що «Я» людини ніколи не може бути визначене, бо воно завжди в пошуках самого себе і здатне бути представленим лише через «Іншого».

Інша група постмодерністів наполягає на безболісному переживанні людиною своєї сучасності та на досить легкому пристосуванні особи до неї. Для сучасної (або постсучасної) людини, на їхню думку, характерними є більша стурбованість якістю життя (включно з умовами праці), прагнення досягти успіху в соціальному плані, але найбільше - потреба захистити цінності індивідуального, приватного життя, індивідуальне право на автономність, невтручання суспільства у справи конкретної людини, право на щастя. Для такої сучасної людини притаманна нетерпимість до будьяких проявів приниження гідності особи.

Загалом соціологія виявилася краще пристосованою від багатьох гуманітарних наук до появи постмодернізму. Багато в чому це стало можливим завдяки існуванню в її структурі інтерпретативного напряму з його увагою до різноманіття спроб дослідження і пояснення феноменів людського менталітету, пошуків сенсу та значень інтерсуб’єктних стосунків тощо. Соціологія також як свою складову має емпіричні дослідження, які з часом дедалі більше дистанціювалися від теорій класичного зразка і вимог створення єдиної всеосяжної теорії суспільного розвитку. Нарешті в арсеналі соціології останнього часу набирали ваги якісні методи досліджень із їхнім зануренням у повсякденне життя людей, спробами проникнення вглиб внутрішнього єства людини.

Поява постмодерністської доктрини на Заході, безперечно, викликає певні спроби її осмислення у так званих посткомуністичних країнах та прагнення адаптувати цю доктрину до нових реалій цих суспільств, до практичної діяльності, зокрема, соціологів. Можна стверджувати, що соціологія посткомуністичних країн досить легко сприйняла та модифікувала відповідно до своїх умов західний постмодерністський дискурс

Це також поодинокі риси власне постмодерного устрою — такі як швидке розповсюдження інформаційних технологій та їх проникнення у повсякденне життя зростаючої кількості непересічних і навіть пересічних громадян; руйнація старої системи цінностей і соціальних лояльностей та болісне народження нових, амбівалентних і часто неспівставних, цінностей і життєвих орієнтирів, що проявляється у розщепленій свідомості особи, котра досить зручно і комфортно почувається у всіх своїх іпостасях

РОЗДІЛ ІІ