Пиши Дома Нужные Работы

Обратная связь

Роль громадських об’єднань в управлінні екологічними суспільними відносинами.

Методичні рекомендації:

Під час самостійної роботи студент повинен ознайомитися з рекомендованою літературою і нормативним матеріалом.

При вивченні цієї теми необхідно звернути увагу на наступне: Управління і контроль в галузі екології – це діяльність уповноважених суб’єктів (державних органів, органів місцевого самоврядування і об’єднань громадян), спрямована на забезпечення суспільних інтересів щодо використання і охорони природних ресурсів, а також дотримання і виконання державними органами, юридичними і фізичними особами вимог природоресурсного законодавства.

Готуючись до відповіді на друге питання слід звернути увагу на те що органи управління та контролю у галузі природокористування класифікують на органи загальної компетенції (уповноважені законом органидержавної виконавчої влади, що здійснюють разом із загальними повноваженнями функції забезпечення ефективного використання природних ресурсів) органи спеціальної компетенції (уповноважені законом органи що здійснюють функції забезпечення ефективного використання природних ресурсів).

Органи самоврядного контролю – це система місцевих рад, компетенція яких щодо здійснення управління і контролю в галузі використання та охорони природних ресурсів визначена в законі України «Про місцеве самоврядування в Україні». Готуючись до теми слід звернути увагу, що відповідно до статті 36 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» громадський контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища згідно з Положенням, яке затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів.



Суть та призначення управління і контролю у галузі природокористування знаходить свій прояв у його функціях, до яких слід віднести: прогнозування, екологічне планування, стандартизація, нормування, сертифікація, ліцензування, моніторинг, екологічний аудит тощо.

СИСТЕМА ОРГАНІВ УПРАВЛІННЯ В СФЕРІ ЕКОЛОГІЇ

Органи загальної компетенції (відають усіма питаннями, включаючи екологічні, в межах держави чи певної території) Органи спеціальної компетенції (Спеціально уповноважені здійснювати функції управління природокористуванням, охороною НПС і забезпечення екологічної безпеки) Громадське управління (спеціально уповноважені представницькі інституції регіонального і місцевого рівня, які здійснюють управлінські функції в галузі екології)  
- Президент України; - Кабінет Міністрів України; - Рада Міністрів АРК; - Місцеві державні адміністрації; - Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад (в межах делегованих повноважень) Міністерство екології та природних ресурсів - Державна екологічна інспекція; - Державна служба геології та надр; - Державне агентство водних ресурсів; - Державне агентство екологічних інвестицій. Міністерство охорони здоров'я України Органи місцевого самоврядування; громадські об'єднання і формування в галузі екології, які створюються на національному та місцевому рівнях - Українське товариство охорони природи - Українська екологічна асоціація «Зелений світ»; - Українська екологічна академія наук; - Український екологічний фонд. Громадський екологічний контроль здійснюється громадськими екологічними інспекторами відповідно до Положення про громадських інспекторів з охорони довкілля, затвердженого наказом Мінекоресурсів України від 27 лютого 2002 р. № 88. Громадський контроль здійснюється також громадськими мисливськими інспекторами, громадськими інспекторами рибоохорони, екологічними об’єднаннями громадян.  
Державне агентство України з управління зоною відчуження  
Міністерство надзвичайних ситуацій України  
Державна інспекція України з питань захисту прав споживачів  
Міністерство аграрної політики та продовольства України.  
Адміністрація Державної прикордонної служби України  
Державне агентство земельних ресурсів України  
Державне агентство лісових ресурсів України Державна митна служба України  
Державне агентство рибного господарства України Державна інспекція техногенної безпеки України  
Державну інспекцію ядерного регулювання України;  
Державна митна служба України  
Державна служба геології та надр України  
Державна служба гірничого нагляду та промислової безпеки України  

Завдання для самостійної роботи:

Охарактеризуйте форми участі громадськості в екологічному управлінні.

2. На підставі аналізу нормативного матеріалу проведіть розмежування повноважень місцевих державних адміністрацій і місцевих рад.

ТЕМА 5. ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОГО

УПРАВЛІННЯ В ГАЛУЗІ ЕКОЛОГІЇ

Питання

Загальна характеристика функції управління в галузі екології.

2. Екологічне планування.

Екологічний моніторинг.

Державний облік у галузі природокористування.

Стандартизація та нормування в галуза екології.

Екологічне ліцензування.

Екологічна експертиза.

Екологічний аудит.

Інформування в сфері

Екологічний контроль.

Методичні рекомендації:

Під час самостійної роботи студент повинен ознайомитися з рекомендованою літературою і нормативним матеріалом.

При вивченні цієї теми необхідно звернути увагу на наступне:

Екологічні функції управління – це види діяльності суб’єктів управління в екологічній царині. Державна екологічна політика реалізується через систему функцій державного управління у царині екології.

2. Екологічне планування – це розробка екологічних планів і програм. Екологічний план – це документ, що визначає послідовність екологічних заходів. Екологічна програма – це розширений екологічний план, який окрім визначення послідовності заходів включає строки їх виконання, визначення відповідальних суб’єктів і необхідних ресурсів. Екологічне планування визначає сукупність заходів, необхідних для досягнення ідеального стану об’єкту управління.

Стратегічне екологічне планування передбачає планування екологічної політики. На виході стратегічного екологічного планування має бути документ, що визначає основні напрями екологічної політики.

Екологічне планування поділяється за суб’єктами на:

а) державне – здійснюється державними органами;

б) громадське – здійснюється окремими фізичними чи юридичними особами.

За територіальною ознакою екологічне планування поділяється на:

а) загальнодержавне – охоплює всю територію України;

б) регіональне – охоплює територію від району – до кількох областей;

в) місцеве – охоплює територію конкретного населеного пункту.

Державне екологічне планування регулюється Законами України „Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України” від 23 березня 2000 року, „Про державні цільові програми” від 18 березня 2004 року, Порядком розроблення та виконання державних цільових програм, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 року № 106, Положенням про порядок розроблення екологічних програм, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1993 року № 1091 тощо.

Загальнодержавні екологічні програми затверджуються законом. Інші державні цільові програми – Кабінетом Міністрів України. Місцеві екологічні програми – відповідними місцевими радами.

3. Здійснення екологічного моніторингу регулюється:Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року (ст. 22); Законом України „Про гідрометеорологічну діяльність” від 18 лютого 1999 року; Положенням про державну систему моніторингу довкілля, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1998 року № 391;Концепцією Державної програми проведення моніторингу навколишнього природного середовища, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 31 грудня 2004 року № 992-р тощо.

Екологічний моніторинг – це система спостережень за станом довкілля. Він є однією з функцій державного управління у царині екології. Він здійснюється для прогнозування змін стану довкілля та розробки науково-обґрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень.

Суб’єкти, що здійснюють екологічний моніторинг – Мінприроди України, МОЗ, Мінагрополітики, Дерземаґенція тощо. Система екологічного моніторингу передбачає наявність відомчих мереж стаціонарних чи пересувних пунктів спостережень за певними природними об’єктами. На таких пунктах наявні вимірювальні пристрої та обладнання для відбору проб, їх аналізу, фіксації результатів вимірювань. Засоби вимірювальної техніки, що застосовуються у ході екологічного моніторингу, повинні проходити періодичну повірку згідно з Законом України «Про метрологію та метрологічну діяльність» у редакції від 15 червня 2004 року.

4. Державний облік у галузі природокористування та охорони довкілля — це хронологічне, систематичне або комбіноване нагромадження, групування та узагальнення інформації про стан навколишнього середовища, динаміку його змін, джерела впливу на нього, використання природних ресурсів, здійснення природоохоронних заходів та іншої екологічно важливої інформації, отриманої з первинних документів, що прийняті до обліку. Однією з найбільш важливих форм обліку є державний статистичний облік. Він здійснюється Державним комітетом статистики України (Держкомстатом) за спеціально затвердженими формами державних статистичних спостережень.

Ведення державних кадастрів у галузі природокористування й охорони довкілля регулюється: Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року (ст.23), Земельним кодексом України 2001 року (статті 193 – 204), Кодексом України про надра 1994 року (статті 42 – 44), Водним кодексом України 1995 року (статті 24 – 28), Лісовим кодексом України у редакції від 8 лютого 2006 року (глава 9), Законами України „Про основи містобудування” від 16 листопада 1992 року (ст. 23); “Про рослинний світ” від 9 квітня 1999 року (ст.38), “Про тваринний світ” від 13 грудня 2001 року, (ст. 56), “Про мисливське господарство та полювання” від 22 лютого 2000 року (статті 6, 30), “Про природно-заповідний фонд України” від 16 червня 1992 року (статті 56 – 59), “Про Червону книгу України” від 7 лютого 2002 року (ст. 15), “Про курорти” від 5 жовтня 2000 року (статті 35 – 37), “Про поводження з радіоактивними відходами” від 30 червня 1995 року (ст.16), ст. 4 Рамкової конвенції ООН про зміну клімату від 9 травня 1992 року, ратифікованої Законом України від 29 жовтня 1996 року тощо.

Порядок ведення природноресурсових кадастрів визначається постановами Кабінету Міністрів України та наказами Мінприроди, інших екологічних органів. Положення про регіональні кадастри природних ресурсів затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2001 року № 1781.

Природноресурсовий кадастр – це систематизований звід відомостей про об’єкти довкілля (про кількісні та якісні характеристики, обсяг, оцінку, характер та правовий режим природних ресурсів, розподіл їх між власниками та природо-користувачами у т.ч. орендарями, розподіл за категоріями цільового призначення та видами природних ресурсів, народногосподарською та ін. цінностями тощо), який ведеться для потреб екологічного управління.

Види державних екологічних кадастрів: лісовий, земельний, водний, родовищ і проявів корисних копалин, територій та об’єктів природно-заповідного фонду, кадастр рослинного світу, кадастр тваринного світу, кадастр природних територій курортів, кадастр природних лікувальних ресурсів, кадастр антропогенних викидів та абсорбції парникових газів, кадастр сховищ радіоактивних відходів, містобудівний кадастр населених пунктів.

5. Здійснення екологічної стандартизації регулюється:

Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року (ст. 31, 32); Декретом Кабінету Міністрів України „Про стандартизацію і сертифікацію” від 10 травня 1993 року; Законом України “Про стандартизацію” від 17 травня 2001 року; Законом України “Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності” від 1 грудня 2005 року;

Екологічна стандартизація– це врегульована в законодавчому порядку діяльність уповноважених на те органів щодо прийняття екологічних стандартів.

Екологічні стандарти – це нормативно-технічні документи, які визначають поняття і терміни, режим використання і охорони природних ресурсів, методи контролю за станом довкілля, вимоги щодо запобігання шкідливого впливу забруднення довкілля на здоров’я людей, інші питання, пов’язані з охороною довкілля і використання природних ресурсів. Екологічні стандарти не є нормативно-правовими актами і застосовуються на добровільних засадах.Державним органом, уповноваженим приймати екологічні стандарти, є Державний комітет з питань технічного регулювання та споживчої політики України.

Законодавство передбачає таку систему екологічних стандартів:

1) державні стандарти України (ДСТУ) та державні класифікатори (ДК) , державні будівельні норми (ДБН), міждержавні стандарти (ІСО, ГОСТ, ІЕК, ЕН тощо) – застосовуються на підставі міжнародних угод України (наприклад: ДСТУ IСO 14020-2003 Екологічні маркування та декларації. Загальні принципи; ДСТУ IСO 14031:2004 Екологічне керування. Настанови щодо оцінювання екологічної характеристики; ДСТУ 4808:2007 Джерела централізованого питного водопостачання. Гігієнічні та екологічні вимоги щодо якості води і правила вибирання; ДК 005-96 Класифікатор відходів);

2) кодекси усталеної практики – нормативно-технічні документи, що містять практичні правила чи процедури проектування, виготовлення, монтажу, технічного обслуговування, експлуатації обладнання, конструкції чи виробів – можуть бути як стандартом, так і його частиною чи окремим документом;

3) галузеві стандарти України (ГСТУ) – нормативно-технічні документи, які затверджуються міністерствами і відомствами (у тому числі й Мінприроди) і реєструються в Держспоживстандарті України (наприклад, ГСТУ 41-00032626-00-007-97 Охорона довкілля. Спорудження розвідувальних і експлуатаційних свердловин на нафту та газ на суші. Правила проведення);

4) стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок;

5) технічні умови (ТУ) – нормативно-технічні документи, що встановлюють технічні вимоги, яким повинні відповідати продукція, перебіги та послуги – можуть бути стандартом, його частиною, або окремим документом; можуть розроблятися самими підприємствами – виробниками відповідної продукції;

6) стандарти підприємств (СТП) – нормативно-технічні документи підприємств.

Система екологічного нормування передбачена:ст. 33 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року.

Екологічне нормування – це обмеження негативного впливу на довкілля через встановлення обов’язкових нормативів такого впливу. Це означає, що екологічні нормативи можуть міститися тільки у нормативно-правових актах, або правових актах управління чи договорах, що носять обов’язковий характер.

Екологічний норматив – це граничний кількісний показник негативного впливу на довкілля. Система екологічного нормування являє собою сукупність екологічних нормативів, що містяться в екологічному законодавстві України, а також визначення порядку їх встановлення, зміни та скасування. Вона охоплює такі види екологічних нормативів:

а) нормативи безпечності довкілля: гранично допустимі концентрації шкідливих речовин у природних об’єктах (ГДК), гранично допустимі рівні негативного впливу на довкілля (ГДР), нормативи екологічного ризику;

б) нормативи якості довкілля: ГДКякості, показники якості (фізичні, біологічні, хімічні, радіаційні тощо);

в) нормативи забруднень довкілля небезпечними речовинами, фізичними та біологічними чинниками: гранично допустимі викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря (ГДВ), гранично допустимі скиди шкідливих речовин у водні об’єкти (ГДС), ГДРджерела, ліміти на розміщення відходів тощо;

г) нормативи використання природних ресурсів: ліміти, квоти, нормативи рекреаційної навантаженості тощо;

ґ) інші екологічні нормативи (природного провітрювання, освітленості тощо).

Екологічні нормативи розробляють та вводять у дію органи Мінприроди, МОЗ, та інші уповноважені на те державні органи. Екологічні нормативи можуть розроблятися для кожного окремого джерела забруднення самими підприємствами – забруднювачами і затверджуватися органами Мінприроди (наприклад, ГДВ, ГДС).

Лімітування регулюється: Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” (ст. 33); Положенням про порядок встановлення лімітів використання природних ресурсів загальнодержавного значення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459 та іншими нормативними актами.

Лімітування та квотування – це нормування спеціального використання природних ресурсів, яке виражається у встановленні максимальної кількості природних ресурсів, які можуть бути використані суб’єктом за певний період часу (зазвичай – рік).

Квотування – є різновидом лімітування. Поняття „квотування” використовується, здебільшого, у двох значеннях:

а) квоти на видобуток корисних копалин – це те саме, що ліміти, але застосовуються для нормування видобутку корисних копалин згідно зі ст. 52 Кодексу України про надра від 27 липня 1994 року та відповідно до Положення про порядок установлення квот на видобуток окремих видів корисних копалин, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1994 року № 862;

б) квоти спеціального використання рибних запасів та інших об'єктів водного промислу загальнодержавного значення – розподіл загальнодержавних лімітів спеціального використання водних живих ресурсів для кожного окремого користувача. Ліміти співвідносяться із квотами таким чином: ліміти спеціального використання водних живих ресурсів встановлюються Мінприроди щороку для кожного виду таких ресурсів окремо і є єдиними для всієї України; на підставі встановлених Мінприроди лімітів Держагенція рибгоспу щороку виділяє для кожного окремого рибогосподарського підприємства квоти на спеціальне використання водних живих ресурсів: сума всіх виділених квот не повинна перевищувати встановленого Мінприроди ліміту. Квоти лову риби визначаються у дозволах, що видаються органами Держагенція рибгоспу згідно зі ст. 3 Закону України „Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них” від 6 лютого 2003 року.

6. Ліцензія – це особливий вид дозволу, який передбачає не просто надання права на здійснення певного виду діяльності, але й накладає на особу ліцензіата обов’язок дотримуватися протягом здійснення цієї діяльності визначених ліцензійних умов. Тобто, окрім дозвільної функції ліцензія може виконувати функцію локального нормування. Ліцензійна система передбачає контроль за дотриманням ліцензіатом ліцензійних умов.

Під екологічною ліцензією нами розуміється узагальнена назва групи дозвільних документів державного зразка, якими засвідчується право суб'єкта господарювання (ліцензіата) на провадження зазначеного в ній виду господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів чи потенційним шкідливим впливом на довкілля, протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Законодавство не встановлює чіткого переліку ліцензій власне екологічного характеру. Водночас ліцензовані види діяльності в цій сфері можна виокремити з-поміж інших видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, перелік яких наведено у ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

7.Здійснення екологічної експертизи регулюється:Законом України “Про екологічну експертизу” від 9 лютого 1995 р.;Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року (розділ VI) та іншими нормативними актами.

Екологічна експертиза – це дослідження проектів здійснення екологічно небезпечної діяльності, екологічно небезпечних об’єктів або екологічних ситуацій, що склалися у певних місцевостях, спрямоване на підготовку висновків про їх прийнятність чи неприйнятність з точки зору екологічного законодавства.

Відповідно до Закону здійснюються державна, громадська й інші екологічні експертизи. Державна екологічна експертиза здійснюється органами Мінприроди та іншими державними органами: її висновки є обов’язковими до виконання. Висновки громадської та інших екологічних експертиз носять рекомендаційний характер. Громадська екологічна експертиза здійснюється з ініціативи громадських екологічних організацій чи інших громадських формувань. Інші екологічні експертизи здійснюються з ініціативи інших зацікавлених суб’єктів.

Суб’єкти, що здійснюють екологічну експертизу:

- Міністерство екології та природних ресурсів, його органи на місцях, створювані ним спеціальні установи, організації та еколого-експертні підрозділи чи комісії;

- інші державні органи, місцеві ради і органи виконавчої влади на місцях відповідно до законодавства;

- громадські організації екологічного спрямування чи створювані ними спеціальні формування;

- інші установи, організації та підприємства, в т. ч. іноземні юридичні та фізичні особи, які залучаються до проведення екологічної експертизи.

- окремі громадяни в порядку, передбаченому законом.

Об’єктами екологічної експертизи згідно зі ст. 27 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року і ст. 7 Закону України “Про екологічну експертизу” від 9 лютого 1995 року є: проекти законодавчих та інших нормативно-правових актів, передпроектні та проектні матеріали, документація з упровадження нової техніки, технологій, матеріалів, речовин, продукції, реалізація яких може привести до порушення екологічних нормативів, негативного впливу на стан довкілля, створення загрози здоров’ю людей; екологічні ситуації, що склалися у певній місцевості – можуть бути об’єктами державної екологічної експертизи тільки за рішенням уряду чи місцевих рад;діючі екологічно небезпечні об’єкти і комплекси, у тому числі військові – можуть бути об’єктами державної екологічної експертизи виключно за рішенням уряду чи місцевих рад.

Відповідно до ч. 3 ст. 13 Закону України „Про екологічну експертизу” від 9 лютого 1995 року, здійснення державної екологічної експертизи є обов’язковим для видів діяльності та об’єктів, що входять до Переліку видів діяльності та об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 року № 554.

Державна екологічна експертиза обов’язково проводиться також у разі прийняття відповідного рішення урядом чи місцевими радами щодо екологічних ситуацій, що склалися у певних місцевостях чи окремих екологічно небезпечних об’єктів.

8. Екологічний аудит– це документально оформлений системний незалежний перебіг перевірки та оцінювання об’єкта екологічного аудиту, що включає збирання і об’єктивне оцінювання доказів та відомостей для встановлення відповідності визначених видів діяльності, заходів, умов, систем управління довкіллям та інформації з тих питань вимогам законодавства України про охорону довкілля та іншим критеріям екологічного аудиту.

Здійснення екологічного аудиту регулюється: Законом України „Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року; Законом України “Про екологічний аудит” від 24 червня 2004 року.

Об’єктами екологічного аудиту є окремі підприємства, інші об’єкти, системи екологічного менеджменту, види діяльності тощо. Екологічний аудит не може здійснюватися державними органами. Згідно з Законом, здійснювати екологічний аудит мають право тільки екологічні аудитори – особи, що отримали сертифікат від Мінприроди. Тому екологічний аудит не є функцією державного управління – це функція екологічного менеджменту.

На відміну від громадської екологічної експертизи, екологічний аудит не націлений на підготовку висновку щодо можливості чи неможливості здійснення певного виду екологічно небезпечної діяльності – він має інші завдання: проведення незалежної (недержавної) перевірки дотримання вимог екологічного законодавства і розробка рекомендацій для усунення виявлених порушень.

9.Відповідно до ст. 25 Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища”, екологічна інформація – це документовані або публічно оголошені відомості про:стан довкілля чи його об’єктів – землі, вод, надр, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та рівні їх забруднення;біологічне різноманіття і його компоненти, включаючи генетично видозмінені організми та їх взаємодію із об’єктами довкілля;джерела, чинники, матеріали, речовини, продукцію, енергію, фізичні чинники (шум, вібрацію, електромагнітне випромінювання, радіацію), які впливають або можуть вплинути на стан довкілля та здоров’я людей;загрозу виникнення і причини надзвичайних екологічних ситуацій, результати ліквідації цих явищ, рекомендації щодо заходів, спрямованих на зменшення їх негативного впливу на природні об’єкти та здоров’я людей;екологічні прогнози, плани і програми, заходи, в тому числі адміністративні, державну екологічну політику, екологічне законодавство;витрати, пов’язані із здійсненням природоохоронних заходів за рахунок фондів охорони довкілля, інших джерел фінансування, економічний аналіз, проведений у процесі прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля.

Екологічне інформування – це діяльність уповноважених на це державних органів управління, що спрямована на забезпечення доступу до екологічної інформації. Відповідно до ст. 25 Закону „Про охорону навколишнього природного середовища”, екологічне інформаційне забезпечення здійснюється органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень.

10. Екологічний контроль становить одну з основних функцій управління охороною навколишнього природного середовища і забезпечення раціонального природокористування. Під екологічним контролем розуміється діяльність уповноважених суб'єктів, які здійснюють перевірку додержання і виконання чинного екологічного законодавства.

Завдання екологічного контролю сформульовані у ст. 34 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Вони полягають у забезпеченні додержання вимог чинного екологічного законодавства всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, незалежно від форм власності і підпорядкування, а також громадянами. Контролю підлягають використання і охорона земель, надр, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, морського середовища та природних ресурсів територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони республіки, природних територій та об'єктів, що підлягають особливій охороні, стан довкілля.

Особливе місце в системі державного екологічного контролю посідають органи прокуратури. Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори здійснюють контрольну функцію в порядку прокурорського нагляду за додержанням законності у сфері охорони довкілля, форми і методи якого передбачені Законом України «Про прокуратуру» (1991). Відповідно до цього Закону органи прокуратури проводять перевірки виконання екологічного законодавства, вносять протести і подання на виявлені правопорушення, звертаються з позовами до судів про відшкодування шкоди, заподіяної в результаті порушення екологічного законодавства, та про припинення екологічно небезпечної діяльності. У системі органів прокуратури діють також спеціальні природоохоронні прокуратури на правах міжрайонних з підпорядкуванням прокурорам областей. Ці органи здійснюють нагляд за дотриманням і правильним застосуванням екологічного законодавства підприємствами, установами, організаціями незалежно від їх підвідомчості.

Завдання для самостійної роботи:

1. Порядок оформлення запиту на екологічну інформацію.

2. Поняття екологічної інформатизації.

3. Правове регулювання ведення Червоної та Зеленої книг.

4. Порядок проведення громадського екологічного контролю.

5. Правове становище громадських екологічних інспекторів.

6. Дозвільна система у сфері екології.

7. Правове регулювання екологічного планування, програмування та прогнозування.

8. Правове регулювання розвитку екологічних спорів. У яких випадках екологічне страхування є обов’язковим?

 






ТОП 5 статей:
Экономическая сущность инвестиций - Экономическая сущность инвестиций – долгосрочные вложения экономических ресурсов сроком более 1 года для получения прибыли путем...
Тема: Федеральный закон от 26.07.2006 N 135-ФЗ - На основании изучения ФЗ № 135, дайте максимально короткое определение следующих понятий с указанием статей и пунктов закона...
Сущность, функции и виды управления в телекоммуникациях - Цели достигаются с помощью различных принципов, функций и методов социально-экономического менеджмента...
Схема построения базисных индексов - Индекс (лат. INDEX – указатель, показатель) - относительная величина, показывающая, во сколько раз уровень изучаемого явления...
Тема 11. Международное космическое право - Правовой режим космического пространства и небесных тел. Принципы деятельности государств по исследованию...



©2015- 2017 pdnr.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.