Пиши Дома Нужные Работы

Обратная связь

ТЕМА 11. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ

Питання

Правова природа екологічної безпеки та її ознаки.

Правове забезпечення екологічної безпеки при поводженні з небезпечними хімічними речовинами.

Правове забезпечення радіоекологічної безпеки.

Правові засади забезпечення біологічної та генетичної безпеки.

Забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення.

Правовий режим відходів.

 

Методичні рекомендації:

Під час самостійної роботи студент повинен ознайомитися з рекомендованою літературою і нормативним матеріалом.

У ст. 50 Конституції України проголошено право кожного на безпечне для життя та здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Цьому праву кореспондує закріплений у ст. 16 Конституції обов’язок держави щодо забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, а також подолання наслідків Чорнобильської катастрофи.

На підставі Закону України „Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 року, екологічну безпеку можна визначити якстан захищеності природних об’єктів і комплексів, життя й здоров’я людини, її майна та господарської діяльності від екологічних загроз.

Структура екологічної безпеки охоплює: а) об’єкти екологічної безпеки; б) екологічні загрози; в) систему захисту об’єктів екологічної безпеки від екологічних загроз. Об’єкти екологічної безпеки є тими цінностями, що підлягають охороні екологічним правом України. Такими цінностями є не тільки здоров’я людини, але й природні об’єкти та комплекси, майно та господарська діяльність людини. Система захисту об’єктів екологічної безпеки від екологічних загроз являє собою державно-правовий механізм убезпечення об’єктів екологічної безпеки від екологічних загроз. Екологічні загрози – це будь-які наявні чи потенційні негативні впливи довкілля на об’єкти екологічної безпеки, а також екологічно небезпечної діяльності людини на довкілля.



Екологічну безпеку можна поділяти на види за різними підставами:

І. За видами екологічних загроз:

- ядерна безпека – захищеність від ядерної та радіаційної загрози;

- хімічна безпека – захищеність від хімічних загроз;

- біологічна безпека – захищеність від біологічних загроз;

- фізична – захищеність від небезпечних фізичних чинників тощо.

ІІ. За територіальною ознакою:

- глобальна – екологічна безпека всього людства;

- національна – екологічна безпека окремої нації;

- регіональна – екологічна безпека відповідної області чи району;

- місцева – екологічна безпека у межах окремого населеного пункту.

Відповідно до ст. 1 Закону України „Про об’єкти підвищеної небезпеки” від 18 січня 2001 року небезпечна речовина – це хімічна, токсична, вибухова, окислювальна, горюча речовина, біологічні агенти та речовини біологічного походження (біохімічні, мікробіологічні, біотехнологічні препарати, патогенні для людей і тварин мікроорганізми тощо), які становлять небезпеку для життя і здоров’я людей та довкілля, сукупність властивостей речовин і/або особливостей їх стану, внаслідок яких за певних обставин може створитися загроза життю і здоров’ю людей, довкіллю, матеріальним та культурним цінностям. Законодавство України поділяє небезпечні речовини на види за різними критеріями:

І. за ступенем небезпеки: екологічний стандарт ГОСТ 12.1.007-76 „Система стандартів безпеки праці. Шкідливі речовини. Класифікація і загальні вимоги безпеки” поділяє небезпечні речовини на 4 класи (І – найнебезпечніший);

ІІ. За номерами державної реєстрації як небезпечних чинників згідно з Положенням про гігієнічну регламентацію та державну реєстрацію небезпечних чинників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 1995 року № 420;

- ІІІ. За класами згідно з Українським класифікатором товарів зовнішньоекономічної діяльності (УКТ ЗЕД), затвердженим Законом України „Про Митний тариф України” від 5 квітня 2001 року.

Правовий режим пестицидів і агрохімікатів визначається Законом України „Про пестициди і агрохімікати” від 2 березня 1995 року та іншими законодавчими актами.

Згідно зі ст. 1 зазначеного Закону, пестициди – це отруйні речовини, їх сполуки або суміші речовин хімічного чи біологічного походження, призначені для знищення, регуляції та припинення розвитку шкідливих організмів, внаслідок діяльності яких вражаються рослини, тварини, люди і завдається шкода матеріальним цінностям, а також гризунів, бур’янів, деревної, чагарникової рослинності, засмічуючих видів риб. Агрохімікати ж визначаються Законом як органічні, мінеральні і бактеріальні добрива, хімічні меліоранти, регулятори росту рослин та інші речовини, що застосовуються для підвищення родючості ґрунтів, урожайності сільськогосподарських культур і поліпшення якості рослинницької продукції. Простіше кажучи, пестициди – всі ті хімікати, що використовуються для знищення шкідників, а агрохімікати – добрива, що використовуються для хімічної меліорації ґрунтів.

Відповідно до ст. 4 Закону „Про пестициди і агрохімікати”, пестициди й агрохімікати повинні мати високу біологічну ефективність і відповідати вимогам екологічної безпеки. Закон забороняє ввозити на митну територію України, виробляти, реалізовувати, застосовувати та рекламувати пестициди та агрохімікати до їх державної реєстрації. Державна реєстрація пестицидів та агрохімікатів проводиться Мінприроди згідно з Порядком проведення державних випробувань, державної реєстрації та перереєстрації, видання переліків пестицидів і агрохімікатів, дозволених до використання в Україні, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1996 року № 295. Пестициди та агрохімікати реєструються терміном до 5 років. Після державної реєстрації засоби захисту рослин вносяться до переліків, які видаються Мінприроди один раз на 5 років з щорічними змінами і доповненнями. Перелік пестицидів і агрохімікатів, дозволених до використання в Україні затверджений наказом Мінекоресурсів від 29 грудня 2000 року. Засоби захисту рослин, що не включені до зазначеного переліку, застосуванню не підлягають.

Всі засоби захисту рослин підлягають спеціальному пакуванню і маркуванню, а також екологічній сертифікації у вітчизняній системі УкрСЕПРО відповідно до Закону України “Про підтвердження відповідності” від 17 травня 2001 року. Зразок етикетки на пестициди та агрохімікати затверджений наказом Мінприроди України від 20 квітня 2007 року № 201. Всі препарати повинні супроводжуватися інструкцією з їх застосування.

Правовий режим ядерних установок визначається Законами України „Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” від 8 лютого 1995 року, „Про фізичний захист ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання” від 19 жовтня 2000 року, „Про впорядкування питань, пов’язаних із забезпеченням ядерної безпеки” від 24 червня 2004 року, „Про порядок прийняття рішень про розміщення, проектування, будівництво ядерних установок і об’єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, які мають загальнодержавне значення” від 8 вересня 2005 року тощо.

Відповідно до ст. 1 Закону України „Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”, ядерні установки – це об'єкти виробництва ядерного палива, ядерні реактори, які включають критичні та підкритичні збірки; дослідницькі реактори; атомні електростанції; підприємства і установки збагачення та переробки палива, а також сховища відпрацьованого палива.

Згідно зі ст. 9 зазначеного Закону, ядерні установки та джерела іонізуючого випромінювання можуть перебувати у різних формах власності, але ядерні матеріали є виключно загальнодержавною власністю. Це означає, що держава постійно несе на собі ризик відповідальності за шкоду, заподіяну ядерною аварією, незалежно від її вини.

Загальні положення забезпечення безпеки атомних станцій затверджені наказом Державної адміністрації ядерного регулювання України від 9 грудня 1999 року № 63.

Прийняття рішень про будівництво ядерних установок здійснюється згідно з Законом „Про порядок прийняття рішень про розміщення, проектування, будівництво ядерних установок і об’єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, які мають загальнодержавне значення”.

У місцях розташування ядерних установок відповідно до ст. 45 Закону „Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” може впроваджуватися особливий режим території, який включає в себе санітарно-захисну зону і зону спостереження. Розміри і межі зазначених зон визначаються у проекті будівництва ядерної установки, узгоджуються Держатомрегулювання і затверджуються місцевими радами.

Відповідно до ст. 33 Закону „Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” оператор ядерної установки зобов’язаний періодично здійснювати переоцінку безпеки ядерної установки або сховища для захоронення радіоактивних відходів і подавати звіти за її результатами до Держатомрегулювання. Для кожної ядерної установки ведеться паспорт згідно з НП-306.5.02/3.056-2002 „Норми та правила з ядерної та радіаційної безпеки. Вимоги до форми та змісту типового паспорту на реакторну установку”, затверджені наказом Держатомрегулювання від 13 червня 2002 року № 73. Облік ядерних матеріалів на установці регулюється Положенням про державну систему обліку та контролю ядерних матеріалів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1996 року № 1525.

Зняття з експлуатації ядерних установок регулюється Законом України „Про впорядкування питань, пов’язаних із забезпеченням ядерної безпеки”.

Захист населення від впливу іонізуючого випромінювання регулюється Законом України „Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання” від 14 січня 1998 року та іншими законодавчими актами.

Відповідно до ст. 3 зазначеного Закону, кожна людина, яка проживає або тимчасово перебуває на території України, має право на захист від впливу іонізуючого випромінювання. Громадяни України та їх об’єднання мають право на отримання інформації щодо рівнів опромінення людини та заходів захисту від впливу іонізуючого випромінювання в місцях їх проживання чи роботи від відповідних органів виконавчої влади.

Законодавство про біологічну безпеку складається з: Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року (ст. 53), Основ законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 року, Законів України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 року, „Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині” від 16 липня 1999 року, „Про захист населення від інфекційних хвороб” від 6 квітня 2000 року, „Про ветеринарну медицину” у редакції від 16 листопада 2006 року, „Про тваринний світ” від 13 грудня 2001 року, „Про заборону репродуктивного клонування людини” від 14 грудня 2004 року, „Про безпечність та якість харчових продуктів” у редакції від 6 вересня 2005 року, „Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів” від 31 травня 2007 року тощо.

Біологічна безпека – це стан захищеності людини і довкілля від біологічних загроз: забруднення довкілля мікроорганізмами і негативного впливу, який може бути заподіяний людині і довкіллю живими організмами.

Поряд з поняттям біологічної безпеки, ст. 1 Закону „Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів” визначає поняття генетичної безпеки. Генетична безпека – це стан середовища життєдіяльності людини, при якому відсутній будь-який неприродній вплив на людський геном, відсутній будь-який неприродній вплив на геном об'єктів біосфери, а також відсутній неконтрольований вплив на геном сільськогосподарських рослин і тварин, промислових мікроорганізмів, який призводить до появи у них негативних та/або небажаних властивостей.

До проблематики забезпечення біологічної безпеки належить: клонування людини і тварин, біотехнології (генна інженерія, зокрема, генетично змінені організми, харчові добавки, медицина, використання мікроорганізмів тощо), біологічна зброя, інтродукція тварин і рослин, біологічне забруднення довкілля.

Україна є учасницею Конвенції про заборону розробки, виробництва та нагромадження запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про їх знищення від 10 квітня 1972 року. Запобігання створенню біологічної зброї передбачає здійснення державного контролю відповідно до Закону України „Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання” від 20 лютого 2003 року.

Загальні вимоги забезпечення біологічної безпеки визначаються ст. 53 Закону „Про охорону навколишнього природного середовища”: юридичні особи зобов’язані забезпечувати екологічно безпечне виробництво, зберігання, транспортування, використання, знищення, знешкодження і захоронення мікроорганізмів, інших біологічно активних речовин та предметів біотехнології, а також інтродукцію, акліматизацію й реакліматизацію тварин і рослин, розробляти і здійснювати заходи щодо запобігання та ліквідації наслідків шкідливого впливу біологічних чинників на довкілля та здоров’я людини. Створення та виробництво нових штамів мікроорганізмів та біологічно активних речовин здійснюється тільки на підставі дозволів МОЗ та Мінприроди за умови проведення ОВНС та комплексних досліджень їх впливу на довкілля та здоров’я людей. При створенні цих організмів і речовин повинні розроблятися нормативи ГДК, методи визначення цих організмів і речовин у довкіллі та продуктах харчування.

Правове забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення здійснюється санітарним законодавством України, яке базується на Конституції України і складається з Основ законодавства України про охорону здоров'я, законів України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”, „Про захист населення від інфекційних хвороб”, „Про боротьбу із захворюванням на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення”, інших нормативно-правових актів та санітарних норм.

Базовим у регулюванні суспільних відносин, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя, є Закон «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», який визначає відповідні права і обов'язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні.

Згідно зі ст. 1 Закону санітарне та епідемічне благополуччя населення — це стан здоров'я населення та середовища життєдіяльності людини, при якому показники захворюваності перебувають на усталеному рівні для даної території, умови проживання сприятливі для населення, а параметри факторів середовища життєдіяльності знаходяться в межах, визначених санітарними нормами.

Відповідно до ст. 1 Закону України „Про відходи” від 5 березня 1998 року, відходи – будь-які речовини, матеріали і предмети, що утворюються у процесі людської діяльності і не мають подальшого використання за місцем утворення чи виявлення та яких їх власник повинен позбутися шляхом утилізації чи видалення.

Таким чином, поняття відходів охоплює такі складові:

а) це будь-які речовини у твердому, рідкому чи газоподібному стані;

б) вони утворюються у процесі людської діяльності – продукти життєдіяльності тварин (наприклад: гній тваринницьких ферм) не можуть бути відходами, тому що утворюються у ході життєдіяльності тварин, а не у процесі діяльності людини, а тому, згідно з листом Мінприроди „Щодо збору за забруднення навколишнього природного середовища” від 14 квітня 2005 року № 2862/22/2-5, правовий режим відходів на них не поширюється: тваринницькі ферми не зобов’язані дотримуватися законодавства про відходи щодо тваринного гною і тваринних решток;

в) вони не мають подальшого використання за місцем їх утворення чи виявлення – це є суб’єктивний критерій визначення поняття відходів: власник відходів може сказати: „Я збираюся використовувати ці речовини у виробничих перебігах” – і з цього моменту він не буде зобов’язаний дотримуватися законодавства про відходи щодо цих речовин; відходами є тільки покинуті речовини, непотрібні речовини, використання яких їх власником не передбачається, тому, згідно з вищезазначеним листом Мінприроди, правовий режим відходів не поширюється також і на вторинну сировину;

г) їх власник має обов’язок згідно з законом чи договором позбутися їх шляхом утилізації чи видалення: утилізацією, згідно зі ст. 1 Закону „Про відходи”, є використання відходів як вторинних матеріальних чи енергетичних ресурсів (тобто власникові ці речовини є непотрібні – і він її позбувається шляхом передачі іншому підприємству, що використовує їх як вторинну сировину); видалення визначається як здійснення операцій з відходами, що не призводять до їх утилізації.

Відповідно до ст. 1 Закону України „Про відходи” від 5 березня 1998 року, небезпечні відходи – це відходи, що мають такі фізичні, хімічні, біологічні чи інші небезпечні властивості, які створюють або можуть створити значну небезпеку для довкілля і здоров’я людини та які потребують спеціальних методів і засобів поводження з ними.

Для розв’язання проблеми поводження з небезпечними відходами прийнято Загальнодержавну програму поводження з токсичними відходами, затверджену Законом України від 14 вересня 2000 року.

Відповідно до ст. 34 Закону „Про відходи”, усі небезпечні відходи за ступенем їх небезпеки поділяються на 4 класи (І – найнебезпечніший). Класи небезпечності відходів визначаються згідно з ДСанПіН 2.2.7.029-99 „Гігієнічні вимоги щодо поводження з промисловими відходами та визначення їх класу небезпеки для здоров’я населення”, затвердженими постановою Головного державного санітарного лікаря України від 1 липня 1999 року № 29.

На небезпечні відходи поширюються одночасно правовий режим відходів і правовий режим небезпечних речовин, зокрема, Закон України „Про об’єкти підвищеної небезпеки” від 18 січня 2001 року.

Поводження з небезпечними відходами ліцензується Мінприроди відповідно до Закону України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 1 червня 2000 року. Ліцензійні умови провадження діяльності із здійснення операцій у царині поводження з небезпечними відходами затверджені наказом Держпідприємництва та Мінекоресурсів від 12 лютого 2001 року № 27/44.

Завдання для самостійної роботи:

1. Правовий режим об’єктів підвищеної небезпеки.

2. Правовий режим потенційно небезпечних об’єктів.

3. Правове регулювання захисту від шкідливих фізичних чинників.






ТОП 5 статей:
Экономическая сущность инвестиций - Экономическая сущность инвестиций – долгосрочные вложения экономических ресурсов сроком более 1 года для получения прибыли путем...
Тема: Федеральный закон от 26.07.2006 N 135-ФЗ - На основании изучения ФЗ № 135, дайте максимально короткое определение следующих понятий с указанием статей и пунктов закона...
Сущность, функции и виды управления в телекоммуникациях - Цели достигаются с помощью различных принципов, функций и методов социально-экономического менеджмента...
Схема построения базисных индексов - Индекс (лат. INDEX – указатель, показатель) - относительная величина, показывающая, во сколько раз уровень изучаемого явления...
Тема 11. Международное космическое право - Правовой режим космического пространства и небесных тел. Принципы деятельности государств по исследованию...



©2015- 2017 pdnr.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.