Джерела римського приватного права Загальна частина
ТЕМА 1.1.
Поняття, предмет та система римського приватного права
План.
1. Поняття римського права.
2. Система римського права.
3. Предмет римського права.
1.
Сучасне цивільне право виникало і розвивалося протягом тривалого часу. Свою історію воно почало ще з часів Стародавнього Риму. Тому і правова система України називається романо-германською.
У римлян право було досить розвинене для тодішнього часу і містило дуже багато положень, які можуть застосовуватись і зараз. Більшість цих положень використовуються в сучасному Цивільному праві. Звичайно, вони дещо трансформувались, але Римське право визнається найголовнішим витоком Цивільного права майже всіх країн Європи в тому числі і України.
2.
Цивільне право у стародавньому Римі складалося з трьох систем:
ius civile - цивільне право,
ius gentium- право народів,
ius praetorium - преторське право.
Цивільне право існувало лише на території міста-держави Рим, і тому мало замкнутий характер.
Цивільне право не могло регулювати майнові відносини між мешканцями Риму та мешканцями інших територій і тому воно постійно розвивалося. В період III - І ст. до нашої ери Рим почав вести загарбницькі війни проти інших народів. Невелике місто поступово перетворилося в величезну державу. Виникла необхідність регулювати відносини в межах завойованих місцевостей. Згодом римське право визнало цивільні права і жителів навколишніх місць Рима які називалися перегринами. Вводиться нова посада претор для перегринів.
Так виникла нова гілка права – право народів (ius gentium). Це право було більш пристосоване до умов тогочасного суспільства.
Ці два права існували поруч взаємно збагачуючись і доповнюючи одне одного. Але все одно вони не встигали за бурхливим розвитком цивільних правовідносин і тому досить активно поширювалася діяльність преторів. Згодом така діяльність вносилася в спеціальні збірники та називалася преторським правом (ius praetorium).
Особливістю преторського право було те, що воно регулювало відносини як між римськими громадянами, так і між перегринами, але застосовувалося у разі нездатності цивільного права чи права народів урегулювати певні суспільні відносини.
Преторське право було більш досконалим ніж право народів та цивільне право. Всі три системи складали єдине ціле і називалися цивільним правом. Згодом грані між цими системами зітерлися і створилася нова система римське приватне право.
Система римського права. Крім римського приватного права (ius privatum) існувало також публічне право (ius publicum), яке захищало інтереси держави. Воно було не досить розвинене.
Система римського права складалася з публічного права, до якого входили державне право, адміністративне право, кримінальне право та приватного права, до якого входили цивільне право, право народів, преторське право.
3.
Предметом римського правабули правовідносини що складалися між римлянами та мешканцями інших територій, що входили до складу римської держави. Це право, яке відстоювало інтереси рабовласника та інших вільних людей. Але треба відзначити, що в Римі була досить розповсюджена класова приналежність і тому, звичайно, положення вільних людей не було однаковим.
Найбільш безправними були раби. Раби називалися річчю, що говорить. Раби не мали абсолютно ніяких прав з огляду на те, що не вважались за людей. Раб не міг мати сім'ю, у нього не було власності. Раби, що були відпущені на волю мали певний обсяг прав, але ці права були суттєво обмежені.
Характерною для римського права була нерівність між членами родини де батько був володарем і хазяїном, а всі інші зобов'язані були йому підкорятися.
Римське право у своєму розвиткові пройшло чотири періоди:
1. Архаїчний період (753 – 367 рр. до н.е.);
2. Період республіки (367 – 17 рр. до н.е.);
3. Принципат (17 р. до н.е. – 235 р. н.е.);
4. Абсолютна монархія (235р. – 565 р.).
Римське право для своїх часів було досить розвиненим і проіснувало майже до кінця VI століття.
В період монархії був проголошений принцип: все що хочеться імператору це Закон, а воля імператора є волею богів.
Закони в Римі також вважалися волею богів. І тому населення їх особливо поважало, таке ставлення до законів обумовлювало їх міцність, незмінність і звичайно, консерватизм. Застарілі норми не відмінялися, а просто переставали застосовуватися, хоча і продовжували діяти. І тому в такому великому масиві нормативних актів було досить важко розібратися.
Рятували ситуацію лише претори, які діяли в період республіки, і акти яких вважалися більш прогресивними. Вони, щорічно при вступі на посаду, в своїх едиктах проголошували правила судочинства і постійно слідкували за всіма змінами в суспільстві у зв'язку з його розвитком.
Велику роль у зміцненні римського праві мала діяльність юристів, яка особливо поширилася за часів принципату. Принцепси надавали право юристам від свого імені тлумачити норми права. В особливо важких випадків також зверталися до юристів і їх відповіді були обов'язковими для застосування судами.
За часів Римської імперії поступово зникли відмінності між вільними і залишилося лише два класи вільні і раби. Саме з цим періодом науковці пов’язують найбільш ефективний розвиток Римського права.
Завдання для перевірки знань.
1. Які відмінності між трьома системами: ius civile, ius gentium та ius praetorium?
2. Хто такий претор для перегринів?
3. Які відмінності між ius privatum та ius publicum ?
4. Що є предметом римського права?
5. Які Ви знаєте періоди розвитку римської держави?
ТЕМА 1.2.
Джерела римського приватного права
План.
1. Поняття та види джерел права.
2.Звичаєве право та закон.
3.Діяльність юристів.
4. Кодифікація Юстініана.
1.
Протягом існування Римської держави джерелами правоутворення були:
а) звичаї (в архаїчний період);
б) закон (в республіканський період – постанови народних зборів; період принципату – постанови сенату, що виражали волю принцепсів; в епоху абсолютної монархії імператорські конституції).
На початку розвитку римського суспільства основним джерелом права визнавалися закони XII таблиць. Так стародавній римський історик Тіт Лівій називав закони XII таблиць "fons omnis publici privatique iuris" джерелом всього публічного та приватного права;
в) едикти магістратів;
г) діяльність юристів (юриспруденція).
До джерел пізнання можна віднести юридичні пам’ятки, наприклад, кодифікація імператора Юстиніана; твори римських юристів; твори римських істориків, римських ораторів, письменників, сатириків, філософів тощо. Важливим джерелом пізнання є написи на бронзі, камені, дереві, стінах будинків тощо (наприклад, Гераклейська таблиця – бронзова таблиця, яка містила закон про муніципальний устрій). В другій половині XIX ст. ці написи почали публікувати в спеціальному виданні Corpus inscriptionum latinarum (Звід латинських написів). Вивченням написів займається наука епіграфіка. Цінним джерелом пізнання є папіруси. З папірусів можна зрозуміти дію норм праві на практиці, оскільки папіруси досить часто містять договори, що складалися між окремими особами та прослідити місцеві особливості права в окремих провінціях Риму.
2.
В Інституціях Юстиніана наводиться різниця між правом писаним (ius scriptum) та неписаним (ius non scriptum). Писане право – це закон та інші норми, що видані державою та зафіксовані у відповідних офіційних джерелах. Неписане право – це норми, що складаються на практиці в процесі життя людей та функціонування суспільства. Якщо останні не визнаються державою та не захищаються нею, вони залишаються звичаями.
Звичаєве право являє собою найстарішу форму утворення римського права. Воно налічує досить велику кількість таких норм. Звичаєве право існувало в Стародавньому Римі досить довго, але поступово нові соціально-економічні відносини вимагали державного закріплення правових норм. Таким закріпленням стало видання законів.
В республіканський період закони проходили через народні збори і називалися leges. Найважливішими законами були закони XII таблиць. Закони отримали таку назву з огляду на те, що були виставлені на всенародний огляд на дванадцяти мідних дошках. Крім зазначених законів, велику вагу мають також lex Poetelia (закон Петелія), IV ст. до н.е., що відмінив продаж в рабство та вбивство боржника, який не сплатив борг; lex Aquilia (закон Аквілія), ІІІ ст. до н.е. про відповідальність за пошкодження або знищення чужих речей; lex Falcidia (закон Фальцидія), І ст. до н. е. про обмеження заповідальних відказів та ін.
За встановлення монархії був проголошений принцип: "все, що бажає імператор має силу закону", а сам імператор "законами не пов’язаний" (D. 1.3.31). Імператорські закони носили назву "конституцій" та поділялися на 4 види:
едикти– загальні розпорядження населенню (цей термін зберігся з часів республіки, однак мав зовсім інше значення);
рескрипти – розпорядження по окремим справам (відповіді на різноманітні клопотання до імператора);
мандати – інструкції, що імператори давали своїм чиновникам;
декрети – розпорядження по спірним справам, що розглядав імператор.
В період абсолютної монархії імператорські закони називалися "leges".
3.
Юристами в стародавню епоху були жреці, що складали особливу касту, представники якої могли тлумачити закон. Ці тлумачення були таємними і широкому загалу не надавалися. Пізніше, перший консул із плебеїв - Тіберій Корунканій зробив свої консультації публічними. З цього моменту юриспруденція перестала бути монополією жреців.
Більшість римських юристів належали до пануючого класу і тому займали досить високе службове становище. Не дивлячись на те, що юристи не мали права законотворення, вони власним авторитетом забезпечували належну юридичну силу своїм тлумаченням, що ставали майже обов’язковими. Діяльність юристів, завданням якої була допомога в застосуванні права фактично стала самостійною формою правоутворення.
Професійна діяльність юристів (prudentes) мала три основних види:
cavere (складати нові позови та угоди),
agere (вести справу в суді),
respondere (давати відповіді).
4.
Досить велика кількість та різноплановість нормативного матеріалу, що накопичився в Стародавньому Римі обумовили започаткування в імперський період цілої низки кодифікацій. Перші спроби кодифікацій були зроблені приватними особами в Codex Gregorianus, що об’єднав конституції від Андріана (ІІ ст. н.е.) до кінця ІІІ ст. н.е. та Codex Hermogenianus, що доповнив попередній кодекс конституціями до Костянтина (початок IV ст. н.е.).
Перша офіційна кодифікація відбулася в V ст. н.е. Імператор Феодосій ІІ видав Codex Theodosianus (Кодекс Феодосія) в якому були зібрані і систематизовані імператорські конституції починаючи з Костянтина. Конституції, що з’явилися після прийняття кодексу отримали назву новели Феодосія.
Але найбільше значення для романістики має кодифікаційна робота, що була проведена в першій половині VI ст. н.е. за часів правління Юстиніана. Кодифікація була проведена для цілісної логічної побудови законодавства, що існувало без певної системи та з метою врегулювання численних його суперечностей. Крім того, Юстиніан намагався пристосувати норми до потреб тогочасного суспільства. Про свідчить ліквідація стародавніх ритуалів на зразок mancipatio, emancipatio, cretio.
Для здійснення кодифікації імператором створювалися спеціальні комісії. Першим результатом цієї роботи в 529 році став так званий Кодекс першого видання, який до нас не дійшов. В 533 році був складений та обнародуваний збірник, що вміщував фрагменти творів класичних юристів під назвою Digesta або Pandectae. Збірник отримав загальнообов'язкове значення та складався з 50 книг, що поділялися на титули та фрагменти. Дігести поєднують витяги з 275 творів 38 юристів.
В тому ж 533 році був виданий підручник з римського права, який, однак, отримав силу закону. Він називався "Інституції" та був складений на основі інституцій Гая.
Разом з зазначеними роботами, з метою вирішення найбільш спірних питань в галузі цивільного права, був переглянутий Кодекс першого видання, внаслідок чого в 534 році з’явився Кодекс нового видання, що зберігся до наших часів. Кодекс складається з 12 книг, що поділяються на титули.
При здійсненні кодифікації комісії мали право частково змінювати норми для пристосування їх до умов тогочасного суспільства. Такі зміни отримали назву інтерполяцій.
На момент правління Юстиніана існувало три збірники – Інституції, Дігести та Кодекс, але розвиток законодавства на цьому не закінчився і імператор видавав нові закони, що називалися Новелами (тобто новими законами). Пізніше, після Юстиніана, Новели були також зібрані в окремий збірник і разом з Інституціями, Дігестами та Кодексом склали єдину систему римського законодавства, що в середні віки отримав назву Corpus Iuris Civilis (звід цивільного права).
Завдання для перевірки знань
1. Які види джерел римського права розрізняє сучасна наука?
2. Яке джерело права вважалося основним в республіканський період?
3. Види професійної діяльності юристів
4. Які джерела римського права є наслідком кодифікації Юстиніана?
5. Що таке Corpus Iuris Civilis?
ТЕМА 1.3
Захист прав.
План.
1. Виникнення суду.
2. Загальні поняття про легісакційний, формулярний та екстраординарний процеси.
3. Поняття та види позовів.
4. Особливі засоби преторського захисту.
5. Позовна давність
1.
На початку розвитку римського суспільства у Римі не було спеціального органу, який би здійснював захист прав громадян. Тоді потерпілий сам вживав заходів щодо покарання кривдників. Ображений здійснював над порушником саморозправу. Причому до участі у саморозправі залучалися родичі, друзі, члени сім'ї та інші. Так як римляни вважали, що правила, які існували в суспільстві були встановлені богами і є виразом їх волі, то боги завжди допомагають правому. А звідси - хто перемагав в боротьбі, той був правий.
Яскравий приклад міститься в Законах XII таблиць: злодій якого піймали на крадіжці спочатку отримував покарання пліткою, а потім його віддавали на розправу потерпілому.
Однак, звичайно, з розвитком правової культури таке положення речей не могло існувати і далі. Поступово держава обмежує можливості саморозправи і допускає вчинювати лише еквівалентні дії відносно до тих, що вчинив порушник. В законах XII таблиць містилася норма: "Якщо хтось вчинив членоушкодження і не помириться з потерпілим, то хай йому самому буде вчинено те саме".
Згодом встановилась система викупів. Наприклад, за те, що хтось переломить кістку вільній людини, він повинен заплатити штраф 300 асів, рабу - 150 асів.
З виникненням суду саморозправа була заборонена. Існувала лише самооборона. Дозволялося своїми силами чи за допомогою різних засобів перешкоджати порушенню своїх прав. Але це дозволялося лише під час порушення. Якщо певні насильницькі дії здійснювалися вже після порушення, то ті, хто їх вчиняли суворо карались.
Суди існували двох видів: публічні (iudicia publica) та приватні (iudicia privata).
Судовий процес існував у двох видах: цивільний та кримінальний.
Особливістю римського цивільного процесу в періоди республіки та принципату був його поділ на дві стадії:
1. Розгляд справи у претора (ius) ;
2. Розгляд справи в суді (iudicium).
Розгляд справи у претора був підготовчою стадією до розгляду в суді. Тут з'ясовувалися всі обставини справи, відшукувалися свідки та встановлювалися вимоги сторін. Якщо порушник визнавав свою провину і був згоден понести відповідальність, то на цьому етапі справа закінчувалася.
Якщо ж порушник не визнавав пред'явленого позову, то справа передавалася до суду. Суд вже вирішував справу по суті і зобов'язував порушника відшкодувати шкоду.
2.
Загальні поняття про легісакційний, формулярний та екстраординарний процеси. Легісакційний процес - (законний) це перший судовий процес, який проводився на підставі Закону. Але не зважаючи на це, легісакційний процес був дуже обтяжений формалізмом. Для того щоб звернутись до претора треба було знати спеціальну форму звернення, якщо ця форма порушувалася, то позивач втрачав право на позов і процес припинявся.
Позовні форми звернення до претора зберігалися жрецями (понтифіками) в суворій таємниці і могли бути передані простим людям лише за плату.
Водночас із зверненням до претора, позивач був зобов'язаний доставити до претора і спірну річ. Якщо це була рухома річ, то вона приносилася до суду. Якщо доставка речі до претора була неможлива, то приносили шматок цієї речі (камінь від будинку, шматок землі або вівцю з отари).
Також обов'язковою формальністю був обов'язок позивача доставити до претора і суду відповідача. Без відповідача суд не починався. Цю доставку позивач повинен був організувати сам. Причому відповідач дуже рідко хотів приходити до суду і часто відбивався від позивача за допомогою рабів або використовував інші можливості.
До претора можна було звертатися лише у певні встановлені дні. Звертатися у свята, траури під час війни та інших подій, що мали загальнодержавне значення заборонялося.
В підтвердження своєї правоти сторони вносили певний грошовий заклад - сакрамент.Після вирішення справи у претора, він призначав суддю, який і приймав рішення по суті. Це рішення було остаточним і оскарженню не підлягало.
Формулярний процес встановився у другій половині періоду республіки. В цей час Рим став могутньою державою і зміни в економіці вимагали скасування непотрібних формальностей. Тому позивач вже звільнявся від необхідності складати позовну заяву за чітко встановленими правилами - це був обов'язок претора.
Позивач у вільній формі передавав претору свої вимоги, претор заслуховував свідків і самостійно викладав суть позову у записці, що називалася формулою. Звідси і назва процесу. Формула передавалася судді, який вирішував справу. Як бачимо, формулярний процес також складався з двох стадій.
Формула завжди мала форму повеління. Претор формулою призначав суддю і давав йому вказівки, як поступати коли виявляться ті чи інші обставини. Таким чином, формула була не лише формулюванням суті справи, а і інструкцією щодо вирішення спору. Тому, коли претор допускав помилку, її обов'язково повторював і суддя. Як і в легісакційному процесі, в формулярному рішення суду було остаточним і не підлягало перегляду.
Екстраординарний процес. За встановлення абсолютної монархії інститут претури починає занепадати - імператори не довіряли виборним преторам. І тому суди почали розглядати справи за одну стадію. Для римлян це було дуже не звично, тому вони назвали новий процес екстраординарним. Деякий час формулярний і екстраординарний процес існували поруч, але згодом останній починає переважати і витісняє попередній. Суди вже не утворюються, а імператори здійснюють судочинство за допомогою своїх адміністративних органів. В Римі і Константинополі - начальник міської поліції, в провінціях - правителі провінцій. Деякі спори імператор розглядав особисто.
Справи розглядалися закрито у присутності сторін та особливо поважних гостей. У разі неявки позивача, справа припинялася, у разі неявки відповідача - розглядалася без нього.
Нововведенням був офіційний виклик в суд, можливість оскаржити рішення та введення державного мита для покриття судових витрат. Проте був обмежений принцип публічності.
3.
Поняття та види позовів. Позов – це звернення до суду за захистом прав. Преторами, виходячи з принципів добра і справедливості, була розроблена ціла система позовів.
Речові та особисті позови. Якщо предметом позову є річ, то це речовий позов (actio in rem). Коли предметом спору є певна дія, право вимоги вчинення якої належить позивачеві, то це особистий позов (actio in personam).
Розрізнялися позови суворого права (actio stricti iuris) та позови доброї совісті (actio bonae fidei). При розгляді позову суворого права суддя керувався лише буквою Закону. При розгляді позову доброї совісті суддя з'ясовував всі обставини справи та те, що хотіли вчинити сторони і керувався принципом справедливості і гуманності.
Позови за аналогією (actio utilis) - якщо не існувало певного виду позовів, але існували схожі то застосовувалися ці схожі позови.
Позови з фікцією (actio ficticia)- почали застосовуватися з розвитком господарського обороту, коли виникали ситуації, які не регулювалися правом, але по справедливості цей спір можна було вирішити. Тоді претор допускав фікцію. Тобто, надавав у часникам цих відносин певного статусу, за якого вже можна було вирішити спір.
Штрафні та реіперсикуторні позови (actiones rei persecutoriae) - позови про поновлення порушеного майнового права. Штрафні позови мали на меті піддати порушника покаранню у вигляді штрафу. Ці два позови могли застосовуватися одночасно, якщо випливали з одного юридичного факту. Так, потерпілий від крадіжки міг подати і позов про повернення втраченого володіння, і позов про стягнення з крадія штрафу.
4.
Особливі засоби преторського захисту. Крім позовного захисту порушених прав в Стародавньому Римі існували і не позовні засоби захисту від правопорушень. Серед них розрізняються: інтердикти, стипуляції, введення у володіння і поновлення в первісний стан.
Інтердикти - це розпорядження претора, за допомогою яких він забороняв вчинювати певні дії.
Стипуляція- усна обіцянка здійснити певні дії, або сплатити певну суму грошів. Така обіцянка проголошувалася претору в урочистій обстановці. Ці обіцянки були засобом забезпечення виконання вже існуючих зобов'язань або упередження можливого настання різних негативних наслідків.
Введення у володіння - здійснювалося за розпорядженням претора для забезпечення збереження певного майна або для виконання інших дій. Таке введення могло здійснюватися як на все майно так і на певну річ.( Напр. введення у володіння спадковим майном).
Поновлення в первісний стан (реституція). В деяких випадках внаслідок здійснення певного юридичного факту могли виникати негативні наслідки, які були невигідними або навіть шкідливими для сторін угоди. Наприклад: будинок, що був проданий, мав приховані недоліки. В такому випадку виникала необхідність щодо поновлення справедливості. Такий обов'язок брав на себе претор. Сторона яка зазнала негативних наслідків від вчинення певної дії зверталася до претора з проханням визнати певний договір недійсним. Претор міг визнати цей договір недійсним і поновити сторони в становищі, яке існувало до укладення договору (покупець отримує назад свої гроші, а продавець товар). Таке рішення називалося поновленням в первісний стан або реституцією. Реституція застосовувалася лише в певних, окремо визначених випадках:
а) неповнолітність однієї з сторін;
б) обман, помилка, погроза;
в) відсутність однієї з сторін.
Для застосування реституції вимагалися дві умови:
· наявність шкоди у потерпілого:
· строк застосування повинен бути не більше одного року після настання юридичного факту, який є підставою для реституції.
5.
Позовна давність. Позовна давність - це строк, протягом якого особа, права якої порушено, мала право звертатися з позовом до суду. Як інститут позовна давність виникла досить пізно і класичне римське право її не знало.
Позовній давності передували законні строки. Законні строки погашали саме матеріальне право, отже і право на захист його в суді.
Основна відмінність законних строків від позовної давності полягала в тому, що:
1. Законні строки менш тривалі - один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність - ЗО років.
2. Сплив законного строку погашав не тільки можливість захисту права у суді а і саме право.
3. Законні строки не зупинялися і не переривалися, а позовна давність могла.
Строк позовної давності починав свій перебіг з моменту закінчення дії договору або з моменту порушення позадоговірного права. Якщо строк закінчення договору не встановлений, то перебіг позовного строку починався через 7 днів з вимоги кредитора. У речових спорах перебіг починається з того моменту, коли власнику стало відомо у кого знаходиться його річ.
Строк позовної давності в Стародавньому Римі міг перериватися та зупинятися. Перерва наставала у наступних випадках: підтвердження боргу, відміна позову. В зазначених випадках строк переривався і перебіг починався з початку. Час, що сплив до перерви, до уваги не приймався.
Зупинення тільки на певний проміжок часу перебігу позовної давності могло бути викликане певними обставинами, після усунення яких її строк продовжувався. Строк перерви до загального строку позовної давності не включався. Зупинення позовної давності могло мати місце у випадках: військових дій, епідемій, тощо.
Завдання для перевірки знань.
1. Які існували види судового процесу в Стародавньому Римі?
2. Скільки стадій мав цивільний судовий процес?
3. Які Ви знаєте позасудові способи захисту прав?
4. Відмінність законних строків від строків позовної давності?
ТЕМА 1.4.
|