Політико-правові засади утвердження української мови як державної в Україні

Складовою розбудови національної держави, становлення демократії та громадянського суспільства в Україні є активна й цілеспрямована мовна політика, спрямована на утвердження української мови як державної в усіх сферах суспільного життя.

Мовний фактор у суспільстві, особливо у перехідному періоді, відіграє надзвичайно важливу роль. Від того, як побудована державна мовна політика, якими є її цілі та пріоритети, залежить стабільність і цілісність суспільства, його самодостатність, ефективне функціонування і розвиток. У сучасному українському суспільстві мовний чинник набув особливого політичного значення. Відсутність досконалої законодавчої основи не дає змоги українській мові посісти належне місце у державі, внаслідок чого українське суспільство поділилося на україномовні та російськомовні регіони. Актуальність даної проблеми зумовлена тим, що в українському суспільстві все ще зберігається невизначеність щодо багатьох базових суспільних цінностей і тривалих орієнтирів розвитку, зростання особистісного чинника у політичних процесах, демократичних змін у посттоталітарних країнах.

Практика застосування прийнятих законів визначила необхідність внесення до них певних корективів. Це стосується не лише нормативно-правових, а й вузькоспеціалізованих актів. Акти, що стосуються функціонування української мови як державної та офіційної, позначені непослідовністю щодо утвердження такого її статусу, невиразністю політичного курсу держави щодо неухильного запровадження української мови у всі сфери суспільного життя.

Для посттоталітарних і неоднорідних у культурному сенсі суспільств, зокрема українського, аналіз мовної політики має велике значення. Мовне питання потребує вирішення не лише з огляду на його конфліктогенність, а й з огляду на значення мовного чинника у процесі реформування й консолідації українського суспільства.

На динаміку суспільного інтересу до мовної тематики серед інших впливає фактор «втомленості» суспільства від мовних баталій, що ведуться з більшою чи меншою силою протягом усіх років незалежної України, а також фактор ризикованості теми у політичному плані.

Незважаючи на наявність певних обставин, які роблять мовне питання важливим, дослідження мовних проблем, зокрема мовної політики, мають велике практичне значення для новопосталих неоднорідних у культурному відношенні суспільств, у тому числі українського. Мовне питання потребує вирішення не лише з огляду на свою потенційну конфліктогенність, а й з огляду на значення фактора мови у процесі консолідації українського суспільства. Також сумнівно, що без досягнення згоди у суспільстві на предмет визначення ним своєї культурної перспективи, можливий тривалий стабільний розвиток країни в інших сферах.

В Україні досі не здійснювалися комплексні дослідження діалектики мовного чинника, мовної політики й перебігу трансформаційних процесів, які передбачали б, зокрема, ідентифікацію позицій ключових політичних сил, які впливають на її формування, визначення їх цінностей та пріоритетів, потенціалу їхнього впливу на вияв мовного чинника. Публікації з тематики мовної політики мають здебільшого описовий характер, написані переважно філологами і присвячені з’ясуванню лише окремих її аспектів. Певну увагу формуванню мовної політики в Україні приділяли Л.Біланюк, М.Гаряча, І.Дзюба, А.Загнітко, В.Колісник, О.Копиленко, П.Мовчан, Л.Масенко, А.Матвієнко, В.Радчук, М.Рябчук, Л.Танюк, О.Тараненко, М.Стріха, І.Попеску, Б.Тернопільський, О.Шумилов, Ю.Шелест, М.Юрченко та інші.

Так, автор багатьох статей, присвячених мовній сфері, М.Стріха зазначає: “Поняття “мовна політика” зазвичай зводять до кількох питань, як-от офіційної чи державної мови (для світової практики ці два поняття цілком тотожні), мови шкільництва, мовних прав національних меншин. Останні десятиліття додали до названих вище ще ряд проблем – мову засобів масової інформації та реклами, мовні стандарти не тільки офіційної, а й науково-технологічної інформації тощо” [1].

До сфер, у яких зміна мовного режиму викликає сьогодні найбільше вимог чи невдоволення, можна віднести державний апарат, органи влади, офіційні документи; сферу освіти, інформаційний простір.

Зважаючи на окреслені проблемні сфери щодо мовного режиму, можна вирізнити три головні аспекти мовної політики, які становлять найбільший інтерес:

1) питання офіційного (державного) статусу мов;

2) питання функціонування мов в освіті;

3) питання функціонування мов в інформаційному просторі.

Заслуговують на увагу окремі специфічні риси, що є важливим доповненням окресленої проблеми мовної політики. По-перше, характерною особливістю мовної проблеми є диференційований ступінь зацікавленості окремих сторін у різних її аспектах. Так, найбільші протести з боку російськомовної частини суспільства висловлюються щодо українізації у сфері освіти, сказане особливо стосується етнічних росіян. Що ж до україномовних українців, то в них найбільше занепокоєння викликає стан інформаційного простору та питання закріплення за українською мовою статусу офіційної мови. Остання проблема важлива для них не стільки у площині фактичного вживання української мови посадовцями, скільки з огляду на символічне значення офіційного статусу мови. По-друге, мовна проблема має вагому психологічну складову. Неможливість задовольнити свої інформаційні, комунікативні чи освітні потреби рідною мовою викликає як в україно-, так і в російськомовних громадян відчуття другосортності, яке спрямовує розвиток мовної політики у конфліктогенну площину.

Мовна політика – це цілісна система заходів держави та інших політичних інститутів і сил щодо розв’язання питань розвитку мов у соціумі. Особливої уваги набуває мовна політика у поліетнічних державах у зв’язку із розвитком освіти, створенням інформаційного простору, який забезпечує етнокультурну цілісність і національну безпеку держави. До мовної політики належать питання мовного планування, актуальні для країн, які тривалий час перебували у складі імперій і в яких культивувалася й утверджувалася як соціально престижна мова метрополії. Оцінка рівня розвитку мови і її здатності обслуговувати всі сфери життя соціуму, виступати важливим складником розвитку національної культури та освіти залежить від здійснюваної у державі мовної політики.

Здобуття Україною незалежності та законодавче закріплення за українською мовою статусу державної мови сприяло розширенню сфери її суспільного застосування, але не могло одночасно вирішити проблем її повноцінного функціонування у різних сферах життя. Тобто у суспільстві виокремилися істотні проблеми розвитку української мови, її впливу на перебіг політичних процесів. Вони мають багатоаспектний характер. З одного боку – це формування і визначення пріоритетів мовної політики держави, а з іншого – вплив мовного чинника на розвиток політичного процесу в Україні.

Мовний чинник у суспільстві, особливо у перехідному його періоді відіграє надзвичайно важливу роль. Від того, як побудована державна мовна політика, якими є її цілі та пріоритети, залежить стабільність і цілісність суспільства, його самодостатність, ефективне функціонування і розвиток.

У сучасному українському суспільстві мовний чинник набув особливого політичного значення. Відсутність досконалої законодавчої основи не дає змоги українській мові посісти належне місце у державі, внаслідок чого українське суспільство поділилося на україномовні та російськомовні регіони. В цих умовах зростає попит на політологічні дослідження, які б змогли ґрунтовно проаналізувати дію мовного чинника у трансформаційних процесах в Україні й запропонувати шляхи виходу з мовної кризи.

Розбудова незалежної Української держави вимагає від усього населення підвищення свідомості, культури, освіти. Одним із цих напрямів підвищення національної культури в Україні є розвиток, відновлення, підняття на міжнародний рівень української мови.

Мовна проблема є однією з найскладніших соціальних проблем, що дістає відображення у будь-якій сфері суспільного життя. Це зумовлюється широким спектром політичних і соціокультурних інтересів, і, насамперед, різницею у статусі мов, які використовуються населенням країни.

Очевидним є те, що в Україні українська мова – мова титульної нації – не є повноприсутньою у суспільному житті. Її повсюдно витіснено на периферію ЗМІ, наукового вжитку. “Працездатність” української мови паралізується, тож гальмується її внутрішній розвиток, звужується простір спілкування нації. Відповідно у багатьох сферах життя панує російська культура, звичайно, не в її натуральності, а у специфічній редукованості запозичення.

Відповідно до перепису 2001 р. в Україні проживало 38,5 млн. українців, що становить 77,8% загальної кількості населення держави. Для утвердження державної української мови та розширення сфери її функціонування у суспільстві має бути задіяний комплекс чинників, серед яких основними є:

1) формування і становлення українського державного апарату, всіх його гілок;

2) реальне перетворення освітньо-наукової системи в національно зорієнтовану, в українську за ідеєю, духом, змістом і формою [2].

Вирішення проблеми утвердження української мови як державної можливе лише тоді, коли культурна, економічна, наукова й політична еліта суспільства рішуче перейде на позиції україномовності. А це потребує значних зусиль української інтелігенції, цілеспрямованої державної мовної політики. У нашій країні мовною регламентацією у тій чи іншій мірі охоплено чимало сфер суспільної діяльності. Це й зумовило прийняття у 1989 р. Закону “Про мови в Українській РСР”. Тривалий час цей документ серйозно обговорювався всіма зацікавленими сторонами і був уведений в дію 1січня 1990 р. Закон закріплює соціальний статус української мови як державної. Він став іще одним підтвердженням толерантного, виваженого ставлення в Україні до національних меншин та їх культурних потреб, проте нині він уже неспроможний забезпечити утвердження української мови на всій території України та в усіх сферах суспільного життя.

За цим Законом, усі національні меншини в Україні одержали право на створення шкіл із навчанням рідною мовою (досі таке право мали лише росіяни), на утворення національно-культурних товариств, земляцтв, а також інших форм етнонаціонального життя. Крім цього, у місцях компактного проживання національних меншин їхні мови визнано як офіційні у місцевих органах самоврядування, виконавчих і виробничих структурах.

Національне питання в цілому і мовне зокрема були вирішені у нашій державі з дотриманням усіх вимог міжнародного права. Лише після проголошення незалежності почалися реальні зрушення на шляху повернення української мови до закладів освіти, діловодства, побуту людей.

Держава, з одного боку, зобов’язується забезпечити всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах державного життя, а з іншого – створити необхідні умови для розвитку й використання мов інших національностей в республіці. До приватного, особистого життя громадян держава не втручається. Вибір мови міжособистісного спілкування є невід’ємним правом самих громадян. Громадяни мають право звертатися до державних органів, установ та організацій державною мовою або іншою мовою, прийнятною для сторін [3].

Сам Закон має ряд серйозних прорахунків: від регулювання використання офіційної мови у діяльності державних органів до мови науки, освіти, реклами тощо. Ці прорахунки можна усунути шляхом прийняття нового закону, в якому було б ураховано досвід європейських держав щодо розв’язання аналогічних мовних проблем.

Офіційне тлумачення зазначених положень Закону про мови дається у ст. 3 Декларації прав національностей України, де зазначається: “У регіонах, де проживає компактно кілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнята для всього населення даної місцевості”.

Положення про необхідність володіння державною мовою містяться, зокрема, в законах України “Про Конституційний Суд України”, “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” та ін..

Згідно зі ст. 4 Закону України “Про друковані засоби масової інформації в Україні” від 16 липня 1992 р., друковані засоби масової інформації видаються в Україні державною мовою, а також іншими мовами. При цьому їхні стиль і лексика мусять відповідати загальновизнаним етично-моральним нормам. Вживання брутальних і лайливих слів не допускається.

Стаття 6 Закону України “Про звернення громадян” від 2 жовтня 1996 р. передбачає, що громадяни мають право звертатися до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян, посадових осіб як українською, так і іншою мовою, прийнятною для сторін. При цьому рішення щодо звернень та відповіді на них оформляються відповідно до законодавства про мови, але можуть бути викладені у перекладі мовою спілкування заявника.

Згідно зі статтями 6 і 7 Закону України “Про національні меншини в Україні” від 25 червня 1992 р., держава гарантує всім національним меншинам, зокрема, право користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови у державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, створення національних навчальних закладів; держава вживає заходи для підготовки педагогічних та інших національних кадрів через мережу навчальних закладів, а державні органи на основі міждержавних угод сприяють національним меншинам у підготовці спеціалістів у інших країнах.

Водночас у ст. 2 цього Закону читаємо: “Громадяни України всіх національностей зобов’язані дотримуватись Конституції та законів України, оберігати її державний суверенітет і територіальну цілісність, поважати мови, культури, традиції, звичаї, релігійну самобутність українського народу та всіх національних меншин” [4].

Стаття 8 роз’яснює, що в роботі державних органів, громадських об’єднань, а також підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях, де більшість населення становить певна національна меншина, може використовуватися її мова нарівні з державною українською мовою.

Згідно зі ст. 11 Закону України “Про інформацію”, мова інформації визначається Законом “Про мови в Українській РСР”, іншими законодавчими актами України у цій галузі, міжнародними договорами та угодами, ратифікованими Україною [5].

Згідно зі ст. 6 Закону України “Про рекламу”, мова реклами визначається законами України “Про мови в Українській РСР”, “Про інформацію”, “Про друковані засоби масової інформації”, іншими законодавчими актами України у цій сфері, міжнародними договорами та угодами [6].

У деяких із зазначених правових актів мовне регулювання просто зводиться до відсилок до Закону “Про мови в Українській РСР”, як-от у Законі України “Про інформацію” (1992), інші розширюють поле функціонування закону про мови і дають уявлення про основи для мовної політики сьогодні.

В цілому, характеризуючи законодавство України у мовній сфері, варто визначити головні його риси:

1) відсутність адекватного сучасним реаліям комплексного закону про мови; як наслідок зберігається простір для різночитання, суттєво звужується сегмент формування державної політики;

2) відсутність конкретних механізмів реалізації положень законодавства.

Усе це характеризує мовне законодавство, а відтак і всю мовну політику як нечітку та несистемну.

Важливим кроком на шляху утвердження української мови як державної стало прийняття Конституції України, яка надала їй статусу державної мови (ст. 10). Важливість цієї статті полягає у тому, що вона дає чітку орієнтацію суспільству (організаціям, установам, товариствам тощо) у розв’язанні мовних проблем та напряму мовного будівництва. Частина друга цієї статті розкриває зміст терміна “державна мова” як такої, всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя і на всій території України забезпечується державою. Забезпечення функціонування української мови мало б відбуватися законодавчими, економічними (обов’язкове державне фінансування), державно-ідеологічними та іншими засобами.

Отже, аналіз ст. 10 Конституції України дає підстави стверджувати, що вона гарантує забезпечення рівноправних відносин та тісної взаємодії різних етносів, які проживають в Україні, підтримання атмосфери толерантності, довіри й поваги у взаєминах між ними.

Поняття державної мови є складовою ширшого за змістом та обсягом конституційного поняття “конституційний лад”. Іншою його складовою є, зокрема, поняття державних символів. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові. Однак за ситуації, яка склалася в Україні, проголосити українську мову державною виявилося недостатнім. Гостро стоїть проблема визначення поняття “державна мова”, законодавчого регулювання її використання.

Посилаючись на викладене вище і беручи за основу частину 1 ст. 10 Конституції України, треба розуміти, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом.

Рішенням Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. визнано, що під положенням Конституції, за яким “державною мовою в Україні є українська мова”, слід розуміти, що ця мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та місцевого самоврядування, а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом [7]. Отже, положення Конституції зобов’язують застосовувати українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов’язків, у діловодстві органів державної влади.

Приводом для розгляду справи стали два конституційних подання народних депутатів України відносно офіційного тлумачення окремих положень ст. 10 Конституції України щодо обов’язковості застосування державної мови органами державної влади і місцевого самоврядування, їх посадовими особами, а також у навчальному процесі в державних навчальних закладах України.

Останнім часом у ЗМІ Росії та України з’явилися повідомлення про негативну реакцію деяких офіційних установ і представників владних структур РФ на рішення Конституційного Суду України про тлумачення ст. 10 Конституції України щодо порядку застосування державної мови в органах державної влади, місцевого самоврядування та навчальних закладах. Серед цих голосів пролунала заява від Уповноваженого з прав людини в РФ. Адже вже декілька років діє двосторонній Договір між цими інституціями про співробітництво у сфері захисту прав і свобод громадян України та РФ. Цей Договір передбачає проведення як регулярних консультацій з питань захисту прав людини, так і зобов’язання “повідомляти одне одного про всі відомі випадки порушення прав і свобод громадян Російської Федерації на території України та громадян України на території Російської Федерації”. За час дії Договору від Омбудсмена Росії не надійшло жодного звернення з питань дискримінації російської мови в Україні. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини вважає, що деякі офіційні установи РФ, а саме інституція у захисті прав людини та МЗС, вийшли за межі своєї компетенції, тим самим фактично безпідставно втрутилися у внутрішні справи суверенної держави.

На думку Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України, рішення Конституційного Суду України щодо сфери застосування державної мови жодним чином не обмежує права російськомовних громадян у вільному використанні російської мови. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини звертає увагу, що численна російська національна меншина в Україні і українська – в РФ мають бути могутнім чинником взаєморозуміння, зміцнення дружби та поглиблення співробітництва двох держав і народів. Тим більше, що Договір між Російською Федерацією і Україною, на який посилаються російські дипломати, передбачає рівні можливості й умови для збереження і розвитку мовної та культурної самобутності як росіян в Україні, так і українців у РФ.

Для задоволення етнокультурних потреб російськомовних громадян в Україні діють понад 3 тис. дитячих дошкільних закладів, близько 5 тис. державних загальноосвітніх шкіл.

Натомість, для задоволення культурно-мовних потреб мільйонів українців у Росії не створено жодного державного дошкільного чи навчального закладу, жодного театру, бібліотеки, газети, журналу, телепрограми. До того ж, у Росії час від часу роздмухується антиукраїнська істерія, застосовуються принизливі методи тиску на українську еміграцію, нехтуються гуманістичні засади міждержавного Договору про дружбу, грубо порушуючи права національних меншин. Захисники прав і свобод людини ніколи не повинні забувати про те, що права людини мають бути над кордонами, політичними уподобаннями та національними ознаками [8].

Перша спроба окреслити загальні підходи до процедури встановлення рівня знання державної мови була здійснена у зв’язку із тим, що у Законі України “Про громадянство України” однією з обов’язкових умов прийняття до громадянства України було визнано володіння українською мовою. У п. 5 Положення про порядок розгляду питань, пов’язаних із громадянством України, від 31 березня 1992 р. зазначалося, що рівень знання заявником української мови визначається працівниками органу внутрішніх справ разом із представником навчального закладу чи органу освіти, уповноваженого виконавчим комітетом місцевої Ради народних депутатів. Але із прийняттям Указу Президента України від 6 липня 1997 р. “Про заходи щодо поліпшення організації розгляду питань громадянства” це положення втратило чинність.

З метою впровадження української мови в усі сфери суспільного життя, у 1999 р. розроблено проект Закону України “Про розвиток і застосування мов в Україні”. У ньому зазначено, що українська мова як державна є основним засобом спілкування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, обов’язковою для застосування в діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, установ і організацій, підприємств незалежно від форм власності. Працівники державних установ зобов’язані володіти українською мовою в обсязі, необхідному для виконання ними службових обов’язків, та користуватися нею під час їх виконання [9]. Робота над цим законопроектом триває. Він відповідно до Конституції України, встановлює загальні принципи мовної політики, правові та організаційні засади розвитку і застосування державної мови та мов національних меншин України, права громадян на користування рідною мовою. Передбачено також, що заходи захисту і розвитку мов національних меншин не повинні звужувати сферу застосування державної мови або зменшувати необхідність її вивчення. Ця позиція цілком кореспондується з Європейською хартією регіональних мов або мов меншин, яку нерідко беруть у спільники опоненти концепції пріоритетного розвитку української мови як державної. Досить важливий у законопроекті розділ про юридичну відповідальність за порушення законодавства України.

У ст. 1 “Основні терміни” дається визначення основних понять:

- державна мова України – мова етнічної більшості українського народу – українська, яка є обов’язковою для використання в усіх сферах суспільного життя на всій території України;

- мовна політика України – політика держави, спрямована на забезпечення належних умов функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантування вільного розвитку, використання мов національних меншин України.

У ст. 4 “Розвиток і захист державної мови та мов національних меншин України” зазначено: “Держава дбає про розвиток і престиж державної мови, підвищення мовної культури, створює умови для збереження пам’яток писемності Українського народу. Забороняються публічне приниження чи зневажання, умисне спотворення державної мови, мов національних меншин України в текстах офіційних документів, засобах масової інформації, пропаганда дискримінації й ворожнечі на мовному ґрунті”. У розділі 9 цього проекту “Відповідальність за порушення законодавства України про мови” вперше визначено види порушень законодавства про мови, а в ст. 32 передбачена відповідальність за порушення законодавства України про мови (дисциплінарна, адміністративна, кримінальна) [10] .

У проекті окреслено всі моменти, що забезпечують, з одного боку, захист української мови як державної, а з іншого – сферу застосування інших мов для забезпечення їх вільного розвитку. Відповідні вимоги мають ставитися до службовців, депутатів усіх рівнів, ЗМІ, навчальних та освітянських закладів. У разі порушення зазначеного законодавства доцільно вживати заходів морального, дисциплінарного та економічного характеру. Звичайно, це вимагає внесення відповідних змін та доповнень до чинного законодавства України.

Для того, щоб визначити і впровадити у життя певне явище, треба визначити його основоположні ідеї – принципи. Саме таким шляхом пішов законодавець при створенні законопроекту “Про мови в Україні”, визначивши у вступній частині основні принципи мовної політики в Україні. Згідно з ним мовна політика в Україні базується на визнанні та повазі мовного самовизначення і мовних уподобань громадян. Мета мовної політики – гарантування дбайливого ставлення до всіх поширених в Україні культурно-мовних традицій без будь-якої дискримінації, забезпечення соціально-прийнятних і виправданих форм використання мов у сферах державного управління, ділового спілкування та професійної діяльності [11].
Проаналізувавши преамбулу цього законопроекту, можна зробити такі висновки: у ньому визначаються принципи мовної політики в Україні, обов’язки держави щодо забезпечення пріоритету конституційних прав громадян на вільне використання мов, нормативні та організаційні засади діяльності державних органів у мовній сфері; перевага певною мірою надається державній мові, але з мов національних меншин законодавець вирізняє російську мову.

Згідно зі ст. 1 “Основні принципи мовної політики” мовна політика базується на основі визнання та поваги мовного самовизначення і мовних уподобань громадян. Самовизначення – це вільний вибір особою мови для постійного користування. Уподобання – особисте позитивне ставлення (у даному разі – до мови спілкування). Отже, держава з повагою ставиться до вибору людиною мови спілкування незалежно від спонукальних мотивів.

У цій статті законопроекту зазначено, що метою мовної політики є гарантування дбайливого ставлення до всіх поширених в Україні культурно-мовних традицій. Проте, виникає питання: що саме законодавець розуміє під культурно-мовними традиціями? Адже для правильного розуміння тексту треба дати єдине визначення термінів, які у цьому законі використовуються. Метою мовної політики також є усунення дискримінації у ставленні до культурно-мовних традицій. Для України це питання особливо болюче, адже протягом багатьох років українська мова була заборонена для використання.

Важливою для розуміння правових засад мовної політики є ст. 2 “Мовні права людини в Україні”, де закріплюється положення про те, що кожний громадянин, незалежно від національності та етнічної самоідентифікації, місця проживання, політичних, релігійних чи інших переконань, статі, соціального походження, майнового стану, має право вільно користуватися, вивчати та підтримувати розвиток будь-якої мови. У жодному нормативно-правовому акті не зустрічається вищезазначене положення, згідно з яким враховується не лише походження особи, а й її самоідентифікація, самовіднесення до культури чи нації, право не лише користуватися, а й вивчати та підтримувати будь-яку мову.

На нашу думку, недоліком цієї статті є те, що не зазначається право іноземних громадян (осіб без громадянства, біженців) вільно користуватися будь-якою мовою, вивчати та розвивати будь-яку мову. В умовах утвердження плюралізму думок у різних сферах суспільного життя не є винятком і політика держави у галузі мов та захисту прав громадян у мовній сфері. Конституція України закріпила право громадян вільно використовувати мову, яку вони вважають необхідною. Стаття 3 законопроекту “Мовні групи” визначає поняття, умови існування, способи утворення мовних груп. Мовними групами вважаються групи громадян, які користуються переважно однаковою мовою у державі в цілому або в її окремих адміністративно - територіальних одиницях. Також у цій статті закріплюється право громадян самим визначати свою належність до тієї чи іншої групи, добровільно об’єднуватися у громадські організації для задоволення і колективного захисту своїх культурно-мовних прав і потреб.

Відповідно до ст. 4 “Захист прав громадян у мовній сфері”, всебічний розвиток і функціонування державної мови при одночасному вільному розвитку і використанні російської мови, інших мов національних меншин є найважливішим фактором збереження і розвитку духовної культури і культурно-історичних традицій українського народу.

На нашу думку, це положення цілком відповідає демократичним принципам мовної політики України. Проте, виокремлення з-поміж мов національних меншин однієї порушує принцип рівноправності мов і етнічних груп, що становлять у своїй сукупності та єдності одну політичну націю. У цій статті обидві частини суперечать одна одній: у першій, нарівні з державною мовою, виділяється іноземна – російська мова, а в другій говориться про те, що “створення в суспільстві атмосфери мовної винятковості та нетерпимості розцінюється як замах на фундаментальні права громадян і розглядається як злочин, що підриває основи державності України”. Тому необхідно, на нашу думку, вилучити згадку про російську мову.

Стаття 5 “Державна мова України”, відповідно до Конституції України, закріплює українську мову в Україні як державну. Оскільки Україна є учасницею багатьох міжнародних договорів, то важливо визначити, якою є мова міжнародних документів, що підписуються відповідно до законів. У ст. 6 “Офіційні мови та порядок їх використання” зазначено: “Офіційними мовами в Україні є мови, які визнаються робочими мовами органів державної влади та органів місцевого самоврядування, використовуються у службовому спілкуванні, веденні документації та діловодстві, при проведенні офіційних засідань, а також у відносинах з громадянами. Офіційними мовами на всій території України є українська та російська мови”. Закріплення за російською мовою статусу офіційної мови суперечить не тільки логіці цього законопроекту, Конституції України (за якою державною, без введення поняття офіційної, є лише одна мова – українська), а й національним інтересам України.

Під час обговорення цього законопроекту та прийняття Закону України “Про мови в Україні” необхідно закріпити лише одну мову як мову офіційного діловодства – українську.

Аналіз процесу утвердження української мови як державної в Україні свідчить, що цей процес багато в чому гальмується через відсутність дійових механізмів забезпечення реалізації відповідного законодавства. Щодо забезпечення мовних прав своїх громадян, Україна належить до найдемократичніших держав світу. Конституція України заклала підвалини мовної політики нашої держави. Проте положення статей 10 і 11 Основного Закону залишаються декларацією, бо належним чином не підкріплені механізмом реалізації.

Це стосується і Державної програми розвитку і функціонування української мови на 2004 – 2010 рр., затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 2 жовтня 2003 року. Її метою є створення належних умов для розвитку і розширення сфери функціонування української мови, виховання шанобливого ставлення до неї, формування патріотизму у громадян України. Основними завданнями Програми є зміцнення статусу української мови як державної та всебічний розвиток і розширення функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Проте, вагомих зрушень щодо реалізації Програми у державі не спостерігається [12].

2 вересня 2002 р. була схвалена і підписана міським головою м. Києва О.Омельченком “Міська комплексна Програма заходів щодо розвитку і функціонування української мови у м. Києві на 2002 – 2005 роки. “Українська мова в українській столиці”. Ця Програма була підготовлена на виконання ст. 10 Конституції України, рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999 р. у справі застосування української мови, а також постанови Кабінету Міністрів України від 8 вересня 1997 р. “Про всебічний розвиток і функціонування української мови”. Багато хто привітав появу цієї Програми, пов’язуючи з нею надії на те, що вдасться переламати вкрай несприятливу ситуацію, яка склалася у мовному питанні не лише у Києві, а й у цілому в державі. Проте, як зазначає київський оглядач Т.Марусик, замість звіту про виконану роботу присутні почули лише інформацію про те, що робота із систематизації заходів, які здійснювалися впродовж семи років, була виконана у 2002 р., а в Програмі є ряд надто цікавих заходів, та від слів до діла довго ще чекати [13].

Мовна політика здійснюється не лише державою, а є складовою політичної діяльності партій. Так, В.Медведчук у статті “Духовні чинники державотворення” відзначає, що активна гуманітарна політика нашої держави, яка спирається на науково обґрунтовану концепцію розвитку національної культури, сприятиме тому, що українська мова утвердиться як державна, як мова інтелектуального і культурного життя усього суспільства, мова, що адаптує для нього культурну реальність світу. Зрозуміло, що зробити це вдасться за умови потужної матеріальної і моральної підтримки з боку держави, сприяння розвитку книговидавничої справи, національного телебачення, кіномистецтва, театру. Шедеври світової філософської і художньої літератури, наукові видання, енциклопедична й довідкова література у перекладі українською мовою повинні стати доступними широкому колу читачів в Україні. Якщо до цього додати реальну можливість отримати в Україні якісну освіту українською мовою, прогресуючий розвиток вітчизняної науки та інші складові, які формують культурне середовище, то проблема “двомовності” втратить гостроту сама собою.

У суверенному українському культурному просторі, який є органічною частиною європейського і світового цивілізаційного простору, мають вільно, безконфліктно, гармонійно розвиватися суто національна українська культура та культури всіх етносів, які становлять український народ, і спільними зусиллями формувати відкриту світові сучасну українську культуру, яка активно взаємодіє з іншими культурами і без якої палітра світової культури втрачає багатство та різнобарвність [14]. І це є позицією не лише В.Медведчука, а й очолюваної ним партії.

Щоб визначити найвірогідніший сценарій формування мовної політики на найближче майбутнє, слід розглянути:

1) наскільки зміниться середовище, яке висуває вимоги до її формування;

2) чи зміняться позиції та потенціал впливу ключових суб’єктів мовної політики, чи їхній склад залишиться незмінним.

Щодо середовища, то підстав припускати його суттєву зміну немає. Головною тенденцією еволюції середовища можна назвати посилення регіональної диверсифікації за ознакою функціонування мов у повсякденному спілкуванні. У разі її збереження виникатиме дедалі більше підстав для закріплення існуючого нині де-факто диверсифікованого підходу до впровадження мовної політики в регіонах.

Що ж до політичних сил – суб’єктів мовної політики, то їх нинішня конфігурація дає змогу припустити можливість збереження сучасного її характеру до 2006 р. – часу парламентських виборів.