К.С.СТАНІСЛАВСЬКИЙ ПРО МОРАЛЬНЕ

ВИХОВАННЯ АКТОРА

„Актор-творець повинен бути в силі зрозуміти все найвеличніше в своїй епосі, повинен розуміти цінність культури в житті свого народу і усвідомлювати себе його одиницею. Він повинен розуміти вершини культури, куди прагне мозок країни в особі його великого сучасника. Якщо актор не володіє великою витримкою, якщо його внутрішня організованість не створить творчої дисципліни, уміння відходити від особистого, де ж взяти сил, щоб відобразити висоту суспільного життя?

... епоха нашого життя вимагає другого актора. В кожному акторі, слузі своєї держави, люблячому синові своєї Батьківщини, повинна бути та сила відмежування від особистого, яка навчає підніматися до героїчної напруги духу”.

(Станиславский К.С. Беседа, статьи, речи, письма. – М., 1953. – с.251)

Так сформулював вимоги до актора нової епохи великий художник К.С.Станіславський.

Головним у творчості Костянтин Сергійович завжди бачив високий моральний смисл сценічного творіння, так як справедливо вважав театр слугою своєї Батьківщини, який бере участь „у створенні всього життя своєї сучасності”.

Люди, які приходять у театр, чули про „етику” Костянтина Сергійовича, про його „систему”. Але мало хто уявляє глибоко і ясно, якою нерозривною єдністю скріплені у вченні Костянтина Сергійовича етика і творчість, моральність і акторська техніка, совість і майстерність художника.

Станіславський підкреслював, що його система не довідник, а ціла культура. Її не можна визубрити, її можна засвоїти, всмоктати в себе так, щоб вона ввійшла в „плоть і кров” актора, стала його другою натурою, злилася з ним органічно раз і назавжди, переробила його для сцени. Він неодноразово звертав увагу на те, що система є методом реалістичного втілення ідеї драматурга, а не його самоціль.

Перетворення системи в самоціль відбувається тоді, коли ми стараємося абстраговано викладати систему, коли в основному навчаємо молодого актора бути уважним, з вивільненими м’язами, правильно звертатися, природньо вести себе на сцені. Навчити кожному окремому елементу системи здібної до акторства молодої людини не так важко. Важче об’єднати всі ці елементи воєдино і озброїти ними актора, щоб вони уміли виробити потрібне творче самопочуття на кожну виставу, на роль, на надзавдання у виставі. Це доступно не кожному викладачеві системи. Тут потрібний художник, який широко і повно сприймає світ і глибоко розуміє мету і завдання мистецтва.

Це в свою чергу робить більш складними обов’язки викладача театральної школи, збільшує його відповідальність як педагога, вихователя актора. Вимоги до акторського мистецтва, його громадянство і професіоналізм виросли сьогодні настільки, що тільки постійне підвищення ідейно-теоретичного рівня і кваліфікації може забезпечити відповідність цим вимогам.

Ми все частіше розкриваємо глядачам технологічні і технічні таємниці сценічної площини, театрального освітлення, очолюємо прийоми акторської гри. Але все це вимагає обов’язкового виконання основних законів сценічної творчості – ідейної спрямованості, почуття правди і віри в художню вигадку.

Внутрішня натренованість актора виявляється, як правило, на рольовому матеріалі, але може і не виявитися, якщо не виникло сприятливих умов для творчості. Душевний запал, закоханість у роль, у п’єсу та інші приємні моменти збагачують актора, тренують його душу. Створення хорошої, творчої атмосфери в колективі (а це важливе завдання педагога), - перша і головна умова в навчанні театральній майстерності, тренуванні внутрішніх даних актора. Актора „тренує” і життя, дійсність, навколишнє середовище. Актор не обмежується одними вправами, якщо хоче стати майстром. Він повинен уважно і зацікавлено вглядатися в світ, в людей. Ствердження, що актор зростає між ролями, часто розуміють на практиці так, ніби актору ролей не потрібно, і не дуже важливо, які ролі він отримує. А зростає він дійсно тільки між ролями, між епізодами зрости неможливо.

Мистецтво викладача полягає в тому, щоб усіх завантажити справою. Не лиш би зайняти, а завантажити. Безапеляційне „бачу” або „не бачу” актора в цій ролі згубне не для вистави, а для педагога-режисера. Це ствердження антиморальне само по собі. „Бачити”, задумувати свою виставу педагог-режисер зобов’язаний, але він не має права відмітати „бачення” і задуми ролі з боку акторів. Яскравий режисерський задум – це прекрасно і необхідно. Але втілювати його доводиться з допомогою живих людей з різноманітними людськими долями. Розподіл ролей – це не тільки система художніх образів майбутньої вистави, але і система виховання акторського колективу.

Є прекрасна основа, яка суттєво може допомогти педагогу – це „артистична етика” К.С.Станіславського. Вона озброює педагога методично і професійно. Безцінною спадщиною є накреслення етики, які належать К.С.Станіславському (том 3. 1966 с.476-477).

Головне уміння режисера педагога проводити цікаві репетиції полягає в мистецтві побудови репетиції.

Глибоко і тонко відчуваючи етичну природу діяльності театрального організму, признаючи добровільним, і перш за все добровільним співробітництво, К.С. дав мудру пораду театральному керівникові: „Звичайно при створенні атмосфери і дисципліни хочуть домогтися її відразу в усій трупі, в усіх частинах складного апарату театру. Для цього видають строгі правила, постанови, догани. В результаті домагаються зовнішньої, формальної дисципліни та порядку. Всі задоволені, всі вихваляються зразковим порядком. Одначе найголовніше в театрі – художня дисципліна та етика не створюються зовнішніми засобами. Тому надто швидко організатори порядку втрачають енергію, віру і приписують невдачу іншим, або знаходять причини, які виправдовують їх і переносять провину на товариша по корпорації. „З такими людьми нічого не зробиш” – говориться в таких випадках.

Попробуйте підійти до завдання зовсім з іншого боку, тобто точність не з своїх товаришів по справі, а з самого себе.

Все те, що б ви хотіли втілити в життя, все те, що потрібно для втілення атмосфери дисципліни і порядку (а це потрібно знати і вирішувати), пропускайте перш за все через себе. Впливайте і переконуйте інших особистим прикладом. Тоді у вас в руках буде великий козир і вам не скажуть: „Лікарю! Зцілися сам!”, або „Ніж других навчати, на себе оглянься!”.

Особистий приклад найкращий спосіб заслужити авторитет” (Станіславський К.С. Етика. с.15).

Моральна поведінка – це поведінка, яка не має інших санкцій, ніж особисте почуття порядності.

Моральний розвиток людей буде іти по шляху загострення почуття порядності. Тому колективізм як необхідна форма саморозвитку суспільства стає для нас найефективнішою формою розвитку і удосконалення індивідуальності. Іншими словами, особисту свободу в житті і творчості людина набуває з допомогою колективу, з допомогою суспільства, тому що тільки в колективі індивід отримує засоби, які дають йому можливість всебічного розвитку своїх задатків.

Суспільство (по В.Далю) – зборище людей, по-товариськи, по-братськи зв’язаних якими-небудь спільними умовами, союз – тісний зв’язок між людьми, об’єднаних для певної мети. Театр – це союз. Це не просто організація людей, це тісний зв’язок для здійснення мети.

Першим мету зобов’язаний побачити, сформулювати і поставити перед студійцями педагог і зробити це захоплюючим, закличним засобом руху вперед. Мета повинна бути доступною, близькою, зрозумілою.

Професійне і поступове вивчення колективу, уважний, науково-об’єктивний аналіз навколишнього середовища театру, вивчення творчого досвіду театру в даній місцевості, перевірка шляхів реалізації творчого свого маніфесту – необхідні умови для вироблення такої мети.

Уміння взяти на себе відповідальність за всіх, за справу, якій служать він і його товариші – прекрасна риса педагога. Але це відповідальність за інших можлива лише тоді, коли педагог має право і сміливість сам, один приймати рішення. Він зобов’язаний порадитися, вислухати, врахувати думку колективу, але рішення повинен прийняти своє.

Вищий суд мистецтва – суд глядача. Але поряд з цим у театрі завжди жила і живе внутрішня оцінка успіху. Коли з’являється художній лідер в театрі, головною стає його оцінка справжнього успіху колективу.

Лідер колективу проявляється в оцінці. Визнати за ним право на кінцеву оцінку – означає довірити йому завтрашній день театру, зробити його відповідальним в аналізі успіху чи неуспіху, реалізованих чи нереалізованих можливостей. Здібність до мудрої і правильної оцінки – головний талант педагога.

Це зовсім не означає, що кінцева оцінка не може визріти у режисера як плід колективного судження. Не потрібно розуміти, що режисер-педагог розумніший і прозорливіший. Просто він в першу чергу зобов’язаний виробити єдині критерії в колективі, а це можливо зробити лише при вмінні найбільш тверезо оцінювати зроблене. Але: „Будь-яка влада і довіра, передані одній особі над сотнями людей, вимагає від цієї особи уміння, порядності і ще більшій добросовісності при користуванні ними. Це пред’являє до режисера і адміністрації театру великі і дуже складні вимоги.

Етика і дисципліна цих людей повинні бути прикладами” (К.С. т.5 ст.434)

Ці етичні вимоги К.С. – обов’язкова умова життя художнього колективу, немислимі без розвитку і удосконалення моральних основ і його керівника.