Проблематика соціології сім’ї та молоді.

1.Генедерна соціологія: поняття, проблеми вивчення. Гендерна соціологія — галузь соціології, що вивчає законо­мірності диференціації чоловічих і жіночих ролей, статеві від­мінності на всіх рівнях та їх вплив на людське існування, співіс­нування, на особливості соціальної організації, специфіку чоловічої та жіночої соціальних спільнот. До категоріального апарату гендерної соціології, крім згадуваного поняття «гендер», належать: «стать», «фемінність», «маскулінність», «андрогінність», «сексизм», «біархат», «патріархат».

Поняття «гендер» означає соціальне очіку­вання від представників кожної статі. Але, на відміну від поняття «стать», воно стосується не біологічних особливостей, за якими різняться чоловіки та жінки, а соціальне сформованих рис. Тобто якщо зі статтю пов'язані лише фізичні відмінності будови тіла, то з гендером — психологічні, соціальні, культурні відмін­ності між чоловіками та жінками. Відповідно поняття «стать» охоплює комплекс репродуктивних, поведінкових, тілесних, соціальних характеристик, які ви­значають індивіда як чоловіка чи жінку. У світовій со­ціології біологічну стать визначають терміном «sex», а соціальну – «гендер». Не пов'язані з біологічною статтю поняття «маскулінність» (лат. – чоловічий; тут — му­жність, сила) та «фемінність» (лат. – жінка, самка; тут – жіночність). Вони позначають відмінні психологічні характеристики, історично сформовані особливостями культури певного суспільства. Маску­лінність асоціюється з активністю, незалежністю, са­мовпевненістю, а фемінність – із залежністю, несміливістю, сентиментальністю. Вищий рівень споріднен­ня рис маскулінності та фемінності, досягнутий од­нією особою, свідчить про її андрогінність (грец. – двостатевий). Маскулінність, фемін­ність та андрогінність є передумовами певної моделі соціальної поведінки. Андрогінна особа має більший вибір варіантів моделювання поведінки, є гнучкішою щодо соціального пристосування. Професор психології та жіночих студій Сандра Бем (США) пояснювала ан­дрогінність як індивідуальну здатність особи залежно від конкретних ситуативних умов діяти водночас по-жіночому і по-чоловічому. Термін «сексизм» (лат. – стать) був запрова­джений феміністами за аналогією з расизмом і означав систему установок, що виправдовують соціальну не­рівність жінки посиланням на корінні вади (хиби) жі­ночої природи, нібито нездатної до соціальної творчос­ті.

Актуальність сучасних гендерних досліджень зу­мовлена соціальними трансформаціями суспільства, Що знаменують вихід на історичну арену такого фено­мену як «жіноча революція». Йдеться не тільки про нові жіночі проблеми та ускладнення існуючих. Жіно­чий чинник наполегливо і стрімко вривається в сучасну картину світу, потребуючи переосмислення трьох засад цивілізації, в тому числі місця та ролі жінки в сучасному світі, без вирішення яких неможливі поступальний розвиток. Осмислити радикальну зміну становища жінки, зміцнення і розширення жіноче начала в суспільстві покликана гендерна наука.

Гендерні дослідження не є суто жіночими, вони зорієнтовані й на проблеми чоловічої спільноти, порівняльний аналіз жіночих і чоловічих особливостей, відмінностей і проблем (у соціальному контексті), а саме жіноче питання привертає увагу науковців на більше. Теорія гендера акцентує увагу не на проблем жінок, а на стосунках жінок і чоловіків у суспільстві, неможливості адекватно зрозуміти становище жінки суспільстві без аналізу і розуміння тендерних відносин. Гендерна соціалізація є процесом засвоєння гендерних (соціостатевих) ролей і відтворення типів поведін­ки, очікуваних суспільством від чоловіків та жінок. Первинна гендерна соціалізація людини починається з моменту народження, коли батьки та інші дорослі навчають дитину її ролі хлопчика або дівчин­ки. Свою статеву належність вона усвідомлює вже в 1,5 року, дворічна вже знає свою стать, у 3– 4 роки свідомо розрізняє стать, часто асоціюючи її з зовніш­німи ознаками, наприклад, з одягом. У 7– 8 років по­глиблюється статева диференціація поведінки (різні інтереси хлопців і дівчат, різні ігри та партнери, сти­лі поведінки). Усвідомлення дитиною своєї статевої ролі охоплює уявлення про те, наскільки її якості від­повідають очікуванням та вимогам чоловічої або жіно­чої ролі.

Значно впливають на гендерну соціалізацію гендерні стереотипи. Гендерні стереотипи– механізми, що забезпечують закріплення і трансляцію гендерних ролей від покоління до поколінь. У суспільній свідомості вони функціонують як стандартизовані уявлення про моделі поведінки та риси характеру відповідно до понять «чоловіче» та «жіноче». Стереотипи дуже повільно змінюються, але така тенденція у сучасних суспільствах існує: стереотипи фемінності – маскулінності вже не такі полярні та чітко окреслені, як півстоліття тому. Змінюється й ідеал «істинної жіночності», якому в XIX ст. були властиві шляхетність, благочестивість, покірливість, відданість чоловікові. Правда, й тепер ці якості оцінюються високо та становлять ядро чоловічого розуміння жіночності. Водночас у жіночій свідомості з'явилися нові риси: інтелектуальність, енергійність, підприємливість. Сучасна жінка ширше розуміє своє соціальне призначення, не обмежується лише функцією материнства. Стереотипи маскулінності теж не залишаються без змін. Традиційна маскулінність на передній план висувала фізичну силу, нестриманість у вияві «соціальних почуттів» – гніву, агресії – функціо­нальне ставлення до жінки тощо. Сучасна маскулін­ність віддає перевагу інтелекту, а не фізичній силі, ви­магає виявлення ніжності, такту, стриманості. Послаблення гендерних стереотипів розширює можливості індивідуального самовибору, внаслідок чо­го виграють і особистість, і суспільство. Та більшість сучасних суспільств є патріархальними, у них домінує саме маскулінна культура, яка виправдовує чоловіче домінування.

На хвилі протесту проти дискримінації жінок, ген­дерних стереотипів виник фемінізм. Фемінізм – науковий напрям і суспільний рух, метою якого є повна рівноправність чоловіків і жінок у всіх сферах життя. Першими зробили спроби обґрунтувати рівноправність чоловіків і жінок французькі філософи Вольтер, Д. Дідро, Ш.-Л. Монтеск'є, які обстоювали прав жінок брати участь у суспільному житті, стверджували, що їх природа не менш складна, ніж чоловіча. Наприкінці XVIII ст. ідеї фемінізму заявили про себе у Великобританії передусім старанням журналіс­тки Мері Волстонкрафт. У 1827 р. у м. Сенека-Фоллзе (США) відбувся перший з'їзд американських фемі­ністок-суфражисток, на якому було висловлено про­тест проти дискримінації жінок, прийнято Деклара­цію прав жінок. У середині XIX ст. боротьба за надання жінкам виборчого права стала провідною ідеєю фемінізму. У тогочасному фемінізмі чітко окреслилося три напрями: суфражизм (англ. – виборче право) – рух за надання жінкам права обирати; гумані­стичний, який звільнення жінки вбачав у розвитку її інтелекту, підвищенні грамотності; марксистський вважав, що становище жінки-робітниці зумовлене класовими причинами, тому боротьба за її звільнення збігається із загальним завданням звільнення проле­таріату. У зв'язку з цим окремого жіночого питання не існує, воно вирішуватиметься разом з вирішенням проблем пролетаріату. Отже, за одне століття фемінізм поширився в цьо­му світі, вперше порушивши питання про права жін­ки, рівність статей, сприяв формуванню атмосфери морального осуду патріархату. Успіх суфражизму (у багатьох країнах напередодні Другої світової війни жінки здобули виборче право), а також об'єктивні чинники – війна, повоєнне відродження — призвели до того, що фемінізм фактично не виявляв себе майже до 60-х років XX ст. Поштовхом до його відродження стала книга француженки Симони де Бовуар «Друга стать» (1949 р.), яка є повним історико-філософським дослідженням становища жінки від створення світу. Авторка обстоювала тезу, що в жінках закладені такі ж потенції, як і в чоловіках. Головна вимога жіночо­го руху – визнати рівноправність жінки, яка не є дру­гою статтю.

Саме ця праця засвідчила появу неофемінізму, ос­новними ідеями якого є: боротьба не за отримання рівних прав (фактич­но в усьому світі вони є однаковими), а за рівні мож­ливості; виклик патріархальній культурі з метою не тільки змінити становище жінок, а ревізувати всі можливості соціальної реальності, всі сфери буття; прагнення до того, щоб у збалансованій культу­рі жіночі соціальні ролі, духовні потенції набули цін­ності та значущості для суспільства. Неофемінізм констатує, що сучасна західна культу­ра є патріархальною, маскулінною, організованою не тільки за чоловічим зразком, а й пронизаною забобона­ми стосовно жінок, що виявляється в усіх сферах: на­уці, сім'ї, владі, релігії, мистецтві, рекламі тощо.

Сучасна гендерна політика розвивається за такими напрямами: рівноправність у зайнятості та навчанні; сервісний контроль за дітьми; контроль за народжуваністю, методами контра­цепції та штучного переривання вагітності; юридична та фінансова незалежність жінок; протидія сексуальному гнобленню та чоловічому насильству. Ключові її положення відображають основні вимоги міжнародного жіночого руху і поступово набувають ознак державного нормативного регулювання в розви­нутих країнах. Жіночий чинник є значним у сучасній картині світу, вимагає переосмислення засад цивілізації. На передній план виступають принципово нові проблеми визначення місця жінки в сучасному світі, без розв'язан­ня яких неможливий подальший прогрес людства.

2.Проблематика соціології сім’ї та молоді. Соціологія сім’ї – спеціальна соціологічна теорія, що вивчає закономірності виникнення, функціонування й розвитку сімейно-шлюбних стосунків як соціального феномена у конкретних культурних і соціально-економічних умовах, що поєднують у собі риси соціального інституту і малої соціальної групи. Об’єктом соціології сім’ї виступає сім’я у двох іпостасях: як мала соціальна група, тобто певна форма взаємодії людей, з одного боку, і як соціальний інститут, що регулює відтворення людини, – з іншого. Предметом соціології сім’ї є закономірності та специфічні соціальні відносини, що виникають між сім’єю і суспільством, а також усередині сім’ї в процесі її становлення, функціонування і розвитку.

На формування особистості молодої людини величезний вплив здійснює сім'я. Розглянемо сутність цього соціаль­ного феномену. В даний час вітчизняні і закордонні вчені вивчають такі проблеми, як репродуктивна поведінка в сім'ї, поєднання професійних ролей працюючих жінок, розподіл влади і обов'язків у сім’ї і т. д. Що являє собою сім'я? Які її ознаки? Яку роль вона відіграє у сус­пільстві? Відповіді на ці питання шукали мислителі всіх часів. Сутність і походження сім'ї вивчали представники різних наукових напрямків: філософії, історії, політології, права, етики, педагогіки, психології, со­ціології, демографії і т. ін. З погляду соціології сім'я – це мала група, члени якої пов'язані спільністю побуту, взаємною моральною відпові­дальністю і взаємодопомогою. Основні ознаки сім'ї: шлюбні чи кровно-родинні зв'язки між усіма її членами; спільне проживання в одному приміщенні; загальний сімейний бюджет.

У будь-якому суспільстві сім'я має двоїстий характер. З одного боку, це соціальний інститут, з іншого – мала група, що має свої закономір­ності функціонування і розвитку. Цим пояснюється залежність сім'ї від суспільного ладу, існуючих економічних, політичних, релігійних сто­сунків і одночасно – відносна самостійність. З інститутом сім'ї тісно пов'язаний інший суспільний інститут - інститут шлюбу. Шлюб - це історично зумовлена, санкціонована і регу­льована суспільством форма міжстатевих стосунків, що встановлює їхні права й обов'язки у межах сім'ї.

Основу сім'ї складає, як правило, шлюбна пара. Хоча є неповні сім'ї, а також юридичне не оформлені. У залежності від представленості різних поколінь сім'ї поділяють на нуклеарні (батьки і діти) і розширені (включаючі інших родичів). У зв'язку з процесами індустріалізації і урбанізації в сучасному світі переважають нуклеарні сім'ї. На думку Канта, сімейно-родинні сто­сунки повинні складатися в такий спосіб: діти зобов'язані підкоряти­ся батькам за ознакою віку, жінки - чоловікам за ознакою статі. Однак зростаюче прагнення молоді до самостійності, а також процеси еманси­пації привели до того, що ієрархічну організацію сім'ї багато в чому вже зруйновано.

У залежності від характеру рольових установок сім’ї підрозділя­ють на три основні типи: 1) традиційна (чи патріархальна) сім'я. Під одним дахом живе не менш трьох поколінь, а роль лідера виконує старший чоло­вік. Для такої сім'ї характерні: економічна залежність жінки від чоловіка; функціонально чіткий поділ сфер сімейного жит­тя і закріплення чоловічих і жіночих обов'язків (чоловік – годувальник, жінка – господарка); безумовний пріоритет чоловіка; 2) нетрадиційна сім'я. Традиційні установки на чоловіче лідер­ство і чіткий розподіл чоловічих і жіночих обов'язків збері­гаються, але без достатніх на те об'єктивних, економічних основ. Крім занять господарством, жінка на рівні з чоловіком бере участь у суспільній праці. Такий тип сім'ї соціологи на­зивають експлуататорським; 3) егалітарна сім'я (сім'я рівних). Для такого типу сім'ї характерні: справедливий пропорційний поділ домашніх обов'язків між членами сім'ї, взаємозамінність чоловіка і жінки у рішенні побутових проблем («рольова симетрія»); спільне прийняття рішень після їх обговорення; емоційна насиченість стосунків. Крім названих типів сімей, існують перехідні, у яких рольові уста­новки і фактична поведінка не в усьому узгоджуються.

Які функції виконує сім'я? Найважливішими вважаються такі: ре­продуктивна, виховна, господарсько-економічна і рекреаційна. Репродуктивна функція полягає у відтворенні населення. Щоб чи­сельність населення не знижувалася, у кожній сім'ї повинно бути не менш двох дітей (у відношенні України). Однак реальна демографічна ситуація у нашій країні викликає великі побоювання: рівень народжу­ваності знижується, населення старіє, збільшується кількість однодітних і бездітних сімей. Крім того, значна частина новонароджених дітей попадає в дитячі будинки, тому що молоді мами часто не одружені чи знаходяться у віковій групі 16-17 років. Поряд з цим багато подружніх пар не хочуть мати дітей, пояснюючи відмовлення такими причинами: відсутність житла; матеріальні труднощі, невпевненість у завтрашньо­му дні, бажання «пожити для себе» і т, д. Не сприяє поліпшенню демо­графічної ситуації і зростання кількості розірваних шлюбів. Спостері­гаються значні розходження між рівнем народжуваності в різних регі­онах й у представників різних груп населення. Так, найбільш низький рівень народжуваності зареєстровано у великих містах, а також - серед жінок з вищою освітою. У той же час приблизно у три рази перевищує середню норму рівень народжуваності серед психічно хворих і розумово відсталих осіб. Виявлені тенденції свідчать про дві основні небезпеки: ряд регіонів опинився перед межею, за якою може початися депопуляція; серед населення зростає питома увага груп із психічною пато­логією, розумовою відсталістю, важкими спадкоємними захво­рюваннями. Для зміни негативних демографічних тенденцій в Україні необхідно оперативно розробити і впровадити на державному рівні комплекс спеціальних заходів. Виховна функція родини тісно пов'язана з репродуктивною. Давно відомо, що повноцінний розвиток і виховання дитини можливі тільки в сім'ї. І якщо до 3 років вона позбавлена достатньої кількості уваги, тур­боти, тепла, емоційного спілкування, то порушується процес формуван­ня багатьох соціально-значущих якостей. У деяких випадках становище стає непоправним. Істотний вплив на формування особистості дитини здійснює морально-психологічний клімат у сім'ї. Останнім часом соціологи відзначають зниження ролі виховної функції сім'ї, пов'язане з відмовою від традиційного типу укладу. Зараз сформувалися такі основні стереотипи виховання: 1) дітоцентризм. заснований на вседозволеності і надмірній любові до дітей; 2) професіоналізм - доцільність переключення відповідальності за виховний процес на професіоналів - вихователів і вчителів; 3) прагматизм - виховання у дітей «практичності», уміння одержувати матеріальну вигоду. Виховний процес торкається кожного члена сім'ї, а не тільки дітей. В сім'ї формуються інтереси, мотивації, з'являються можливості для самореалізації дорослих. Господарська-економічна функція сім'ї охоплює різні аспекти сімей­них стосунків: ведення домашнього господарства, складання і вико­ристання сімейного бюджету, допомогу старим і т. д. Незважаючи на подвійну зайнятість жінок, дуже незначна їх частина згодна задоволь­нятися роллю домашньої господарки, відмовившись від професійної ді­яльності. З огляду на цей фактор, а також розуміючи обмеженість мож­ливостей держави в наданні допомоги працюючим жінкам, сформулює­мо висновок про необхідність раціонального перерозподілу побутових обов'язків між членами сім'ї. Рекреаційна функція сім'ї пов'язана з умовами сучасної дійснос­ті - зростанням соціальних і психологічних навантажень, стресів, при­скореним ритмом життя і т. ін. При цьому сім'я повинна вселяти впев­неність, забезпечувати емоційну підтримку, бути оплотом стабільнос­ті. Рекреакційна функція містить у собі і духовно-естетичні аспекти, у тому числі організацію сімейного дозвілля і відпочинку. Усі функції сім'ї тісно пов'язані і взаємозалежні, але їх співвідно­шення в кожному окремому випадку може змінюватись.

Вчені переконливо довели, що «молодь» – поняття не тільки і не стільки вікове, скільки соціальне й історичне. У різні часи й у різних суспільствах молоддю вважалися люди дуже різного віку. Згідно з сучасними мірками поняття «молодь» дуже широке - воно може включати і підлітків-акселератів і зрілих людей. Однак саме у 18 років юнак визнається цілком повнолітнім, юридичне дієздатним, одержує майже всі цивільні права, включаючи право на створення сім'ї. У сучасних умовах в усьому світі для молоді найбільш важливими є соціальні проблеми - працевлаштування, одержання освіти, організації дозвілля, участі в суспільно-політичному житті, створення сім'ї, вста­новлення стосунків з оточуючими і т. ін. Сучасність пред'являє все нові вимоги до молоді, піддає перевірці її здатність знайти своє місце у жорстких, конкурентних умовах ринкової економіки, розуміти і визнавати цінності демократії. Складність поля­гає в тому, що свідомість молодої людини формується повільно, відстає від фізичного розвитку і життєвих реалій.

Відомий психолог Л. Виготськмм довів, що особистість молодої людини формується в процесі взаємодії її з зовнішнім середовищем. Соціальні сторони розвитку психіки і становлення особистості вивчає соціальна психологія. Придбаний у процесі спілкування і діяльності молоді досвід має ве­лике значення для вироблення у неї внутрішніх механізмів саморегу­лювання поведінки. Сучасність настійно зажадала перегляду багатьох установок і жит­тєвих принципів, формування нового мислення. Суспільство взяло на себе зобов'язання на практиці довести перспективність ринкового ве­дення господарства, устрою соціального життя на демократичній осно­ві. Але досягнення поставлених цілей ставить перед суспільством, особ­ливо молоддю, усе більш складні проблеми, вимагає прояву соціальної зрілості.

Соціальна зрілість означає здатність дати об'єктивну оцінку всіх суспільних явищ, уміння бачити цілісну картину світу, визначальні тенденції його розвитку. Основний показник соціальної зрілості люди­ни - її соціальна активність. Тому критерієм досягнення соціальної зрілості є не вік особистості, а якісний стан її свідомості, система життє­вих цінностей і переконань. Часто молоді люди привертають до себе увагу оточуючих неадек­ватною (девіантною) поведінкою. Причинами її можуть бути: почуття самотності, дефіцит спілкування з батьками чи однолітками, нездоро­вий у моральному відношенні клімат у сім'ї, у навчальному чи трудо­вому колективі, стан суспільної свідомості, засилля масової культури, пропаганда західного способу життя і т. ін. Аналіз соціального стану молоді показує, що найбільш ущемленою в економічному і соціально-правовому відношенні виявляється та її час­тина, що знаходиться в умовах підвищеної соціальної напруженості і психологічного дискомфорту. Зростання кількості самогубств, пошире­ність у молодіжному середовищі наркоманії, проституції – свідчення високої соціальної напруженості. Психологічний дискомфорт можуть викликати конфлікти на національному, релігійному грунті, необхід­ність самостійно приймати життєво важливі рішення, економічна і со­ціальна незахищеність.

Одним з можливих шляхів якнайшвидшого вирішення найбільш го­стрих проблем молоді є інтеграція її в структури і стосунки суспільства. Причому зусилля в цьому напрямку можуть бути результативними, тільки тоді. коли одночасно з економічною і соціальною буде відбува­тися і духовна інтеграція. Однак соціологічні дослідження показують, що рівень духовних потреб і інтересів молоді в Україні досить низький. Серед мотивів поведінки домінують вигода і розрахунок, відбувається уніфікація духовних потреб, молодь включається в міжособистісні сто­сунки переважно як споживач благ, а не як творець їх, що значно зни­жує можливості самореалізації і шанси успішної інтеграції у суспільні структури. На життєвий шлях індивіда величезний вплив здійснює соціальне походження і класове положення. Не існує жодної важливої

особистісної характеристики, яка не залежала б від соціально-класових і середовищних факторів: соціального походження, характеру діяльності, рівня освіти батьків, місця проживання, складу і матеріального стану сім’ї національних і етнокультурних особливостей. Тому логічним буде вис­новок про те, що проблеми молоді повинні комплексно вивчатись і ви­рішуватись різними науками: соціологією, психологією, педагогікою, медициною, кримінологією і т. ін.

Вивчаючи проблеми молоді, ми обов'язково торкаємся питання по­рівняння поколінь. Це досить складна задача. У кожному поколінні є і видатні, і нікчемні люди, є прояви добра і зла. Тому категоричні тверд­ження: «вся історія починається з нас» (соліпсизм юності) чи «ниніш­ня молодь - втрачене покоління» (абсолютизація власних уподобань людьми похилого вику) не мають підстав. У будь-якому разі кожне на­ступне покоління продовжує попереднє, хоча цей рух не завжди вгору, інколи він нагадує коливання маятника. Зараз вже можна констатувати, що однією з головних помилок мину­лого була спроба розробити перелік якостей, необхідних для формуван­ня особистості молодої людини - будівника комунізму, запрограмувати виховний процес, встановити чіткі стратегічні орієнтири виховання, визначити всі цінності, на які слід зорієнтувати освітянську діяльність, Саме такий підхід і виявився неправильним. Виховання за одним шаб­лоном, з одними думками і переконаннями не може сприяти формуван­ню розвинутої, соціальне зрілої, ініціативної особистості, здатної само­стійно ставити завдання і творчо їх вирішувати.

Розвиток людини відбувається згідно з «епігенетичним принци­пом»: кожний наступний етап характеризується новими явищами і властивостями, яких не було на попередньому. Перехід до нового етапу проходить у формі «нормативної кризи», яка зовні нагадує патологічні явища, а насправді є виразом нормальних складнощів зростання. Пе­рехід до нового етапу розвитку можливий лише на основі вирішення основного протиріччя, характерного для попереднього етапу. Якщо протиріччя не вирішується, воно неминуче проявиться пізніше. Розвиток індивіда здійснюється під впливом як природних, так і середовищних компонентів. Хоча дія епігенетичного принципу універсаль­на, у кожному суспільстві є свої, особливі інститути соціалізації, тому і способи вирішення задач формування особистості відрізняються.

Існує багато соціологічних концепцій, що присвячені вивченню різних аспектів розвитку людини - фізичного, розумового, самосвідомості, мотиваційної сфери, спілкування і т. ін. Всі вони по-сво­єму справедливі, за умов їх вдалого поєднання можна скласти досить повне уявлення про процес розвитку людини. Заслуговує на увагу теорія розвитку вищих психічних функцій Л. С. Виготського. Автор вважає, що будь-яка функція в культурному розвитку дитини з'являється на сцену два рази, в двох планах. Спочат­ку – в соціальному, потім – в психологічному, спочатку між людьми - як категорія інтерпсихічна, потім – всередині дитини - як категорія інтрапсихічна. Формування людини і особистості, за Виготським, – це діалектична взаємодія двох відносно автономних, але нерозривно пов'язаних один з одним рядів розвитку – природного і соціального. В силу об'єктивних і суб'єктивних причин ідеї Виготського не одер­жали повного теоретичного розвитку і практичного впровадження. Лише останнім часом у межах соціальної психології вчені знову зверта­ються до вивчення соціальних умов формування особистості. При цьо­му підвищений інтерес викликають дослідження юності – пори, коли відкривається власний внутрішній світ, йде пошук сенсу життя, фор­мули любові і щастя, проявляється бажання дискутувати з будь-якого приводу. В найбільш загальному вигляді рівень соціального розвитку люди­ни можна оцінювати за ступенем відтворення у даному поколінні соці­ально-історичної цілісності. В умовах стабільного суспільства спостері­гається трансляція соціального досвіду, відсутність останньої свідчить про кризу суспільства.

***