Історія виникнення соціалізму та соціал-демократії

Соціал-демократія виникла як альтернатива капіталізму. У цій якості вона спочатку поділяла найважливіші установки марксизму на ліквідацію капіталізму і корінне перебудову суспільства шляхом усуспільнення засобів виробництва і встановлення диктатури пролетаріату. Окремими її угрупованнями зізнавався також пропонувався марксистами революційний шлях ліквідації капіталізму і переходу до соціалізму.

Але в реальному житті вийшло так, що соціал-демократія, загалом і в цілому відкинула ці ідеї, визнала існуючі суспільно-політичні інститути і прийняла загальноприйняті правила політичної гри. Правила соціал-демократичної орієнтації стали парламентські і пануючу систему. З цієї точки зору всю подальшу історію соціал-демократії можна розглядати так само, як історію поступового відходу від марксизму.

Важливу роль в еволюції соціал-демократії зіграла сама соціально-політична практика, яка змушувала політиків враховувати суспільно-історичні реальності, пристосовуватися до них, знаходити доступні шляхи поліпшення умов життя трудящих. Життєві реалії переконували лідерів соціал-демократичних партій у безперспективності революційного варіанти переходу до нової суспільної системи, в необхідності і можливості вдосконалити склалися інститути, прийняти багато з цінностей, норм, принципів існуючого суспільства. Вони переконалися в тому, що багато вимог робітничого класу можна реалізувати мирними засобами, в процесі повсякденних поступових змін. Як би передбачаючи можливість появи авторитарного соціалізму (згідно марксистської ідеї диктатури пролетаріату), керівники реформістського крила соціал-демократії проголосили своєю метою побудову демократичного соціалізму. Саме поняття «демократичний соціалізм» увійшло в науковий і політичний лексикон наприкінці XIXв. і включало в себе ідею політичної, економічної та культурної інтеграції робітничого руху в існуючу систему. Для представників даної традиції з самого початку було характерно визнання правової держави як позитивного фактора у справі поступового реформування і трансформації капіталістичного суспільства.

Основний внесок у розробку концепції демократичного соціалізму вніс відомий діяч німецької соціал-демократії XIX ст. Е. Бернштейн. Головна його заслуга полягала у відмові від тих ідей марксизму, реалізація яких в Росії та ряді інших країн пізніше призвела до утвердження тоталітарних режимів. Йдеться насамперед про установках на соціальну революцію, насильницьке знищення старого світу, диктатуру пролетаріату, непримиренну класову боротьбу.

Відкидаючи ідею диктатури пролетаріату, Е. Бернштейн говорив про необхідність відмови від насильницьких форм боротьби та переходу соціал-демократії «на грунт парламентської діяльності». Як вважав Бернштейн, у політичній області тільки демократія є формою самоорганізації суспільства, придатну для здійснення соціалістичних принципів.

Важливий внесок у формування програми нового ідейно-політичної течії внесли представники англійського фабіанського і гильдейского соціалізму, реформістські течії в французькому соціалізмі.

Відкидаючи революційний шлях заміни капіталізму соціалізмом, вони разом з тим декларували мета побудови справедливого суспільства. При цьому вони виходили з тези про те, що, ліквідувавши експлуатацію людини людиною, необхідно залишити в недоторканності основні ліберально-демократичні інститути і свободи.

У такій соціалістичної інтерпретації ліберальних принципів Бернштейн виділяв три основних ідеї:

1. свобода;

2. рівність;

3. солідарність.

Причому на перше місце він ставив солідарність робітників, вважаючи, що без неї свобода і рівність при капіталізмі для більшості трудящих залишаться лише благими побажаннями. Тут перед соціал-демократією виникав сакраментальне питання: як домогтися того, щоб соціалістичне суспільство стало суспільством найбільшої економічної ефективності і найбільшої свободи, одночасно не відмовляючись від рівності всіх членів суспільства. Головну задачу соціал-демократії Бернштейн і бачив в тому, щоб вирішити цю антиномію.

Вся подальша історія соціал-демократії, по суті, і є історія пошуків шляхів вирішення даної антиномії. Були й такі національні соціал-демократичні рухи, які з самого початку розвивалися на суто реформістських засадах і відчували на собі лише незначний вплив марксизму. До них відносяться, зокрема, англійський лейборизм і скандинавська соціал-демократія. Відкидаючи революційний шлях заміни капіталізму соціалізмом, вони разом з тим декларували мета побудови справедливого суспільства. При цьому вони виходили з тези про те, що, ліквідувавши експлуатацію людини людиною, необхідно залишити в недоторканності основні ліберально-демократичні інститути і свободи.

У дусі дискусій в німецькій соціал-демократії в російській легальному марксизмі також почався перегляд ряду найважливіших положень класичного марксизму. Мабуть, певний потенціал розвитку за реформистскому шляху був закладений і в російській соціал-демократії, в тій її частині, яка була представлена меншовиками, особливо В.Г. Плехановим і його сподвижниками. Але перемогу в ній здобуло революційне крило на чолі з В.І. Леніним.

Після Другої світової війни настав новий етап в долях демократичного соціалізму. У 1951 р Соціалістичний Інтернаціонал прийняв нову програму принципів - Франкфуртську декларацію. У ній були сформульовані основні цінності демократичного соціалізму, які, по суті, означали остаточну відмову від марксизму. Остання крапка над I в цьому питанні була поставлена у Віденській програмі Соціалістичної партії Австріі1958 р Годесбергской програмою СДПН 1959 р які рішуче відкинули основоположні постулати марксизму про диктатуру пролетаріату, класову боротьбу, знищенні приватної власності та усуспільнення засобів виробництва. У подальшому, тому ж шляху - одні раніше, інші пізніше (деякі в 1980-х рр.) - Пішли решта національних загони соціал-демократії.

Конструктивною силою у світовому розвитку в післявоєнні роки став Соціалістичний Інтернаціонал, який об'єднав 42 соціалістичні і соціал-демократичні партії. Європейська соціал-демократія внесла важливий внесок у справу досягнення розрядки напруженості між Сходом і Заходом, в підготовку гельсінкських домовленостей, в інші важливі процеси, що сприяли оздоровленню міжнародного клімату післявоєнних десятиліть. Неоціненна роль у всіх починаннях соціал-демократії XX в. належала таким її видатним діячам, як В. Брандт, У. Пальме, Б. Крайський, Ф. Міттеран та ін.

Отже, в цілому соціал-демократи виступають за поступовість, і конкретність заходів, що вживаються в процесі повсякденної рутинної роботи, за політику так званих малих справ, які в сукупності і складають рух до соціалізму. Такий підхід, по суті, став стратегічною установкою політичних програм більшості партій демократичного соціалізму. Тому недивно, що у них загальний напрямок політики визначається щодо короткостроковими програмними документами, що містять перелік заходів, що підлягають здійсненню в разі перемоги на чергових виборах.