Політична доктрина марксизму

Засновники: К. Маркс (1818-1883), Ф. Енгельс (1820-1896).

Основні ідеї

ü “історичний матеріалізм” – продуктивні сили та виробничі відносини визначають зміст політичної та ідеологічної надбудови;

ü на певному етапі продуктивні сили вступають в протиріччя із існуючою економічною та політичною організацією суспільства, наступає епоха соціальних революцій, формуються нові відносини, що відповідають досягнутому рівню продуктивних сил;

ü способи виробництва (рабовласницький, феодальний, капіталістичний) поступово змінюють один одного;

ü при цих способах виробництва продуктивні сили контролює меншість, яка використовує свою економічну владу для експлуатації трудящих, привласнюючи додаткову вартість;

ü капіталістичний лад є перехідним і його повинен змінити комуністичний, де втілюватиметься принцип “від кожного – за здібностями, кожному – за потребами”;

ü рушійною силою історії є боротьба класів за оволодіння засобами виробництва;

ü при капіталізмі зростання чисельності та зубожіння робітничого класу призведе до революційного перевороту в найбільш розвинених державах;

ü після революційного перевороту і до настання комунізму має бути перехідний період соціалізму у формі диктатури пролетаріату.

Концепція більшовизму

Основні ідеологи: Ленін В.І. (1870-1924), Троцький Л.Д. (1879-1940), Сталін Й.В. (1879-1953).

Основні ідеї В.І.Леніна

ü визнавав марксизм як єдину істину;

ü ідея “слабкої ланки в ланцюгу імперіалізму”, тобто перемога соціалізму внаслідок революції можлива в одній окремо взятій державі;

ü концепція авангардної ролі партії, яка повинна складатися виключно з “професійних” революціонерів і прищеплювати робітникам соціалістичну свідомість;

ü селяни є природними союзниками пролетаріату у революції;

ü абсолютизував класовий підхід, основна мета класової боротьби робітників – встановлення диктатури пролетаріату (через засновані на принципі прямої демократії ради, делегати яких можуть бути відкликані, і які отримають повноваження законодавчих, виконавчих, судових структур та органів правопорядку, знищення постійної армії, зведення зарплати усіх посадових осіб до зарплати робітників тощо);

ü згодом доповнив концепцію диктатури пролетаріату – партія має перебрати на себе контроль за урядом і зобов’язати всі органи управління перебудуватися зо партійним принципом демократичної централізації (жорстка звітність нижчих органів перед вищими);

ü види економічної політики: “військовий комунізм”, НЕП.

Соціалізм– (від лат. socialis – суспільний) - суспільно-політична течія, яка стверджує ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності в різноманітних формах, розподілі матеріальних благ та духовних цінностей в залежності від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості.

Вперше термін “соціалізм” запровадив П’єр Леру.

Утопічний соціалізм – вчення про ідеальне суспільство, засноване на спільній власності, обов‘язковій праці, справедливому розподілі

Засновники: Т. Мор (1478-1535), “Утопія”, Т. Кампанелла (1568-1639), “Місто Сонця”

Політичні ідеїТомаса Мора

ü запровадив термін “утопія”, який може означати “місце, якого не існує” (від лат. outopia) або “благодатне місце” (від лат. eutopia);

ü зображене ним суспільство є авторитарним, патріархальним та ієрархічним при абсолютній економічній рівності, де власність є спільною, немає ніякої боротьби, кожен працює задля спільного блага;

ü управління здійснюють найвищі політичні і релігійні посадовці, на основі встановлених засновником держави законів, метою яких є унеможливлення неробства;

ü одного розуму замало для забезпечення порядку у суспільстві, розум має втілитися у низці детальних приписів і правил, а людей належить і заохочувати і змушувати до їх дотримання.

Соціал-демократична концепція

На початку ХХ ст. виникли ідеї “ревізіонізму”, які призвели до остаточного відділення соціал- демократії від марксизму.

Основні ідеологи соціал-демократії: Е. Бернштейн (1850-1932), Ч. Кросленд (1918-1977).

Основні ідеї соціал-демократії

ü відкинули марксистську ідею необхідності пролетарської революції;

ü боротьба за соціалізм має бути поступовою і здійснюватися шляхом реформування;

ü розвиток вільної держави за допомогою введення загального виборчого права, прямої законодавчої ініціативи, громадянських прав, права на опозицію, незалежність суддів;

ü “етичний соціалізм”, що спирається на категорії:

- свобода як можливість робити все, що не завдає шкоди іншим і дозволено законом;

- справедливість як рівність життєвих можливостей для усіх і піклування суспільства про найменш забезпечених і непрацездатних;

- солідарність як можливість розраховувати на допомогу суспільства і держави;

ü рівність громадян не залежно від їх соціального стану, якої можна досягти через економічне зростання (податки), загальну освіту;

ü забезпечення соціального і міждержавного миру;

ü змішана економіка – державне регулювання економіки (ключові галузі промисловості – газова, електроенергетика, залізниці, шахти – націоналізуються) та розвиток ринкових механізмів.

Поширення соціал-демократії в сучасному світі

1951 року створено Соціалістичний Інтернаціонал – міжнародне об’єднання соціалістичних, соціал-демократичних, партій праці та лейбористських партій з усіх континентів.

Сьогодні його штаб-квартира у Лондоні і він об’єднує понад півтори сотні партій.

Від України в Соцінтерн входять Соціалістична партія України (О.Мороз) та Соціал-демократична партія України (Ю.Буздуган).

Словник до теми

АНАРХІЗМ (від грец. аnarchia – безвладдя) – ідейно-теоретична та суспільно-політична течія, представники якої виступають за повну, нічим не обмежену свободу особи.

Більшовизм - політична теорія і практика, яка ґрунтується на теорії марксизму і доповнена ідеями В. Леніна, основними принципами якої є відданість світовій революції і створення держави у формі диктатури пролетаріату на основі демократичного централізму.

ДИКТАТУРА ПРОЛЕТАРІАТУ - форма держави, яку обстоюють представники марксизму та більшовизму, яка передбачає зосередження усієї повноти влади у руках класу робітників

Екстремізм (від лат. extremus—граничний) — схильність суб’єктів політики до крайніх поглядів і надзвичайних дій у політиці та ідеологічному протиборстві, до нетерпимості, несприйняття й неприйняття інших думок, чужих позицій та вподобань.

КОМУНІЗМ (від лат. communis — спільний, загальний) — суспільно-політична течія, представники якої виступають за суспільну власність на засоби виробництва та за побудову суспільства згідно принципу “від кожного — по можливостях, кожному — по потребах”.

Консерватизм (франц. conservatisme, від лат. conservare — зберігати, охороняти) — політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, що орієнтується на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Лібералізм (від лат. liberalis — вільний) — політична та ідеологічна течія, що об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва і демократичних свобод.

Тероризм (від лат. terror — жах, страх) — здійснення політичної боротьби засобами залякування, насильства аж до фізичної розправи з політичними противниками; дестабілізація суспільства, державно-політичного ладу шляхом систематичного насильства і залякування, політичних убивств, провокацій.

Утопія політична (від грец. u — немає і topos — місце, разом — місце, якого не існує; згідно з ін. версією від грец. en — благо і topos — місце й означає благословенну країну) — у політичній літературі цим поняттям визначають ідеї, уявлення про ідеальні суспільства, які є продуктом абстрактного мислення і не грунтуються на знанні реальних процесів суспільного життя.

МЕСІАНІЗМ – вчення ідеологічного характеру про особливу роль певних спільнот, обєднань, лідерів в історії тієї чи іншої держави або всього людства.

Мілітаризація (від лат. militaris — воєнний) — поширення законів воєнного часу та військової дисципліни на невійськові галузі народного господарства, економіку.

НАЦІОНАЛІЗМ (франц. nationaliste, від лат. natio — народ) — багатопланове явище, охоплює національну свідомість, національну ідеологію, національно-визвольну боротьбу, культурний та політичний рух за утвердження національних пріоритетів в усіх сферах суспільства.

НАЦІОНАЛ-КОМУНІЗМ – політична течія в Україні у 20-30-х рр. ХХ ст., яка поєднувала прихильників марксистської ідеології, але із активним відстоюванням не тільки інтересів робітничого класу, а й національних інтересів.

РАСИЗМ– політична доктрина і практика суспільного життя ,що грунтується на поділі народів за расовою ознакою на вищі та неповноцінні, спрямована на поневолення народів як «расово неповноцінних».

Тема 4.Політична влада, політична система суспільства і держава

План

1. Політична влада.

2. Політична система суспільства: сутність, структура, види, функції.

3. Держава як інститут політичної системи (срс).

4. Громадянське суспільство.

1. Влада - форма соціальної взаємодії хоча би між двома сторонами (суб’єктом і об’єктом), при якій суб’єкт має можливість і засоби здійснювати свою волю щодо об’єкта, досягаючи при цьому поставленої мети.

Політична влада - організована воля однієї групи людей щодо іншої, на основі якої здійснюється підкорення заради досягнення визначених цілей.

Вищою формою політичної влади є державна влада.

Підходи щодо природи влади

1. Атрибутивний підхід (лат. attribuo — надаю, наділяю) пояснює природу влади біологічними і психічними властивостями людської психіки: біологічна концепція (М. Марсель) - влада є невід'ємною властивістю людини, закладеною в її природі — інстинктах боротьби і суперництва з іншими представниками людського роду; психоаналітичні концепції - трактують прагнення до влади як прояв сексуального потягу (3. Фрейд), психічної енергії взагалі (К. Г. Юнг); досліджують структури в психіці людини, що роблять її схильною до підкорення, втрати волі заради відчуття безпеки, психологічного комфорту (Е. Фромм), розглядають прагнення до влади як засіб компенсації фізичної або духовної неповноцінності (К. Хорні).

2. Біхевіористська концепція (англ. behaviour — поведінка), представники якої (Ч. Мерріам, Г. Лассуелл) розглядають владу як особливий тип поведінки, зумовлений невід'ємною людською властивістю — прагненням до влади, звертають особливу увагу на суб'єктивну мотивацію влади, вважаючи відносини панування-підкорення основою політичного життя.

3. Соціологічний підхід (М. Вебер) - влада розглядається як особливий вид відносин: в основі влади лежать відносини панування й підкорення, що виникають між суб'єктом влади (тим, хто панує) і об'єктом влади (тим, хто підкоряється).

4. Реляціоністський підхід (англ. relation — відношення) (Д. Картрайт, П. Блау, Д. Рот) розглядає владу як соціальну взаємодію, за якою суб'єкт за допомогою певних засобів (ресурсів) контролює поведінку об'єкта. В межах даного підходу виділяють системне трактування влади (К. Дойч, Н. Луман), що виходить із визначення влади як здатності політичної системи мобілізовувати ресурси для досягнення поставлених цілей, а також структурно-функціональну концепцію влади (Т. Пирсонс), що розглядає владу як соціальні відносини, зумовлені тими ролями (функціями), які виконуються різними суб'єктами в суспільстві.

Особливими рисами політичної влади є:

1) легальність у використанні сили та інших засобів панування в межах країни;

2) верховенство, обов'язковість її рішень для всього суспільства і, відповідно, для всіх інших видів влади;

3) публічність, тобто загальність і безособовість, що означає - звернення до всіх громадян від імені всього суспільства за допомогою права (закону);

4) наявність єдиного центру прийняття рішень (на відміну, наприклад, від влади економічної);

5) різноманіття ресурсів.

Ресурси влади (фр. ressource — допоміжний засіб) — це сукупність засобів і методів, за допомогою яких суб'єкт політичної влади здійснює визначальний вплив на поведінку об'єкта.

Найпоширенішою є класифікація ресурсів за найважливішими сферами життєдіяльності:

— економічні ресурси (матеріальні й нематеріальні блага, цінності, пов'язані із задоволенням повсякденних потреб людини й суспільства — гроші, товари, послуги, пільги, субсидії та ін.);

— соціальні ресурси (можливість соціальної мобільності, здатність зміни соціального статусу);

— силові ресурси (зброя, інститути примусу — армія, поліція, служба безпеки, суди, прокуратура та ін.);

— нормативні ресурси (правові, релігійні, звичаєві — закони, розпорядження, традиції, моральні норми);

— культурно-інформаційні ресурси (знання, навчальні заклади, наукові установи та ін.);

Функціонування політичної влади здійснюється на основі двох основних принципів: суверенності та легітимності.

Виділяють три види суверенітету (фр. souverainete — верховна влада):

ü Державний суверенітет — це політико-правова властивість державної влади, що визначає її верховенство (повноту й неподільність влади на території країни, виключне право на встановлення правових норм, що регулюють всю систему суспільних відносин, визначення правового статусу органів державної влади та місцевого самоврядування, застосування насильства, визначення прав та свобод людини і громадянина та ін.) і незалежність (самостійність та рівноправність у міжнародних відносинах).

ü Народний суверенітет – повновладдя народу (народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади). Народ може здійснювати свою владу безпосередньо (на виборах і референдумах), через органи державної влади, а також через органи місцевого самоврядування.

ü Національний суверенітет - повновладдя націй, можливість самостійного політичного самовизначення.

У демократичній державі виключно народу належить право визначати й змінювати встановлений конституційний лад.

Принцип легітимності політичної влади) — легітимність влади визначається як ступінь відповідності політичної влади ціннісним уявленням індивідів, соціальних груп, суспільства, переконаність у необхідності підкорення влади.

Слід розрізняти поняття «легітимність влади» (лат. legitimus — законний, правомірний) - суспільне визнання її законності, переконаність людей у тому, що ті, хто володіють владою, володіють нею по праву та «легальність влади» (лат. legalis — законний) - її правове закріплення, юридична правомірність політичної влади (парламенту, уряду, глави держави, обраних за допомогою формально закріплених юридичних процедур).

В науковий обіг термін "легітимність" ввів М. Вебер. Він виділив три основних типи легітимного панування ( влади):

Традиційне панування обумовлене традиціями, мораллю, звичкою до певної поведінки і заснований на вірі не тільки в законність , але навіть у священність здавна існуючих порядків і влади. У традиційному суспільстві є різні види панування: геронтократичне (влада старійшин), патріархальне (влада вождя племені), патрімоніальне (влада монарха ) і султанізм як різновид останнього.

Харизматичне панування (грец. charisma - божественний дар) ґрунтується на екстраординарній здатності, властивості індивіда, що виділяє його серед інших і, що найголовніше, не настільки придбане ним, скільки дароване йому природою, Богом, долею. Вирішальне значення для виникнення харизматичного панування має не стільки саме володіння харизмою, скільки визнання її послідовниками. Умовний характер харизматичних відносин, як правило, не усвідомлюється їх учасниками: лідер вірить у своє покликання, а послідовники вірять в лідера. Виникає головним чином в умовах соціально-політичної кризи. Лідер повинен постійно піклуватися про збереження своєї харизми і доводити її наявність. Для підтримки харизми необхідні регулярні "великі" діяння вождя, що приносять великий успіх, перемогу і т.д. Як тільки вони вичерпуються, так відразу ж зникає віра в його незвичайні якості, а отже , руйнується і основа харизматичного панування. Зі стабілізацією соціальної системи воно трансформується в традиційне або легальне панування.

Легальне (раціонально-бюрократичне) панування грунтується на визнанні добровільно установлених юридичних норм, спрямованих на регулювання відносин управління та підпорядкування. При такій владі підкоряються не особистості, а встановленим законам: їм підпорядковуються не тільки ті ким керують, але й керуючі. Виникає в умовах формування ринкової економіки і втілюється в правовій державі. Основними рисами цього типу панування є: встановлення норм права і підпорядкування їм кожної людини; застосування норм права в управлінні; панування в суспільстві права, а не чиновників. Втілювати в життя повинні спеціально навчені, компетентні чиновники - бюрократія.

Бюрократія, за Вебером, є технічно самим чистим типом легального панування.

Вебер сформулював основні вимоги до чиновників:

1 ) особисто вільні і підкоряються лише діловому службовому обов'язку ;

2 ) мають стійку службову ієрархію;

3 ) мають чітко визначену компетенцію ;

4 ) працюють в силу контракту (на основі вільного вибору);

5 ) працюють у відповідності зі спеціальною кваліфікацією;

6 ) винагороджуються постійними грошовими окладами;

7 ) розглядають свою службу як єдину або головну професію;

8 ) передбачають свою кар'єру;

9 ) працюють у повному "відриві" від засобів управління і без присвоєння службових місць;

10 ) підпорядковуються суворій, єдиній службовій дисципліні та контролю.

В умовах легального панування завжди існує небезпека перетворення бюрократії зі служниці суспільства в замкнену касту, що стоїть над ним. Тому найефективнішими способами обмеження бюрократії є: регулярна ротація (пропорційна заміна через визначений термін) та контроль за ними з боку політичних інститутів та громадськості.

Описані типи легітимності в реальній політичній практиці переплітаються і взаємно доповнюють, підсилюють один одного.

Домінування того чи іншого типу легітимності пов'язано з типом існуючого режиму. Так, харизматична влада характерна для авторитарних систем, тоді як в умовах демократії політичне життя визначається пануванням закону.

Американська школа політології (Д. Істон)запропонувала ціннісно-нормативний підхід і стверджує, що легітимність - "ступінь, в якій члени політичної системи сприймають її як гідну своєї підтримки". Виділяють дифузну і специфічну легітимність на основі різниці в підтримці за об'єктом і змістом, так і за часом її дії:

ü дифузна легітимність - загальна, довготривала, переважно афективна (емоційна) підтримка ідеям та принципам політичної влади, незалежно від результатів її діяльності;

ü специфічна легітимність - ситуативна, короткочасна, орієнтована на результат і заснована на свідомій підтримці влади і того, як вона діє.

Легітимація - процедура суспільного визнання якої-небудь дії, події або факту, діючої особи. Вона покликана забезпечити покору, згоду, політичну участь без примусу, а якщо цього не досягається - виправдання примусу, використання сили.

Показниками легітимності влади виступають:

- рівень примусу, застосовуваний для проведення політики в життя;

- наявність спроб повалення уряду чи лідера;

- сила прояву громадянської непокори;

- результати виборів, референдумів;

- масовість демонстрацій на підтримку влади (опозиції ) і ін.

Засоби легітимізації влади

- політичні (демократизація суспільного життя);

- ідеологічні (пропаганда політичного курсу);

- силові (терор, репресії).

Делегітимація - втрата довіри, позбавлення влади і суспільного кредиту довіри. Основними причинами делегітимації є:

ü протиріччя між універсальними цінностями, пануючими в суспільстві і егоїстичними інтересами пануючої еліти;

ü протиріччя між ідеєю демократії і соціально-політичною практикою (спроби вирішити проблеми силовим шляхом, натиском на ЗМІ);

ü відсутність у політичній системі механізмів захисту народних інтересів;

ü наростання бюрократизації та корумпованості;

ü націоналізм, етнічний сепаратизм в багатонаціональних державах, що виявляється у відкиданні федеральної влади;

ü втрата правлячою елітою віри в правомірність своєї влади, виникнення всередині неї гострих протиріч, зіткнення різних гілок влади.

Політична влада поділяється на:

- державну владу, що забезпечується відповідними політичними інститутами (парламент, уряд, судові органи тощо), органами правопорядку ( поліція, армія, прокуратура і т.д.), а також юридичною базою;

- громадську владу, що формується партійними структурами, громадськими організаціями, незалежними засобами масової інформації, громадською думкою.

Політична влада існує в двох основних формах:

- офіційна, легальна влада з формалізованою структурою і

- неформальна , неофіційна, нелегалізована влада - влада впливових груп і осіб, груп тиску, лідерів кланів (у цій формі влада може придбати тіньовий, підпільний, мафіозний характер).

Існують також такі форми влади:

ü за структурою: неподільна влада або поділ влади;

ü за способом концентрації повноважень: абсолютна необмежена або обмежена законом влада;

ü за кількістю суб’єктів прийняття рішень: централізована або децентралізована;

ü за головним суб’єктом: демократична (пряма, опосередкована), авторитарна (монархія, олігархія, теократія тощо), анархічна (безвладдя, охлократія).

2. Політична система суспільства - сукупність політичних інститутів та груп, які формують і розподіляють політичну владу та здійснюють управління суспільними процесами у рамках відповідної правової системи і політичної культури.