Пиши Дома Нужные Работы

Обратная связь

Тема 6. Політичний процес та духовні компоненти політики.

 

План

1. Політичний процес.

2. Політичні конфлікти та шляхи їх розв’язання. (СРС)

3. Сутність і структура політичної свідомості.

4. Ідеологія як форма політичної свідомості. (СРС)

5. Політична культура: сутність, структура, типи.

6. Мораль і політика: принципи взаємодії. (СРС).

 

1. Політичний процес (лат. pzocessus — просування) - поступова зміна станів соціально-політичної дійсності, насамперед політичної системи суспільства, що відбувається у наслідок сукупної діяльності суб’єктів, спрямованої на завоювання та використання політичної влади.

Політичний процес — це діяльність суб'єктів політичних відносин, що відбиває стадії зміни політичної системи.

Політичний процес складається із політичної діяльності та політичних рішень.т

Політична діяльність - сукупність дій як окремих індивідів, так і великих суспільних груп спрямованих на реалізацію їх політичних інтересів, насамперед завоювання та використання влади.

Структура політичної діяльності

n політична участь – вплив громадськості на перебіг суспільно-політичних процесів та на формування владних політичних структур:

- мітинги;

- демонстрації;

- страйки;

- вибори тощо.

n політичне функціонування – професійна політична діяльність:

- депутатська діяльність;

- державно-управлінська діяльність;

- партійне керівництво;

- виборчий маркетинг.

Види політичної діяльності

ü за кількістю і взаємозалежністю суб’єктів: індивідуальна, колективна, групова, загальносуспільна;

ü за змістом: інноваційна, консервативна;

ü за характером і методами дій: революційна, реформаторська;

ü за дотриманням правових норм: законна, незаконна.



Особливості політичної діяльності

ü основною рисою є вторинність політичної діяльності, відокремленість від безпосередніх потреб людини;

ü важливе значення в політиці має не лише діяльність, а й бездіяльність;

ü великий вплив мають як раціональні так і ірраціональні чинники політичної діяльності;

ü парадоксальність наслідків політики.

Шкала інтенсивності політичних дій

V рівень - пряма дія, активна діяльність в позаінституційних політичних рухах, спрямована проти існуючої політичної системи

IV рівень - виконання політичних функцій у рамках політичних інститутів

IІІ рівень - діяльність у суспільно-громадських організаціях

IІ рівень - участь у періодичних діях, пов¢язаних з делегуванням повноважень

I рівень - реакція на імпульси, що надходять від політичної системи, не пов¢язана з необхідністю власної активності

 

Політичний протест - це відкрита демонстрація негативного ставлення до політичної системи в цілому, її окремих елементів, норма, цінностей, прийнятих рішень.

Концепція депривації пояснює причини і механізми протестної поведінки.

Депривація - стан невдоволення суб'єкта, що виникає в результаті розбіжності між реальним (або оцінюваним ) і очікуваним станом.

Коли ця розбіжність стає значною, а невдоволення набуває масового характеру, виникає мотивація до участі в протестних діях.

Факторами депривації можуть бути: економічний спад, різке зростання податків і цін, руйнування стандартних норм і переконань, втрата звичного соціального статусу, завищені очікування, негативні результати порівняння власних успіхів з успіхами інших або з деяким "нормативним" станом, радикальні ідеології, гасла і символічні акції, недовіра до політичного режиму, втрата віри у традиційні способи вираження вимог.

До протестних форм поведінки відносять: мітинги, демонстрації, ходи, страйки, пікетування, масові та групові насильницькі акції.

До насильницьких типів політичної поведінки та участі відноситься тероризм (лат. terror - страх, жах, жахливість) - опозиційна діяльність екстремістських організацій або окремих особистостей, метою яких є систематичне або одиничне застосування насильства (або його загрози) для залякування уряду і населення.

Характерною рисою, що відрізняє тероризм від кримінальних злочинів є проведення таких насильницьких акцій, які здатні ввести суспільство в стан шоку, отримати широкий резонанс, вплинути на хід політичних подій і прийняття рішень.

Політичній участі протистоїть такий тип політичної поведінки як абсентеїзм.

Абсентеїзм - ухилення від участі в політичному житті у голосуванні, виборчих кампаніях, акціях протесту, діяльності партій, груп інтересів тощо), втрата інтересу до політики і політичним нормам, тобто політична апатія.

Причини, що обумовлюють абсентеїзм:

· високий ступінь задоволення особистих інтересів;

· здатність особистості самостійно справлятися зі своїми проблемами, приватно відстоювати свої інтереси може породжувати відчуття непотрібності політики;

· почуття власної безпорадності перед обличчям складних проблем;

· недовіра до політичних інститутів;

· відчуття неможливості хоч якось вплинути на процес вироблення та прийняття рішень;

· розпад групових норм, втрата особистістю почуття приналежності до якої-небудь соціальної групи, а отже , цілей і цінностей соціального життя, відсутність уявлень про зв'язок політики з приватним життям.

 

Теорії політичної участі:

1. Теорія раціонального вибору: головним суб'єктом політичної участі є вільний індивід, який прагне до максимальної реалізації своїх інтересів і ефективно діючий в ім'я досягнення власних цілей. При цьому під інтересом індивіда розуміється прагнення забезпечити особисте благополуччя, тобто, участь індивіда в політиці можлива за тієї умови, що можливі доходи від участі перевищуватимуть витрати.

2. Мотиваційні теорії політичної участі. До найбільш загальних мотивів політичного участі відносять ідеологічний (особистість бере участь в політичному житті, розділяючи і підтримуючи офіційну ідеологію суспільства, такий мотив забезпечує ідентифікацію особистих політичних цінностей з політичними цінностями держави, розбіжність особистих і політичних установок може викликати різко негативне і навіть вороже ставлення до держави і політичної системи), нормативний (регулює політичну поведінку людини правилами, що їх диктує політична система, без їх співвіднесення з особистісними цінностями та установками) і рольовий (прямо пов'язаний з соціальним становищем і власною самооцінкою суб’єкта політичної участі, так, чим нижче соціальне становище особистості, тим більш імовірним стає її радикальний настрій проти існуючої влади).

3. Теорії соціальних факторів політичної участі досліджують взаємозв'язок і вплив на політичну участь таких факторів: інституалізація, рівень соціально-економічної рівності і можливості соціальної мобільності, стабільність та ін. Так, С. Ліпсет і Д. Лернер запропонували дві моделі взаємозв'язку політичної участі з іншими факторами – ліберальну (динамічний соціально-економічний розвиток обумовлює згладжування соціальної нерівності, а отже, забезпечує зміцнення політичної стабільності) і популістську (форми прямої (неінституалізованої) участі, спрямованої на перерозподіл майнових благ і власності; посилення такої участі перешкоджає економічної модернізації, погіршує соціальні умови економічного розвитку, веде до підриву політичної стабільності, невирішені проблеми накопичуються, збільшуючи кількість вимог, що висуваються політичній системі, а отже зростає і політична участь).

 

Політичне рішення - свідомий вибір одного хоча би із двох варіантів політичних дій.

Ознаки політичних рішень

ü системний характер - спрямовані на становлення і утримання певного типу владних відносин в суспільстві;

ü імперативний характер - є керівними, обов’язковими в політичній системі;

ü легальний характер - захищені законами політичної системи;

ü апологетичний характер - захищають інтереси відповідних політичних сил;

ü цілеспрямований характер;

ü персоніфікований чи анонімний характер;

ü ієрархічний характер;

ü залежать від ЗМІ.

Види політичних рішень

ü За обсягом охоплення території: глобальні, регіональні, національні, локальні;

ü За сферою впливу: економічні, соціальні тощо;

ü За силою впливу: обов’язкові, рекомендаційні;

ü За терміном дії: безперервно діючі, короткочасні;

ü За масштабністю цілей: стратегічні, тактичні;

ü За мірою перспективності: запізнілі, своєчасні, прогностичні.

Процес прийняття політичних рішень

ü висловлення інтересів і підготовка громадської думки;

ü аналіз проблеми і підготовка проекту рішення;

ü прийняття рішення: одноосібно (типові моделі - формальна, змагальна, колегіальна), та колективно (консенсусно чи голосуванням);

ü виконання рішень.

Основні чинники ефективності політичних рішень

ü легітимність;

ü компетентність;

ü моральність;

ü компромісність.

2. У найзагальнішому виді політичний конфлікт (лат. соnflictus — зіткнення) може бути визначений як форма політичного процесу, що характеризується зіткненням різноспрямованих політичних сил з метою реалізації їх інтересів в умовах протидії.

Найчастіше в сучасному світі політичні конфлікти виникають: з приводу розподілу ресурсів влади, внаслідок розбіжності політичних ідеалів і цінностей, зміни соціального статусу, визначення своєї громадянської або етнічної приналежності.

Стадії розвитку конфлікту:

· передконфліктна (зародження політичного конфлікту);

· безпосереднього протиборства;

· розв'язання конфлікту.

Суспільні конфлікти відповідно до рівня організованості сторін діляться на три великі групи: конфлікти на рівні індивідів, груп і організацій.

Виділяють такі види конфліктів:

- конфлікт інтересів, викликаний зіткненням політичних і соціально-економічних цілей;

- конфлікт цінностей, пов'язаний із протиборством різних ідеологічних течій, політичних цінностей і орієнтацій;

- конфлікт ідентичності (лат. identicus — тотожний), зумовлений процесом ототожнення, ідентифікації індивідами чи соціальними групами приналежності до певної спільноти.

Також конфлікти розрізняються між собою:

· за рівнем учасників: міждержавний (суб'єкти - держави та їх коаліції), державний (суб'єкти гілки влади, політичні партії тощо), регіональний (суб'єкти регіональні політичні сили), місцевий;

· за легальністю існування - відкриті і латентні;

· за спрямованістю розвитку (суб'єкти - цілі);

· за швидкістю,

· за типами - когнітивні (відображають протилежні або суперечливі точки зору на події , факти, протікають у формі дискусій, суперечок, диспутів, полеміки на сторінках газет і журналів і т.д.) і мотиваційні (в основі яких лежать зіткнення корінних інтересів сторін);

· за сферою прояву: економічні, соціальні, політичні, у духовному житті, міждержавні конфлікти;

· за інтенсивністю, рівнем антагонізму відносини між конфліктуючими сторонами: радикально конфліктні, якщо який-небудь загальний інтерес є відсутнім та частково конфліктними, коли, незважаючи на зіткнення, сторони мають будь-якої загальний інтерес.

 

Політична криза (від гр. krisis — рішення, поворотний пункт) - стан політичної системи, при якому через різке загострення протиріч порушується її стабільність, нормальне функціонування і розвиток.

Політична криза характеризується делегітимацією структур влади, відсутністю взаємодії між різними центрами влади, блокуванням одного центру іншим, зниженням ефективності суспільно-політичного регулювання і контролю, ескалацією стихійних форм політичного протесту (мітингів, страйків, демонстрацій тощо).

Виділяють зовнішньополітичні кризи, зумовлені міжнародними конфліктами і суперечностями і внутрішньополітичні кризи (урядова, парламентська, конституційна тощо).

За особливістю прояву і причин виникнення політичної кризи виділяють такі її форми:

1 ) криза легітимності, яка виникає внаслідок неузгодженості цілей і цінностей правлячого режиму з уявленнями основної частини громадян про необхідні засоби і форми політичного регулювання, норми справедливого правління;

2 ) криза ідентичності, яка виникає тоді, коли етнічні та соціально-структурні відмінності стають перепоною на шляху загальнонаціонального об'єднання та ідентифікації з певною політичною системою;

3 ) криза політичної участі, яка характеризується створенням правлячою елітою штучних перешкод включенню в активне політичне життя груп, що заявляють про свої претензії на владу, а також загостренням проблеми збереження територіальної цілісності, національної єдності і стабільності політичної системи в умовах швидкого зростання політичної участі груп з суперечливими інтересами;

4 ) криза проникнення, яка виявляється в зниженні здатності державного управління проводити свої рішення в різних галузях суспільного життя, що пов'язано з розбіжністю між реальною політикою і проголошеними урядом цілями;

5 ) криза розподілу означає нездатність правлячої еліти забезпечити прийнятне для суспільства зростання матеріального добробуту і його розподіл, що дозволяють уникнути надмірної соціальної диференціації і гарантують доступність основних матеріальних благ всім верствам населення.

Регулювання конфлікту - розробка і застосування системи заходів, спрямованих на обмеження інтенсивності та масштабу конфлікту, його деескалацію. Загальними формами і способами запобігання, регулювання та вирішення політичних конфліктів є компроміс (угода на основі взаємних поступок, серед яких виділяють змушену і добровільну) і консенсус (лат. consensus - згода) - спосіб прийняття рішень за відсутності принципових заперечень у більшості зацікавлених осіб, прийняття рішення на основі загальної згоди без проведення голосування, якщо проти нього не виступає ніхто, або при виключенні думки небагатьох незгодних учасників).

Врегулювання конфліктів включає:

· попередження відкритих форм прояву конфліктів, що супроводжуються насильницькими діями (війнами , масовими заворушеннями тощо);

· вирішення конфліктів, що припускає усунення причин, що викликають їх, формування нового рівня відносин учасників, залагодження конфліктів (зниження рівня ворожості конфліктуючих сторін, перенесення конфлікту в русло пошуку спільного вирішення проблеми).

 

3. Суб'єктивна сторона політичного життя знаходить своє відображення в політичній свідомості, яка не є лише пасивним відображенням політичного буття. Політична свідомість здатна випереджати практику, прогнозувати розвиток суспільно-політичних процесів, тому вона здатна чинити значний вплив на політичне життя, на динаміку політичної культури суспільства. Також від рівня політичної свідомості в багато чому залежить політична поведінка, характер політичної діяльності як окремих людей, так і їх суспільно-політичних об'єднань.

Політична свідомість - сукупність емоційних і раціональних, емпіричних і теоретичних, усвідомлених і підсвідомих уявлень про політичне життя, які визначають ставлення народу до влади і поведінку останньої.

Умови виникнення політичної свідомості

ü усвідомлення особою своєї групової приналежності;

ü розуміння неможливості реалізації своїх соціальних групових інтересів без вступу у певні відносини із політичною владою;

ü прийняття системи соціально-політичних цінностей та норм, усвідомлення свого громадянського статусу суб’єкта.

Політична свідомість формується під впливом

ü діяльності ЗМІ, закладів освіти, державних органів та громадських організацій;

ü самоосвіти та самовиховання;

ü активної політичної діяльності.

 

У політичній свідомості виділяють такі рівні:

1. Державний рівень, на якому здійснюються вироблення і обгрунтування офіційної політики. "Державна" свідомість регулює політичні відносини різними законопроектами, програмами, конституцією тощо. На даному рівні найбільш послідовно захищаються існуючі політичні порядки і принципи управління.

2. Теоретичний рівень представлений різного роду концепціями, ідеями, поглядами, що мають політичний характер. Риси: цілісність, систематизованість, прогнозованість.

Усвідомлення політики на теоретичному рівні дозволяє:

а) ставити і вирішувати найважливіші політичні цілі і завдання - як фундаментальні (стратегічні), так і поточні (тактичні);

б) визначати засоби і методи їх досягнення;

в) визначати напрями і шляхи організаційно-політичного забезпечення вирішення назрілих проблем;

г) виробляти концептуальні підходи до соціального контролю за ходом виконання політичних рішень і цільових програм;

д) коригувати політику з урахуванням даних практичного досвіду.

3. Емпіричний рівень базується на безпосередній практиці, участю в політичному процесі різних соціальних груп; відображає політичну дійсність у формі відчуттів, ілюзій, переживань, уявлень. Риси: фрагментарність, суперечливість, емоційність.

4. Буденний рівень тісно пов'язаний з емпіричним рівнем, але в той же час в порівнянні з ним має ряд відмінностей: емпіричний рівень характеризує практичний досвід суб'єкта, а буденний характеризує сукупність безпосередньо виникаючих з буденного життя ідей, поглядів суспільного класу, соціального прошарку або групи людей; в буденний рівень політичної свідомості відрізняється від емпіричного наявністю ідеологічних і теоретичних елементів, на буденному рівні присутні яскраво виражені соціально-психологічні риси: настрої, почуття, емоції. Це надає йому особливої динамічності, здатності чуйно реагувати на зміни політичної ситуації.

Форми політичної свідомості:

· спеціалізована - це, зазвичай, ідеологічно однорідна свідомість, яка спрямована на вироблення, розвиток і впровадження у свідомість пересічних представників громадського класу, соціальної групи тощо певних орієнтації та установок. Носії - насамперед політичні партії та інші політичні організації та об'єднання.

· масова - виражає опосередковано рівень і зміст потреб суспільства, відображає також характер знань суспільства про політичну дійсність, відчуває на собі вплив безлічі факторів: різні соціальні потрясіння, зміст конкретної історичної ситуації і багато іншого.

 

Функції політичної свідомості:

· когнітивна (потреба в пізнанні людиною різних сторін світу політики);

· ідеологічна (необхідність у згуртуванні політичних партій, націй і держав, у збереженні завойованих владних позицій) ;

· комунікативна (забезпечення взаємодії суб'єктів політики з інститутами влади);

· прогностична (здатність індивідів і груп до формулювання цілей, перспективної оцінки напрямків розвитку політичних процесів);

· виховна (можливість впливати на політичну поведінку у відповідності з певними цілями, ідеалами).

У структурі політичної свідомості можна виділити:

1. Статичні елементи:

а) політичні знання (про політичну систему, інститути і процедури, за допомогою яких забезпечується участь людей в політичному процесі);

б) політичні цінності (певні судження про політичне життя, про політичні цілі та відповідні переваги — законність, порядок тощо);

в) політичні переконання, що формуються на підставі знань і цінностей як сукупність уявлень, що характеризують певний політичний ідеал (демократія, анархія, авторитаризм та ін.);

г) політичні орієнтації (настанови щодо певної політичної системи і відповідної моделі поведінки в політичному процесі)

2. Динамічні елементи (громадська думка, масові настрої та ін.).

Громадська думка - колективне судження людей, в якому ставлення до подій і явищ виявляється у формі схвалення, осуду чи вимоги.

Політичне маніпулювання - приховане управління політичною свідомістю та поведінкою людей з метою примусити їх до дії чи бездіяльності всупереч власним інтересам.

Ідеологія (гр. idea — поняття, і logos — вчення) — це система політичних, правових, релігійних, філософських уявлень, поглядів та ідей, що відбивають інтереси, світогляд, ідеали людей, соціальних груп, політичних партій, громадських організацій і суспільства в цілому

 

5. Політична культура - система стійких уявлень, цінностей, норм, зразків поведінки у сфері взаємовідносин влади і народу, які проявляються у діяльності суб’єктів політичного процесу.

Структура політичної культури:

 політичні цінності: колективізму, індивідуалізму, демократії, патріотизму тощо;

 суспільно-політичні норми: звичаї, традиції, ритуали, норми права;

 політичні ідеології;

 політична психологія:

- стереотипи;

- міфи;

- символи: національно-державні, ситуаційні, асоційовані із ролями чи структурами політичної системи; предметні, мовно-знакові, ритуально-процесуальні.

Політичний стереотип - це спрощене, схематичне, деформоване та ціннісно-орієнтоване уявлення про політичні об'єкти.

Особливими рисами стереотипу є:

1) персоніфікація подій (причина тих чи інших явищ пов'язується з діяльністю конкретної особи чи певної групи),

2) сильна емоційна забарвленість у сприйнятті та інтерпретації подій (зазвичай, різко негативне чи різко позитивне ставлення до чого-небудь або кого-небудь),

3) ірраціональність (зазвичай факти, що суперечать стереотипу, не помічаються або з обуренням відкидаються),

4) стійкість (стереотип статичний, довговічний, він не схильний до змін і здатний до самозбереження навіть за різко мінливої ситуації).

Зазвичай, в політичних стереотипах підсумовується у спрощеній і деформованою формі досвід якої-небудь групи. У повсякденній свідомості стереотипи можуть замінювати знання про політичні об'єкти, значно спрощуючи процес орієнтації, вироблення і прийняття рішень в складному і суперечливому світі. Стереотипи сприяють формуванню політичної ідентичності, розділяючи соціальний і політичний світ по осі "ми"-"вони", "свої"-"чужі", "друзі"-"вороги".

Політичний міф - це статичний образ, що спирається на вірування і дозволяє впорядкувати і інтерпретувати факти і події, що викликають непорозуміння, структурувати бачення колективного сьогодення і майбутнього.

Міфологія, у тому числі і політична, виникає тоді, коли група або велика частина суспільства стикаються з новими, незрозумілими і непідконтрольними їй явищами, що несуть в собі явну або таємну загрозу її існуванню. Саме тому розквіт міфотворчості спостерігається в періоди соціальних катастроф, глибинних криз суспільства, воєн, революцій тощо.

З усіх можливих сюжетів політичного міфу можна виділити чотири основні теми про:

· змову - тлумачить явища, що негативно сприймаються як результат таємного дії сил темряви, наприклад, "ворогів народу", агентів таємних спецслужб і сект, їх потайні дії обов'язково спрямовані на завоювання або знищення групи, суспільства, держави; оскільки змову творять демонічні сили, протистояти їм можна, використовуючи будь-які засоби боротьби;

· про золотий вік - або закликає повернутися до "витоків" у світле минуле, де панували любов, рівність, братерство, де світ був простий і зрозумілий, або кличе в світле майбутнє, розглядаючи попередні періоди як "передісторію", існування якої виправдано лише в тій мірі, в якій вона готувала це ідеальне майбутнє;

· про героя-рятівника - наділяє конкретні персонажі харизматичними рисами, герой повинен володіти даром пророка, неперевершеним талантом полководця, найвищими моральними якостями тощо;

· про єдність - заснований на протиставленні "друзі"-"вороги", "свої"-"чужі", "ми"-"вони". Вони або, інакше, вороги - причина всіх наших лих і нещасть."Вони" прагнуть відібрати "наші" цінності і тому спасіння в єдності і протистоянні "їм".

Політичний символ (гр. symbolon — знак) - це знак, що виконує комунікативну функцію між суб'єктами політичних відносин. Для того щоб символ виконував комунікативну функцію, він повинен мати подібне значення для безлічі індивідів, його сенс повинен бути, як мінімум, інтуїтивно зрозумілий певному колу людей. Символ також виконує інтегративну функцію - він здатний згуртовувати, об'єднувати людей, групи, забезпечувати почуття єдності.

Основні види політичної символіки:

· державна (прапор, герб, гімн, девіз),

· ритуально-процесуальна (інавгурації, коронації, присяги, пікетування, демонстрації);

· наочно-агітаційна (гасла, плакати, листівки, політичну рекламу);

· умовно-графічна (колірна символіка, емблеми, медалі, грамоти);

· скульптурно-архітектурна (архітектурні спорудження, пам'ятники, скульптури) та ін.

 

Перші дослідники політичної культури Г. Алмонд і С. Верба виділили три типи політичної культури:

· патріархальний, для якого характерні орієнтації громадян на місцеві цінності - громаду, рід, клан, село, плем'я і т.п.; індивід орієнтований на конкретні особистості - вождів, шаманів; знання про політичну систему у членів спільноти повністю відсутні, політичні орієнтації не відділені від економічних і релігійних, тому у особистостей з патріархальної культурою немає ніяких очікувань, пов'язаних з політичною системою,

· підданський, що характеризується пасивним ставленням громадян до політичної системи, особистість вже орієнтована на політичну систему, пов'язує з нею свої очікування, але в той же самий час побоюється санкцій з її боку;

· активістський, відрізняється активним включенням індивідів у політичне життя; громадяни вміло артикулюють свої інтереси через вибори, групи інтересів, партії здійснюють вплив на процес вироблення політики і в одночасно вони демонструють лояльність до політичної системи, законослухняність і повагу до ухвалених рішень.

 

У реальному політичному житті, вважає Алмонд, політична культура будь-якого суспільства являє собою комбінацію з декількох типів політичних культур.

 

Враховуючи історико-культурні розходження, традиції у розвитку національних культур дозволили Г. Алмонду та С Вербі також виділити відповідно до домінуючої в суспільстві культури такі типи:

- англо-американську культуру, для якої є характерною гомогенність, наявність єдиної системи політичних цінностей, що надають культурі стабільність;

- континентально-європейську культуру, для якої властива фрагментарність, присутність у складі національної (домінуючої) культури субкультурних політичних утворень за наявності базових для всього суспільства культурних цінностей;

- доіндустріальну (авторитарно-патріархальну) культуру, якій притаманна традиційність та диференціація;

- тоталітарну культуру, для якої характерна інтеграція на основі єдиної загальнообов'язкової ідеології.

 

Також виділяють такі типи політичної культури:

ü за рівнем співпадіння ціннісних орієнтацій населення: гомогенна (характеризується єдністю суспільства по основоположним цінностям і толерантністю), фрагментарна (характеризується конфліктною опозиційністю різних субкультур), інтегрована (передбачає згоду більшості суспільства щодо базових цінностей (основних цілей розвитку суспільства, функцій політичної системи і політичних норм), штучно-гомогенна (характеризується апатичністю, підданським характером, що поєднана з мобілізованою участю);

ü за характером політичного режиму: демократична, тоталітарна;

ü за характером зовнішньої політики: гегемоністська, мілітарна, шовіністична, пацифістська тощо.

 

Елементи політичної культури суспільства

ü Домінуюча політична культура – певна сукупність основних компонентів культури, яких дотримується більшість населення даної держави.

ü Субкультура (англ. sub - під) – сукупність компонентів культури, які тісно пов’язані із домінуючою культурою, але і відрізняються від неї. Г. Алмонд розділив субкультури на вертикальні (субкультури "мас" і "еліт") і горизонтальні (регіональні, релігійні та етнічні).

ü Контркультура – сукупність компонентів культури, що протистоять домінуючій культурі.

 

Функції політичної культури:

1) ідентифікації - реалізує потребу людини в розумінні групової приналежності;

2) орієнтації - пояснює зміст політичних явищ;

3) адаптації та соціалізації - залучає людину до політичної сфери, допомагає засвоєнню індивідом політичних знань, норм і цінностей, що сприяють формуванню необхідних якостей для виконання певних функцій і ролей;

4) інтеграції - об'єднує індивідів і соціальні групи на основі певної системи політичних цінностей та ідеалів;

5) комунікації - здійснює взаємодію суб'єктів та інститутів на основі стереотипів, міфів і символів, забезпечує збереження, нагромадження й передачі знань, інформації про політичні явища й процеси.

 

Особливості політичної культури в умовах сучасної України:

– фрагментарність, вибірковість (“друзям – все, ворогам – закон”);

– наявність залишків пострадянського синдрому (“від мене нічого не залежить”, “за нас все вирішать”);

– домінування протестних настроїв до будь-якого центру реальної влади (“усі вони однакові”, “влада – погана”);

– конфліктність;

– регіональна роз’єднаність, нетолерантність (звідси взаємні образи на кшталт “москалів” та “бандерівців”);

– низький рівень теоретико-політичних знань, значна наявність елементів правового нігілізму;

– маніхейство (звичка все поділяти на чорне й біле) і водночас непримиренність до будь-яких нетрадиційних поглядів;

– низька компетентність в управління справами суспільства та держави;

– нерозвиненість громадянських позицій.

 

Словник до теми:

Архетип – (з грец. «первинний образ») – суспільне підсвідоме, що виявляється у поведінці більшості членів певної спільноти і не може бути раціонально пояснене.

Звичай – схвалений суспільством, групою масовий зразок поведінки.

Політичні інститути – відносно стійкі типи і форми соціальної взаємодії, через які організовується політичне життя, забезпечується його стабільність і спадковість.

Політичні стереотипи – (з грец. «твердий образ») – схематичні, стандартизовані, стійкі образи чи уявлення про політичні відносини і способи розв’язання проблем, які склалися на основі минулого досвіду і сприймаються людьми некритично.

Ритуал – сукупність символічних, стереотипних колективних дій, які втілюють в собі певні ідеї, уявлення, цінності, норми, і які викликають відповідні колективні почуття.

Символ - (з грец. «знак, прикмета») – умовне позначення будь-якого предмета, поняття чи явища.

Соціальні норми – історично обумовлені суспільним буттям вимоги до діяльності і відносин індивідів, суспільних груп і інститутів, що виражають суспільну необхідність організації діяльності і відносин у відповідності до об’єктивних умов.

Традиція – механізм передачі від покоління до покоління культурних цінностей, норм і форм поведінки.

Цінність – соціально визнані і підтримувані більшістю людей уявлення про цілі, до досягнення яких потрібно прагнути.

ІДЕОЛОГІЯ (від грец. idea — поняття, logos — вчення) — систематизована сукупність ідей, уявлень, поглядів, що виражають чи захищають інтереси певної соціальної групи.

Імунітет (від лат. immunitas — звільнення, свобода) — привілей юридичної недоторканості кандидата у депутати на час проведення ним передвиборчої кампанії або депутата на період строку дії мандата.

Кворум (від лат. quorum praesentia sufficit — чиєї присутності достатньо) — встановлена правилами процедури, регламентом якогось органу чи установи найменша кількість учасників зборів, засідань керівних та представницьких органів, конферецій, з’їздів тощо, необхідна й достатня для того, щоб почати роботу, форуму, колективного органу або прийняти правомірне рішення на ньому.

Консенсус (від лат. consensus — згода, одностайність) — спосіб, процедура відпрацювання й прийняття колегіальних рішень шляхом узгодження позицій сторін, досягнення погодженості думок, віднайдення прийнятних для всіх формувань.

Корупція (від лат. corruptioпідкуп) — загальна назва злочинів, що полягають у використанні державними посадовими особами, політичними і громадськими діячами своїх службових прав з метою особистого збагачення на збиток державі й суспільству.

Мітинг (від англ. meeting — збори) — сходка, публічні збори для обговорення нагальних проблем суспільно-політичного життя, скликані не задля ведення дискусій та вирішення проблем, а для здобуття прихильності населення до якоїсь ідеї, яка на мітингу перетворюється на вимогу (заборонити або дозволити щось, засудити або підтримати якесь рішення чи дію).

Опозиція (від лат. oppositio — протиставлення) — форма протистояння владі певної соціальної групи, політичної сили, протидія партії офіційному курсу правлячих кіл, її прагнення боротися коли й не за владу, то хоча б за вплив на неї, за прихильність виборців; партійні угруповання, парламентські фракції, які перебувають у меншості.

ПОЛІТИЧНІ ЦІННОСТІ — об”єкти, явища, ідеї, процеси політичного життя та їх властивості, до яких людина ставиться як до задовольняючих її соціальні потреби, інтереси і, які залучає до сфери своєї життєдіяльності; переконання щодо цілей, які суб”єкти політичного процесу повинні реалізувати.

Популізм (від лат. populusнарод) — схильність політиків перш за все домагатися визнання їхньої громадської діяльності, піднесення популярності, вдаючись до простих і безперечно прийнятих для населення аргументів та пропозицій, уникаючи непопулярних, але необхідних ходів щодо вирішення суспільних проблем; вживається як синонім демагогії, як позначення прагнення завоювати політичний авторитет шляхом загравання з населенням, здобути голоси виборців, роздаючи нездійсненні обіцянки, невимогливо догоджаючи публіці, спекулюючи іменем народу.

Прагматизм політичний (від грецьк. pragmatos — справа, дія) — властивість політичної діяльності, за якої головним критерієм і чинником стає досягнення поставленої мети (нерідко за будь-яку ціну).

Референдум (від лат. referendum — те, що має бути повідомлене) — спосіб прийняття законів та інших рішень з найважливіших питань суспільного життя прямим волевиявленням громадян через усенародне голосування.

“ЧЕТВЕРТА ВЛАДА” — засоби масової інформації — розгалужена мережа установ, що займаються збором, обробкою та поширенням інформації.






ТОП 5 статей:
Экономическая сущность инвестиций - Экономическая сущность инвестиций – долгосрочные вложения экономических ресурсов сроком более 1 года для получения прибыли путем...
Тема: Федеральный закон от 26.07.2006 N 135-ФЗ - На основании изучения ФЗ № 135, дайте максимально короткое определение следующих понятий с указанием статей и пунктов закона...
Сущность, функции и виды управления в телекоммуникациях - Цели достигаются с помощью различных принципов, функций и методов социально-экономического менеджмента...
Схема построения базисных индексов - Индекс (лат. INDEX – указатель, показатель) - относительная величина, показывающая, во сколько раз уровень изучаемого явления...
Тема 11. Международное космическое право - Правовой режим космического пространства и небесных тел. Принципы деятельности государств по исследованию...



©2015- 2024 pdnr.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.