РОЗДІЛ 1. Миколаївщина на початку 1944 року

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ МИКОЛАЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В.О. СУХОМЛИНСЬКОГО

Навчально – науковий інститут історії та права

Кафедра історіографії, джерелознавства та

спеціальних історичних дисциплін

МАЛОВІДОМІ СТОРІНКИ ЛЕГЕНДАРНОГО ДЕСАНТУ КОСТЯНТИНА ОЛЬШАНСЬКОГО

Дипломна робота бакалавра

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………….4

РОЗДІЛ 1. МИКОЛАЇВЩИНА НА ПОЧАТКУ 1944 РОКУ………………….9

РОЗДІЛ 2. ВОЄННИЙ ШЛЯХ 384-ГО ОКРЕМОГО БАТАЛЬЙОНУ МОРСЬКОЇ ПІХОТИ…………………………………………………………....23

2.1. Початок діяльності десанту……………………………………….23

2.2. Федір Євгенович Котанов – командир батальйону……………...29

2.3 Визвольні операції батальйону в період з серпня 1943 по березень 1944 року…………………………………………………………………………31

РОЗДІЛ 3. ПІДГОТОВКА І ПРОВЕДЕННЯ ОПЕРАЦІЇ ПО ВИЗВОЛЕННЮ МИКОЛАЄВА…………………………………………………………….…......43

3.1. План та причини висадки загону Ольшанського в тилу ворожих військ…………………………………………………………………………..…47

3.2. Командир легендарного загону Костянтин Федорович Ольшанський……………………………………………………………………..49

3.3. Формування та спорядження загону ольшанців………………...52

3.4. Невідомі сторінки операції………………………………………..58

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...67

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ……………..........73

ДОДАТКИ………………………………………………………………………..77

ВСТУП

Актуальність теми дослідження.У всякого міста – своя духовна атмосфера. Вона складається з традицій, звичаїв, легенд, фактів історії тощо. Духовна атмосфера Миколаєва пройнята вічно живою легендою про героїчний подвиг 68 моряків та солдатів десантного загону під командуванням старшого лейтенанта Костянтина Ольшанського. Це був безприкладний масовий героїзм людей.

Подвиг не був випадковістю. Він був підготовлений всією попередньою бойовою діяльністю 384 окремого батальйону морської піхоти, зі складу якого було виділено основне ядро десанту.

Командиром батальйону був капітан, згодом майор Федір Євгенович Котанов. Батальйон Котанова не раз брав участь у десантах. Морські піхотинці на початку вересня 1944 р. несподівано висадилися біля Таганрога, посіяли паніку в рядах ворога і тим самим сприяли швидкому визволенню міста. А через декілька днів – десант біля Маріуполя. Знову несподіваний удар, знову паніка в рядах ворога. І незабаром Маріуполь був визволений. Цього разу Костянтин Ольшанський командував десантним загоном.

І знову бої, походи. Битви на Кінбурнській косі. А 13 березня 1944 року автоматники батальйону першими форсували Дніпровський лиман і висадилися біля Станіслава – тоді це прибережне селище входило до складу Миколаївської області. Потім бої біля Святотроїцька, Богоявленська, Широкої Балки. І ось уже видно Миколаїв, місто і порт, великий промисловий центр, на той час – гніздо ворожої оборони. Надаючи важливого значення утриманню цього великого залізничного вузла і морського порту, гітлерівське командування наказало захищати Миколаїв до останнього солдата. Відчуваючи хиткість свого становища, на 26 березня 1944 р. було призначено евакуацію до Німеччини всього дорослого населення. У разі відступу фашисти збиралися знищити промислові об’єкти, порт, причали та елеватори.

Щоб зірвати злочинний задум окупантів командування вирішило висадити десант у тилу ворога, вибір припав на морських піхотинців 384-го батальйону.

Організація десанту проходила згідно організаційного наказу № 6 командира 384-го ОБМП Ф. Котанова від 25 березня 1944 року (с. Богоявленськ). Командиром загону призначено старшого лейтенанта К. Ольшанського. Всього у загоні було шістдесят сім осіб, з них п’ятдесят п’ять моряків 384-го ОБМП і дванадцять армійців. Відбір був суворий, брали найхоробріших, добре перевірених моряків, які пройшли вже тяжку школу війни.

Згідно бойового наказу № 5 командира 384-го ОБМП Чорноморського флоту від 25 березня 1944 року десантному загону старшого лейтенанта Ольшанського необхідно було у ніч з 25 на 26 березня 1944 року на підручних плавзасобах вирушити з с. Богоявленськ та висадитись у районі елеватора міста Миколаєва, з метою підірвати бойове керування противника, нанести удар по німецькій обороні з тилу і сприяти частинам Червоної Армії у визволенні міста.

Перед світанком десантники висадились у районі елеватора. Загін розділився та зайняв три розташованих на пагорбі портових споруди.

Вранці біля цієї позиції зав’язалися запеклі бої. Спочатку сюди вирушило близько сотні німецьких солдат, та майже всі були знищені шквальним вогнем десантників з відділу 2-ї стрілецької роти. Атака була відбита. Та згодом противник почав підтягувати свіжі сили. У другому німецькому наступі брав участь вже цілий батальйон. Але і ця атака швидко захлинулась. Німецьке командування було серйозно стурбоване. Атаки тривали одна за одною. Моряки чекали наступу 28-ї армії. Але ні 26, ні 27 березня армія у наступ піти не змогла.

О першій годині ночі 28 березня 1944 року після 15-хвилинної артилерійської підготовки з’єднання другого гвардійського корпусу перейшли у наступ. Німці, не витримавши потужного удару, почали квапливо відходити до переправ через річку Південний Буг.

Із шестидесяти восьми десантників живих залишилось дванадцять. Всіх їх відразу ж відправили до шпиталю.

Дві доби безперервного бою вилилися в єдиний подвиг десантного загону. План знищення верфі, міста та вивезення миколаївців до Німеччини був зірваний.

За мужність, відвагу та героїзм у боях проти німецько-фашистських загарбників весь загін моряків був приставлений до вищої урядової нагороди СРСР – звання Героя Радянського Союзу.

Подвиг десанту Ольшанського є досить відомою сторінкою нашої історії. Це питання викликало великий інтерес, адже така операція є унікальною: силами загону стримувати противника, що у своїй кількості перевищує у десятки разів. Пізніше схоплений полонений обер-лейтенант Рудольф Шварц розповість: «Командування Миколаївського гарнізону було досить збентежене, що за такий короткий проміжок часу був розгромлений майже цілий батальйон. Нам здавалось незрозумілим, яким чином такі великі сили радянських військ пройшли на територію порту» [54, c. 143]. А ці «великі сили» – всього шістдесят вісім бійців, що воювали за свою землю. Хоч багато існує досліджень з даної теми, але залишилися ще «білі плями», тобто невідомі питання, які виникають у сучасних дослідників. В наш час відкриваються все нові і нові документи по справі загону, які розкривають нові данні. Тому необхідно продовжити роботу над історією діяльності загону.

Об’єктом дослідження є процес визволення Миколаєва від німецько-румунських окупантів.

Предметом дослідженняє військові дії десанту К. Ольшанського.

Хронологічні рамки дослідженняобмежуються з лютого 1943 року по квітень 1944 року, а саме періодом від створення 384-го ОБМП Чорноморського флоту до визволення міста Миколаєва.

Територіальні межі охоплюють територію Півдня України, Азовське узбережжя Російської Федерації.

Мета дослідження. Сучасні історики зустрічають шквал невдоволених відгуків, тому що суспільство заангажоване радянськими установками не спроможне повірити фактам, що суперечать офіційній версії. Тому мета дослідження полягає в тому, щоб, спираючись на напрацювання попередників, нову джерельну базу, відтворити справжню історію бою, відповісти на суперечливі питання, які постають в ході дослідження та розкрити маловідомі факти, що торкаються десанту.

Виходячи з цього, основними завданнями роботи є:

- оцінка стану дослідженості 384-го окремого батальйону морської піхоти загалом та загону Ольшанського зокрема ;

- розкриття маловідомих фактів;

- реконструкція операції загону по визволенню Миколаєва;

- визначення ролі десанту в історії України.

Історіографія.Досліджували питання десанту Ольшанського такі історики, краєзнавці та письменники як: М. І. Божаткін[13], Я. І. Конотопенко[31], М. Я. Мєдвєдєв[44], В. І. Циганов[53], В. К. Архипенко, М. В. Кравченко[17], В. І. Кас’яновський[30] та інші.

Методологічну основу дослідженнясклали принципи історизму, об’єктивності, системного підходу. Застосовано такі методи дослідження, як історичний, аналітичний.

Наукова новизна полягає у тому, що дане дослідження висвітлює невідомі матеріали та факти десантної операції, у ньому можна знайти відповіді на спірні питання стосовно даної теми.

Практичне значення дослідження. Фактичні дані дослідження можуть бути використані для подальшого вивчення проблеми, при підготовці до уроків історії України, в цілому, та історії рідного краю, зокрема. Дані необхідні при вивченні теми «Визволення м. Миколаєва від німецько-фашистських окупантів», або «Україна на завершальному етапі Великої Вітчизняної війни».

Апробація теми.Результати даного дослідження «Бодвиг десанту Костянтина Ольшанського» відображені в збірнику наукових праць викладачів та студентів Навчально-наукового інституту історії та права Миколаївського національного університету ім. В.О. Сухомлинського «Студентська наука: погляд у майбутнє», випуск 10, 2011 року, сторінки 248-251.

Питання особового складу загону «Багатонаціональний десант Ольшанського» було апробоване на VI Міжвузівській науково-практичній конференції молодих науковців «Інтеграційні процеси в міжнародних відносинах: історія і сучасність», присвяченої 100-річчю Миколаївського національного університету ім. В.О. Сухомлинського (3 квітня 2012 р.).

Структура роботи побудована відповідно до поставленої мети і дослідницьких завдань. Її обсяг становить 72 сторінки. Робота складається із вступу, основної частини, списку використаних джерел та літератури, додатків. Основна частина поділяється на три розділи. Перший розділ дає відомості про стан Миколаївщини на початку 1944 року. У другому розділі висвітлюється воєнний шлях окремого 384-го батальйону морської піхоти. В третьому розділі увага приділяється підготовці та проведенню операції по визволенню Миколаєва, зокрема невідомі сторінки.

РОЗДІЛ 1. Миколаївщина на початку 1944 року

Досягнутий у результаті гучних перемог Червоної армії під Сталінградом, на Курській дузі, у битві за Лівобережну Україну та Дніпро корінний перелом у ході Великої Вітчизняної війни став визначною військово-політичною подією 1943 року. Стратегічна ініціатива відтепер цілковито перейшла до радянського воєнного керівництва. Пройшовши криваві бої із вермахтом і союзниками Німеччини, радянське військове мистецтво висунуло ціле сузір’я обдарованих пол­ководців нової формації – Г.К. Жукова, О.М. Василевського, І.С. Конєва, К.К. Рокосовського, Ф.І. Толбухіна, Р.Я. Малиновського, І.Д. Черняхівського, М.Ф. Ватутіна та ін.

Наприкінці 1943 року почалась ціла низка військових операцій по визволенню Правобережної України і Криму від німецько-румунських окупантів. Однією з найбільших у роки Другої світової війни стала Дніпровсько-Карпатська стратегічна наступальна операція (24 грудня 1943 р. - 17 квітня 1944 р.). Вона становила собою систему взаємопов’язаних у часі та напрямках десяти фронтових операцій військ 1-го, 2-го, 3-го, 4-го Українських фронтів, окремої Приморської армії у взаємодії з Чорноморським флотом. Грандіозний безупинний наступ продовжувався 116 діб на фронті в 1400 км від Полісся до Чорного моря. Він проходив у два етапи. На першому етапі з кінця 1943 р. до березня 1944 р. радянські воїни відкинули противника на 80-350 км від Дніпра. У березні-квітні 1944 року Червона армія почали другий етап операцій по визволенню Правобережжя. Складовою частиною цього наступу стали Березнегувато-Снігурівська (6 – 18 березня 1944 р.), Одеська (26 березня – 14 квіт­ня 1944р.) фронтові наступальні операції 3-го Українського фронту (командуючий генерал армії Р. Я. Малиновський) та Умансько-Ботошанська (5 березня – 17 квіт­ня 1944 р.) фронтова операція 2-го Українського фронту під командуванням маршала І. С. Конєва. У ході цих операцій Миколаївщина була повністю звільнена від німецьких і румунських військ[21, с. 73].

Наступати нашим воїнам довелось у неймовірно важких кліматичних умовах відлиги, бездоріжжя, весняної повені.

За таких несприятливих погодних умов значно погіршилося постачання наступаючих частин боєприпасами, різко зменшилися мобільність і маневр діючої армії. Керівництво вермахту вважало, що радянський весняний наступ неодмінно закінчиться катастрофою. Але вже ніщо не було спроможне зупинити наші війська. Очі червоноармійців горіли жагою помсти й люті, особливо після того, що їм довелось побачити і пережити, визволяючи рідну землю. Відступаючи в безсилій злобі, фашисти застосували тактику «випаленої землі», тотально спустошуючи колись квітучу землю України, перетворюючи її на суцільні згарища і руїни. Однак німецькі стратеги вже вкотре за війну недооцінили справжніх можливостей Червоної армії-визволительки, що спромоглась ранньою весною провести ряд блискучих операцій, які вщерть розтрощили південний фланг Східного фронту. До складу 3-го Українського фронту входили:

1) 6-та армія – командуючий генерал-лейтенант І. Т. Шльомін;

2) 28-ма армія – командуючий генерал-лейтенант О. О. Гречкін;

3) 37-ма армія – командуючий генерал-лейтенант М. М. Шарохін;

4) 46-та армія – командуючий генерал-лейтенант В. В. Глаголєв;

5) 57-ма армія – командуючий генерал-лейтенант М. О. Гаген;

6) 5-та ударна армія – командуючий генерал-полковник В. Д. Цвєтаєв;

7) 8-ма гвардійська армія – командуючий генерал-полковник В. І. Чуйков;

8) 17-та повітряна армія – командуючий генерал-лейтенант В.О. Судець;

9) кінно-механізонана група – командуючий генерал-лейтенант І. О. Плієв.

Усього в складі фронту було 57 стрілецьких дивізій, 1 танковий, 1 кавалерійський і 2 механізовані корпуси.

У визволенні області брали участь також дві лівофлангові армії 2-го Українського фронту маршала І. С. Конєва:

1) 5-та гвардійська армія – командуючий генерал-полковник О. С. Жадов;

2) 7-ма гвардійська армія – командуючий генерал-полковник М. С. Шумилов.

Координував дії 2-го і 3-го Українських фронтів представник Ставки Верховного Головнокомандування маршал О. М. Василевський.

Радянським військам протистояла група армій «А» генерал-фельдмаршала Е. фон Клейста.

До складу групи армій «А» входили:

1) 6-а німецька армія – командуючий генерал-полковник К. Холлідт;

2) 3-я румунська армія – командуючий генерал армії П. Думитреску;

3) 3-й повітряний флот – командуючий генерал-полковник авіації

О. Деслок.

Всього 29 піхотних, 4 танкові та 1 моторизована дивізії.

Військам 2-го Українського фронту, які визволяли північні райони області, протистояла група армій «Південь» генерал-фельдмаршала Е. фон Манштейна.

До складу групи армій «Південь» входили:

1) 8-а німецька армія генерала піхоти О. Велера;

2) 1-а танкова армія генерал-полковника Г. Хубе;

3) 4-а танкова армія генерал-полковника Е. Рауса.

Перевага сил була на боці радянських військ:

6-а німецька армія мала особливий статус у вермахті. У вересні 1941 р. під командуванням генерал-фельдмаршала В. Рейхенау, саме ця армія увірвалася в стоянцю України м. Київ. У листопаді 1942 р. 6-та армія потрапила в оточення під Сталінградом. Вона була вщент розбита радянськими військами. Залишки елітної армії на чолі з генерал-фельдмаршалом Ф. Паулюсом здалися в полон. Після її загибелі по всій Німеччині на початку лютого 1943 року було оголошено триденний траур. Розлючений нечуваним розгромом А. Гітлер закликав пригнічених німців помститися за ганьбу поразки й капітуляції. Невдовзі, 5 березня1943 р. з кращих військових частин вермахту була утворена нова 6-а армія, яка з благословення фюрера отримала гучну назву – «армія месників»[33,с. 50].

Командувати нею нацистський вождь призначив одного з найкращих своїх воєначальників – генерал-полковника Карла Холлідта.

Гітлер запевнив шокованих сталінградською катастрофою німців, що 6 та «армія месників» стане воістину «армією героїв нації». Глибоко символічно, що в новому розгромі цієї армії в межиріччі Інгульця і Південного Бугу активну роль відіграли саме воїни-сталінградці: 8-а гвардійська армія генерал-полковника В. І. Чуйкова, та сама, що на смерть стояла в Сталінграді, упритул притиснута до самісінької Волги (у ході боїв за місто вона була під номером 62). Особисті рахунки мали також і обидва командуючі: радянський генерал-армії Р. Я. Малиновський і німецький генерал-фельдмаршал Е. фон Клейст[33,с. 52].

У боях за Миколаївщину в серпні 1941 р. 48-й стрілецький корпус під командуванням генерал-майора Р. Я. Малиновського здійснив успішний прорив з оточення, у яке тоді потрапили північніше Миколаєва війська 18-ї та 9-ї армій Південного фронту. Це був перший успішний вихід з оточення від трагічного початку війни. Командуючий німецькою 1-ю танковою групою генерал-полковник Е. фон Клейст попри всі спроби не зміг знищити й полонити оточені радянські війська.

Героїчно, з величезним ризиком для життя діли льотчики 17-ї повітряної армії генерал-лейтенанта В. О. Судця, оскільки кожен зліт і приземлення з непридатних через танення снігу польових аеродромів міг закінчитись трагічно. На відміну від нашої авіації, люфтваффе майже весь час перебувало в повітрі, тому що використовувало не ґрунтові, а бетонні злітні смуги в районі Миколаєва та Вознесенська.

Зважаючи на повітряну небезпеку з боку люфтваффе, командування фронту прийняло неординарне рішення – відійти від шаблону, до якого вже певний час призвичаївся противник. Було вирішено почати наступ уночі й без артилерійської підготовки.

Уранці 6 березня 1944 року ударне угрупування фронту в складі 46-ї та 8-ї гвардійських армій, кінно-механізованої групи, 23-го танкового корпусу перейшло в наступ. Головний удар війська наносили на південний захід від Кривого Рогу в напрямку Нового Бугу[7,с. 248].

Рота старшого лейтенанта Каткова, скориставшись темрявою, захопила артилерійський пункт спостереження противника. Тим часом інша група роти Каткова вийшла в тил противника й оволоділа німецькою шестигарматною батареєю. Цей успіх був негайно розвинутий батальйоном капітана В. Чубарова, а згодом і всією 88-ю гвардійською дивізією генерал-майора Б. Н. Панкова. У кінці дня головну смугу оборони гітлерівців по річці Інгулець було прорвано. Не даючи німцям змоги оговтатися, ввечері, згідно з наказом командуючого фронтом, через бойові порядки 8-ї гвардійської армії була введена в прорив мобільна кінно-механізована група в складі 4-го гвардійського Сталінірадського механізованого і 4-го гвардійського Кубанського кавалерійського корпусів. Командував цим об’єднанням легендарний кавалерист генерал-лейтенант І. О. Плієв. Це був кіннотник нової формації, який одним із перших зрозумів, що в епоху авіації і танків кіннота мас взаємодіяти з моторизованими військами, бо лише за цих умов вона буде спроможна вирішувати складні оперативні завдання. Пліч-о-пліч з кавалеристами воювали танкісти генерал-лейтенанта Т. І. Танасчишина. Кінно-механізовану групу Плієва справедливо називали «військом п’ятдесяти народів», оскільки в його лавах мужньо билися з ворогом росіяни, українці, білоруси, осетини, черкеси, кабардинці, адигейці, грузини, азербайджанці, представники інших націй і народностей. Кінно-механізована група вводилась у прорив не вдень, як раніше, а з настанням ночі. Цим досягалась раптовість і головне – значно зменшувались втрати від прицільного вогню ворога та від дії його авіації, яка вночі не літала.

На світанку 7 березня плієвці визволили перший населений пункт Миколаївщини в ході Березнегувато-Снігурівської операції – село Троїцько-Сафонове Казанківського району. 8 березня було звільнено і перший районний центр області – м. Новий Буг. У бою за Новий Буг особливо відзначився танк гвардії молодшого лейтенанта Б. І. Гребєннікова. Його Т-34 першим увірвався на південну околицю міста й відрізав німцям шлях відступу, знищив два німецькі танки Т-VІ «Тигр», багато автомашин, розсіяв до батальйона піхоти. Коли від прямого влучення його танк був підбитий, Гребєнніков продовжував нести вогонь по фашистах. За цей подвиг йому було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Переслідуючи відступаючого в паніці противника, кінно-механізована група почала свій знаменитий рейд у південному напрямку на Баштанку, Явкине, Снігурівку вздовж залізниці Новий Буг – Миколаїв. Глибокий прорив в обороні противника здійснений мобільною групою Плієва, розколов навпіл фронт 6-ї німецької армії. Разом з діями 46-ї армії перейшов до наступу в напрямку на Казанку 23-й танковий корпус. Цим було зірвано спробу гітлерівців знову оволодіти Новим Бугом. Війська 8-ї гвардійської армії з боями пройшли понад 80 кілометрів і 10 березня вийшли в район Новополтавки і Баштанки. Одночасно зі сходу і південного сходу допоміжний удар наносили 57-а, 37-а, 6-а, 28-а та 5-а ударна армії. У результаті активних і рішучих дій кінно-механізованої групи, військ 8-ої гвардійської та 46-ї армій німецька «армія месників» розкололася на дві ізольовані одна від одної частини. Північна група військ противника з боями та великими втратами відкочувалась на захід, у напрямку на Бобринець-Вознесенськ. Південна група потрапила в оточення в районі Березнегуватого та Снігурівки. Коридором, що виник між цими групами, у напрямку Нової Одеси просувались воїни 46-ї армії, створюючи зовнішній фронт оточення 6-ї німецької армії. На внутрішньому фронті оточення вела тяжкі бої 8-а гвардійська армія, яка з півночі і північного заходу міцно стискала німецьке угруповання, що потрапило в пастку. Задум командування фронту полягав у тому, щоб оточити й не дати змоги підійти до Миколаєва німецьким і румунським військам, влаштувати їм новий Сталінград. З пониззя Дніпра назустріч наступаючим частинам у північному напрямку наступали 6-а, 28-а та 5-а ударна армії. 12 – 13 березня в районі Снігурівки війська Плієва (кінно-механізована група) і В. Д. Цвєтаєва (5-а ударна армія) замкнули кільце оточення. Опинившись у пастці, німецькі війська будь-якою ціною, незважаючи на величезні втрати в живій силі й техніці, намагались вирватись із оточення, уникнути полону. Оточеним у районі Новополтавки і Баштанки частинам було наказано негайно здійснити прорив на північний захід в напрямку с. Привільного. Настала кульмінація в ході Березнегувато-Снігурівської операції. У ніч на 14 березня 1944 року сім піхотних дивізій противника з метою прориву з оточення шалено атакували війська 8-ї гвардійської армії в районі хутора Шевченка – Привільне. Бій був несамовитим і запеклим – не раз переходили з рук у руки села Возсіятське, Богодарівка, Новосафонівка. Ціною неймовірних втрат німцям вдалось-таки прорватися до хутора Шевченка. Але стрілецькі дивізії 8-ї гвардійської армії і 23-го танкового корпусу за підтримки штурмової авіації 17-ї повітряної армії розчленили наступаючі німецькі колони, значно послабили їх та знищили.

На станції Новополтавка воїни-сталінградці захопили німецькі артилерійські склади. Чуйков наказав командуючому артилерією 8-ї гвардійської армії генерал-майору Пожарському виділити окремий артдивізіон, надати йому захоплені трофейні гармати і, не шкодуючи німецьких снарядів, громити наступаючих гітлерівців у районі Новосергіївки й Малеївки. Артилеристи вели вбивчий шквальний вогонь прямою наводкою по німецькій піхоті. Довелося створити навіть дублюючі підрозділи, щоб воїни мали змогу змінюватись кожні 2-3 години. У результаті боїв 13 і 14 березня в районі Ноносергіївкн, Новогороженого, Тарасівки, Зеленого Гаю, Новополтавки, Новосевастополя і Новобратська були розгромлені 29-й німецький піхотний корпус і залишки німецької 24-ї танкової дивізії. Усі довколишні поля були вкриті трунами чужинців.

За два дні боїв вермахт втратив близько 25 тисяч солдатів і офіцерів, було взято в полом понад 10 тисяч гітлерівців. Таким чином, частина затиснутого в районі Березнегуватого і Снігурівки німецького угрупування була розгромлена. Проте друга його частина, скориставшись розривами в бойових порядках наших військ, викликаними суцільним бездоріжжям, зуміла вирватися з оточення і, кинувши майже все важке озброєння, боєприпаси і транспорт, поспішно відійшла на південний захід, у напрямку Миколаєва.

19 березня 1944 р. генерал-полковнику Василю Івановичу Чуйкову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу (свою другу зірку він отримає у квітні 1945 р, а 2 травня 1945 р. саме Чуйков від імені радянського командування прийматиме капітуляцію берлінського гарнізону) [45,с. 299].

У боях за визволення Миколаївщини золотими літерами в літопис бойової слави вписано подвиг екіпажу танка №17 з 212-го окремого танкового полку 4-го механізо­ваного корпусу. На танку американського виробництва М4А2 «Шерман», якими був озброєний полк, молодший лейтенант Вадим Сивков і радист Петро Крест’янінов (обом не виповнилося ще й 19 років) пізно ввечері 14 березня увірвалися на залізничну станцію Явкине. Маневруючи вулицями, екіпаж танку справив враження дії цілого танкового підрозділу. У результаті сміливих і рішучих дій танкістів було знищено 250 гітлерівців, понад 100 причепів. Тікаючи в паніці, німці залишили в селі три справні танки, 12 бронетранспортерів, 3 гармати, 5 мінометів, 75 автомашин. Почалась неймовірна паніка, виникли автомобільні затори, а танк, вриваючись у місця скупчення техніки ворога, довив гусеницями, трощив і нищив її. Так, по суті, лише завдяки вмілим і вправним діям, екіпажу було визволено Явкине. Та на околиці села бойова машина потрапила у глибокий протитанковий рів і втратила маневреність. Розлючені вороги обступили танк і запропонували відважним воїнам здались у полон. Тоді танкісти гранатами підірвали танк, загинули самі й знищили озвірілих фашистів. За цей подвиг вони були посмертно удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

На місці загибелі відважних танкістів у с. Явкиному встановлено гранітні погруддя героїв. Через кілька днів після їх смерті за залізною обшивкою танка випадково були знайдені и бляшаній коробці два передсмертні листи, датовані 15 березня 1944 року, яких герої встигли написати незадовго до смерті[21,с. 74].

У результаті Березнегувато-Снігурівської операції наші війська розгромили й відкинули противника від Дніпра, визволили міста Херсон, Новий Буг, селища Казанку, Баштанку, Нову Одесу, Березнегувате, Снігурівку, вийшли на Південний Буг, повністю ізолювали в Криму 17-ту німецьку арміюі частину румунських військ, створили вигідний плацдарм для проведення операції по визволенню Миколаєва, Очакова і Одеси, форсуванню Дністра. За тринадцять днів безупинного наступу в жахливих умовах ранньої весни війська 3-го Українського фронту відкинули ворога на 140 км на захід і визволили більшу частину території Миколаївської області. У ході цієї наступальної операції свій безславний кінець знайшли вісім німецьких дивізій, а ще п’ять втратили боєздатність. 6-а армія «месників» втратила 36800 солдатів і офіцерів убитими і 13870 полоненими. Наші війська захопили чимало трофеїв: 131 танк, 177 штурмових гармат. 463 міномети, 778 гармат, велику кількість боєприпасів і стрілецької зброї. Залишки й недобитки «армії месників», деморалізовані розгромом, поспішили сховатися за Південним Бугом, де нашвидкуруч створювався новий потужний стратегічний рубіж оборони – «Бузький вал».

Не даючи ворогові оговтатися й зайняти вигідні рубежі оборони, воїни 3-го Українського фронту одразу, без оперативної паузи і тривалої підготовки, почали форсування Південного Бугу. Так було перегорнуто одну з найтрагічніших сторінок в героїчному епосі визволення краю від німецько-румунських зайд[45,с. 301].

Опорним вузлом усієї німецької оборони було місто Миколаїв. Німці заздалегідь перетворили всі підступи до міста в надпотужну оборонну смугу. Тут були виконані суцільні траншеї глибиною 1,5-2 м з виносними стрілецькими нішами. Уздовж усього переднього краю було 3-4 ряди дротяних загороджені, і спіраль «бруно» на низьких металевих кілках. Уся місцевість від вулиці 6-ї Слобідської (нині вулиця Комсомольська) і далі на схід па відстані 25-30 км була перетворена в суцільну зону добре прикритих потужними мінними полями та дротяними загородженнями інженерних споруд – траншей, окопів, протитанкових ровів, ескарпів, дотів і дзотів. Смуга оборони в Миколаєві та навкруги була складовою частиною так званого «Бузького валу», який, на думку німецьких військових стратегів, мав остаточно зупинити радянський наступ. Гарнізон Миколаєва мав обороняти місто включно до вуличних боїв за кожний будинок, за кожне перехрестя вулиць, навіть перебуваючи у цілковитому оточенні. Однак командуючий групою армій «Південь» генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн не поділяв цієї думки і намагався виграти час і по можливості зберегти боєздатність своїх військ, навіть ціною залишення нових територій, тобто відступу. Він хотів повторити свій минулорічний маневр, коли за подібної тактики йому вдалося заманити, а потім знищити радянські війська під Харковом у лютому-березні 1943 р. Але Гітлеру здавалось, що він знайшов новий засіб зупинити Червону армію. Населені пункти, що мали значення як важливі тактичні вузли комунікацій, він оголошував «фортецями». У них призначались коменданти, відповідальні за оборону, й у випадку капітуляції вони могли поплатитись за це своєю головою. На Миколаївщині такими фортецями фюрер оголосив Миколаїв, Первомайськ, Вознесенськ та Очаків. Здавалося, що сама природа унеможливлювала подальше просування наших військ у напрямку Миколаєва та Одеси: відкритий безлісний степ, суцільне бездоріжжя, що не давало змоги підтягнути тили, забезпечити війська боєприпасами, технікою, понтонами, іншими плавзасобами для подолання Південного Бугу[33,с. 53].

Велика нестача особового складу змушувала радянське командування поповнювати ряди поріділої піхоти за рахунок місцевого населення. У наступаючих військових частинах діяли спеціально створені військкомати, які намагалися компенсувати величезні втрати в боях за рахунок щойно визволених з окупації людей, яких часто не встигали навіть вносити до списків військових з’єднань. Їх, без обмундирування у цивільному одязі, зовсім не навчених воювати, кидали на добре укріплені німецькі позиції «спокутувати кров’ю ганьбу перебування в окупації». Результатом такої практики були немислимі людські жертви. «Одним із парадоксів нашого часу; - занотував у своєму щоденнику О. Довженко, - є наявність у багатьох людей ідеї визволення Батьківщини од ярма гітлеризму без змісту самої ідеї. Є командири і політпрацівники, що два роки проливають свою кров, піт, несуть величезні труднощі, не жаліючи свого життя, воюють за визволення Батьківщини і, визволивши той чи інший, скривавлений, сплюндрований її шматок, поводяться зі звільненими людьми грубо, недобре, а часом і жорстоко, як із чимось винуватим, ворожим, підозрілим, забуваючи, що Батьківщина - це не тільки земля, а й рідні люди, плоть од плоті яких вони є. У них ідея гола і мертва»[25,с. 150]. Навіть ворога дивувала така бездумна, дикунська, нічим не виправдана жорстокість радянського командування до цієї категорії громадян-вигнанців війни.