Пиши Дома Нужные Работы

Обратная связь

Формування та спорядження загону ольшанців

 

Організація десанту була доручена командуванню 1-го гвардійського укріпрайону. Десант наказано сформувати зі складу 384-го ОБМП.

Командиром десанту загону призначили лейтенанта К. Ольшанського. Ольшанський був поранений у ліву щоку під час боїв за Широку Балку, але не дивлячись на поранення він наполягав на своїй участь у десанті[21, с.75].

Підготовка до десанту велась таємно але чутки серед бійців швидко розійшлись, багато бійців викликалися добровольцями.

У донесеннях розвідки зазначалось, що Миколаївський порт повністю замінований. Командування отримало повідомлення проте що причали та будівлі в порту заміновано. Щоб уникнути великих втрат і не зірвати операцію, командування вирішило включити в десант групу саперів. Окрім того, командувач 28-ї армії вирішує відправити із загоном своїх особистих зв’язківців. Так до десантників приєдналися 12 армійців.

Таким чином, десантний загін був сформований з п’ятдесяти п’яти моряків 384-го ОБМП та дванадцяти армійців. Це були зв’язківці зі штабу 28-ї армії, чотири сапери з 1-і роти 57-го окремого інженерно-саперного батальйону і п’ять з 1-го гвардійського укріп району. Для зручності і гнучкості управління загону було розбито на дві групи[55, с.257].

Ольшанський особисто звертався до командира 1-ї роти 57-го окремого інженерно-саперного батальйону капітана Ф. Сафонова, сказав, що сапери повинні мати все необхідне спорядження для швидкого розмінування причалу в Миколаєві, озброїти автоматами, а набоями та продовольством їх забезпечать моряки, З 57-го окремого інженерно-саперного батальйону виділялись чотири людини: сержант П. Т. Русин, єфрейтори С. О. Стельмахов і Д. М. Чекунов, рядовий Л. Д. Руденко[20, с.132].



На долю цього невеликого загону випала честь першими увійти в Миколаїв, і тому відбір був жорстоким. Багато учасників десанту брали участь у боях під Одесою, Севастополем, Сталінградом,в десантних операціях під Керчю, Новоросійськом, Таганрогом, Маріуполем, Осипенко.

В 16 годин командир батальйону зібрав десантний загін в штабі, який розташувався в будинку на березі річки. Котанов на схематичній карті показував Миколаїв та порт. Шлях загону буде складним, через те що берег контролюються ворогом, особливо правий берег, на якому розташовані румунські війська. Начальник штабу капітан Самарин зачитав бойовий наказ. Начальник оперативного відділу штабу 1-го гвардійського укріп району підполковник Андрощук с формулював задачу десантові. Вона заключалася у тому, щоб після висадки діяти вздовж берегу Південного Бугу в сторону фронту на з’єднання з 8-м гвардійським батальйоном майора Маричева[4, с.267].

Десант повинен був на плавзасобах з Богоявленська висадити десантний загін у складі 67 чоловік в районі елеватора. Початок операції в ніч з 25 на 26 березня 1944 року, час відправки 20.00 25 березня, час висадки 5.00 26 березня. Інші підрозділи батальйону повинні були бути готовими до висадки наступними ешелонами.

Десант був готовий, але плавзасобів не виявилось. Інженерні частини відставали через бездоріжжя, а кораблі Очаківської військово-морської бази вирішували інші питання. У розпорядженні десантників мали бути виділені понтони. Але буксирних засобів не було, та вони й не бажані через шум двигунів. Йти на веслах, на високобортних понтонах неможливо. Гребці, навіть стоячи, не діставали веслами до води[31, с.2].

Командування армією попередило про відсутність плавзасобів та наголосило на потребі самостійного їх пошуку. Але їх не було взагалі, тому що коли ворог відступав було знищено усі рибацькі баркаси, човни. Більшість з них затоплені, збереглися лише ті що місцеві жителі сховали в очереті.

У штаб батальйону викликали голову рибного колгоспу Семена Овер’яновича Федоровського. На питання скільки є човнів і в якому вони стані, він відповів, що човни та баркаси затоплені в річці. Треба було витягти їх з води, передивитися та відремонтувати.

Місцевих хлопців Василя Пономаренка, Михайла Левицького, Михайла Васильченка, Федора Карловича командир батальйону Котанов відправив в село Галіцинове. В Галіциновому потрібно було зібрати усі можливі плавзасоби та відтягнути їх в Богоявлинське. Галіциновські мешканці ховали човни у скиртах, але придатними виявилися лише два[48, с.5].

У Богоявленську на березі ремонтували баркаси та човни. Туман на річці приховав від ворога підготовку човнів. Працювали дві доби. 24 березня були готові три човни. У ремонті приймали участь двадцять чотири рибалки. Тільки ввечері 25 березня були відремонтовані сім човнів три каюки та чотири баркаси. Штаб Котанова знаходився у будинку І. М. Коби на вулиці 12 років Жовтня (тепер вулиця Ольшанців ). Іван Миколайович Коба за активну допомогу у підготовці десанту був нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня[55, с.134].

Десант мав на озброєнні ручні кулемети, автомати, протитанкові рушниці та гранатомети, також мали можливість викликати артилерійську підтримку.

Командний пункт командира батальйону Ф. Є. Котанова знаходився у північній стороні с. Богоявленське, а наглядовий пункт у північно-західній околиці Широкої Балки. Також була встановлена схема організації зв’язку та таблиця радіосигналів для зв’язку з 1-м гвардійським укріпрайоном та 295-ю стрілецькою дивізією. Для підтримки зв’язку у загону було дві рації.

Для зручності загін було розбито на дві бойові групи. Командиром першої групи назначений молодший лейтенант Корда, до неї ввійшли один розвідник, чотири стрільці, шість кулеметників, шість автоматників, чотири бійця для обслуговування двох протитанкових рушниць, шість саперів. Всього до складу першої групи ввійшли двадцять вісім чоловік.

Командир другої групи – молодший лейтенант Чумаченко, до неї ввійшли два розвідники, чотири стрільці, вісім автоматників, чотири кулеметники, двоє бійців для обслуговування двох протитанкових рушниць, шестеро саперів. Всього двадцять сім чоловік.

Командування загону на чолі з Ольшанським налічувало дванадцять осіб. Це командир загону, тобто К. Ольшанський, замісник командира з політичної частини – капітан Головльов, начальник штабу загону – лейтенант Волошко, зв’язківець командира загону, зв’язківець начальника штабу загону, санітарний інструктор, шість радистів[34, с.58].

Отже, загальна кількість загону складала шістдесят сім осіб.

В призначений час десантники прибули на місце посадки. Погода була несприятлива. Йшов мокрий сніг, сильний вітер піднімав великі хвилі. Кожен боєць мав гарне спорядження, не дивлячись на погане військове постачання. Десанту для виконання операції намагалися виділити якомога більше бойових припасів: набої, гранати, фінські ножі та інше[53, с.112].

До десантників приєдналися два армійських зв’язківця. К. Ольшанський доповів, що загін готовий для виконання завдання, але ще дев’ятеро саперів не підійшли. Котанов вирішив зачекати на них. Але командування 28-ї армії наполягало на негайному початку операції. Тоді командир батальйону приймає рішення відправляти десант без саперів.

Разом з командиром батальйону знаходився замполіт Аряшев С. В. В обов’язки замісника командир батальйону по політичній роботі входило: при відправці групи десанту для проведення бойових дій перевіряти особовий склад, виділений в загін відповідно до списку, уточнювати прізвища, імена, по-батькові, адреси найближчих родичів і т. д. Жодного зі своїх обов’язків майор Аряшев не виконав, що в подальшому слугуватиме причиною втрати імен армійських бійців[6, с.4].

Разом із загоном йшли семеро чоловік провідників: Прудський Іван Єфимович, Андрєєв Андрій, Стахарський Павло Данилович, Васильєв Яків Пантелеймонович, Пихус Євген Дмитрович, Стеценко Петро Константинович, Васильченко. Човни були занадто завантажені. На веслах сиділи семеро рибалок та дванадцять понтонерів з командуючим взводу Добриніним М. К. з 44-го окремого понтонно-мостового батальйону. Як тільки човни відійшли, на березі з’явилися сапери. Майор Котанов дав команду повернутися. Щоб розмістити сапері, висадили шістьох рибалок, залишився тільки Андрєєв[15, с.259].

Човни знову відійшли від берегу. Старі човни почали протікати, бійці безупинно вичерпували воду. Коли перевантажені човни дійшли до переднього Сиверсова маяка, їх почало заливати водою. Ольшанський прийняв рішення зняти понтонерів, човни розвернули до берега. Про це свідчать офіційний звіт 384-го ОБМП і очевидець, командир понтонного взводу Добринін. З човнів висадили дванадцятьох рядових та їхнього командира. Далі веслували вже самі десантники[53, с.118].

Про те, що човни протікають та тонуть Оьшанський доповідав по радіо в штаб батальйону. Зв’язок із загоном Ольшанського підтримували штаб батальйону морської піхоти, штаб 1-го гвардійського укріп району та штаб 28-ї армії. Останній розіслав розпорядження, у якому командирам 2-го гвардійського механізованого корпусу 49-ї гвардійської стрілецької дивізії та 295-ї стрілецької дивізії прийняти усі міри для підтримки зв’язку з загоном Ольшанського на період бою в місті Миколаєві. Зв’язок був встановлений, а також підрозділи цих частин були готові підтримати бій десанту[53, с.121].

Першим йшов човен Ольшанського, він був двомісним, разом з командиром знаходився провідник Андрєєв. Останнім був човен Чумаченка. Біля села Широка Балка шлях був найнебезпечнішим. Справа в тому, що в цьому районі, посередині річки, знаходиться острів Батарея, на якому розміщувались сили противник, які обстрілювали обидва береги. Також в цьому районі ворог знаходився по обидва береги, в небо час від часу здіймалися сигнальні ракети. Десантні човни трималися ближче до лівого берегу, тобто до Широкої Балки. Ворожі кулеметники під час чергового обстрілу поранили матроса Осипова.

Таким чином десант підійшов до місця висадки. Провідник Андрєєв вказав та привів точно до вісімнадцятого причалу – місця висадки[13, с.360].

З усього вищезазначеного ми можемо зробити висновок про кількісний склад загону. Згідно результатів дослідження можемо стверджувати, що до загону ввійшло п’ятдесят п’ять десантників та дванадцять армійців. До місця призначення дісталися на сімох човнах, які буквально були підняті з дна ріки та відремонтовані власними силами. Десант був добре озброєний, мали протитанкову зброю, гармати та інше. Тобто, десант мав реальну можливість дістатися місця призначення у такій кількості та вести бій зі значними силами ворога.

Невідомі сторінки операції

Ворог не очікував висадки десанту в районі порту, в своєму тилу, тому на березі не було охорони. Німці знали, що у радянських військ в ті дні не було ще кораблів на Дніпрі та Південному Бузі, а також були впевнені в тому, що знищили всі плавзасоби місцевого населення. Тому вони не могли собі уявити, що з боку річки їм загрожуватиме небезпека.

Висадка відбувалася тихо і спокійно. Вивантажили зброю та ящики з боєприпасами. Десантники розділилися по групам. Ольшанський відпустив Андрєєва на човні пливти назад, але той попросив дозволу залишитися, щоб допомогти в бою, Ольшанський погодився.

Ольшанський вислав розвідку. Вісім чоловік під командуванням старшини Юрія Лисицина, це були: Михайло Хакимов, Микола Скворцов, Іван Індик, Микола Медведєв та п’ятеро армійських саперів. Сапери йшли попереду перевіряючи і розміновуючи шлях. На шляху трапився вартовий. Група буз галасу знешкодила трьох вартових, більше німців у порту не було.

Вслід за розвідниками відправилося відділення старшини Василя Бачурина з трьома саперами. Сапери мали обстежити територію, прилеглу до елеватора. Бачурин не помітив міни й підірвався, помер на місці, а разом з ним і двоє саперів[8, с.120].

Ольшанський переймався, що їх могли помітити через вибух, тому полишив план просунутися до суднобудівного заводу. Для оборони обрали елеватор, двоповерхову контору порту та дерев’яний сарай, який знаходився зліва, поруч з конторою. Але сапери виявили, що елеватор замінований, його розмінували, але у разі обстрілу він міг зайнятися, ще й через те, що був повен зерна.

Тоді штаб Ольшанського зайняв напівпідвальне приміщення контори порту, тому що воно було добре оздоблене, як бомбосховище. Група під командуванням лейтенанта Василя Корди зайняла перший та другий поверхи будівлі контори. На першому поверсі – автоматники старшини Кузьми Шпака та кулеметники Павло Осипов, Іван Удод, Акрен Хайрутдинов. Акрен виконував ще й обов’язки санітара. На другому поверсі – встановили ручні кулемети та протитанкову рушницю Микола Щербаков, Микола Казаченко, Валентин Ходирєв, Михайло Мевш, Микола Первухин та Микола Скворцов. В конторі порту зайняли оборону п’ятеро офіцерів тридцять дев’ять моряків та рибак Андрєєв, всього сорок п’ять осіб.

Друга група на чолі з молодим лейтенантом Володимиром Чумаченко забезпечувала охорону штабу та виділила бійців для оборони флангів основного загону. Так, старшина Юрій Лисицин, старшина Іван Макієнок, старшина Іван Індик та молодший сержант сержант Артемов, матрос Мамедов і ще п’ятеро саперів-армійців розмістилися в маленькому дерев’яному будинку, що розташовувався східніше контори порту. У великому сараї зайняли позиції моряки відділення старшини Кирила Бочковича: Хакимов, Гребенюк, Мєдвєдєв, Дємєнтьєв, Павлов, Куприянов, Прокоф’єв, Міненков. У малому кам’яному сарайчику зайняв позицію снайпер Георгій Дермановський.

В тридцяти метрах від нього, північно-східніше контори, біля напівзруйнованого кам’яного забору окопався розрахунок протитанкової рушниці – Леонід Недогибчено і Юхим Пархомчук. Поруч із ними залягли кулеметники Михайло Авраменко та Володимир Кипенко. Позиція була обрана вдало – можна було вести круговий обстріл, тримати в полі обстрілу всі підступи до позицій моряків, залізничну та шосейну дороги, поблизу елеватора[15, с.250].

Вранці 26 березня загін чекав сигналу від командування 28-ї армії для початку бою. Ольшанський вирішує чекати сигналу, без нього не починати. Після сигналу загін мав почати рух вздовж вулиць, ведучих до лінії фронту, та ударами по тилу звернути на себе увагу, відтягнути на себе якомога більше сил противника. Але задум здійснити не вдалося – ворог виявив десант.

Двоє німців підійшли до сараю, де розмістилася група Бочковича. Десантники спробували захопити їх, але ті розбіглися, Медведєв не витримав і вистрілив в одного з них, другий втік. Це означало, що ворог їх виявив. Через півгодини до порту наблизились п’ятнадцять німецьких солдат. Вони не встигли підійти до сараю, як їх було розстріляно[41, с.4].

Через годину близько сотні німців, ховаючись за будівлями, намагались ближче підійти до сараю. Зав’язався бій. Німців підпустили майже впритул, і відкрили вогонь. Тоді німці почали обходити сарайчик, щоб вдарити з флангу. Але потрапили під вогонь відділення Лисицина і Максименка, які знаходилися у дерев’яному сарайчику. Втрати німців були великими, вони відходили.

Після короткої перерви у наступ пішов батальйон ворога. Сарай Бочковича атакували з трьох сторін, також оточували відділення Лисицина і Дермановського. Фашисти приготували важку зброю, наблизились до контори. Звідти почала стріляти протитанкова рушниця. У бій вступили усі групи загону. Залишивши на полі бою декілька десятків померлих, німці відходили[39, с.2].

В цей час Ольшанський обійшов усі групи. Через деякий час почалася нова атака німців. З району 3-ї Слобідської вулиці артилерійська батарея відкрила вогонь по позиціям моряків. Один із снарядів влучив у вікно сараю, він наповнився димом. Ворог наступав по всім позиціям, навіть на елеватор, хоч там нікого й не було. Ворога знов підпустили на відстань 100 м і відкрили вогонь кулеметники. Гітлерівці знову відійшли, виносили поранених. Місцеві жителі потім розказували, що бачили як німці весь час виносили велику кількість поранених.

Ворожі великокаліберні гармати зосередили вогонь на конторі порту. З боку залізниці по сараю Лисицина відкрили вогонь два кулемети. Кулеметник з відділення Бочковича придушили вогонь. Але німці посилили атаку.

Після перерви ворог вводить у бій танки. Один танк було розбито Хакімовим, він вистрелив двічі з протитанкової рушниці. Другий танк відбуксував підбитий перший. Танки перейшли за будівлі.

Знову артилерійський вогонь. Цього разу сарай відділу Бочковича було майже зруйновано, але бійці продовжили бій, хоча були важко поранені.

Палала будівля контори порту, дерев’яний сарай та сарай снайпера Дермановського. З контори продовжувався обстріл.

З малої групи в сарайчику залишилося лише семеро, троє з них поранені. Але вони продовжували відбивати атаки. Моряки знаходились в більш вигідному становищі, ніж ворог: кожна куля влучала у ціль, тоді як фашисти стріляли по будівлі.

Розпочався гранатний бій. Німці закидували сарай, моряки відповіли тим самим. Нову атаку ворого готував одразу ж проти контори та сараю. Вони впритул наблизилися до будівель та використали вогнемети. Виникли пожежі, десантники намагалися їх загасити.

Командуванню 6-ї німецької армії стало відомо про висадку десанту в порт Миколаєа. Комендант міста генерал Борман висунув проти моряків до двох тисяч солдатів та офіцерів.

Ввечері морякам вдалося знищити артилерійську гармату. В бій знову пішли танки, відкрили вогонь. Тоді десантники поцілили у танк, другий танк відступив. У бій пустили штрафний батальйон, атака якого захлинулася[42, с.12].

Вночі десантники вартували, знали, що німці не будуть вести бій вночі. Моряки чекали наступу 28-ї армії. Але ні 26, ні 27 березня армія піти в наступ не змогла.

У другій половині дня 27 березня загону прийшлось особливо тяжко – бій тривав до вечора майже без перериву. Їх залишалось вже небагато. Із офіцерів залишилися Костянтин Ольшанський та молодший лейтенант Василь Корда. Німці продовжували закидувати гранатами будівлю контори, де знаходився Ольшанський з частиною загону. Потім гітлерівці запалили навколо будівлі димові шашки. Моряки задихалися, безперервно кашляючи, відчували слабкість та сонливість. 27 березня Ольшанський доповідав результати. В 16 годин 57 хвилин у момент чергової розмови, у якій він указував на вогонь і задуху, його голос пропав. Був чутний шум радіостанції. Очевидно, цей час і є часом загибелі Ольшанського.

Увечері 27 березня заступник командира відділу взводу протиповітряної оборони Кирило Бочкович зібрав відділ, з яким вирішили перевірити всю оборону, дізнатися, хто ж залишився живим. К. Бочкович разом зі старшим матросом-автоматчиком Іваном Дементьєвим та матросом Юхимом Павловим йдуть у розвідку. На порозі напівпідвального приміщення контори Бочкович пошепки гукнув: "Полундра" - пароль. Якщо у будівлі наші, то будь-хто відповість: "Севастополь". Це був відгук у загоні Ольшанського. Але відповіді не надійшло. З тяжкістю на серці ввійшли моряки у підвал, натикаючись на руїни стін та мертві тіла - у темряві було неможливо впізнати загиблих. Посидівши хвилин двадцять, у сподіванні почути хоч найменший шурхіт чи стогін, з ні з чим повернулися до товаришів. Бочкович тихо сказав: "Всі загинули, ми залишились одні".

Так 27 березня старшим серед десантників залишився старшина другої статті – Кирило Бочкович. Під його командуванням маленька група воїнів продовжувала нерівний бій.

Моряки були отруєні й не могли пересуватися. Щоб остаточно покінчити з десантниками, фашисти вирішили їх спалити живцем. Танк став бити з вогнеметної установки. Але й після цього гітлерівці не зважилися ввійти в будинок контори. Якимось дивом уціліли Кузьма Шпак, Микола Щербаков, Іван Удод і Михайло Коновалов. І тільки рано ранком 28 березня німці спробували проникнути в будинок, але їх зустрів вогонь десантників, що залишилися, ворог відступив[14, с.180].

Коли Бочкович ходив у розвідку в контору порту, чотири десантники –поранених, контужених і отруєних - лежали в нестямі. У темряві розвідники їх не помітили, або прийняли за мертвих. Раніше всіх опам’ятався Щербаков. Незабаром прийшли в себе Шпак і Удод. До старшини 2-ї статті Коновалова свідомість поки не верталася. Десантники, що тримали оборону в сараї, з радістю зустріли звістку, що в конторі порту є живі[50, с.2].

Спостережний пункт командира батальйону майора Котанова – на даху одного з будинків на північно-західній околиці Широкої Балки. Звідти він вів спостереження за боєм десантників. Одержуючи радіограми від ольшанців, радирував у Скадовск і штаб армії про негайну допомогу десанту. Одночасно він наказав начальникові штабу капітанові Самарину й командирам рот лейтенантам Панкевичу й Гончарову підібрати людей для виходу в район висадження десанту на допомогу Ольшанському. Загін був сформований, командиром назначили лейтенанта Пашкевича. Десантний загін у кількості сто осіб до 21.00 26 березня був сформований і чекав команди на посадку. Однак плавзасоби армією були надані тільки в 01.00 27.03.44, і з Богоявленська вони відправилися на північно-західну околицю Широкої Балки. Одночасно із цим вийшов і загін, який прибув у Широку Балку в 02.45 27 березня.

У зазначеному районі плавзасобів не виявилося, вони, як потім стало відомо, пішли назад. Плавзасоби були повернуті до Широкої Балки до 05.00 27 березня, де й була зроблена посадка. Але, враховуючи поведінка особового складу, який повинен був вести шлюпки й настання дня, було віддано наказ загін не висаджувати й повернути його назад.

27 березня все-таки 5 шлюпок були надані, і загін відправився. Однак його виявили німці й відкрили сильний вогонь із усіх видів зброї. Висадження виявилося неможливим. Так допомога загону Ольшанського не прийшла[53, с.157].

28 березня з району Широкої Балки, в 2.00, був висланий взвод розвідки у місто Миколаїв із завданням визначити положення й з боєм увійти в Миколаїв на з’єднання з Ольшанським.

О першій годині ночі 28 березня 1944 року після 15-хвилинної артилерійської підготовки з’єднання 2-го гвардійського корпусу перейшли у наступ. Німці, не витримавши потужного удару, почали квапливо відходити до переправ через річку Південний Буг. Першими в порт пробилися розвідники 99-го гвардійського окремого мотоциклетного батальйону 2-го мотомехкорпуса на чолі з капітаном С. М. Суботіним. У них було завдання стрімко вийти до Варварівської переправи, не дати супротивникові підірвати її й, захопивши плацдарм на правом березі Південного Бугу, прикрити переправу із заходу. Капітан С. М. Суботін скористався тим, що серед фашистів почалася паніка, раптово атакував ворога й, відкинувши гітлерівців, переправився на західний берег. Сапери знешкодили заряди вибухівки, установлені на мосту. По захопленій переправі через Південний Буг зайшли частини 28-й і 5-й ударної армій. Слідом у район порту ввійшли бійці 295-й дивізії й гвардійці 1-го укріпленого району[45, с.304].

Разом з армійцями до місця бою прибігли й моряки батальйону. Десантників відразу розмістили в найближчому будиночку. Прибув командир батальйону Федір Котанов і замполіт Аряшев. З 68 десантників у живих залишилося дванадцять. Усіх відразу відправили в госпіталь.

Старшина 2-й статті Михайло Васильович Коновалов помер від важких ран у той же день. Старшина 2-й статті Кузьма Вікторович Шпак і матрос Іван Михайлович Удод померли в госпіталі через кілька днів, 29 і 31 березня 1944 року[14, с.180].

Кожен з учасників цього бою за проявлений героїзм був гідний високого звання Героя Радянського Союзу. І Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 квітня 1945 року всім десантникам одночасно було присвоєно це почесне звання. І ще через 20 років завдяки тривалим, невтомним пошукам самого миколаївського письменника, учасника війни, колишнього матроса М. І. Божаткіна цього звання посмертно удостоївся і провідник загону А. І. Андреєв[51, с.420].

Звання надано 55 десантникам. Вся справа в тому, що коли Йосифу Сталіну доповіли про подвиг десантників в Миколаєві він запитав скільки їх було. Йому відповіли що їх було 67. Тоді він дав розпорядження усім 67 дати героя СРСР. З фронту швидко надійшли нагороджувальні листи, але тільки на 55 моряків. Про інших учасників говорили, що їхні імена уточнюються. Цей процес затягнувся, а Сталін регулярно запитував чому немае списків. Тоді, щоб не гнівити Верховного Головнокомандувача вирішили список 55 моряків доповнити 12 призвищами достойних цієї нагороди[45, с.305].

12 воїнів-армійців, які увійшли до складу десанту К.Ф. Ольшанського, прикомандированих з інших частин, довго залишалися невідомими. І знову ж таки завдяки багаторічним пошукам М. І. Божаткіна стали відомими імена ще чотирьох учасників десанту. Це – старший сержант П. Г. Русін, єфрейтор Д. М. Чикунов із окремого 57-го інженерного батальйону (згодом батальйону буде присвоєно 286-й номер), зв’язкові з 6-го окремого полку зв’язку, що обслуговував штаб і з’єднання 28-ї армії – капітан Б.О. Монастирських і старший сержант B.C. Самолов. Пошуки решти 8 учасників десанту – їх імен – тривають до цього часу[35, с.12].

Список армійців які ввійшли до складу загону, зберігався на сейнері «Дильфін». На сейнері тоді розміщувалися штаб та політ відділ 1-го укріпрайону. Згодом, цей сейнер підірвався на ворожій міні біля Очакова. Разом із архівними данними втрачені імена бійців[36, с.5].

У Наказі Верховного Головнокомандуючого на ім’я генерала армії Малиновського, поряд з багатьма частинами, що відзначилися в боях за місто Миколаїв, названо і батальйон морської піхоти, який одержав почесне найменування «Миколаївського», нагороджений орденом Червоного Прапора.

28 березня 1944 року війська лівого крила 3-го Українського фронту, що звільнили Миколаїв від ворога, форсували Південний Буг, швидко просувалися в напрямку до Одеси. Вони зав’язали бої на підступах до Очакова. 31 березня з моря до Очакова підійшов морський десант. Гітлерівці поспіхом залишили місто, віддавши його без бою[53, с.176].

4 квітня 1944 року на центральній площі міста Миколаєва відбулося поховання загиблих бійців[27, с.3].

Дані нашого дослідження дають підстави вважати, що бійців все ж таки було 67 та 1 провідник, всього 68 чоловік. Імена 55 моряків були відомі, а от імена 12 армійців загубили. Причиною того, що подвих ціх бійців підався сумніву, є недбальство командування батальйону, а також втрата архіву 1-го гвардійського укріпленого району. Імена 8 армійців залишаються невідомими.

 

 

ВИСНОВКИ

Дослідивши процес визволення міста Миколаєва від німецько-румунських окупантів, загалом, та військові дії десанту К. Ольшанського, зокрема, нам вдалося відповісти на суперечливі питання, які постали в ході дослідження та розкрити маловідомі факти, які торкаються батальйону морської піхоти.

У березні-квітні 1944 року Червона армія почали другий етап Дніпровсько-Карпатської стратегічної наступальної. Складовою частиною цього наступу стали Березнегувато-Снігурівська (6 – 18 березня 1944 р.), Одеська (26 березня – 14 квіт­ня 1944р.) фронтові наступальні операції 3-го Українського фронту (командуючий генерал армії Р. Я. Малиновський) та Умансько-Ботошанська (5 березня – 17 квіт­ня 1944 р.) фронтова операція 2-го Українського фронту під командуванням маршала І. С. Конєва. У ході цих операцій Миколаївщина була повністю звільнена від німецьких і румунських військ.

Наступати нашим воїнам довелось у неймовірно важких кліматичних умовах відлиги, бездоріжжя, весняної повені. За таких несприятливих погодних умов значно погіршилося постачання наступаючих частин боєприпасами, різко зменшилися мобільність і маневр діючої армії. Керівництво вермахту вважало, що радянський весняний наступ неодмінно закінчиться катастрофою. Відступаючи в безсилій злобі, фашисти застосували тактику «випаленої землі», тотально спустошуючи колись квітучу землю України, перетворюючи її на суцільні згарища і руїни. Тому діяти потрібно було не тільки на фронті, але й в тилу. Для відвернення руйнації країни використовувались десанти, які неочікувано висаджувалися в тилу ворога, ламаючи його плани, заважаючи втекти.

Для сприяння військам у звільненні міст 31 травня 1943 року був сформований 384-й окремий батальйон морської піхоти (ОБМП). Батальйон з 877 людей підсилили 76-мм і 45-мм артилерійськими батареями, 50-мм і 82-мм мінометами. У нього ввійшли люди, загартовані в боях під Одесою й Севастополем, під Новоросійськом і Туапсе, на Малій землі й інших ділянках фронту.

Федора Євгеновича Котанова 4 квітня 1943 року призначили командиром батальйону. Капітан уже мав суворий досвід війни. Він командував батальйоном під Севастополем, був поранений, і його евакуювали в тил. Після госпіталю Котанов брав участь в обороні Новоросійська, а потім його направили начальником штабу в легендарний батальйон Цезаря Кунікова. Після смерті майора Кунікова командування загоном доручили капітанові Котанову. Батальйон формувався в м. Поті. В основному сюди направляли колишніх моряків-десантників. Вони пройшли школу війни під Одесою, Севастополем, Керчю, Теодозією, Новоросійськом.

Батальйон прибув у м. Єйськ 5 травня 1943 року, де розгорнулося військове навчання. Крім навчань батальйон охороняв узбережжя Азовського моря від коси Довгої до устя р. Дону. Розпочавши свій бойовий шлях на Азовському морі 384-й окремий батальйон морської піхоти впевнено просувався на захід.

Операції десанту принесли визволення великій кількості населених пунктів: від невеличких селищ до великих міст. Завдяки діям батальйону з серпня 1943 року по березень 1944 року були звільнені: с. Безіменівка, м. Таганрог (30 серпня 1943 року), с. Мелекине, с. Піщане, с. Ялти, м. Маріуполь (11 вересня 1943 року), м. Осипенко (нині Бердянськ), (17 вересня 1943 року), м. Скадовськ, Кінбурнську косу, с. Покровка, с. Василівка, с. Широка Балка, с. Станіслав, с. Шаби. Таким чином, моряки здійснювали величезну допомогу Червоній армії, просуваючись завжди попереду неї, з лівого її флангу. На початок березня 1944 року батальйон увійшов до складу 1-го гвардійського укріп району, разом з яким підійшов до навколишніх сіл Миколаєва.

Опорним вузлом усієї німецької оборони було місто Миколаїв. Німці заздалегідь перетворили всі підступи до міста в надпотужну оборонну смугу. Тут були викопані суцільні траншеї глибиною 1,5-2 м з виносними стрілецькими нішами. Уздовж усього переднього краю було 3-4 ряди дротяних загороджень і спіраль «бруно» на низьких металевих кілках. Уся місцевість від вулиці 6-ої Слобідської (нині вулиця Комсомольська) і далі на схід па відстані 25-30 км була перетворена в суцільну зону добре прикритих потужними мінними полями й дротяними загородженнями інженерних споруд - траншей, окопів, протитанкових ровів, ескарпів, дотів і дзотів. Смуга оборони в Миколаєві та навкруги була складовою частиною так званого «Бузького валу», який, на думку німецьких військових стратегів, мав остаточно зупинити радянський наступ. Гарнізон Миколаєва мав обороняти місто включно до вуличних боїв за кожний будинок, за кожне перехрестя вулиць, навіть перебуваючи у цілковитому оточенні. Однак командуючий групою армій «Південь» генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн не поділяв цієї думки і намагався виграти час і по можливості зберегти боєздатність своїх військ, навіть ціною залишення нових територій, тобто відступу. Насправді ніяких вуличних боїв у місті Миколаєві не було, ворог поспіхом відступав. Запеклі бої відбулися на підступах до міста, зокрема, біля с. Богоявленське, с. Широка Балка, станції Кульбакіне.

До ранку 19 березня батальйон вийшов на околиці с. Балабанівка, зайнявши рубіж для наступу. Важка артилерія, встановлена на західному березі лиману, періодично обстрілювала бойові позиції морських десантників. Ворог тримався за Широку Балку, яка була останнім потужним вузлом опору перед Миколаєвом. Навіть після звільнення Богоявленське постійно обстрілювалось артилерією, неможливо було вільно пересуватися вулицями села. 21 березня без артилерії батальйон Ф. Котанова визволив Богоявленське (нині Корабельний район м. Миколаєва), а увечері захопив вже й Широку Балку (що між Богоявленськом та містом Миколаїв).

Щоб забезпечити успішне просування військ, командуючий 28-ої армії прийняв рішення висадити десант за укріпленою лінією ворога. Коменданту 1-го укріп району було дане завдання 25 березня висадити десант у кількості 150 чоловік у районі маяка, північно-східніше Широкої Балки, заволодіти Широкою Балкою, розгорнути наступ вздовж східного берега Південного Бугу на Миколаїв. Для виконання цього завдання десанту необхідні були плавзасоби, але їх не надали. Поки силами батальйону вирішувалось це питання, пройшло не мало часу. Стало зрозумілим, що десант у Широку балку не відбудеться. Операція була скасована.

Коли плавзасоби були знайдені було розроблено план проведення операції. Головним завданням десанту в бойовому наказі було одночасно з 28-ю армією, котра наступає з фронту, вдарити з тилу, тим самим спричинити паніку серед німців. Щоб дезорганізувати оборону ворога було прийнято рішення висадити десант безпосередньо в районі міста, поблизу нового елеватора. У планах операції було раптовим ударом захопити й утримати порт до підходу головних сил, відтягнути на себе части­ну сил противника для того, щоб полегшити штурм гітлерівських укріплень. Не дати їм можливості вивести порт з ладу, зберегти причали, елеватор, портові споруди, зірвати евакуацію німецьких військ та не допустити вивезення місцевого населення – головні цілі операції.

Сенс діяльності будь-якого радянського десанту наступний: червоноармійці наступають з фронту, а десантників висаджують в тилу. Тоді у німців складається враження, що вони оточені, і ворог відступає. Причому, десантники опиняються саме на шляху відступу, що змушує німців обирати більш довгий шлях, а це означає, що вони не зможуть вивезти місцеве населення і матеріальні цінності. Всі десанти були організовані таким чином, окрім миколаївського. Висадка десанту в порту не мала сенсу. Доцільно було висадити їх на протилежному боці річки, таким чином забезпечивши перешкоду відступу німецьких військ до Одеси.

Можна сказати, що даний план операції залишається незрозумілим, адже такі дії були малоефективними. Ми вважаємо, що це великий прорахунок командування 28-ї армії, який призвів до загибелі великої кількості бійців.

Командиром десанту загону призначили лейтенанта К. Ольшанського. Десантний загін був сформований з 55 моряків 384-го ОБМП та 12 армійців. Це були зв’язківці зі штабу 28-ї армії, чотири сапери з 1-і роти 57-го окремого інженерно-саперного батальйону і п’ять з 1-го гвардійського укріп району. Інші підрозділи батальйону повинні були бути готовими до висадки наступними ешелонами. Десант мав на озброєнні ручні кулемети, автомати, протитанкові рушниці та гранатомети, також мали можливість викликати артилерійську підтримку.

В ніч на 26 березня сім човнів вирушило з с. Богоявленського. Перед світанком десантники минули вхід у порт і непомітно висадились у районі елеватора. Загін розділився та зайняв три розташованих на пагорбі портових споруди. Вранці біля цієї позиції зав’язалися запеклі бої. Моряки чекали наступу 28-ї армії.

Нажаль, нам не вдалося з’ясувати скільки насправді було кинуто ворожих сил на подолання загону Ольшанського. Але, можемо сказати, що ця цифра менша за офіційну версію, тому що в Миколаєві знаходились залишки розбитої у ході Березнегувато-Снігурівської операції 6-ї німецької армії.

О першій годині ночі 28 березня 1944 року після 15-хвилинної артилерійської підготовки з’єднання другого гвардійського корпусу перейшли у наступ. Німці, не витримавши потужного удару, почали квапливо відходити до переправ через річку Південний Буг. Із 68 десантників живих залишилось дванадцять. Через декілька днів троє померли у шпиталі.

Дві доби безперервного бою вилилися в єдиний подвиг десантного загону. План знищення верфі, міста та вивезення миколаївців до Німеччини був зірваний. За мужність, відвагу та героїзм у боях проти німецько-румунських окупантів весь загін моряків, чого не траплялося ніколи до цього, було нагороджено званням Героя Радянського Союзу.






ТОП 5 статей:
Экономическая сущность инвестиций - Экономическая сущность инвестиций – долгосрочные вложения экономических ресурсов сроком более 1 года для получения прибыли путем...
Тема: Федеральный закон от 26.07.2006 N 135-ФЗ - На основании изучения ФЗ № 135, дайте максимально короткое определение следующих понятий с указанием статей и пунктов закона...
Сущность, функции и виды управления в телекоммуникациях - Цели достигаются с помощью различных принципов, функций и методов социально-экономического менеджмента...
Схема построения базисных индексов - Индекс (лат. INDEX – указатель, показатель) - относительная величина, показывающая, во сколько раз уровень изучаемого явления...
Тема 11. Международное космическое право - Правовой режим космического пространства и небесных тел. Принципы деятельности государств по исследованию...



©2015- 2024 pdnr.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.