Правова держава та її ознаки і функції.

Правова держава — це суверенна політико-територіальна організація влади, яка існує і функціонує в громадянському демократичному суспільстві на підставі соціально-справедливого права і в якій на його основі реально забезпечується здійснення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, окремих груп людей та громадянського суспільства в цілому, де держава й людина несуть взаємну відповідальність. Іншими словами, це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорона та захист основних прав і свобод людини. Справді, правові держави характеризуються ознаками як соціального змісту (матеріальними), так і формальними (структурно-організаційними, процедурними).

Ознаки соціального змісту:

• юридичне закріплення основних прав і свобод людини в конституції та їх фактичне забезпечення;

• верховенство в суспільному та державному житті права й закону;

• врегулювання відносин між собою і державою на основі загального принципу: "Особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом";

• взаємна відповідальність та взаємодопомога особи й держави;

• притаманність усім громадянам високої правової культури;

• демократичний плюралізм та гласність — діяльність легальних політичних партій і рухів, відносна свобода засобів масової інформації тощо.

Формальні ознаки:

• чіткий розподіл функціональних повноважень держави між певними спеціалізованими системами, її органами (принцип поділу влади);

• юридична захищеність особи;

• верховенство громадянського суспільства та його представника — парламенту — над державою та її апаратом, значуще становище судових органів у суспільному та державному житті.

Тобто це така організація суспільства, де закон і правовий порядок мають пріоритет над державою та іншими інститутами політичної і соціальної влади, а не навпаки. А основні права особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на законах, які приймаються і піддаються зміні законним шляхом.

Функції держави - головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені її завданнями і цілями і такі, що характеризують її сутність. Можна класифікувати функції сучасної держави за різними критеріями: суб'єктами, об'єктами, способами, засобами та іншими елементами державної діяльності.

Функції держави за засобами її діяльності:

− - законодавча;

− - виконавча (управлінська);

− - судова;

− - правоохоронна;

− - інформаційна.

Функції цивілізованої держави за сферами (об'єктами) її діяльності можна поділити на внутрішні і зовнішні. Основні правові форми здійснення функцій держави: правотворча, правозастосовна, правоохоронна, установча, контрольно-наглядова.

38. Громадянське суспільство, його риси і функції.

Громадянське суспільство у політології, як правило, розглядають як соціальне утворення, що протистоїть державі. Його можна розуміти як плюралізм і організацію інтересів незалежно від держави. Таке суспільство емансиповане від держави, царина спонтанного самовияву вільних індивідів і добровільно сформованих асоціацій та організацій громадян, захищених законом від прямого втручання і регламентації з боку органів державної влади. Воно втілюється в приватному житті громадян, існуванні вільного ринку, безперешкодному поширенні духовних, релігійних, моральних, національних цінностей тощо. Основою громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб, сукупність вільно встановлених ними міжособистісних зв´язків (сімейних, общинних, економічних, культурних, релігійних тощо), розмаїття інтересів, можливостей і способів їх висловлення та реалізації.

Функціями є втіленням основних напрямів діяльності інститутів громадянсь-кого суспільства та їх впливу на суспільне життя. Найголовніші з них — наступні: по-перше, громадянське суспільство є засобом самовиразу індивідів, їх самоорганізації і самостійної реалізації ними власних інтересів. Значну частину суспільно важливих питань громадські спілки та об’єднання розв’язують самотужки або на рівні місцевого самоврядування. Тим самим вони полегшують виконання державою її функцій, бо зменшують “ тягар проблем ” , які їй доводиться розв’язувати, по-друге, інститути громадянського суспільства виступають гарантом непорушності особистих прав громадян, дають їм впевненість у своїх силах, служать опорою у їх можливому протистоянні з державою, формують "соціальний капітал" — ті невід'ємні риси особистості, завдяки яким вона стає здатною до кооперації та ефективних солідарних дій, по-третє, інститути громадянського суспільства систематизують, впорядковують, надають регульованості протестам і вимогам людей, які в іншому випадку могли б мати руйнівний характер і в такий спосіб створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади.

по-четверте, ці інститути виконують функцію захисту інтересів певної групи в її протиборстві з іншими групами інтересів. Завдяки їм кожна група отримує шанс бути почутою на горі владної піраміди.

Головні риси громадянського суспільства:

- різноманітні асоціації, добровільні об´ єднання людей;

- взаємна відповідальність держави та громадян за виконання демократично прийнятих законів;

- самоврядування індивідів, добровільних організацій та асоціацій громадян;

- адекватний вільним відносинам обміну суспільний лад, політична система, за яких держава є похідною від громадянського суспільства та процесів у ньому;

- утвердження безпосередніх і різноманітних інтересів, можливість їх вираження та здійснення;

- можливість забезпечення справжнього, реального життя, на відміну від держави — сфери умовного, формального життя;

- різноманітність форм власності (приватної, колективної, кооперативної тощо), ринкова економіка;

- наявність вільної конкуренції, відносин обміну діяльністю та її продуктами між незалежними власниками;

- безпосереднє спілкування людей;

- повага громадянських прав, які вважаються вищими за державні закони;

- доступ всіх громадян до участі в державних і суспільних справах;

- свобода особистості;

- плюралізм ідеологій і політичних поглядів, багатопартійність;

- плюралізм, сукупність усіх неполітичних відносин у суспільстві й різноманітної діяльності людей;

- наявність розвинутої соціальної структури;

- різноманіття соціальних ініціатив;

- розвинута громадянська політична культура і свідомість;

- регулювання дій людей безпосередньо самими ж людьми, передусім через норми моралі;

- контроль суспільства за діяльністю державних органів.

39. Роль засобів масової інформації в українському суспільстві і державі.

Засоби масової інформації - це один із найважливіших чинників формування громадської думки у сучасному світі. Характерні риси засобів масової інформації:

-публічність (необмежене, неперсоніфіковане коло споживачів);

-наявність спеціальних технічних засобів;

- непряма, розділена в просторі та часі взаємодія комунікаційних парт1

нерів;

-непостійний характер аудиторії;

- переважна односпрямованість впливу від комунікатора до реципієнта.

В Україні діяльність ЗМІ регулюється законами «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про інформацію», «Про рекламу», «Про телебачення та радіомовлення» та низкою інших. Про інтернет-видання взагалі мова не йдеться.

Головними каналами впливу на масову свідомість сьогодні в Україні є: 1) телебачення (перевагою якого є наявність візуального ряду, який полегшує сприйняття); 2) друковані ЗМІ (преса) та 3) радіомовлення (по суті, фоновий канал впливу на масову свідомість). До особливостей зазначених каналів пливу на масову свідомість в сучасній Україні слід назвати відсутність справді незалежних ЗМІ, контроль преси з боку фінансово-промислових груп, широке розповсюдження іноземної (в першу чергу – російської) преси.

Сьогодні інформаційний стан суспільства став визначальним фактором економічного і соціального розвитку, від того, як функціонують системи передачі інформації, залежать державне управління та взаємини влади і суспільства. Серед причин, що гальмують розвиток ЗМК в Україні слід назвати: 1) економічну залежність від держави та фінансово-політичних угруповань; 2) клановість української журналістики, що зумовлена її підпорядкованістю зазначеним політичним угрупуванням; 3) низьку професійну згуртованість журналістів; 4) недостатню цілісність українського інформаційного простору; відсутність справді популярних загальноукраїнських видань, які своїм впливом могли б охоплювати всю державу; 5) недостатню сформованість інформаційного ринку.

Крім основної проблеми, властивої масовій свідомості в Україні, слід назвати і такі невирішені питання, як 1) недостатня розвиненість інформаційної інфраструктури держави; 2) асиметрія інформаційних відносин з іншими державами (насамперед, у відносинах з Росією та Заходом); 3) домінування емоційних факторів в інформаційному просторі мас-медіа; 4) більша довіра як населення, так і політичної еліти країни до інформації, що надходить із закордонних джерел; 5) відсутність консолідації національного інформаційного простору.

40. Зовнішня політика держави: зміст, структура, цілі та функції.

Зовнішня політика – це частина міжнародних відносин, діяльність держави та інших політичних інститутів суспільства по здійсненню своїх інтересів та потреб на міжнародній арені, це курс держави в міжнародних справах, що забезпечує специфічними засобами і методами захист її суверенітету, незалежності, досягнення життєво важливих національних інтересів та цілей.

Зовнішня політика будь-якої держави є продовженням внутрішньої політики. Головна мета зовнішньої політики – забезпечення сприятливих умов для реалізації інтересів тієї чи іншої держави, забезпечення національної безпеки та добробуту народу. Зовнішня політика зв’язана із пануючим економічним укладом, суспільним та державним устроєм суспільства і висловлює їх на міжнародній арені.Зовнішня політика визначається зовнішніми факторами, міжнародними обставинами, бо кожна держава існує не ізольовано, а у системі держав, у системі міжнародних відносин.

Головні функції зовнішньої політики:

— оборонна — захист країни від зовнішнього нападу, посягань на територіальну цілісність держави;

— дипломатична — відстоювання і реалізація національних інтересів держави та її громадян у міжнародному житті; здійснення самостійної зовнішньої політики;

— співробітницька — розвиток економічних, політичних, культурних відносин між державами; поглиблення інтеграційних процесів на загальнолюдській, регіональній та політичній основі.

Держава, реалізуючи свою зовнішню політику, ставить перед собою такі головні цілі:

-створення сприятливих міжнародних умов для успішної реалізації всіма державами своїх внутрішньополітичних цілей і завдань;

-активна співпраця і взаємодія з усіма суб’єктами світового політичного процесу, з метою реалізації загальнолюдських інтересів, насамперед, збереження цивілізації;

-участь у міжнародному поділі праці та пов’язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винагородами й духовними цінностями;

-захист прав людини взагалі та кожного громадянина тієї чи іншої держави зокрема;

-об’єднання зусиль у боротьбі проти міжнародного тероризму;

-спільна ефективна участь у розв’язанні глобальних проблем сучасного світу.

Основними засобами реалізації зовнішньої політики є:

1) політичні;

2) ідеологічні (зовнішньополітична пропаганда);

3) економічні;

4) воєнні;

5) дипломатія.