Пиши Дома Нужные Работы

Обратная связь

Спілкування та співпраця як перспектива розвитку соціуму.

Соціальна мобільність залежить від структури суспільства і безпосередньо від індивіда.

Приклади «закритого» суспільства з низькою соціальною мобільністю — патріархальне, традиційне суспільство, касти в Індії та деяких країнах Африки, замкнені групи, обмежений доступ до статусної групи.

Індустріальне, «відкрите» суспільство характеризується високою соціальною мобільністю. У такому суспільстві немає заборон на професії, шлюби, зміну місця проживання.

У межах одного суспільства й на окремих етапах його розвитку соціальна мобільність може бути різною (революції, війни, реформи).

3. Поняття комунікації та комунікативності.

Соціальна комунікація

Соціальна комунікація (англ. social communication) — це обмін між людьми або іншими соціальними суб'єктами цілісними знаковими повідомленнями, у яких відображені інформація, знання, ідеї, емоції тощо.

Цей обмін зумовлений цілим рядом соціально значимих оцінок, конкретних ситуацій, комунікативних сфер і норм спілкування, прийнятих у даному суспільстві.

Можна виділити декілька основних підходів до розуміння сутності соціальної комунікації в сучасній науці. Зокрема, комунікація розглядається як:

• механізм, завдяки якому забезпечується існування та розвиток людських відносин, який включає в себе всі розумові символи, засоби їх передання у просторі та збереження у часі (Чарльз Кулі);

• обмін інформацією між складними динамічними системами та їх частинами, які здатні приймати інформацію, накопичувати її та перетворювати (Аркадій Урсул);

• інформаційний зв'язок суб'єкта з тим чи іншим об'єктом (Мойсей Каган),

• спосіб діяльності, який полегшує взаємне пристосування людей (Тамотсу Шибутані);



• акт відправлення інформації від мозку однієї людини до мозку іншої (Пол Сміт, Кріс Беррі,Алан Пулфорд);

• специфічний обмін інформацією, процес передання емоційного та інтелектуального змісту (Андрій Звєрінцев, Альвіна Панфілова).

Виділяють три основні (базові) функції соціальної комунікації:

1. Інформаційна функція означає, що завдяки соціальній комунікації в суспільстві передається інформація про предмети, їх властивості, явища, дії та процеси.

2. Експресивна функція визначає здатність соціальної комунікації передавати оцінну інформацію про предмети або явища.

3. Прагматична функція означає, що соціальна комунікація є засобом, який спонукає людину до певної дії та реакції.

Комунікація походить від лат. communicatio — єдність, передання, з'єднання, повідомлення, пов'язаного з дієсловом communico — роблю спільним, повідомляю, з'єдную.

Поняття «комунікація» може вживатись у декількох значеннях:

• соціальна комунікація, спілкування між людьми та іншими соціальними суб'єктами;

• телекомунікації або зв'язок за допомогою технічних засобів;

• певна система, за допомогою якої забезпечують сполучення між віддаленими об'єктами, наприклад: підземні комунікації, транспортні комунікації, каналізаційні комунікації тощо.

Комунікативність (лат. communicatio — зв'язок, повідомлення) — сукупність істотних, відносно стійких властивостей особистості, що сприяють успішному прийому, розумінню, засвоєнню, використанню й передаванню інформації.

 

4. Участь у житті суспільства.

Спілкування відбувається на трьох рівнях: комунікативному, інтерактивному і перцептивному. Комунікативний рівень представляє собою спілкування за допомогою мови і культурних традицій, характерних для тієї чи іншої спільності людей. Результатом цього рівня взаємодії є взаєморозуміння між людьми. Інтерактивний рівень - це спілкування, що враховує особистісні характеристики людей. Воно призводить до певних взаємовідношень між людьми. Перцептивний рівень дає можливість взаємного пізнання і зближення людей на цій раціональній основі. Він являє собою процес сприйняття партнерами один одного, визначення контексту зустрічі. Перцептивні навички виявляється в умінні керувати своїм сприйняттям, «читати» настрій партнерів по вербальним і невербальним характеристикам, розуміти психологічні ефекти сприйняття і враховувати їх для зниження його спотворення.

5.Права людини в історії людства.

Процесу розвитку ідеї прав людини властиві як кількісні, так і якісні зміни. Кількісні зміни знання про права людини (їх множення, уточнення і конкретизація, збільшення обсягу та ін.) відбуваються в цілому з позицій і в межах того чи іншого поняття права. Якісні зміни ідеї прав людини пов'язані з переходом від попереднього до нового поняття права. Нове поняття права означає концептуальний підхід до вивчення, розуміння, тлумачення як держави і права, так і вже накопичених теоретичних знань про них. Безумовно, кожне нове розуміння прав людини є якісним стрибком у юридичному пізнанні. Історія розвитку ідеї про права людини — це насамперед історія нових понять права і тих нових юридичних теорій, які формуються на основі цих понять (юридико-позитивістська, соціологічна, марксистсько-ленінська, сучасна теорія природного права та ін.).

6.Поняття прав і свобод людини.

Права людини - це природні, невід´ємні права, що належать людині від її народження, права, пов´язані з людською істотою, її існуванням та розвитком. Ці права ніколи ніким людині не надавались, а тому не можуть бути ніким відібрані чи обмежені. Організація Об´єднаних Націй у своїх програмних документах визначає права людини як "права, які властиві нашій природі і без яких ми не можемо жити як люди". Права людини називають також "загальною мовою людства", і це так. Адже поряд з природженою та властивою тільки людям здатністю навчитися розмовляти якою-небудь мовою, є й інші природжені потреби та риси, що вирізняють нас серед решти земних істот.

Між поняттями "права" і "свободи" є різниця.

Термін "права" вживається в тому разі, коли йдеться про право громадян отримати від суспільства та держави певне матеріальне, культурне чи духовне благо (наприклад, право на працю, освіту, матеріальне забезпечення тощо).

Термін "свободи" використовують тоді, коли мовиться про свободу здійснити той чи той учинок (для прикладу, свободи слова, друку, мітингів, демонстрацій, віросповідання та ін.). Свобода громадян означає надання їм права вимагати, щоб ніхто не заважав у здійсненні цієї свободи.

Права та свободи, закріплені в конституції, називають конституційними. Одначе не завжди можливо провести чітке розмежування між правами людини та правами громадянина. І ті й ті, будучи записаними в конституції, повинні забезпечуватися державою.

7.Сутність відносин між людиною та державою.

У соціально неоднорідному суспільстві виникло і таке нове явище, як політика – владні дії, спрямовані на урегулювання відносин між різними частинами суспільства.

• Держава – це організація, завданням якої є утримання влади над суспільством, у котрому соціальні протиріччя вимагають застосування примусу, за допомогою спеціального апарату управління. При цьому відбувається відсторонення (“відчуження”) більшості членів суспільства від прийняття рішень та участі в управлінні громадськими справами. Ці функції первісно були монополізовані державною владою, яку здійснює спеціальний апарат управління.

• Хоча вважається, що держава як владна організація виражає волю даного суспільства в цілому, можливості різних частин суспільства (етнічних спільнот, соціально-економічних класів, соціальних груп) впливати на політику держави є неоднаковими і залежать від наявності у них відповідних економічних, технічних, силових, духовно-ідеологічних та інших ресурсів влади. Тому і держава, виконуючи об`єднувальну , стабілізаційну функцію у суспільстві, реалізує свою політику в інтересах насамперед домінуючої частини населення, у руках якої сконцентровані такі ресурси влади. З цієї точки зору держава є організацією політичної влади домінуючої частини населення ц соціально неоднорідному суспільстві, за допомогою якої забезпечується його цілісність і безпека та здійснюється керівництво суспільством в інтересах цієї його частини, а також управління загальносуспільними справами.

• Таким чином, відносини між людиною і державою суттєвою мірою визначаються тим, чи належить конкретна людина до соціальної групи, яка має достатню концентрацію ресурсів для впливу на прийняття державних рішень.

• У сучасній правовій науці вважається, що стосунки особи і держави будуються на встановленні такого балансу, при якому особа мала б можливість безперешкодно розвивати здібності, задовольняти права, свободи та законні інтереси, а держава одержувала б визнання й підтримку своєї діяльності з боку особи, яка виконує свої обов`язки і несе відповідальність за їх невиконання.

• Усю величезну кількість теорій і поглядів, що існують в історії правової думки і стосуються співвідношення “держава – особа”, можна звести до двох підходів: індивідуалістичний (природно-правовий) – права належать людині від природи і є невід`ємними. Завдання держави і суспільства полягає в тому, щоб дотримуватися цих прав, не допускати їх порушення. Конкретні зміст і обсяг прав змінюються і розширюються одночасно з розвитком суспільства, а фундаментальні права залишаються незмінними; державницький (юридично-позитивістський) – свої права людина одержує від суспільства і держави; держава – джерело і гарант прав людини завдяки закріпленню їх у законі; права особи змінюються залежно від державної доцільності і спроможності.

У реальності держава є механізмом, який досить часто використовується різними соціальними групами для конкурентної боротьби за утвердження власних прав за рахунок обмеження прав інших груп. Тому обсяг та якість прав конкретної людини залежать від реального співвідношення концентрації ресурсів влади в руках різних соціальних груп. Таким чином, проголошення будь-якого права людини, навіть закріпленого відповідними актами держави та її органів – ніщо без реальних гарантій його здійснення. Під гарантіями прав, свобод і обов`язків людини та громадянина розуміють систему соціально-економічних, моральних, політичних, юридичних умов, засобів і способів, які забезпечують їх фактичну реалізацію, охорону та надійний захист.

8.Права та відповідальність людини і громадянина.

Права існують лише тоді, коли визнаються іншими громадянами держави. Свої вимоги до громадян держава формує в системі обов'язків і встановлює заходи юридичної відповідальності за їх невиконання. Громадяни — самі хранителі своєї свободи, напрямки та межі зовнішнього вираження якої надані в правах. Саме для того, щоб зміцнити свої права, громадяни в демократичному суспільстві приймають на себе зобов'язання і виконують свої обов'язки. В Загальній декларації прав людини (п. 1 ст. 29) визначено: «Кожна людина має обов'язки перед суспільством, у котрому лише й є можливим вільний і повний розвиток її особистості». Так само, як і права людини, основні юридичні обов'язки фіксуються в конституції та інших законах держави.

Класифікація обов'язків:

-особисті (громадянські), політичні, економічні, соціальні, культурні, екологічні.

Особисті обов'язки можна поділити на фізичні (наприклад, утримувати неповнолітніх дітей) і духовні (наприклад, шанувати честь, гідність, національні почуття людини).

Економічні обов'язки - обов'язок віддавати частину свого прибутку у вигляді податку на суспільні потреби та ін.

Політичні обов'язки — додержуватися конституції і законів, захищати батьківщину та ін.

Соціальні обов'язки — обов'язок працювати та ін.

Культурні обов'язки « дбайливо ставитися до пам'ятників історії культури людства та ін.

Екологічні обов'язки — берегти природу; компенсувати збитки, заподіяні забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.

Зрозуміло, що до обов'язків громадян демократичних держав входить додержання законів, повага до прав і свобод інших осіб, сплата податків, підкорення міліцейським (поліцейським) розпорядженням тощо.

У деяких країнах до числа найважливіших обов'язків громадян належить участь у голосуванні на виборах в органи державної влади і військова повинність. У конституціях окремих держав йдеться й про обов'язок працювати (Японія, Італія, Гватемала, Еквадор та ін.), виховувати дітей (Італія, Росія), піклуватися про своє здоров'я і своєчасно вдаватися до лікувальної допомоги (Уругвай).

У Конституції України обов'язки громадян зафіксовані в статтях 51, 52, 64, 66, 67, 68 та ін. Зокрема, у ст. 51 записано: «Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків».

Обов'язками громадян у Конституції України названі:

1) захист Вітчизни, її незалежності і територіальної цілісності;

2) шанування її державних символів;

3) проходження військової служби;

4) незаподіяння шкоди природі, культурній спадщині, відшкодування завданих збитків;

5) сплата податків і зборів у розмірах, встановлених законом;

6) додержання Конституції і законів та ін.

Таким чином, використання і здійснення прав і свобод людини і громадянина є невід'ємним від виконання ним обов'язків, законодавчо закріплених державами. Правда, відповідальність за виконання деяких обов'язків не передбачається, і це при тому, що питання про відповідальність за порушення прав і обов'язків особи має найважливіше значення для їхнього практичного здійснення. Без визначення конкретної відповідальності посадових осіб, органів влади та окремих громадян права людини перетворюються не більш ніж на красиву декларацію.

9.Фундаментальність прав і свобод людини.

Права людини — це визнані і гарантовані державою можливості дій (правомочності) людини в описаній, зазначеній у законі сфері.

Свободи людини — сфери, галузі діяльності людини, у які держава не повинна втручатися.

Обов’язки— це заходи суспільно необхідної поведінки людини.

Згідно з Конституцією України ми можемо класифікувати права громадян як цивільні, соціально-економічні, культурні, політичні.

 

Права людини

· Універсальні — належать усім людям в усіх ситуаціях;

· природні — належать людям від народження тільки тому, що вони люди;

· є невідчужуваними — не можна довільно позбавити цих прав.

 

 

Лекція №5

Тема:Поняття громадянського суспільства. Політика як суспільне явище.

План лекційного заняття:

1. Визначення громадянського суспільства.

2. Суть. Атрибути та функції громадянського суспільства.

3. Поняття громади.

4. Громадянське суспільство в Україні.

5. Поняття та функції громадської думки.

6. Політична система: сутність. Структура. Функції.

7. Політична система України.

8. Політичні партії. Опозиція. Лобізм.

9. Політична культура та соціалізація.

10. Політична еліта та політичне лідерство.

 

1. Визначення громадянського суспільства.

Громадя́нське суспі́льство — це історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення і реалізації потребта інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини.

2. Суть. Атрибути та функції громадянського суспільства.

У громадянського суспільства, як складного явища, є своя структура, яку складають:

1) вільні, рівноправні, самостійні індивіди. В особистісному відношенні член громадянського суспільства – це вільна людина, яка володіє почуттям особистої гідності. В економічному плані її самостійність виявляється в тому, що вона постає одночасно як власник і як трудівник. Вона має засоби, необхідні для нормального існування, і готова узяти на себе ризик ведення своєї справи, відповідальність за себе і свою родину. Політичний аспект свободи індивіда полягає в його незалежності від держави і можливості брати участь в управлінні державними справами;

2) недержавні об’єднання громадян(родина, церква, партії, профспілки, клуби, рухи). У громадянському суспільстві кожен має можливість задовольнити споконвічну тягу людини до спілкування – за віковими, інтелектуальними, економічними, спортивними, релі-гійними, політичними інтересами;

3) суспільні стосунки між індивідами і їх об’єд-наннями, що розвиваються на основі рівності та самоврядування. Відносини в середовищі громадянського суспільства надзвичайно різноманітні: господарські, економічні, сімейно–родинні, етнічні, релігійні, правові, політичні. Характерно, що тут переважають не вертикальні (за підпорядкованістю), а горизонтальні (рівнопартнерські та конкурентні) зв’язки. У цю сферу діяльності людей держава втручається лише тоді, коли суспільству або окремим людям загрожує небезпека, коли суспільство не може самостійно подолати якусь проблему.

Таким чином, громадянське суспільство – це, головним чином, соціально–економічна і особиста сфера життєдіяльності людей, вільна від державного втручання.

Дуже гострою є проблема взаємин громадянського суспільства і держави. Рівноправне партнерство між ними неможливе, тому що будь–яка державна влада постійно прагне до самозростання і підпорядкування собі суспільства. Тому, або громадянське суспільство формує і контролює державу, або держава поглинає су-спільство і тоді воно перестає бути громадянським.

Громадянському суспільству відповідає тип держави, яку звуть правовою. Правова держава – система органів і інститутів, які гарантують і захищають нормальне функціонування громадянського суспільства. Контроль громадянського суспільства над державою здійснюється за допомогою політичних партій (особливо опозиційних), засобів масової інформації, вільних демократичних виборів. У кризовій ситуації громадянське суспільство може вдатись і до акцій непокори. Більше того, класики теорії громадянського суспільства (наприклад, Жан Жак Руссо) припускали повстання проти державної влади, яка суперечить інтересам суспільства.

3.Поняття громади.

Місце́ве самоврядува́ння - право та спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання й управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення.

Місцева громада є базовою ланкою самоорганізації людей, які об’єднані спільними інтересами в межах певної території (будинок, вулиця, мікрорайон) та мають можливість регулярно особисто спілкуватися.

Територіальна громада - це жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Територіальна громада в Україні з її звичаями і традиціями має ознаки глибокої давнини.

4. Громадянське суспільство в Україні.

Розглядаючи сучасний стан громадянського суспільства в Україні, необхідно розглядати як рівень розвиненості інститутів громадянського суспільства, так і стан громадянської культури, зокрема, рівень громадської активності населення країни.

Якщо узагальнити різні визначення, то можна виокремити основні риси громадянського суспільства. Таке суспільство характеризується:

- наявністю розвиненої мережі різноманітних відносин між рівними, автономними в своїх діях суб’єктами (окремими громадянами та соціальними групами), які здійснюються без посередництва держави;

- існуванням суспільних інститутів (громадських організацій, профспілок, структур місцевого самоврядування, незалежних ЗМІ та ін.), які відображають увесь спектр інтересів громадян та соціальних груп, захищають їх у стосунках з державою;

- усталеною системою цінностей, в основі якої лежать цінності суспільного активізму, моральної і економічної автономії індивіду, сприйняття суспільства як самоцінності.

Таким чином, у сучасній політології не існує єдиного визначення громадянського суспільства. Водночас, узагальнюючи різні визначення, громадянське суспільство можна визначити як суспільство, що “характеризується наявністю розвиненої мережі різноманітних відносин між рівними, автономними в своїх діях суб’єктами,які здійснюються без посередництва держави; існуванням суспільних інститутів які відображають увесь спектр інтересів громадян та соціальних груп, захищають їх у стосунках з державою; та усталеною системою цінностей”.

Головними ознаками, які характеризують громадянське суспільство в сучасній Україні, є розвиненість його інститутів (різноманітних об’єднань громадян та засобів масової інформації) та рівень громадської активності населення.

5.Поняття та функції громадської думки.

Громадська думка - це сукупність багатьох індивідуальних думок із конкретному питання, заторкуючому групу людей.

Сформована ставлення людини до чогось проявляється у формі думки.

Ставлення можна як оцінку людиною певною конкретною проблеми, чи питання. Ставлення визначається цілою низкою чинників:

1) особисті - фізичні й емоційні компоненти індивідуума, включаючи вік, громадський статус, фізичний стан.

2) культурні - життєвий стиль конкретної країни (Росія, Сполучених Штатів або Японія) чи географічного району (міського чи периферійного). Політичні кандидати національного масштабу зазвичай апелюють до культурним характеристикам конкретних регіонів країни.

3) освітні - рівень кваліфікації і якості освіти людини. Апелювання, звернення до сучасної освіченої аудиторії вимагає дедалі об'ємніших комунікацій.

4) сімейні - враховують походження людей. Діти часто набувають світоглядні особливості батьків ще у ранньому віці й зберігають їх надалі.

5) соціальний клас - позиція у суспільстві. Зміна соціального статусу людей тягне зміна їхніх стосунків. Так, студенти навчальних закладів можуть невпізнанно змінити своє ставлення до громадським явищам після вступу ринку праці та початку професійної діяльності.

6) етнічна, як стиль життя.

Робота організацій - як великих, і невеликих у сфері суспільної думки повинна враховувати такі її особливості:

1) думка змінюється - не досить її одноразово сформувати - з нею треба працювати постійно.

2) потенційна спрямованість поведінки громадськості визначається реальностями дійсності.

3) немає єдиної й уніфікованої широкій міжнародній громадськості .

4) думка зазвичай змінюється більшою мірою подіями, ніж словами.

5) думка громадськості визначається її інтересами.

Робота організацій з думкою одразу на порозі ХХІ сторіччя стає дедалі професійною.

6.Політична система: сутність. Структура. Функції.

Політи́чна систе́ма — впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних стосунків соціальних (суспільних та політичних) інститутів, що виконують певні політичні функції.

Структура політичної системи — це сукупність владних інститутів, що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність.

Головний єднальний компонент системи — політична влада, зосереджена в державі, політичних партіях і громадських організаціях. Влада — це елемент, джерело управління, основа розвитку й функціонування політичних систем.

У найбільш загальному, спрощеному варіанті структура політичної системи складається з таких компонентів: 1) політичні відносини; 2) політичні інститути (організації; державно-правові органи, політичні рухи, масові суспільні організації! трудові колективи та об'єднання); 3) політико-правові норми; 4) політична свідомість і політична культура; 5) засоби масової інформації; 6) людина як політична істота — громадянин.

Основними функціями політичної системи є:

1) нормативно-стратегічна функція — це вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства;

2) організаційно-координуюча (тактична) функція — це організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм та узгодження роботи окремих елементів соціуму;

3) функція легітимізації — це діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм;

4) функція політичної соціалізації — це залучення людини до політичної діяльності суспільства;

5) агрегуюча функція — це узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення;

6) функція артикуляції полягає у пред'явленні інтересів та вимог до осіб, які виробляють політику та здійснюють державну владу;

7) стабілізаційна функція — це забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом.

У політичній системі суспільства розрізняють п'ять основних груп елементів: політичні інститути, політичні відносини, політичні норми,політичну свідомість і політичну культуру. Відповідно до цих елементів виділяють організаційно-інституціональну, регулятивну,функціональну, комунікативну та духовно-ідеологічну підсистеми політичної системи.

Інституціональну підсистему складають такі політичні інститути: держава та її структурні елементи, такі як парламент, уряд, політичні партії, громадсько-політичні організації, церква, органи місцевого самоврядування. У своїй сукупності ці взаємозв'язані політичні інститути утворюють політичну організацію суспільства, організаційну основу політичної системи. До політичної системи як її інститути входять не всі наявні в суспільстві громадські організації, а лише ті, що пов'язані з функціонуванням політичної влади. Залежно від ступеня залученості до політичного життя і здійснення влади розрізняють три види організацій:

· Власне політичні — організації прямо й безпосередньо здійснюють політичну владу у повному обсязі або, у крайньому випадку, прагнуть до цього. Здійснення владиабо боротьба за неї є головним у їхній діяльності. Такими є держава і політичні партії.

· Політизовані або невласне політичні організації, для яких участь у здійсненні політичної влади є лише одним з аспектів їх функціонування, це — громадські організації, професійні спілки, народні рухи, об'єднання підприємців тощо.

· Неполітичні організації, якими є, наприклад, науково-технічні товариства, різноманітні аматорські об'єднання — товариства рибалок,мисливців, спортсменів тощо, за звичайних умов не беруть участі у здійсненні політичної влади. Формально діяльність таких організацій не передбачає здійснення політичної функції, проте за певних умов, ситуативно, вони можуть бути суб'єктами політики, виступаючи як групи тиску.

У своїй сукупності і взаємозв'язках політичні інститути утворюють політичну організацію суспільства, організаційну основу політичної системи. Центральна роль у політичній системі належить державі. Саме вона забезпечує політичну організованість суспільства. Особливе місце в політичній системі займають політичні партії, які є головними учасниками боротьби за завоювання, утримання й використання державної влади. Кожна партія прагне мати можливість визначати політику держави або хоча б впливати на неї. Інституціональна підсистема є основоположною як до політичної системи суспільства в цілому, так і до її окремих складових.

Регулятивну підсистему утворюють сукупність політичних норм, за допомогою яких здійснюється регулювання політичних відносин. Одні політичні норми цілеспрямовано створюються державою — норми права; інші складаються поступово під впливом політичних, економічних, духовних чинників — норми моралі, звичаї,традиції. Головною складовою регулятивної підсистеми суспільства є норми національного права.

Функціональна підсистема політичної системи знаходить своє вираження у політичному процесі й політичному режимі.

Комунікативна підсистема містить політичні відносини, тобто ті зв'язки між людьми та їх спільностями, які складаються у процесі реалізації влади або з її приводу. Інформаційно-комунікативна підсистема містить ЗМІ, засоби комунікації, науково-інформаційну інфраструктуру — тобто розгалужену мережу установ, які займаються збором, обробкою, поширенням інформації про політичне життя, пропагуючи вироблені політичні та правові норми, певну політичну свідомість і політичну ідеологію.

Духовно-ідеологічну підсистему політичної системи складають політична свідомість і політична культура.

7.Політична система України.

Політична система України нині перебуває на стадії розвитку всіх її компонентів, наповнення її функцій новим змістом, що відповідає статусу незалежної самостійної держави. Становлення і розвиток політичної системи України відбувається в період переходу від тоталітарного до демократичного суспільства еволюційним шляхом. Суперечливий характер її розвитку виявляється в повільних темпах політичної структуризації суспільства, незавершеності процесів виникнення багатопартійності та партійних систем, прагненнях використати політичні цінності минулого без урахування змісту і специфіки політичного розвитку України на сучасному етапі.

Для політичної системи України притаманні такі ознаки:

— перехід від неправового до правового типу;

— легітимна для більшості населення;

— миролюбна, неагресивна;

— позбавлена власної глобальної (загальнопланетарної) системи — забезпечення національних інтересів;

— система, яка поки що не здатна забезпечити зростання рівня й якості добробуту усіх основних верств населення, але яка зберігає елементи "соціальної держави";

— світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної);

— етатизована (одержавлена);

— система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики;

— система з політичним домінуванням певних соціальних верств "реформованої традиційної номенклатури", нової "номенклатури", "нуворишів" тощо;

Основними напрямами формування і розвитку політичної системи України на сучасному етапі є:

— побудова демократичної соціально-правової держави;

— утвердження громадянського суспільства;

— подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин, політичних принципів та норм;

— зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства і особи;

— вдосконалення діяльності засобів масової інформації.

8.Політичні партії. Опозиція. Лобізм.

Політична партія - це організована група громадян, що виражає інтереси тих чи інших соціальних верств і прагне до реалізації своєї мети шляхом боротьби за державну владу і її використання.

Що відрізняє партію від інших суспільно-політичних організацій і груп тиску?

1. Організаційна оформленість: стійкі внутрішньопартійні відносини і наявність розгалуженої структури на загальнонаціональному, регіональному і місцевому рівнях (виборні центральні органи і сітка регіональних відділень).

2. Відкрита налаштованість на владу. Ця ознака відрізняє партії не тільки від суспільних рухів, але й від груп тиску.

3. Пошук масової опори: безпосередньо активних членів і виборців. Це вимагає від партій проведення агітаційної роботи, пропаганди своїх доктрин.

4. Ідеологічність партійних доктрин.

5. Наявність програмної мети - певного проекту розвитку суспільства.

Функції партій:

· активізація і інтеграція великих суспільних верств;

· артикуляція, тобто перетворення розмитих думок людей у конкретні пакети вимог і їх озвучення інтересів, тобто погодження вимог певних верств населення, їх оформлення у політичні програми;

· політична соціалізація і формування суспільної думки;

· розробка політичної ідеології і програм розвитку суспільства;

· рекрутування у політичну еліту і висування лідерів; у багатьох державах уряди і представницькі органи формуються з членів великих політичних партій, а президенти і прем´єр міністри, як правило, очолюють правлячі партії;

· мобілізація виборців на виборах;

· участь у боротьбі за державну владу через вибори;

· здійснення державного управління з приходом до влади або контроль за діяльністю влади;

· рекрутування нових членів партії.

За своїми цілями та характером партії поділяються на консервативні, революційні, реформаторські, ліберальні, а за формою організації вони бувають відкритими й закритими.

Особливою формою реалізації інтересів груп громадян та окремих організацій є лобізм– цілеспрямований вплив окремих груп на законодавчі та виконавчі органи державної влади з метою реалізації своїх специфічних інтересів.

9.Політична культура та соціалізація.

Політична культура є складовою духовної культури особи і суспільства загалом. Вона тісно поєднана з іншими видами духовної культури - моральною, правовою, управлінською тощо. У контексті загальної культури суспільства політична культура постає як культура політичного мислення і політичної поведінки. Вона значною мірою обумовлює ступінь цивілізованості суспільства.

Ознаки політичної культури:

а) відображення класових, соціально-групових, національних інтересів на основі пріоритету політичних інтересів;

б) інформаційний аспект (сукупність знань, поглядів);

в) ціннісний аспект (перетворення політичних знань у переконання);

г) поведінково-правовий аспект (участь громадян у суспільно-політичному житті згідно з відповідними нормами);

д) нормативний аспект (матеріалізація політичних ідей у нормах, традиціях, інститутах).

Елементи політичної культури : політичні погляди, інтереси, принципи, ідеали, переконання, цінності, активність, почуття тощо.

Отже, політична культура - це система об ’єктивних знань про суспільство; погляди, переконання і духовні цінності; принципи і засоби політичної діяльності з урахуванням історичного досвіду.

Політична соціалізація - це процес засвоєння індивідом протягом його життя певної системи політичних знань, соціальних норм, політичних цінностей того суспільства, до якого він належить.

Політична соціалізація дає змогу особистості орієнтуватися в політичному просторі, брати участь у політичній взаємодії. Процес політичної соціалізації передбачає не лише засвоєння індивідом інформації та формування лояльності до режиму, але має включати ще й самостійну оцінку особистістю традицій і переконань, усвідомлений вибір моделей поведінки.

10.Політична еліта та політичне лідерство.

Політична еліта — це організована група, яка здійснює владу в суспільстві (правляча еліта) або перебуває в опозиції до правлячої верхівки (контреліта). Політична еліта бере участь безпосередньо або опосередковано у прийнятті й організації виконання політичних рішень.

Політичний лідер — це особа, яка займає перші позиції у політичних структурах: державній владі, органах місцевого самоврядування, політичних партіях, групах тиску тощо.






ТОП 5 статей:
Экономическая сущность инвестиций - Экономическая сущность инвестиций – долгосрочные вложения экономических ресурсов сроком более 1 года для получения прибыли путем...
Тема: Федеральный закон от 26.07.2006 N 135-ФЗ - На основании изучения ФЗ № 135, дайте максимально короткое определение следующих понятий с указанием статей и пунктов закона...
Сущность, функции и виды управления в телекоммуникациях - Цели достигаются с помощью различных принципов, функций и методов социально-экономического менеджмента...
Схема построения базисных индексов - Индекс (лат. INDEX – указатель, показатель) - относительная величина, показывающая, во сколько раз уровень изучаемого явления...
Тема 11. Международное космическое право - Правовой режим космического пространства и небесных тел. Принципы деятельности государств по исследованию...



©2015- 2024 pdnr.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.