Економічна природа і призначення соціальних гарантій

Соціальні гарантії — обов'язковий елемент економічної системи держави, важлива умова її економічної та соціальної стабільності. Без перебільшення можна стверджувати, що ви­щий рівень соціальних гарантій — основа суспільного добро­буту й кінцева мета економічної діяльності держави.

Слід зазначити, що соціальні гарантії розглядаються фінансовою наукою в контексті забезпечення зростання суспільного добробуту. Основні принципи теорії суспільно­го добробуту були сформулюванні на початку XIX століття англійським філософом Ієрамією Бентамам. Він писав:

"Найбільше щастя найбільшій кількості членів суспільства — ось єдина мета, до якої повинен прагнути уряд". Ці дещо наївні постулати свого часу справляли велике враження на широкі верстви населення, а також на політичні партії соціаль­но-демократичного спрямування.

Проте в цілому теорія добробуту витримала випробування часом і стала основою для формування принципів суспільних відносин, спрямованих на зближення влади й людини, обме­ження впливу зовнішніх умов і випадковостей на рівень її жит­тя. Звичайно, теорія суспільного добробуту як наукова течія явище досить складне. Вона вміщує низку економічних, полі­тичних, етичних, філософських понять. Її пізнавальний потен­ціал недостатньо визначений. Так, досить складним є питання про те, як визначати ступінь соціального добробуту, як зіста­вити суспільний добробут із соціальною справедливістю, в чо­му полягає культура добробуту тощо.

Є підстави стверджувати, що словом "добробут" можна визначати все те, до чого прагнуть і чого бажають члени будь - якого суспільства, зокрема, природно, що метою конкретної людини є досягнення особистого матеріального благополуччя. Водночас треба зазначити, що добробут не можна розглядати з погляду кількісної кінцевої мсти, тобто точно визначеного остаточного стану, тому що за математичним трактуванням добробут є функцією, що прямує до нескінченності. Прагнен­ня до добробуту та його вимір кількісних і предметних кордо­нів не мають — це дія без обмежень.

У багатьох країнах Заходу добробут як суспільна мета за­фіксована офіційно в конституціях. Після Другої світової вій­ни 45 держав змінили свої конституції, включивши до них по­ложення про право людини, соціальну орієнтацію економіки та державної політики на досягнення добробуту. Декларація соціального прогресу й розпитку, що була затверджена Орга­нізацією Об'єднаних Націй у 1969 році, проголошує: най­перший обов'язок й абсолютна відповідальність кожного уря­ду — це забезпечення добробуту та соціального прогресу кожного громадянина". Далі в декларації зазначено, що будь-яке прогресивне суспільство прагне до досягнення принаймні таких суспільних цілей: відродження; благополуччя; прогресу; відповідності реальним умовам. Таким чином, сукупність заз­начених цілей можна вважати визначенням загальнолюдської цінності добробуту.

Звичайно, не можна уявити суспільний добробут без спра­ведливості, рівності та свободи як етичних принципів прак­тичної соціальної політики, хоча окремі автори з цим і не згодні. Щоправда, ці Ідеали ще не гарантують загального доб­робуту, але не має сумніву в тому, що без високих моральних критеріїв будь-який добробут був би неможливим і нездійс­ненним. Згідно з класичною традицією єдність усіх етичних принципів сприймається як уже щось усталене й існуюче, а добробут — як багатомірна концепція, що охоплює усі ви­щезгадані принципи.

З огляду на це слід зазначити, що в XX столітті класичні принципи суспільного добробуту досить успішно розвивав Джон Гобсон, якого часто називають пророком держави доб­робуту. Він писав: "Будь-яке багатство й будь-який прибуток повинні оцінюватися з урахуванням людських витрат на їхнє виробництво й корисності їх споживання". За допомогою цьо­го твердження Д. Гобсон безпосередньо пов'язував суспільний добробут з оцінкою виробництва з погляду інтересів людини.

Йдеться про забезпечення усім без винятку однакової вигоди від господарської діяльності.

Гобсон наголошував, що справедливою є та економічна система, в якій продукти втілюють найнижчі сукупні витрати і найвищу сукупну корисність. Отже, згідно з визначенням Гобсона економіка добробуту — це колективні зусилля для мак­симального задоволення бажань, здійснення яких є можливим у даній економічній системі.

Не менш важливий висновок Гобсона про те, що здійс­нення принципів добробуту потребує від держави запровад­ження суспільного контролю над бізнесом, введення законів про мінімум заробітної плати, оподаткування прибутку, заохо­чення розвитку економіки, а також проведення антимонопольної політики. Можна стверджувати, що досягти "хорошо­го життя" можна лише за допомогою державної політики суспільного добробуту.

У зв'язку з цим соціальні гарантії, передбачені законодав­ством держави, є тією основою, на якій ґрунтується уся по­дальша модель суспільного добробуту. Теорія суспільного добробуту передбачає реальність досягнення кінцевих результатів лише за наявності відповідного фінансового забезпечення. Фі­нанси відображають процес виробництва й споживання, роз­поділу та перерозподілу специфічних суспільних благ, фінан­сованих за рахунок коштів бюджету.

У справі фінансового забезпечення суспільного добробуту на перший план виходить механізм державних фінансів. Зав­дяки фінансам економіка добробуту трансформується в держа­ву добробуту.

Коли принципи економіки добробуту поєднуються з со­ціальне вмотивованими напрямками державної діяльності при використанні фінансів, то йдеться вже про процес ство­рення держави добробуту. На основі економічних досягнень держава добробуту бере на себе соціальний обов'язок захи­щати своїх економічно слабких громадян, піклуватися про повернення до повноцінного життя знедолених людей — малоімущих, безробітних, тих, хто потребує допомоги. У державі добробуту всім громадянам надаються рівні еко­номічні можливості, але водночас усі громадяни мають бра­ти участь у створенні всесуспільного добробуту відповідно до їхніх можливостей.

Держава загального добробуту є насамперед конституційною, в якій соціальні питання вирішуються відповідно до принципів легітимності та гарантованої соціальної справедли­вості. Це означає, що будь-який фінансовий закон, який стосується перерозподілу доходів, приймається за допомогою демократичного рішення після всенародного обговорення.

Слід зазначити, що використання фінансів для забезпе­чення суспільного добробуту має свої раціональні межі. Під­твердженням цього є шведська модель держави суспільного добробуту. Аналіз "шведської моделі" дає підстави для роз­чарування з приводу використання фінансів для забезпечення суспільного добробуту. Багато зарубіжних вчених доходять висновку, що соціалізація розподілу, тобто перерозподіл через державний бюджет більшої частки валового внутрішнього продукту, багато в чому знівелювала вплив панівного у ви­робництві приватного сектора. Порушилась рівновага між соціальною справедливістю й економічною ефективністю. Така модель значною мірою втратила стимули й джерела економічного зростання.

Традиційна "шведська модель", на думку провідних захід­них економістів, вичерпала свої можливості, стала гальмом розвитку національної економіки. З огляду на історичний досвід Швеції з використанням його для майбутнього розвитку України можна дійти вагомого висновку щодо безперечно­го пріоритету вимог економічної ефективності над соціальни­ми потребами.

Усе сказане вище підтверджує, що ідеї суспільного доб­робуту дуже суперечливі, їхнє застосування можливе лише в гармонійному суспільстві, в якому ефективно вирішують­ся економічні й соціальні конфлікти, а контроль над ними здійснюється на основі загальнонаціональної згоди між усі­ма політичними силами.