ДЕРЖАВА І ПРАВО В ДАВНЬОРУСЬКИЙ ЧАС (ІХ – XIV ст.)

1. Протодержавні формування східних слов’ян в ІV – ІХ ст. по Р. Х.

2. Київська держава – перша українська держава:

а) причини формування і теорії походження Київської держави (Русі);

б) суспільний устрій;

в) державний устрій.

3. Джерела права і норми права давньоукраїнських держав.

4. Зміни суспільного, державного, правового ладу в давньоукраїнських землях XII – XIV ст. Галицько-Волинське князівство – друга українська держава.

* *

*

Давні слов’яни. Питання про те де, коли, і як, виникли слов’яни є одним з невирішених питань світової історії. Відомо напевне, що на рубежі ІІІ та ІІ тисячоліття до Р. Х. з єдиного індоєвропейського народу відокремились племена германців, балтів та слов’ян. Давнім місцем проживання всіх слов’ян була велика територія між Дніпром та Одером. Давні слов’яни відомі під назвою антів, венедів, склавинів. Існує гіпотеза, що саме анти є пращурами східних слов’ян і українців зокрема.

У IV –V столітті родовий лад за яким жили слов’яни починає трансформуватись. Формується устрій військової демократії, коли поряд з владою старійшин утверджується влада військових вождів – князів. Саме в цей час у східних слов’ян-антів починають формуватись основи державного ладу. Цей період називається протодержавним періодом в нашій історії.

Першим таким протидержавним об’єднанням стала т. зв. «Антська держава». Відомо, що племена антів жили в Північному Причорномор’ї і вище на північ. Завдяки грекам, римлянам і візантійцям відомо, що влада у антів належала народному зібранню. В період небезпеки, війни обирався вождь який визнавався всім народом. Відомі імена вождів: Ардагаст, Бож, Мезамир. Анти вели війни із своїми сусідами та боронили від нападників – готів, гунів, аварів, свою територію. Безумовно це потребувало певного централізованого управління. Держава антів проіснувала від IV до початку VII століття і загинула під ударами готів і аварів. Але процес створення державних традицій не зупинився, а перейшов на рівень племінних об’єднань.

Так в історії східного слов’янства відома протодержава, що виникла на Волині. Про неї повідомляє арабський географ Аль-Масуді. З арабських джерел нам відомо про легендарні держави: Куявія, Артанія, Славія. Впродовж VII – ІХ ст. східні слов’яни об’єднується в чотирнадцять племінних об’єднань, що розташовані від оз. Ільмень до Карпат і їх очолюють племінні князі. Кий, Тур, Вятко, Радим, Бравлін, Аскольд, Дир – так звали перших легендарних князів.

Більш конкретних відомостей про стан та устрій цих утворень в письменних джерелах ми не знаходимо. Але нам важливий сам факт об’єднань протоукраїнських племен в протодержавні утворення IV – ІХ ст.

Київська держава – перша українська держава.Із чотирнадцяти східнослов’янських племенних об’єднань, сім мешкали на території сучасної України. Племена полян, древлян, уличів, тиверців, волинян, сіверян, дулібів, хорватів були нашими предками.

В основі утворення Київської Русі лежали кілька факторів. По-перше, тривалий процес розкладу первіснообщинного ладу та формування класового суспільства у східних слов’ян. Не можна забувати впливу войовничих норманських князів і їхніх військових дружин на процес централізації влади. Цікавою є думка про вплив зовнішньої торгівлі і про необхідність захисту торговельних шляхів що проходили через землі східних слов’ян. Захист цих шляхів вимагав великих військових зусиль і міцної державної влади.

В VII – ХІ ст. у східних слов’ян формуються два державні центри, Новгород і Київ. Через більш вдале географічне і економічне розташування саме Київ стає столицею нової держави. Перші київські князі Олег, Ігор, Святослав завойовували нові землі, приєднували нові племена і розширювали кордони. Княгиня Ольга розпочала внутрішні реформи в державі. Найбільшої могутності Київська Русь досягла за князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Після смерті Ярослава починається довгий час міжусобиць, розпаду Київської держави і утворення нових українських держав.

І хоча Київська Русь як єдина, централізована держава проіснувала недовгий час, з 882 р. по 1054 р., вона вперше об’єднала українські племена, заклала початки державної традиції на нашій землі.

Соціальний устрій держави. Київська держава була ранньофеодальною державою з чітким поділом на феодалів і залежне від них населення. Феодали мали пожалуванні князем земельні володіння за умовою виконання військових обов’язків. Найбільшим феодалом був Великий київський князь. Місцеві князі, бояри та військова дружина складали панівний прошарок населення. Вони володіли великою кількістю земель. Бояри-феодали поділялись на тих хто мешкав в селі і тих хто жив у місті. До вільного населення належало населення міст: місцеві і іноземні купці, ремісники. Після прийняття християнства з’явилось духовенство.

Найбільшою групою населення були селяни. Основну масу сільського населення становили вільні общинники. Вони сплачували данину, а згодом барщину і сплачували оброк. Великою групою населення були смерди. Особисто смерд був вільним, володів землею і худобою. Смерди платили визначені податки, відбували військову повинність. Смерд міг передавати своє майно у спадщину синам. В ХІІ – ХІІІ ст. на українських землях поширюється боярське землеволодіння і в зв’язку з цим зменшується число незалежних смердів. Зростає кількість смердів, які працюють на боярській землі, залишаючись при цьому вільними.

Чисельною групою були закупи – напіввільні людини. Так називали вільних селян, які брали в борг («купу») гроші, зерно і т. д. До того часу поки борг – «купа» не був повернутий, вільний залишався залежним. Кількість залежних від феодалу селян поступово зростала.

Ще однією групою були челядь і холопи – невільні люди. Холоп не мав своєю власності. Він повністю залежав від феодала, вважався його власністю.

Особливою групою населення були ізгої – люди, які з різних причин вибули з тієї групи, до якої належали, але не вступили до іншої. Головна маса ізгоїв походила з холопів, які дістали волю від хазяїв. Але серед ізгоїв могли бути і нащадки князів, і попівські діти, і інші.

Державний лад. В Х – ХІ ст. Київська держава складалась як ранньофеодальна монархія. На вершині державної влади стояв Великий (Київський) князь. Компетенція та влада князя були необмежені. Перш за все князь був воєначальником. Князь очолював адміністрацію і суд, приймав закони. На початку історії держави князь збирав подать з населення т. зв. полюддя. Своїх синів, великий князь, «садив» на князювання в окремих містах і землях своєї держави.

Слід зазначити, що в період становлення держави, велику роль відігравали місцеві князі, як представники родоплемінної верхівки. До сер. Х ст. вони здійснювали владу на місцях, а за свою службу користувались заступництвом Київського князя. За часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого в князівствах правили їхні сини, а в великих містах воєводи.

Історія не зберегла відомості про розвинуту адміністративну систему Київської держави. Знаємо, що існували такі посадовці: воєвода – військовий начальник і представник князя в окремих містах і територіях (землях); дворецький, стольник, конюший, тіун, тисяцький, вірники, мостники, мечники, отроки. Про їхні функції ми можемо лише здогадуватися.

Особливим органом влади в місті було Віче – народні збори. Це й орган управління зберігся з часів родоплемінного устрою. Але із племінних зборів – Віче перетворилось у збори в яких брали участь вільні, дорослі жителі міста. Коли влада князя посилювалась Віче занепадало, і навпаки, занепадала влада князя зростала роль Віче. Взагалі роль віче на різних територіях Київської Русі була різною. Так у Новгороді і Пскові віче було джерело влади і там існували республіки, а в Галичині роль віче взагалі обмежене. За вічем визнавалось право обрання, затвердження або відмови. Обраний вічем князь міг укласти з ним т. зв. «ряд» – договір. Але віче не розвинулось в стабільний і компетентний орган влади.

Дорадчим органом при князеві була боярська рада. В неї входили старі близькі князю дружинники, а згодом бояри-феодали. Але рада з дружиною і боярами була швидше моральним обов’язком князя. Тому доля ради нагадує долю Віче.

Особливі функції, в тому числі, владні виконувала Верв – сільська територіальні община. Своєрідний орган місцевої територіальної влада. На думку дослідників верв здійснювала колективну власність на землю, могла захистити общинників, реалізувала норми звичайного права.

Потрібно говорити і про особливу роль церкви на початках Київської держави. Адже церква виступала і як землевласник-феодал, і як суддя, і як модель управління державою.

Джерела права давньоукраїнських держав.Основними джерелами права в Київській державі були: 1) звичаєве право; 2) міжнародні договори; 3) судова діяльність князів (судовий прецедент); 4) церковні устави – «Номоканони», «Кормчі книги»; 5) збірник законів «Руська правда». Слід зауважити, що звичаєве право було розвинуте і зберігало своє значення аж до ХІХ ст., особливо, як джерело для общинного суду.

Історії відомі кілька писаних міжнародних договорів давньої української держави з Візантією, починаючи від князя Ігоря. Ці договори дають нам уяву про рівень знайомства київських русичів з нормами публічного, приватного, міжнародного права.

Церковні устави – виступали як джерела права в рішення шлюбно-сімейних та іншого виду цивільних справ та для церковного судочинства.

Але найбільше значення серед пам’яток давнього права має «Руська Правда» – перший писаний збірник правових норм. Текст «Руської Правди» знаходимо в літописах та різних юридичних пам’ятках. «Руська Правда» існує в кількох редакціях-списках і кожен з них складається з кількох частин.

Перша Редакція – Коротка Правда (має 17 статей) – це т. зв. «Правда Ярослава» написана між 1016–1054 рр. До неї можна долучити «Правду Ярославичів» – 26 статей написаних до 1086 р., написана синами Ярослава Мудрого. До Короткої редакції можна віднести також норми права об’єднані в т. зв. «Покон Вірний» і «Урок мостників».

Друга редакція «Просторова Правда» – правда В. Мономаха (написана не пізніше 1113 р.) і включає 121 статтю.

Третя редакція «Скорочена Правда» – датується ХV ст.

Які ж норми права були зафіксовані в «Руській Правді»?

Найбільш поширеними були норми Цивільного права. Основними були приписи які охороняли приватну власність і особливо право власності на землю. Досить розвинутим було зобов’язальне право. Поширеними були норми що регулювали договірні відносини. Так наприклад договір купівлі-продажу майна заключався усно, при свідках. Договір позики охоплював операції з грошима і майном, регулювались кредитні проценти. Розвинута торгівля вимагала норм які регулювали процес банкрутства.

Вирізнялось спадкове право. Спадкування було за заповітом і за законом. Норми спадкового права були направлені на закріплення багатства в одних руках – родовитих прошарків населення.

Кримінальне право базувалось на понятті злочин. Злочин розумівся як образа що наносила певні матеріальні та моральні збитки згодом. Злочин розуміється як всяке порушення закону. Суб’єктами злочину могли бути тільки вільні люди. Кримінальне право оформлюється як право – привілея. Життя, честь, майно бояр і дружинників захищаються більш суворим покаранням ніж життя, честь і майно вільного, простого русича. Холопи, ізгої взагалі не виступали суб’єктами права.

«Руська правда» виділяла такі види злочинів як: державні злочини (злочини проти влади князя) – повстання, перехід на бік ворога, злочини проти особи – вбивство, побої, ображання, виривання вусів та бороди, каліцтво; злочини проти сім'ї та моралі – умикання, пошибання (згвалтування), перелюбство, розпуста; майнові злочини – розбій, грабіж, крадіжка, незаконне користування чужим майном, псування межових знаків.

Розповсюдженими видами покарань в Київській Русі були потік та пограбування, віра, продаж. Відшкодування образи або матеріальних збитків здійснювалось за допомогою штрафів: головництво, урок, повернення крадених речей.

Вищою мірою покарання був т.зв. потік і пограбування коли злочинця виганяли з общини і конфісковували його майно. Злочинець, його родина ставали ізгоями суспільства.

Самою поширеною нормою покарання була віра – грошове стягнення, що йшло на користь князя. Родичі вбитого отримували грошове відшкодування яке мало назву головництво. Урок – винагорода, яку отримували потерпілі від образ. В Руській правді була відсутня смертна кара. Проте на практиці вона існувала. Адже в Київській державі довгий час зберігалась кровна помста. Дозволялось вбити злочинця, якого захоплено вночі, на місці злочину.

Зміни в державному і суспільному ладі та правових відносинах в ХІІ – XIV ст.Розпад Київської Русі був закономірним результатом феодального економічного і політичного розвитку. Смерть Ярослава Мудрого (20.02.1054 р.) відкрила час князівських міжусобиць та половецької навали. В 1097 р. з'їзд князів в Любечі ухвалив рішення про те, що кожен князь володіє своєю «отчиною – отчизною». Це був початок утвердження і розвитку нових князівств. На українських землях Київської держави утворилось п'ять князівств: Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке і Волинське. Протягом ста років йшов розвиток цих князівств і складались нові союзи. З цього часу Київська Русь нагадувала федерацію багатьох руських князівств від півтора десятків до півсотні. Кожне князівство (земля) мало свої особливості політичного розвитку. Так у Новгороді та Пскові утворилися феодальні республіки, у Володимиро-Суздальській перемогла централізована князівська влада, в Галицько-Волинській землі великий вплив на владу мала боярська аристократія.

Галицька і Волинська земля були приєднані до Київської Русі досить пізно, за часів Володимира Великого. А вже в 1097 р. Галичина відокремилась від Києва. Тут утвердилась династія правнуків Ярослава Мудрого. Близько 1180 р. на чолі тільки-но утвореного Волинського князівства стали онуки Володимира Мономаха. Близькі і тісні господарські зв’язки, необхідність протистояння агресії з боку Угорщини, Польщі, Литовських племен; зазіхань з боку Чернігівського і Київського князівства привели до об’єднання сусідніх земель в єдине князівство. В 1199 р. волинський князь Роман Мстиславович об'єднав Галичину і Волинь в одну державу підкорив Київщину. Таким чином об'єднав всю Правобережну Україну. Наступником став його син Данило Романович (Галицький) що утвердив нову державу. Соціальний і правовий устрій в Галицько-Волинському князівстві не відрізнявся від давньокиївського. До особливостей політичного ладу слід віднести постійну боротьбу галицьких бояр з централізованою владою князя, що призводило до майже постійної політичної нестабільності. До речі, така боротьба стала причиною занепада князівства в 1340 р. А в 1351–1352 рр. галицько-волинскі землі були поділені між Польщею та Литвою. Правова система також не зазнала значних змін. А особливо, стала поява західноєвропейського права на українських землях.

Руйнівні наслідки для соціального, політичного, економічного і культурного розвитку українських земель мала монголо-татарська навала. Самий головний наслідок – гальмування розвитку і необхідність, згодом, наздоганяти розвинуті землі західних сусідів. За умов панування татар змінився порядок приходу князів до влади. Право на князювання отримувалось в Золотій Орді із рук хана. Це право треба було вислужити та викупити. На підвладній території князь зберігав всю повноту влади, але сам знаходився під наглядом представників хана – баскаків.

В IX – XIV ст. східно-слов'янські племена що мешкали на великій території пройшли кроки в розвитку своїх держав. На території племен східних слов'ян, що стали предками українців була створена могутня Київська держава. В часи свого розвитку, за Володимира Великого і Ярослава Мудрого вона приєднала землі майбутніх литвинів, білорусів, московитів. За часи Володимира Великого і Ярослава Мудрого вона стала першою українською державою. Але за логікою середньовічного економічного, політичного, культурного розвитку, через ряд інших причин вона розпалась, давши початок новим державам. З ХІІ ст. ці держави мали свої традиції і моделі життя. В Україні, традиції Київської держави підхопила, розвинула і зберегла Галицько-Волинська держава – друга українська держава (1199–1349 рр.).

Ці терміни потрібно запам’ятати:

1. Військова демократія

2. Князь

3. Віче

4. Верв

5. Руська правда

6. Русь

7. Україна

8. Віра

9. Гривня

Цих особистостей треба знати:

1. Бож

2. Олег

3. Володимир Великий

4. Ярослав Мудрий

5. Данило Галицький

6. Нестор «Літописець»

Література для поглибленого вивчення теми:

1. Історія держави і права України. Частина 1 // За ред. акад. А. Н. Рогожина. – Х. : Основа, 1993. – С. 27–78, 94–115.

2. Полонська-Василенко, Н. Історія України : У 2 т. Т. 1. До серед. XVIII століття / Н. Полонська-Василенко. – К. :Либідь, 1995. – С. 214–228, 250–255.