Пиши Дома Нужные Работы

Обратная связь

Історичний розвиток антропологічних вчень.

Лекція 1. Сучасна антропологія як самостійна наукова дисципліна

1. Поняття про антропологію

2. Предмет та об’єкт дослідження сучасної антропології, її місце в системі гуманітарних та природничих наук, міжпредметні зв’язки.

3. Історичний розвиток антропологічних вчень.

4. Розвиток антропології як самостійної науки.

 

Поняття про антропологію.

Термін “антропологія” в перекладі з давньогрецької означає “наука про людину” (від слів “антропос” — людина, та “логос” — наука, поняття, вчення, думка). Вважають, що його, як і безліч інших, у науковий обіг увів видатний давньогрецький мислитель IV ст. до н. е. Арістотель: він вживав його стосовно вивчення духовних властивостей людини. Однак у 1501 р. в Лейпцізі з’явилася книга Магнуса Гундта “Антропологія про достоїнство, природу та властивості людини і про елементи, частини і члени людського тіла”, де, як видно з назви, йшлося вже й про фізичні риси людей. З тих пір поняття “антропологія” значно розширилось.

На різних етапах розвитку антропології її зміст і місце в системі наукових знань оцінювались та й нині оцінюються по-різному. Згідно з однією точкою зору, що склалась під впливом французьких просвітників XVIII ст., антропологія є універсальною наукою про людину, що має на меті вивчення її біологічної історії, матеріальної й духовної культури викопних і сучасних людей, психології, мови тощо. Такого підходу дотримується багато західноєвропейських, американських, а останнім часом і вітчизняних вчених, надто фахівців, що спеціалізуються в різних напрямах філософських знань. По суті, йдеться не про одну наукову дисципліну, а про широкий комплекс природничих та гуманітарних наук, у межах якого розрізняють окремі розділи: філософську, психологічну, соціальну, фізичну чи, скажімо, культурну антропологію, яка, в свою чергу, охоплює первісну археологію, етнографію, порівняльно-історичне мовознавство і т. ін.



Прихильники іншої точки зору, що сформувалась у другій половині минулого століття, розглядають антропологію як науку про мінливість фізичного типу людини у часі та просторі. Передбачається, що вона включає три великих розділи, а саме: антропогенез, що висвітлює процес походження людини; морфологію та фізіологію людини, котрі вивчають міжгрупову мінливість морфофізіологічних ознак серед населення земної кулі; расогенез та етнічну aнтропологію, завданням яких є реконструкція процесу расоутворення, етногенезу та етнічної історії давніх та сучасних народів. Таке розуміння змісту антропології — розділу знань, який займає проміжне становище між біологічними та гуманітарними дисциплінами, відповідає традиціям вітчизняної науки.

Відомо, що для висвітлення окресленої проблематики в антропології застосовуються суто біологічні методи, основу яких складає фіксація морфофізіологічних ознак живих людей та їхніх кісткових решток. Однак інформація, отримана на підставі антропологічних даних, виходить за межі власне біологічних знань. Так, вона відіграє дуже цінну, а іноді вирішальну роль у вивченні важливих аспектів історичного минулого людства. Серед них: питання про час появи на Землі найдавніших людей і про грань між людиною та твариною; першопочатки трудової діяльності та здатність тих чи інших викопних форм застосовувати певні технологічні прийоми; основні етапи розвитку мислення та мови, тісно пов’язані з вдосконаленням руки, збільшенням маси та ускладненням структури мозку давніх людей; шляхи і напрямки освоєння первісної ойкумени, площа якої невпинно збільшувалась, доки люди сучасного фізичного типу не проникли в найбільш віддалені й важкодоступні куточки земної кулі; чисельність, статевовікова структура і ступінь плинності первісних форм суспільної організації людей — прагромад, громад, родів і племен; вплив природних чинників на життєдіяльність первісних людей, тривалість життя і рівень їхніх медичних знань; формування найдавніших релігійних уявлень, розвиток первісного мистецтва тощо.

Не менш важливу роль відіграють антропологічні дані й у висвітленні етногенетичної проблематики. Передаючись від покоління до покоління, фізичні риси людей слугують своєрідними біологічними “мітками”, які дають змогу відтворити процес формування антропологічного складу давніх та сучасних народів; визначити ступінь спорідненості й намітити напрямки генетичних зв’язків людських колективів; з’ясувати шляхи міграцій племен, що мали місце в минулому; висвітлити роль місцевої та прийшлої людності у формуванні етнічних спільнот тощо. За певних обставин антропологічні дані мають переваги перед іншими категоріями етногенетичних джерел — археологічними, етнографічними, лінгвістичними, оскільки мова та культура доволі часто поширюються шляхом запозичення, а зміна фізичного типу етнічної спільноти є безперечним доказом контактів — часом вимушених, а часом і добровільних — з прийшлими колективами. “Мова і культура можуть поширюватись і без переміщення антропологічних типів, — писав із цього приводу відомий антрополог Я. Рогінський, — але антропологічні типи ніколи не поширюються, не несучи з собою певної культури й мови”.

Важливо мати на увазі, що антропологічні дані зберігають свої інформаційні можливості навіть тоді, коли йдеться про дуже віддалені історичні епохи. Це пояснюється консервативністю спадкових рис фізичної подоби людей, які мало змінюються в часі. Так, у великих популяціях людей — демах, де через ізоляцію часто спостерігається перерозподіл морфофізіологічних ознак, більш- менш помітні зміни генофонду відбуваються протягом життя близько 50 поколінь людей, або 1250 років (М. Чебоксаров, І. Че- Гкжсарова). Ще повільніше перебігає цей процес за наявності ширшого кола шлюбних зв’язків. Аналіз епохальної динаміки антропологічних типів дозволяє визначити ступінь генетичної спорідненості поколінь, розділених тисячоліттями, причому лінію спадкоємності можна реконструювати навіть тоді, коли окремі історичні епохи не представлені кістковими рештками давніх людей.

Антропологічну історію давніх та сучасних етносів можна порівняти з генним потоком через століття, куди час від часу вливались окремі струмочки, струмки, а то й ріки. Вона, як слушно зауважив відомий український вчений В. Петров, не зводиться до поступального біологічного відтворення поколінь. Це — складний, суперечливий процес взаємодії багатьох, часто різних за походженням компонентів, процес, що іноді супроводжувався цілковитим винищенням поколінь, народів та культур. Завдання антрополога — з’ясувати, які з цих компонентів склали основу фізичного типу того чи іншого етносу і де, в яких нашаруваннях століть можна віднайти їхні витоки.

 

Історичний розвиток антропологічних вчень.

Перші спроби віднайти взаємозв’язок між різними явищами органічного й неорганічного світу, визначити місце людини у природі та висвітлити процес появи на Землі найдавніших представників людського роду зробили античні мислителі. Так, давньогрецький філософ Анаксімандр (610—546 рр. до н. е.), який виводив усе живе від першооснови буття — безмежного (“алейрону”)* пов’язував виникнення людини з водою, вважаючи, що спочатку людське тіло мало рибоподібну форму. Припущення про природне походження людей висловлювали також Демокріт (бл. 470—380 рр. до н. е.) та Емпедокл (490—430 рр. до н. е.). За Емпедоклом, усе живе походить із мулоподібної маси, зігрітої внутрішнім вогнем Землі. Вириваючись на поверхню, цей вогонь іноді виштовхував кавалки глини, які набували певної форми. Так спочатку з’явилися рослини, згодом — тварини, причому “голови виходили без шиї, руки рухались без плечей, очі блукали без лобів”. Окремі органи випадково з’єднувалися між собою силою любові — “філії”. Це призвело до того, що “з’явилося багато істот з двома обличчями й подвійними грудьми, народжений биком — з головою людини, і навпаки”. Під дією сил ворожості та розпаду (“нейкосу”) ці чудовиська гинули. І лише ті істоти, які змогли пристосуватися до середовища і розмножуватися, вижили.

Вершиною наукового вчення про людину в давній Греції є творчість Арістотеля (384— 322 рр. до н. е.). У працях “Історія тварин”, “Про частини тварин”, “Про виникнення тварин”, “Про душу” він уперше класифікував усі відомі на той час живі організми (близько 500 видів) і чітко визначив місце людини в органічному світі. На його думку, вона належить до особливої сукупності (“роду”) вищих тварин — живородних ссавців, які вкриті волоссям, дихають легенями і перебувають на найвищому щаблі “драбини істот”. Арістотель указав на ті особливості, завдяки яким людина посідає панівне становище у природі, а саме: прямоходіння, здатність мислити, членороздільне мовлення, наявність руки, яка “стає і кігтем, і копитом, і рогом, так само як і списом, мечем і будь-якою пішою зброєю та інструментом...” Поряд із людьми на “драбині істот” він розмістив мавп, наголосивши на спільних рисах їхньої фізичної будови.

Помітний слід в історії антропологічних знань залишив римський поет і філософ Лукрецій Кар (І ст. до н. е.). У поемі “Про природу речей” Лукрецій намітив поділ історії людства на мідний, кам’яний та залізний віки:

Перше служили знаряддям руки могутні, нігті,

Зуби, каміння, уламки гілок від дерев і вогонь,

Згодом була знайдена мідь і порода заліза,

Все ж у вжиток ввійшла раніш мідь, ніж залізо,

Бо була вона м’якша, та й зустрічалась частіше.

Розвиток загальних уявлень про місце людини у природі супроводжувався накопиченням свідчень про племінні, расові відмінності. Ще стародавні єгиптяни добре знали фізичні ознаки людності досить віддалених від них територій. До нашого часу дійшли фрески, де зображені представники підкорених фараонами народів: білошкірі носії європеоїдних рис, що мешкали в Передній Азії; світло-шоколадні жителі Ефіопії; .темношкірі племена Західної та Центральної Африки.

Значне місце в історії антропології посідає и славетний давньогрецький лікар, хірург і реформатор медицини Гіппократ (460— 356 рр. до н. е.). У праці “Про повітря, води й місцини” він уперше висловив думку про те, що расові відмінності склалися під впливом кліматичних умов і мають спадковий характер: від лисих батьків народжуються лисі діти, від блакитнооких — блакитноокі, і те ж саме можна сказати про інші зовнішні особливості

У середньовічній Європі вивчення природи й людини було заборонене церковною та світською владою. Церква визнавала лише те, про що писалося у Біблії, оскільки авторитет священної книги важив більше, ніж усі сили людського розуму. Відтак жорстоко переслідувались усі, хто піддавав сумніву біблійну оповідь про створення перших людей. Тому свідчення про народи світу містять праці середньовічних арабських авторів. Так, учений і мандрівник X ст. Аль-Масуді дав опис семи груп народів: персів, халдеїв і споріднених з ними арабських племен, греків та інших європейців, лівійців з єгиптянами, турків, індійців і китайців.

Великі географічні відкриття, зроблені під час подорожей X. Колумба, Васко да Гами та Магеллана (кінець XV — початок XVI ст.), значно розширили уявлення європейців про населення найвідда-леніших куточків земної кулі. Це відбилося в появі першої расової класифікації людства (1684). Її автор — відомий французький політичний діяч, мандрівник і вчений Ф. Берньє — виокремив чотири головні раси: європейців, поширену в Європі, Північній Африці, Передній Азії, Індії; монголів, яка замешкує Східну та Південно-Східну Азію; негрів, що переважає на Африканському континенті; лопарів, єдиним представником якої є лопарі, або саами, — невеликий за чисельністю народ, який живе на північному сході Скандинавії та Кольському півострові.

У 1658 р. лікар Ботціус, який побував на острові Ява, вперше описав азійську людиноподібну мавпу, назвавши її орангутаном. На його малюнку орангутан нагадував волохату жінку, яка, за словами англійського біолога XIX ст. Т. Гекслі, мала “загалом досить пристойну зовнішність”, людські кінцівки та пропорції тіла. В 1699 р. англійський учений Е. Тайзон дав детальний анатомічний опис шимпанзе, вказавши, що вищі мавпи є перехідною ланкою між людьми та нижчими мавпами й іншими тваринами.

В середині XVIII ст. окремі розрізнені думки про спорідненість людини з тваринним світом дістали теоретичне обгрунтування. Дослідник Лінней розділяв рід Ното на дві групи: людину розумну, або денну, та людину лісову, або нічну, до якої він відносив людино-подібних мавп та неіснуючих істот — “хвостатих” та “нічних” людей. Що стосується останніх — буцімто здичавілих ідіотів та альбіносів, які, не виносячи світла, вдень ховаються в печерах, то про них Лінней міг довідатися з розповідей мандрівників та із народних переказів, котрі ще донедавна широко побутували у Скандинавії.

Ідею спорідненості мавпи та людини активно обстоювали французькі філософи-матеріалісти другої половини XVIII ст. Так, Д. Дідро

V праці “Про пояснення природи” (1754) писав: дотримуючись своїх природничо-наукових принципів, я ніколи не міг відрізнити мавпу від людини; адже існують мавпи, які мають менше шерсті, ніж деякі люди; ці мавпи ходять на двох ногах і використовують свої иоги і свої руки подібно до людей...” Отже, Дідро значно перебільшував схожість мавпи з людиною. Ще радикальніших поглядів дотримувався К.-Л. Гельвецій, котрий зводив відмінності між людьми та мавпами лише до кількох ознак фізичної будови та звичок. Це ж було властиве і Ж. О. Ламетрі, який писав про те, що “людина та мавпа зроблені з однієї глини” й мають однакову здатність до відчуттів.

На початку XIX ст. визначний французький натураліст, осново-положник еволюційного вчення Ж.-Б. Ламарк (1744— 1829) вперше запропонував струнку теорію антропогенезу. В праці “Філософія зоології” (1809) він обгрунтував тезу про природне походження людей від мавп, еволюцію яких він уявляв собі таким чином. Якийсь вид найрозвинутіших “чотирируких”, близьких до шимпанзе, внаслідок кліматичних змін чи інших причин був змушений спуститися з дерев на землю. В пошуках поживи “чотирирукі” стали постійно жити на відкритій місцевості. Побоюючись нападів хижаків, вони часто зводилися на задні кінцівки і оглядалися навкруги; це зміцнювало мускулатуру спини та ніг. Поступово предки людей перейшли до прямоходіння і стали “дворукими”. У них вдосконалилися мозок і зір, виникла мова, з’явилася схильність до суспільного життя — найхарактерніша, визначальна, за Ламарком, риса людей. В основі ламарківських поглядів на антропогенез лежить його загальна ідея про потребу, яка породжує зусилля, і про зусилля, яке породжує орган. Він вважав, що предки людей вдосконалювалися завдяки дії природного відбору та “внутрішній силі” — тобто праг-нення всіх живих організмів до прогресу.

На початок XVIII ст. мандрівники та вчені-натуралісти накопичили великий фактичний матеріал про фізичні риси населення найвіддаленіших куточків земної кулі. Цей доробок вимагав осмислення та систематизації. Одним із перших свою класифікацію запропонував К. Лінней. Індіанець Америки, за Ліннеєм, характеризується червонуватим кольором шкіри, чорним волоссям, широкими ніздрями, веснянкуватим обличчям, відсутністю бороди. Це людина жовчна, вперта, солелюбна; тіло татуює червоними лініями; в суспільному житті керується звичаями. Європеєць визначається світлим кольором шкіри і світлим волоссям, блакитними очима. Він винахідливий, дотепний, лукавий, запальний; носить вузький одяг; керується законами. Азієць має смуглявий колір шкіри, темні очі й волосся; за темпераментом він — меланхолік, жорстокий, любить розкошувати, скупий; носить широкий одяг; керується громадською думкою. Африканцеві властиві темна оксамитова шкіра, чорне кучеряве волосся, приплюснутий ніс, товсті губи. Він безтурботний, веде бродячий спосіб існування, ледачий, байдужий до всього; тіло натирає жиром; його суспільне життя цілком свавільне.

Отже, Лінней використав у своїй класифікації не лише фізичні ознаки, а й психічні та культурно-побутові особливості основних расових груп людства.

Французький натураліст Ж.-Л.-Л. Бюффон (1707— 1788) в одній із книг своєї 36-томної “Природничої історії” навів різноманітні дані про фізичні риси, вдачу та звичаї багатьох народів земної кулі, почерпнуті ним із нотаток мандрівників. Він уперше застосував щодо людини термін “раса, розрізняв шість основних расових груп, а саме: європейську, татарську, або монгольську, ефіопську, американську, лапландську, або полярну, південноазійську.

Расові класифікації XVIII — початку XIX ст. здебільшого мали вкрай довільний характер. Як правило, вони грунтувались на часто дуже суб’єктивних спостереженнях європейських мандрівників. Це з усією необхідністю вимагало вдосконалення методики антропологічних досліджень. Так, у 1842 р. шведський анатом А. Ретціус запропонував класифікувати людей за формою голови, виокремивши серед них дві групи: доліхоцефалів, тобто довгоголових, та брахікефалів — короткоголових. Однак незабаром з’ясувалося, що запропонований ним індекс — так званий головний показник (співвідношення ширини й довжини голови) — відіграє лише другорядну роль у расових класифікаціях, значно поступаючись іншим характеристикам (кольору та формі волосся, будові носа і т. ін.). Це спонукало до пошуків нових методів фіксації антропологічних ознак.






ТОП 5 статей:
Экономическая сущность инвестиций - Экономическая сущность инвестиций – долгосрочные вложения экономических ресурсов сроком более 1 года для получения прибыли путем...
Тема: Федеральный закон от 26.07.2006 N 135-ФЗ - На основании изучения ФЗ № 135, дайте максимально короткое определение следующих понятий с указанием статей и пунктов закона...
Сущность, функции и виды управления в телекоммуникациях - Цели достигаются с помощью различных принципов, функций и методов социально-экономического менеджмента...
Схема построения базисных индексов - Индекс (лат. INDEX – указатель, показатель) - относительная величина, показывающая, во сколько раз уровень изучаемого явления...
Тема 11. Международное космическое право - Правовой режим космического пространства и небесных тел. Принципы деятельности государств по исследованию...



©2015- 2024 pdnr.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.