Колонізація земель Південної України наприкінці XIX - на початку ХХ ст.

Виконав cтудент ІІІ курсу

історичного факультету

ОНУ ім. І.І. Мечникова

Сапатінський Микола

Колонізація Південної України стала значним явищем в історії України ХVIII – початку ХХ ст. Це було пов’язано з тим, що переважна більшість цих земель протягом тривалого періоду була зайнята Кримським ханством, для якого не було характерне наявність великих за кількістю жителів поселень (кількість останніх, до речі, також не була значною). Окрім того, протягом XVI – XІХ ст. на частині з охарактеризованих у роботі земель (переважно сучасні Запорізька, Дніпропетровська, Черкаська та Кіровоградська області) відбулась низка як повстань (козацьких чи селянських), так і війн (козацько–польських, польсько-російських, російсько-польських), що призводили до їх неодноразовового спустошення та переміщення з-за цього частини місцевового населення на інші землі. У ході ж поступового остаточного входження все більшого масиву українських земель до складу Російської імперії для швидшого освоєння нових територій російське керівництво розпочало проводити політику її активної колонізації. Проходженню даного процесу, його особливостям та наслідкам і присвячена дана робота.

Перш ніж переходити до безпосереднього викладу матеріалу, слід зупинитись на чіткому визначенні окремих термінів. Перший з них – колоніст.

Колоністами на українських землях місцеві жителі називали прибульців, які оселилися на їхніх землях, і жили відособлено за своїми звичаями та обрядами, зберігаючи у своїй недоторканності свою мову та культуру. Кожна колонія використовувала право на самоврядування, тобто мала власну адміністрацію з-поміж власних жителів. Колоністи займалися здебільшого сільським господарством, а також займалися торгівлею, промислами, ремеслом, фабрично-заводським підприємництвом. Коли центральна влада була зацікавлена у використанні їхнього професійного досвіду, то вона надавала їм численні пільги у сферах оподаткування та виконання суспільних робіт, служби в армії, землеволодіння, прояву приватновласницької ініціативи, тощо.

По-друге – Південна Україна. Цей термін доволі розлогий, тобто у залежності від періоду може включати у себе різні території. Говорячи у даному випадку про кінець XVIII – початок ХХ ст., ми відносимо до нього землі, які увішли до складу Російської імперії внаслідок низки російсько- турецьких війн (у 1768-1774, 1787-1791 та 1806-1812 рр.), а також ліквідації Запорозької Січі та Кримського ханату - у 1775 та 1783 рр. відповідно.

Слід відзначити, що загальних причин для переселення було кілька. По-перше – втеча від переслідувань на Батьківщині через приналежність до певного етносу чи релігії. По-друге – неможливість нормального умов для господарської самореалізації та можливість досягнення цього на нових землях за допомогою надання тамтешнім урядом найрізноманітніших пільг переселенцям. Домінування певної причини для кожного з етносів буде розглянуто окремо.

Основною законодавчою передумовою останнього стали два накази Катерини ІІ - від 4 грудня 1762 р. та 22 липня 1763 р.. У них іноземці запрошувалися переселятися на ново набуті, в основному – неосвоєні землі Російської імперії. Особливістю ж даних наказів було те, що переселенці мали розвивати промисли (різноманітні ремесла) та обробну (а не фабрично-заводську, як це планувалось за доби правління імператриці Єлізавети Петрівни) промисловості на нових землях. Як наслідок – найбільшу кількість серед мігрантів становитимуть представники німецького, а не французького (як це планувалось за єлизаветинської доби) етносу.

Представники німецького етносу стали масово з’являтись на українських землях, починаючи з 1780-х рр. Основними причинами масового приїзду представників саме цього етносу стало, окрім великої кількості наданих російським урядом різноманітних пільг (наприклад, звільнення від обов’язкової військової служби, свобода релігії та звичаїв, грошова допомога, тощо), ще й об’єктивною потребою німців до господарського освоєння нових земель.

У результаті на українських землях сформувалось одразу два райони компактного проживання німців, а саме – Приазов’я та Причорномор’я, і Волинь. Більшість переселенців зосередилась на першій з цих територій. Підтвердженням тому можуть слугувати чисельність німецького населення даної території, а також площа зайнятих ними земель. Так, станом на 1897 р., відповідно до даних загальноросійського перепису населення, на південноукраїнських землях проживало 377,8 тис. німців, які на початок ХХ ст. були власниками 3,8 млн. десятин. Для порівняння – на Волині аналогічні показники становили 171,3 тис. чол. та 700 тис. десятин. Підтвердженням же стрімкій динаміці збільшення німецького населення на Південній Україні є той факт, що якщо станом на середину ХІХ ст. тут існувало 250 німецьких колоній, то вже на початку ХХ ст. – 966.

Основними галузями господарювання німецьких переселенців були землеробство, тваринництво,садівництво, лісове господарство, частково – виноградарство, шовківництво, вирощування тютюну. Серед них, для підтримання динамічного господарського розвитку, активно засновувались кредитні установи та аграрні спілки, використовувався кооперативний рух та нова сільськогосподарська техніка (останню постійно намагались покращувати – підтвердженням тому є винахід на підприємстві “Іоганн Ген та сини” спочатку так званого новоросійського плуга, що мав надзвичайну популярність серед сільськогосподарських підприємців Південної України.) Внаслідок же реформ 1860 – 1870-х рр. виникли великі німецькі фермерські господарства з новими формами господарювання, застосуванням сільськогосподарських машин, передових агротехнічних методів.

Слід відзначити значний внесок німецьких переселенців і у соціально-економічне та культурне життя міст.

Так, вже у середині ХІХ ст. в Одесі діяло 9 ремісничих управ, частина з яких була єдиними у своєму роді у даному місті; німецькі купці брали активну участь у торгівельних справах з європейськими країнами, організовували міжнародні торгівельні перевезення. Крім того, як міщани, так і колоністи, що належали до німецького етносу, активно засновували та утримували за свій рахунок сирітські та інвалідні будинки, лікарні, будинки для глухонімих та інші соціальні установи. Водночас велика увага приділялась розвитку освіченості – у кожній з колоній були початкові школи, відкривалися училища підвищеного типу, жіночі гімназії та центральні училища, де можна було отримати середню освіту. Як наслідок – вже на середину ХІХ ст. кількість німецьких закладів початкової освіти досягла 156, а рівень письменності серед німців сягав майже 100 %, що було найбільшим показником серед усіх інших етносів, що населяли південноукраїнські землі – у тому числі і росіян.

Компактні поселення сербів у Південній Україні виникли у середині XVIII ст., причиною чого стало намагання сербського населення рятуватись від переслідувань в Османській імперії. Так, у січні 1752 р. з сербських переселенців була утворена адміністративно-територіальна одиниця Нова Сербія, а у травні 1753 р. – Слов’яносербія. Метою їх створення було офіційно охорона південних рубежів держави від татарських та турецьких нападів, фактично – приборкання запорожців.

У результаті обидва утворення не проіснували довго – через ряд об’єктивних причин. Так, по-перше, обіцяна переселенцями кількість власних поселень на колонізаційних землях не була виконана – більш того, до них активно долучались молдовани та українці (проти останніх саме і було спрямоване активне запрошення Російською імперією до життя на колишніх запорозьких теренах сербів). По-друге – негативне відношення угорської влади, з чиїх земель походила переважна більшість новоприбулих до Російської імперії сербів, до маніфесту імператорського уряду із закликом до іноземців оселятися у Російській імперії. Як наслідок – впродовж усього ХХ ст., і навіть зараз, кількість мешканців України, що вважають себе представниками сербського етносу, не перевищує навіть 500 чоловік.

Величезна кількість переселенців за походженням належала до росіян. Однією з передумов цього стали Переяславська рада та Березневі статті 1654 р., що знаменували початок поступової ліквідації автономії України та входження до складу Російської держави. Як наслідок – на українських землях спочатку з’являються московські військові залоги, а невдовзі починається процес заселення теренів Слобожанщини. Слід відзначити, що у міграційно-колонізаційному російському русі можна виділити декілька різновидів: релігійний – втеча з російських на українські терени старообрядців, що переслідувались офіційною владою; державний – переселення різних категорій “служило-ратних” людей, які несли тут військову службу, за що отримували слободи і землі – з них поступово утвориться ядро місцевої адміністрації, що постійно поповнюватиметься новими прибульцями; поміщицька – переселення російськими поміщиками, що отримували значні наділи на Україні, закріпачених селян з центральних губерній Росії; “вільна” – спочатку складається з переважно з селян-втікачів з російських губерній, надалі – також і тих селян, яким дозволено поміщиком на декілька місяців піти на заробітки (в основному в місто для заняття різними ремеслами). Останнє стане найбільш розповсюдженим різновидом, починаючи з кінця XVIII ст., й розповсюдиться в тому числі й на землі Південної України – особливістю останнього регіону стане одночасна українська та російська колонізації. Темпи зростання даної етнічної меншини були доволі стрімкими – якщо у 1795 р. на українських теренах нараховувалось всього 4 тисячі росіян, то у 1858 р. цей показник збільшується до 1 млн. 407 тис. чол., а у 1897 р. – 4 млн. 636 тис. Переважна більшість з них жила на теренах Новоросії.

Болгарське населення стало з’являтись на південноукраїнських теренах з початку ХІХ ст. Причиною тому ставало по-перше, намагання врятуватись від переслідувань на землях Османської імперії; по-друге, зацікавленість у кращих умовах життя у Новоросійському краї, що було зумовлено наданням переселенцям різноманітних пільг. Так, болгарським переселенцям виділялись субсидії, земельні наділи (розміром до 69 десятин), звільнення від військової служби та звільнення від податків терміном до семи років, свобода віросповідання, господарської діяльності, утворення різних об’єднань, тощо. Таким чином, сприятлива політика Російської імперії, а також висока агрономічна культура болгар, їх працьовитість, відносна самостійність та незалежність, хоч і підпорядкована общинному устрою, обумовили економічний розвиток господарства колоністів. Як наслідок – на початку ХХ ст. у Російській імперії нараховувалось близько 250 тис. болгарського етносу.

Основними заняттями болгар на нових територіях стало тваринництво (особливу увагу вони приділяли вівчарству), землеробству (переважно вирощування зернових), городництву, садівництву, виноградарству та тютюнництву.

Найбільші грецькі громади сформувались на теренах України протягом XVII – XIX ст. Представники цього етносу доволі активно переселялись на українські землі ще до приходу російської влади. Причин для цього було декілька – зацікавленість у веденні власної справи за умов наданих урядом широких пільг, втеча від переслідувань владою Османської імперії, ведення активної політики Російською імперією на Балканах та серія російсько – турецьких війн другої половини XVIII – початку ХІХ ст.

Як наслідок – виникло одразу декілька регіонів проживання греків на українських землях: Крим (до 1778 р.) і Маріуполь (після 1780 р.), Львів і Галичина, середня частина України (Київ, Ніжин, Кролевець, Полтава та ін. міста), Південна Україна (Миколаїв, Херсон, Одеса, Мелітополь), Керч – Єнікале (і нова кримська еміграція ХІХ ст.).

Слід зазначити, що грецьких переселенців умовно можна розділити на дві групи. Перша – греки (близько 20 тис. чоловік), що залишили Крим після підписання Кучук – Кайнарджийського миру, згідно з яким Кримське ханство ставало незалежним. Як наслідок – вони оселились на берегах річок Солона, Кальміус та по узбережжю Азовського моря (при цьому було засноване таке велике місто, як Маріуполь; значна кількість греків при переселенні загинула). Ним, на основі жалуваної грамоти, надавались значні пільги – виключне право на рибну ловлю, казенні будинки, позика для обладнання господарства та звільнення від військової служби. Друга – вихідці з грецьких островів, що поселились в Одесі та навколо неї.

Разом з греками після підписання Кучук – Кайнарджийського миру Крим залишила і незначна кількість вірмен. Перелившись на узбережжя річки Дон, вони не тільки долучились до населення фортеці святого Димитрія Ростовського, але і заснували недалеко від нього місто Нахічевань, що у результаті динамічно розвиватиметься. Інша ж групи вірмен, вийшовши з Кавказу та з Ізмаїлу, Бендер та інших міст, заснували за Дністром місто Григоріополь. Переселенці з придунайських міст активно просили для себе пільг від уряду, що і було зроблено. Щоправда, переважна більшість з них вже у 1787 р. повернулась з дозволу Катерини ІІ до Криму, де стала займатись торгівлею, промисловістю на заводах (останніми навіть на початку ХІХ ст. називали підприємство, де працювало не менше п’яти чоловік) та хліборобством.

Масове розселення євреїв на російських землях було зумовлено трьома розподілами території Речі Посполитої наприкінці XVIII ст., внаслідок чого переважна більшість населених ними колишніх польських території відійшла до Російської імперії. Специфікою розселення було те, що євреїв зараховували до станів міщан та купців, яким, згідно з адміністративними заходами уряду, дозволялося селитися лише у містах. Крім того, стримуючи поширення цієї доволі активної в економічному житті етнічної групи, російський уряд ввів так звану “межу осілості”, тобто своєрідну лінію, що окреслювала території, де євреям дозволялось жити – до останніх увійшли, зокрема, усі південноукраїнські губернії. Водночас уряд заборонив проживати єврейському населенню у ряді населених пунктів окреслених територій. Зокрема, згідно з новим положенням щодо “смуги осілості”, у Херсонській губернії євреям заборонялось жити у Миколаєві, у Таврійській – у Севастополі, у Полтавській – у козацьких та державних селах. Дана ситуація продовжуватиметься весь період існування Російської імперії. Говорячи ж про кількість єврейського етносу, слід зазначити, що вона збільшувалась доволі стрімко – якщо у 30-х рр.. ХІХ ст. їх нараховувалось близько 600 тис., то за переписом 1897 р. – 1 млн. 644 тис. чол. Традиційні заняття – лихварство, торгівельно-посередницька діяльність, дрібне виробництво.

Також на Південній Україні оселилась незначна кількість шведів, частина з яких була селянами, решта – військовополоненими. Перші були переведені зі шведського острова Даго (нині – естонський острів – Хийумаа) у кількості 904 душ. Однак внаслідок несприятливих умов для ведення господарства переважна більшість з них невдовзі загинула. У 1790 р. до дих було приєднано ще декілька шведських військовополонених, що повторили долю попередників.

Серйозне значення для заселення південноукраїнських земель відіграли представники молдавського етносу. Так, частина з них, ввійшовши у значній кількості до складу Новосербії, за її межею заснували, разом з російськими вихідцями, новослобідське козацьке військово-землеробське поселення, що складалось з низки незначних за кількістю жителів селищ - Інша ж група молдован у кінці XVIII – на початку ХХ ст. заснувала міста та поселення по річці Дністер – Овідіополь, Нові Дубосари, Тірасполь та ряду інших, а такох склали переважну більшість населення так званих “Ханських слобідок”: Анан’єва, Бобринця, Голти (зараз – частина сучасного м. Первомайськ Миколаївської області), Кривого озера, тощо.

Невід’ємним елементом населення Кримського півострова була наявність там значної кількості кримських татар. Особливістю розвитку даної етнічної меншини у аналізований період є зменшення кількості власне на рідних теренах – з-за низки причин. По-перше - через часткове фізичне знищення під час російських військових походів та каральних операцій (для придушення повстань кримських татар, що відбувались у 1772, 1777 та 1781 рр.), з-за чого відбулась низка значних хвиль переселення місцевого кримсько-татарського населення на інші землі. По-друге – з-за витіснення з традиційних місць проживання як росіянами, так і запрошеними російським урядом переселенцями. Підтвердженням останньому виступають статистичні дані – так, якщо станом на 1860 р. кримські татари складали 51 % від усього кримського населення, то вже у 1897 р. цей показник складає 34, а у 1921 – всього 21% відповідно. Також протягом кінця ХVIII – початку ХІХ ст. відбулось 3 хвилі кримськотатарської еміграції з території Криму: перша – 1787 -1792 (декілька десятків тисяч), друга – 1850-ті – 1860-ті (близько 150 тисяч), третя – 1893-1900 (близько 80 тисяч чоловік).

Незначне представництво на півдні України мають також і албанці, які заснували село Каракурт у південній Бессарабії, а у 1860-х рр.. його вихідці – три села у Надазов’ї (Тююшки – нині Георгієвка, Джандран – нині Гамівка і Таз – нині Дивлінське). Переселення албанців в Україну викликано тими ж причинами, що і міграція інших балканських переселенців кінця XVIII – другої половини ХІХ ст. (втеча від ісламізації та турецького поневолення).

Представники естонців поселилися у 1861-1877 рр. у Криму. Це були учасники сектантського руху, спрямованого проти соціального та економічного гноблення з боку прибалтійських поміщиків та духовенства. Тоді для них у Сімферопольському, Євпаторійському, Перекопському та Феодосійському повітах Таврійської губернії російський уряд виділив 36 тис. десятин у 40 селах. У результаті, згідно з переписом 1897 р., на території України (за винятком Буковини, Галичини та Закарпатської України) проживало 2227 естонців, з яких 2210 жили саме у Таврійській губернії. Водночас слід зазначити, що наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. естонці, що жили у кримських селах, стали виїжджати на заробітки у Сімферополь, Севастополь, Феодосію та Ялту.

Список використаних джерел та літератури

Багалей Д.И. Колонизация Новороссийского края и первые шаги его по пути культуры. – К.: тип. Г.Т. Корчак-Новицкого, 1889. – 115 с.

Болгари в Україні // Павленко В. В. - Енциклопедія історії України. – Т.1. – 2003. – С.329 - 330.

Греки в Україні // Терентьєва Н. О. - Енциклопедія історії України. – Т. 2. – 2004. – С. 189.

Державин Н. С. Болгарские колонии в России (Таврическая, Херсонская и Бессарабская губернии). Материалы по славянской этнографии. – София: Мартилен, 1914. – 154 с., илл.

Етнічний довідник. Етнічні меншини в Україні. - К.: Ерілс, 1996. – Ч.ІІ. – 172 с.

Євреї в Україні // Гриневич В. А., Гриневич Л. В. - Енциклопедія історії України. – Т.3. – 2005. – С.72 - 88.

Кримські татари // Дашкевич Я. Р. - Енциклопедія історії України. – Т.5. – 2008. – С.379 - 385.

Наулко Вс. Хто і відколи живе на Україні. – К.: Голов. спеціалізм. ред. літ. мовами нац. меншин України, 1998. – 80 с.

Німці в Україні // Кривець Н. В. - Енциклопедія історії України. – Т. 9. – 2012. – С. 417 - 419.

Серби в Україні // Наулко В. І. - Енциклопедія історії України. – Т. 9. – 2012. – С. 536.

Скальковский А. Болгарские колонии в Бессарабии и Новороссийском крае. – Одесса: тип. Т. Неймана и К^о, 1848. – 156 с.

Скальковский А. Опыт статистического описания Новороссийского края. – Одесса: тип. Л. Нитче, 1850. – Т.1. – 364 с.