Пиши Дома Нужные Работы

Обратная связь

А) Буття навколишнього світу

Поняття та форми буття

Більшість філософів проблему буття вважають основоположною при розгляді філософських проблем. Щоб зрозуміти її сенс і значення, потрібно з'ясувати, яку роль вона відіграє в житті суспільства, людини.

У своєму повсякденному житті люди переконуються в тому, що світ є, що при всіх його змінах він все ж зберігається як щось відносно ціле й стале. Проте проблема буття все ж виникає, особливо тоді, коли його підвалини стають предметом сумнівів і роздумів. Та й причин для цього достатньо, оскільки й сьогодні не зняте питання: «бути чи не бути?» Воно зумовлюється загрозою існуванню людству, викликаною явищами та процесами, які виникли й поглиблюються в наш час. Через те людству необхідно глибше усвідомити, що таке буття і які основні форми його прояву.

Якщо ми знаємо, що світ, буття існує тут, то можна зробити висновок, що він існує й там, оскільки важко уявити собі останній горизонт, за яким вже нічого немає. Останнього просто не існує. Світ існує всюди. Так само, виходячи з того, що світ існує тепер, можемо зробити висновок, що він існував і колись, і буде існувати в майбутньому. Проте були і є філософи, які вважають, що світ у просторі й часі має свій початок і кінець. Ця точка зору обґрунтовувалась посиланням на те, що у світі співіснують конечні в просторі й невічні в часі предмети, явища і люди. Це й спричинило виникнення проблеми буття. Якщо твердження про існування світу тут і тепер очевидне, то не так просто довести його нескінченність у просторі й вічність у часі. Навпаки, наше плинне життя швидше підводить нас до думки про минущий характер світу, про його межі в просторі й часі. Науково-філософські дослідження зрештою приводять нас до висновку, що світ у цілому нескінченний, що він існує вічно, а окремі предмети кінцеві й невічні. У цьому й полягає суперечлива єдність між природою як цілим (безконечним) і конечними (минущими) предметами. Як видно, внутрішня логіка проблеми буття вела філософів від питання про безмежне й вічне, про співвідношення конечного й нескінченного. Було зафіксовано, що світ у його існуванні неоднорідний, що його буття невіддільне від буття окремих предметів і явищ. Однак проблема виникає ще й тому, що люди, діючи в реальному світі, пов’язують завдяки своїй діяльності минуще з неминущим і тому мають розкрити для себе ці відношення єдності й різноманітності, оскільки їм доводиться постійно "вмонтовувати" у вічний об'єктивний світ свої новостворені системи, предмети тощо.



У повсякденні людина шукає свої зв'язки з природою та іншими людьми. Людина пізнала відмінність між матеріальним і духовним, природою й суспільством. Та важливо було знайти ще й спільне між цими цілісностями. Вивчаючи ці проблеми, філософи дійшли висновку, що матеріальні об'єкти й духовні явища, природа й суспільство мають спільне те, що вони є, існують у межах єдиного світу, хоча й мають відмінності. І все ж єдність світу — не в цьому. Як писав Ф. Енгельс, вона "полягає не в його бутті, хоча буття є передумовою його єдності, оскільки спочатку світ повинен існувати, перш ніж він може бути єдиним . Справжня єдність світу полягає в його матеріальності, а ця остання обґрунтовується . тривалим і важким розвитком філософії і природознавста". На основі цього твердження доходимо висновку, що предмети, суспільство, ідеї існують реально, проте форми їх існування різні. Особливо важливо відрізняти матеріальне й духовне існування. Всі ці утворення становлять цілісність безконечного й вічного світу.

У повсякденному житті людина має рахуватися з наявністю цієї сукупності буття, з відмінністю між об'єктивно-реальним, матеріальним і духовним (суб'єктивно-реальним). Коли виникає необхідність у перетворенні дійсності, треба добре знати, яка її основа, які об'єктивні можливості її перетворення й тенденції розвитку. За волюнтаристські, суб'єктивістські підходи до розв'язання цієї проблеми реальність нам мстить (особливо це відчутно при вирішенні суспільних проблем).

Життєдіяльність кожної людини — це теж реальність (і для самої себе, і для інших людей). Кожен ставиться до себе, своєї праці, духу, минулого, теперішнього, майбутнього, інших людей, суспільства як до особливої форми буття. В процесі пізнання людина освоює не лише природне, а й суспільне. Свідомість і самосвідомість проникає у наше буття, знаходячи в ньому загальні риси індивідуального буття людей.

При вивченні сутності буття філософи спираються на матеріальну й духовну діяльність людини, осмислюючи її не лише за допомогою категорії "буття", а й споріднених з нею категорій "небуття", "існування" тощо. Першою серед них все ж залишається категорія "буття", оскільки вона фіксує не просто існування окремих речей, а й складний зв'язок загального характеру (предмети разом з їхніми властивостями, особливостями існування) і об'єднує їх з усім, що існує у світі. Так сформувався Дуалізм (від лат.(латинського) dualis — подвійний), філософське учення, витікаюче з визнання рівноправними, такими, що не зводяться один до одного два почав, — духу і матерії, ідеального і матеріального.

Категорія буття має складний і комплексний зміст. При її осмисленні виникають труднощі й сумніви. Як відомо, в повсякденному житті ми пізнаємо речі тільки через їх конкретні властивості, а щоб зрозуміти, що таке буття загалом, треба, навпаки, абстрагуватися від цих властивостей. Про нього не можна казати, що воно глибоке, поверхове, велике чи мале. При його аналізі мова й думка сягають того рівня мислення, коли ми абстрагуємось від окремих предметів, їхніх ознак і станів й переносимо нашу думку на граничний рівень абстрагування. Тут ми відходимо не лише від предметів та їхніх станів, а й від загального, від відмінностей між природою і людиною, суспільством та індивідом, тілом і духом, шукаємо спільне між ними, всеоб'єднуюче. Результати цих пошуків і фіксує філософія за допомогою категорії буття. Розуміння й використання останньої дає змогу розвивати необхідні здатності людського розуму, виявляти й досліджувати найзагальніші зв'язки дійсності.

В осмисленні світу вирізняють такі аспекти:

• світ існує як безмежна й неминуща цілісність;

• матеріальні об'єкти, явища існують і є передумовою єдності світу;

• матеріальний світ становить сукупну реальність, яка є передумовою людської свідомості та дій всіх поколінь людей.

Форми буття та їх специфіка

Хоча категорія буття охоплює універсальні зв'язки у світі, все ж форми буття — різні. Це пояснюється тим, що Всесвіт — це нескінченна кількість систем, об'єктів, процесів, станів, структур, соціальних спільностей, людських індивідів тощо. Визначеність кожного з них характеризується місцем у системі буття, є унікальним, неповторним. І хоча це так, практика й пізнання постійно потребують їх узагальнень. Тому філософія об'єднує форми буття в такі групи:

• буття речей, процесів, станів природи (в тому числі й "другої природи");

• буття людини серед інших речей світу;

• буття соціального (індивідуальне і суспільне буття);

• буття ідеального (духовного).

А) Буття навколишнього світу

З'ясуємо спершу поняття "навколишній світ". Відомо, що основою людської діяльності була й залишається природа, яка існувала до людини й існує незалежно від неї. Внаслідок впливу людини на природу виникла "друга природа", тобто олюднена її частина.

З'ясовуючи питання існування природи як особливої реальності, людина мислить її як таку, що існувала до і незалежно від неї, і здійснює це не лише на основі суспільно-історичного досвіду, а й на основі теоретичних висновків природознавства та філософії.

Перша природа об'єктивна й первинна в тому розумінні, що людина та її дух з'являються пізніше від неї. Вона об'єктивно реальна, первинна і в тому розумінні, що без неї неможливі життя й діяльність людини. Без неї не могли б бути створені й предмети "другої природи", оскільки остання повністю залежить від першої і подібна до неї. Поняття "предмети" ("речі"), сформульовані людьми, входять у поняття "навколишній світ" і є частиною його змісту.

"Друга природа" продукується людьми й удосконалюється ними. В предметах "другої природи" втілені (опредметнені) праця й знання людини, її соціальна душа. Вони створені, аби виконувати певні функції, підпорядковані задоволенню людських потреб, хоча й розвиваються згідно з об'єктивними законами (Г. Гегель, К. Маркс). Предмети "другої природи" іноді виготовляють з матеріалу, який уже є предметом "другої природи". Для того щоб користуватися цими матеріалами (предметами), потрібно хоч би частково розуміти, які знання в них втілені, секрети їх конструкцій і призначення (уміти розпредметнювати). Важливо знати й такі ідеальні компоненти процесу створення потрібних для людини предметів, як цілепокладання, створення проекту, плану дії, технології їх виготовлення тощо.

Щодо буття людини, то воно унікальне. Щоправда, є щось і таке, що притаманне іншим речам. Тому в тлумаченні старого матеріалізму людина є річчю серед речей. Таке твердження справедливе лише в тому розумінні, що первинною передумовою існування людини є функціонування її тіла, яке є частиною природи, і це зумовлює спільність його з природними речами. Наявність тіла робить людину минущою (смертною), підвладною об'єктивним законам. Проте людина — це не лише фізичне тіло, а й жива істота, включена в процес еволюції живої природи, є продуктом антропосоціогенезу. З цим і пов'язані потреби людини в їжі, захисті від холоду, самозбереженні, продовженні роду тощо. Без цього неможливе її існування. Цим зумовлена актуальність проблеми збереження життя людей, виживання людства в цілому. Без цього неможливо реалізувати можливості й задоволення потреб людини.

Філософія постійно досліджує зв'язок між тілом і психікою (душею) людини. Буття кожної людини — це неподільна єдність її тіла й духу. Функціонування людського тіла пов'язане з роботою мозку, нервовою системою, а через них — із духовним життям індивіда. Психічна діяльність людини певним чином залежить від її здоров'я, як і навпаки.

Кожна людина є для себе не лише першою, а й другою природою. В останньому випадку її думки, емоції є невід'ємною складовою її цілісного буття.

Від тварин людина відрізняється тим, що вона не тільки біологічна, а й практично діюча, соціальна істота. Люди свідомо виготовляють предмети, необхідні для задоволення потреб. Вони спілкуються між собою за допомогою мови. Саме на основі практичної діяльності й спілкування формуються такі "надприродні" якості людини, як "душа" і "дух".

Специфіка буття людини полягає в поєднанні, взаємодії трьох буттєвих вимірів. Першим з них є те, що кожна людина існує як така, що здатна мислити й відчувати "річ" (тіло). По-друге, кожна людина є індивідуальним представником виду Homo sapiens, результатом біологічної еволюції. По-третє, людина існує як соціально-історична сутність, що виражається в її особистості. Все це в єдності становить вихідні характеристики людського буття. Незважаючи на те, що буття кожного індивіда має тимчасовий характер, він (як член роду) займає своє місце на гігантському "гносеологічному дереві" людства, що бере свій початок від тваринних предків й еволюціонує до сьогодення. Кожне таке тимчасове існування органічно включене в цілісний процес еволюційного розвитку природного й людського буття, становить лише окрему ланку загального ланцюга соціально-історичного буття.

Людське буття об'єктивне. Проте це не означає, що воно абсолютно не залежить від свідомості людини. Людське буття — це унікальна єдність природного й соціального, індивідуального й родового, особистісного й суспільного, внутрішнього й зовнішнього тощо. Кожен людський індивід є для самого себе реальністю, разом з якою існує і його свідомість.

Місце й значення буття людини дуже важливе в цілісному бутті, оскільки воно включене в унікальний "людський експеримент". Люди не просто існують у світі, а можуть активно впливати на нього й на самих себе. Вони осмислюють буття, виявляють стурбованість "долею буття", людської цивілізації. Тому людина повинна серйозно осмислити свою роль у системі буття, гідно й належно її виконувати.

Б) Буття духовного

У цьому контексті необхідно осмислити й роль духовного як особливої форми буття. Духовне в широкому розумінні — це сукупність усіх проявів свідомості, включаючи й знання, які втілені у формах природних мов та знаково-символічних систем. Сюди належать норми та принципи людського спілкування й поведінки (право, мораль, художня творчість і под.). Духовне можна поділити на два підвиди — духовне, невіддільне від конкретної життєдіяльності індивіда, й на те, що існує поза ним (об'єктивоване духовне). Перше включає свідомість індивіда, за допомогою якої він орієнтується у світі. Воно існує як невидимий, незворотний потік швидкоплинних збуджень, вражень, почуттів, переживань, думок людини, як сукупність її ідей, переконань, цінностей, установок тощо. Цей різновид духовного "прихований" від людського ока й зовнішнього спостереження. Його можна простежити лише за умови індикації індивіда про зміни в його свідомості, та й то лише окремі фрагменти, які проявляються як суб'єктивні враження чи як об'єктивно значущі результати.

У процесі життя люди спостерігають за тим, що відбувається з їх свідомістю, повідомляють про це іншим і обговорюють з ними її стан. На цьому ґрунтуються людське спілкування й культура в цілому, оскільки вони пов'язані з внутрішнім досвідом людини.

Філософію найбільше цікавить проблема способу існування свідомості. І хоча остання невіддільна від діяльності мозку й нервової системи індивіда, все ж її прояви не зводяться лише до них.

Важливою є проблема самосвідомості. Вона не існує поза свідомістю, а швидше є її епіцентром, оскільки нерозривно пов'язана з людським "Я".

Індивідуалізоване духовне охоплює й несвідоме. Сьогодні більшість учених і філософів дотримуються саме такого погляду. Несвідоме має кілька різних рівнів. До першого зараховують несвідомий психічний контроль людини за функціонуванням свого тіла, задоволенням своїх біологічних і фізіологічних потреб тощо. Цей контроль здійснюється несвідомо, автоматично.

До другого рівня належать ідеальні процеси, близькі до свідомості людини. Вони проявляються в стані її бадьорості. Будучи взагалі неусвідомленими, вони з часом можуть переміститися в поле свідомості. Це той стан, коли можна зафіксувати факт народження думки. Сюди належать і переживання, які витісняються зі свідомості, інші враження тощо.

Третій рівень проявляється в тих процесах наукової, філософської, художньої та інших видів інтуїції, що визрівають у психіці людини. Це несвідоме тісно переплітається зі свідомим, із творчістю людини. У повсякденному житті з'являються лише фрагменти несвідомого, "схоплені" свідомістю.

Аналізуючи індивідуалізоване духовне як особливу форму буття, філософи розглядають його у зв'язку з буттям людини та буттям світу. З одного боку, це частина світу, а з другого — воно має пріоритет над усіма формами людського існування, хоча без природи, виникнення життя, людського тіла воно не існувало б. Людина живе нормально доти, доки розвивається її свідомість, вся сукупність її індивідуалізованого духовного. Прикладом такої єдності індивідуалізованого й об'єктивованого духовного є мова. Зв'язок її зі свідомістю, думками безсумнівний. Мова є безпосередньою дійсністю і транслятором думки, матеріальною формою свідомості. Разом з тим букви (звуки), слова, речення, тексти тощо є реальністю, відособленою від свідомості окремих індивідів і людських поколінь. Ця реальність дана як особливий світ, зафіксований у "пам'яті" культури людства. Мовна пам'ять людства — складне утворення актуальної пам'яті конкретних людей, які спілкуються однією мовою. Завдяки цьому мова живе й збагачується.

Ще в давні часи виникали ідеї, які потім матеріалізувались і продовжували існувати разом з розвитком конкретних індивідів, цілих поколінь людей, для яких вони були своєрідними правилами дії. Ці ідеї потім відбиралися, змінювалися, створюючи духовне багатство людської культури. Виник особливий спосіб буття об'єктивованого духовного, яке втілювалось у мовних звуках, знаках, словах тощо. Його реальними носіями є матеріальні цінності суспільства (книги, картини, проекти, фільми, пам'ятники тощо). Сьогодні соціальна пам'ять дедалі більше фіксується сучасними машинами, що сприяє поглибленому дослідженню проблем свідомості й самосвідомості.

Об'єктивація ідей відбувається й в інших формах. Ніякі "чисті" ідеї самі по собі не існують, хоча й функціонують в узагальнених ідеях краси, добра, честі тощо. Ці ідеї викристалізовуються, створюючи духовні багатства. Світ ідей збагачується, й відтак більшого значення набуває їх відносне самостійне духовне буття, включене в цілісне буття світу. Об'єктивоване духовне буття має здатність зберігатися, вдосконалюватися, переміщуватися в соціальному просторі й історичному часі. Місцем буття об'єктивованого духовного є духовна сфера життя суспільства, його духовна культура.

Важливу роль у духовному відіграють духовно-матеріальні принципи, норми, ідеї, цінності. Вони існують як в індивідуалізованому, так і в об'єктивованому духовному. В першому випадку йдеться про складний комплекс мотивів, цілей, які визначають духовну структуру особистості, в другому — про втілення в науці, культурі, масовій свідомості, суспільних ідеалах, нормах тощо.

Інакше тлумачать проблему духовного буття об'єктивні та суб'єктивні ідеалісти. Вони проголошують духовне "справжнім", "вищим" буттям, протиставляючи його природним потребам, імпульсам людини як "несправжньому", "нижчому" буттю.

Суперечливість поглядів на цю проблему свідчить як про те, наскільки вона є складною й важливою, так і про те, що, оскільки зберігається її актуальність, потрібна інтеграція зусиль різно-галузевих учених і філософів з метою подальшого комплексного її дослідження, глибокого й всебічного осмислення. У неокантианстве буття розкладається на світ сущого і світ цінностей. Вихідним є існування, трактуеме як емоційно-вольове та практично спрямоване.

ЦІННОСТІ. Природа цінностей

Людська діяльність будь-якого роду охоплює: задум, реалізацію і результат. Задум же складається з мети, цінності і плану. Мета відповідає на питання: що треба зробити? Реалізація одних і тих же мети і планів може мати повністю різні життєві змісти, ціннісні значення. Так формується поняття цінність. Цінності - специфічні соціальні визначення об'єктів навколишнього світу, що виявляють їх позитивне або негативне значення для людини і суспільства (благо, добро, зло, чудове і потворне, що втілюються в явищах суспільного життя або природи). Природу, походження, розвиток і роль цінностей в житті людини і суспільства вивчає аксіологія - вчення про цінності. Аксіологія входить принципово важливою частиною в структуру ряду філософських соціологічних концепцій - неокантіанськи-веберовської, феноменологічно-інтеракціоністської і позитивістської орієнтації. В соціології проблему цінностей ввів Макс Вебер. Аналізуючи дії індивідів, Макс Вебер виходив з неокантіантської передумови, за якою кожний людський акт стає осмисленим лише в співвіднесенні з цінностями, в світі яких визначаються норми поведінки людей та їх мета.

Сучасне людство стало мислити світоглядно і філософськи, найчастіше саме не віддаючи собі звіту. Це не від доброго життя. У всякому випадку, не від спокійного життя. Ядерні та екологічні апокаліпсиси, національні відродження і націоналізм, різноманітний, строкатий плюралізм способів життя, мети, стилів, краса тіла на конкурсах і олімпіадах і смерть впротяж наркоманів і алкоголіків, самовідданість трибунів і безглуздя терористів, мільярди біт інформації, що потрапляє в вуха і очі через телеекрани, паморочить голови, але й розворушує мозок. Загроза розпаду вимагає зосередженості. Старіюче XX сторіччя перестало сміятися над романтичними запитаннями про зміст життя, настільки корисними мислителям минулого. Питання цінності життя знов і знов набувають значимості. Якщо цінності не речовинні, а духовні, можуть здатися несуттєвими і ніби неіснуючими. Але всі цінності духовні, навіть матеріальні, тому що саме поняття цінності є людська, соціальна категорія: з її допомогою вимірюються всі предмети та явища, суспільні та природні. Людина є міра всіх речей, справедливо стверджував давньогрецький філософ-софіст Протагор, але інструментом виміру, мірилом виступають цінності. Поняття цінність -ідеал, мета, спрямованість. Світ цінностей - світ належного.

Зовні цінності виступають як властивість предмета або явища. Проте цінності притаманні предмету або явищу не від природи, не просто через внутрішню структуру об'єкта самого по собі, а тому, що об'єкт втягнутий у сферу суспільного буття людини і стає носієм певних соціальних відносин. У ставленні до суб'єкта - людині цінності служать об'єктами ЇЇ інтересів, а для її свідомості здійснюють роль повсякденних орієнтирів в предметній і соціальній, дійсності, визначення різноманітного практичного ставлення людини до навколишніх предметів і явищ. Так, склянка, будучи інструментом для пиття, виявляє цю корисну властивість як споживча вартість, матеріальне добро. Будучи продуктом праці і предметом товарного обміну, склянка виступає уже як економічна цінність, вартість. Якщо ж склянка є предмет мистецтва, то наділяється ще й естетичною цінністю, красою. Всі властивості склянки визначають її різноманітні функції в системі людської життєдіяльності і виступають як предметні ознаки, символи певних суспільних відносин, в які вступає людина. Виходячи з необхідності мати житло або реалізації принципу - мій будинок - моя фортеця, можна побудувати будинок, а з престижних міркувань можна побудувати ще дачу, котедж тощо. Точнісінько так же повністю різні цінності, життєвий сенс можуть стояти за метою отримати диплом про вищу освіту та ін. Піднімаючись на світоглядний східець свого буття, людина ніби відволікається від самої себе і намагається увібрати в себе світ. І цей світ справді духовно входить в неї, збагачуючи людську особу. Тому світогляд, незважаючи на його, здавалось би, абстрактність, завжди сфокусовано на реальній людині. Підходячи до світогляду з міркою цінності, напевно, краще зіставляти місце, займане світоглядом, не з пріоритетами, а з ієрархією цінностей. Ієрархія - річ, існуюча не менш реальніша, аніж пріоритети. Більш того, ці дві категорії дуже подібні одна до одної: там і тут йдеться про якусь черговість. Нарешті, пріоритети і ієрархія нерідко просто співпадають у повсякденній свідомості. Для голодного вища цінність - хліб. Отут-то нібито йдеться про поглиблення мети, її ієрархію. Але це не так. Адже отут-то йдеться про цінності, що відрізняються від мети та інших станів свідомості, керуючих діяльністю функціонально, за своєю роллю, в управлінні діями.

Пріоритети звичайно існують там і захоплюють свідомість, - де всякі нестачі як раз і створюють черговість, не дозволяючи реалізувати відразу і водночас весь ланцюжок пріоритетів. Ієрархія фундаментальніша і не залежить від швидкоплинних кон'юнктур, а подібна до єгипетських пірамід, яким сорок століть. І вершину ієрархії завжди займають цінності світоглядні. Світоглядні цінності і виникали-то, коли первісна людина, як правило, старик, який здобув вільний час, розвантажившись від пріоритетів. Для філософа Іммануїла Канта вищими цінностями і вічно дивними речами стали «зоряне небо наді мною і моральний закон в мені». Етика Альберта Швейцера ґрунтувалася на «шанобливості перед життям». Рятівною властивістю людства, буквально його щастям, завжди ставала та обставина, що остаточно своїми робила цінності своїх кращих, а не гірших представників. Мабуть, тут криється колективний інстинкт самозбереження, людство не прожило б довго, якщо б на вершині ієрархії його цінностей виявився культ сили. Поряд з предметними цінностями, що виступають об'єктами спрямованих на них інтересів, до цінностей належать також деякі явища суспільної свідомості, що виражають інтереси в формі поняття добра і зла, справедливості і кривди, ідеали, моральні нормативи і принципи. Такі форми свідомості описують якісь дійсні або удавані явища реальності, а виносять їм оцінку, схвалюють або засуджують їх, вимагають їх здійснення або усунення, тобто, виступають нормативними за своїм характером.

У житті часто людина потрапляє в такі ситуації, коли потрібно вибирати з багатьох альтернативні потреби, інтереси, можливі переживання і засоби, шляхи їх реалізації, чому віддати перевагу, від чого відмовитися, як встановити черговість переваг і вчинків. Відповідно з певною внутрішньою шкалою, системою еталонів і виникає необхідність порівняння різних мотивів можливих дій людини, людей, вибору ними чогось. І отут-то найтиповіші для суб'єкта потреби, інтереси і переживання виконують роль орієнтира в виборі альтернативних потреб, інтересів і можливих переживань, засобів, шляхів їх реалізації. Так виникають цінності. Цінність - філософське поняття, з допомогою якого і характеризується соціально-історичне значення певних явищ дійсності для суспільства, індивідів. Цінності виконують роль споконвічної, вхідної основи вибору потреб, інтересів, переживання, мети, засобів їх реалізації, результатів діяльності і тих умов, в яких здійснюється вибір. На питання: в ім'я чого здійснюється та або інша діяльність, відповіддю є цінність, тобто основа вибору суб'єктом-людиною мети, засобів, результатів і умов діяльності. Сам процес і процедура вибору на базі цінностей називається оцінкою. Добром для суб'єкта виступає і сам результат вибору. Спрямованість діяльності суб'єкта (людини) на певну цінність називається ціннісною орієнтацією.

Поняття цінність вживається, по-перше, для визначення стану свідомості, на основі якого здійснюється оцінка, по-друге, - значущих явищ, що вибираються внаслідок оцінки. Можна сказати, істина і добро (або престижність і комфорт) виступають у тієї або іншої людини основними, провідними, але можна сказати, що в такому-то будинку є більше матеріальних, аніж духовних цінностей. Суттєвість цінностей визначає індивідуальну і суспільну свідомість і діяльність. Можна говорити про цінності особи, сім'ї, політичної партії, нації, культури, людства та ін. Але не можна судити про суспільство за його власним уявленням про себе, як не можна робити те ж саме стосовно окремої людини. Можна серйозно помилитися і в людині, беручи на віру винятково її думку про себе саму, і в суспільстві, покладаючись на її психологію, що міняється, і далеко не вічні доктрини. Але і людина, і суспільство діють не за об'єктивними критеріями, а за суб'єктивними збудженнями. Об'єктивними виявляються лише результати дій, які, майже завжди, відрізняються від збудження, і тоді людина або суспільство змінює життєві настанови і діє вже виходячи з нових збуджень. Думка, будучи сама рухомою, завжди рухає і людиною, і людством.

Цінності є чимось вищим, аніж звичайна зацікавленість людини. Саме існування цінностей і саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби і відрізняється від тварин. Культура є предметним полем формування цінностей, і цінності складають фундамент культури. Через систему цінностей і ідей, що служать для регулювання поведінки індивідів, людини, і визначається культура. Культура виступає своєрідним підсумком всієї різноманітності діяльності людини, як сукупність матеріальних і духовних цінностей, як складна ієрархія ідеалів і сенсу, значущих для конкретного суспільного організму. З позицій ціннісного підходу, культура є не що інше, як реалізація ідеально-ціннісної мети, предметний світ, узятий під кутом зору його значення для людини. Культура є цементом будівлі суспільного життя, а цінності - осередком духовного життя суспільства. Соціальні спільності людей, що сповідують одні й ті ж цінності, об'єднуються і політично, і економічно з метою просування історії в певному напрямку. Цінності зміцнюють суспільну єдність, цілісність суспільства, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Роль особливих ідейних скріплень в суспільстві здійснюють соціальні цінності, що виступають соціально-політичними ідеалами, ідеями, ціннісними настановами, орієнтаціями, понад ціннісними ідеями у вигляді національних ідей. У житті суспільства цінності, що виконують важливу роль інтегруючих, соціалізуючих, комунікативних основ, забезпечують і духовно-вольову єдність, високий рівень самосвідомості і організованості всього суспільства.

Вибором певних видів поведінки і досвіду людей в суспільстві поступово формуються, складаються суспільні цінності, спочатку виникаючи як сукупність звичок, способів побуту людей, специфічних форм поведінки, що переходять з покоління в покоління як ознаки власне людського способу життя, відмінні від тваринних інстинктів. Згодом засоби побуту закріплюються, схематизуються в нормативних утвореннях: в традиціях, обрядах, звичаях, ритуалах, що кодують еталони суспільно схваленої поведінки людей. Але опісля, через соціальні інститути: установи освіти, виховання, масової інформації, релігії, політики, права тощо - ціннісні зразки транслюються, зберігаються, передаються в суспільстві. А в підсумку цінності сприяють формуванню психології людини, ментальності, способу життя членів в потрібному, характерному для певного типу суспільства напрямку.

Спосіб буття людини, рівень виділення людини з природи характеризується саме існуванням культурних цінностей. Суспільний спосіб життя людини, існування суспільних потреб зумовили і ціннісний тип світосприйняття. Народившись ще в первісному суспільстві, потреби людини охоплювали основні сфери побуту - праця, ритуальні танці, навчання, звичаї поховання, дарування, гостинність, заборона кровозмішення, жарти, релігійні і магічні дійства тощо складали основу перших ціннісних комплексів. Соціальні потреби в житті людини вимагали належного, потрібного, але ще явно не існуючого співвідношення речей. Тому-то цінності формували особливий світ духовного буття, що підносило людину над реальним. З розвитком суспільства і удосконаленням його структури, поглибленням духовності людини, ускладнювалося і ціннісне світосприйняття, охоплюючи і народжуючи нові й нові потреби в усіх сферах життєдіяльності людини і суспільства. Цінності допомагали людині будувати соціально привабливий світ можливої дійсності, підіймаючи їх над буденністю.

Звичайно ж, суспільні цінності, хоча й виростали з реальних соціальних потреб, поступово набували таких рис, що їх ідеалізували. Ціннісна свідомість створює власний світ, світ емоційних переживань, ціннісних образів. У ціннісній формі людина висловлює не об'єктивно, а суб'єктивно зовнішню дійсність, наділяючи її людським змістом. Тому-то цінність є лише те, що усвідомлюється, переживається як цінність. Світ цінностей - це світ саме практичної діяльності. Емоційне ставлення до явищ зовнішнього буття, їх оцінка здійснюються практично. Ціннісна свідомість не цікавиться, чим же є предмет сам по собі, для неї важливо лише те, яке значення має предмет для людей, у чому ж його цінність. В об'єктивному світі не існують самі по собі красиве і потворне, піднесене і хибне, трагічне і комічне, добро і зло. Світ цінностей людина будує в процесі предметно-практичної діяльності. А будь-який акт діяльності охоплює ідеальний момент, в період якого складаються задум, дії, його ідеальна мета, а також життєвий сенс діяльності, насамперед, заради чого здійснюються всі дії. Саме такий момент діяльності і характеризує поняття цінності. Генетичні цінності в процесі суспільної практики акумулювали потреби, інтереси, емоції тощо.

Цінності виростали з об'єктивних потреб людини. Потреби формувались уже усвідомлено, а потім потреби трансформувалися в інтерес. На відміну від потреб, що спрямовують людину на об'єкт її задоволення, інтерес зорієнтований на ті умови, що забезпечують можливість задоволення потреб. Інтерес формується об'єктивно як відображення місця індивіда в системі суспільних відносин, а суб'єктивно відображається в меті. Мета - ідеальний імпульс, що спонукає до активної діяльності, в якій відображається ідеальний образ задоволення потреб, що спонукає людину до діяльності.

Відіграють важливу роль в ціннісному ставленні до дійсності емоції і пристрасті. Внутрішнє засвоєння життєвих ситуацій відбувається в процесі емоційних переживань. Саме емоційне ставлення сприяє виникненню почуття значимості явищ, суб'єктивної оцінки їх. Але й цінності надають емоціям глибину, значимість, перетворюючи їх в стійкі почуття. Об'єднані в єдиний комплекс потреби, інтереси і емоційні переживання утворюють єдине соціальне явище - цінності. Визначаються цінності як об'єктивна значимість явищ, ідей, речей, що зумовлена потребами і інтересами соціального суб'єкта.






ТОП 5 статей:
Экономическая сущность инвестиций - Экономическая сущность инвестиций – долгосрочные вложения экономических ресурсов сроком более 1 года для получения прибыли путем...
Тема: Федеральный закон от 26.07.2006 N 135-ФЗ - На основании изучения ФЗ № 135, дайте максимально короткое определение следующих понятий с указанием статей и пунктов закона...
Сущность, функции и виды управления в телекоммуникациях - Цели достигаются с помощью различных принципов, функций и методов социально-экономического менеджмента...
Схема построения базисных индексов - Индекс (лат. INDEX – указатель, показатель) - относительная величина, показывающая, во сколько раз уровень изучаемого явления...
Тема 11. Международное космическое право - Правовой режим космического пространства и небесных тел. Принципы деятельности государств по исследованию...



©2015- 2024 pdnr.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.