Ієрархія цінностей буття людини

Входячи до складу найскладніших духовних утворень, цінності трансформуються, конкретизуються через ланцюжок станів свідомості, що доводять їх до реалізації в процесі діяльності. Основні форми, що вбирають цінності: ідеал, вибір, мета, прагнення тощо.

Ідеал — ціннісна характеристика певного явища у вигляді належного і виконує роль стратегічного орієнтира на шляху досягнення мети. Ідеал не ототожнюється з метою, планом або нормою, тому що ідеал є цінністю. Ідеали виражаються звичайно в емоційно-насичених образах або уявленнях, в яких синтезуються вищі досягнення культури. Зміст ідеалу зв'язаний з прагненням людини до єдності, гармонії, подолання конфліктів і суперечностей. На відміну від норм, ідеали не стільки результат досвіду минулого, вираження необхідності, скільки передбачення майбутнього, його бажана модель. Мінливості і суперечності історії служать людині уроками - не тільки формують людину, але й дають можливість усвідомити себе, свою людську суть і ті цінності, що їй відповідають. Тому ідеал - найбільш значущий для соціального прогресу вид моральних цінностей. Так, ідеал людини або суспільства означає їх опис з позицій прийнятої системи цінностей (наприклад, людина повинна гармонійно поєднувати в собі ціннісні орієнтації на корисну діяльність і внутрішню духовність, суспільство орієнтуватися не на владу над особою та природою, а на співтворчість з ними). Виразити ідеал в конкретній системі показників - типова технологічна утопія: гармонійна людина повинна знати те й те, уміти те й те тощо.

Типи ціннісних орієнтацій

Кожна епоха висуває свої ідеали, в яких ніби переборюються властиві їй суперечності. Християнський ідеал людини, яка страждає, яка жертвує собою, помирає від рук тих, гріхи яких хоче спокутувати -цей ідеал породжений суперечливістю, роздвоєністю «земної основи» суспільства. Боротьба, конкуренція, антагонізм живлять заздрість, злобу, ненависть, зрадництво. Але такі ж суперечності загострюють, викликають у людей жалість, милосердя, почуття вини і докори совісті. Ідеал же природної людини, яка живе в гармонії з природою, щасливої і безтурботної, не обтяженої умовностями культури, також стає відображенням тих суперечностей, що притаманні цивілізації. Починаючи з епохи Відродження, на розум людини дедалі більше впливає ідеал, що розвивається всебічно і гармонійно. Кожна епоха по-своєму розуміє такий ідеал. Для сучасності всебічний і гармонійний розвиток особи означає, насамперед, єдність особистого і суспільного, активну участь кожної людини в усіх основних сферах суспільного життя. Життя різноманітне, динамічне і вірогідне, а тому ідеал у формі інструкції -нісенітниця. Інша справа, що, отримавши інформацію про конкретні умови руху до ідеалу, люди мають поставити мету, розгорнути ЇЇ в план і тим самим конкретизувати ідеал в норму. Гармонія особи складається з єдності духовного і тілесного, розуму і обов'язку тощо. Ідеал - посох людства, орієнтир, мета, наведена розумом у вигляді образу, картини майбутнього. Ідеали - джерела ентузіазму і рушії прогресу.

Ідеали виступають духовним продуктом цілком певного середовища, тому-то Карл Маркс вважав необхідним при їх аналізі виходити з дійсного життєвого процесу, життєвого досвіду. Якщо не звести ідеали до фактів, то ідеали залишаться невинними побажаннями, без будь-яких шансів на прийняття їх масою, і, отже, на їх здійснення. На характер і зміст ідеалів впливає весь комплекс суспільних відносин епохи, що визначає суть і основну відзнаку ідеалів різноманітних соціальних спільностей. Становище і роль соціальних спільностей в системі виробництва і суспільства різноманітні, різноманітні і їх інтереси, а також уявлення про належне, бажане, ідеальне. В самому процесі суспільного життя існують різноманітні, часто суперечливі тенденції, що становлять об'єктивну основу для виникнення нових, прогресивних ідеалів. Але боротьба за них вимагає від людини великого напруження, енергії всіх духовних сил, волі, моральної стійкості, громадянської мужності, твердості духу. В такому випадку і складність відносин ідеалів і дійсності.

Ціннісні орієнтації є в будь-якій сфері людської діяльності. Суть людини, універсальне і визначальне ядро світогляду, ставлення до місця людини в світі відображають саме ціннісні орієнтації. Зміст ціннісних орієнтацій (базових або ключових) в різноманітні епохи, у різних соціальних спільностей і особи відрізняються аж до протилежності. Але ціннісні орієнтації - атрибути людини та її ставлення до світу. ''Візьмемо істину. Істина цілком по-різному пояснюється матеріалістами або суб'єктивними ідеалістами. Індивідуальні плани - спрямованість особи, збігаючись з перспективами соціального розвитку, виявляють цінність людини як активного борця, як творця нових суспільних відносин. Активність людини формується і проявляється в різних сферах соціального життя. Зростає значення різноманітних форм спілкування, внаслідок яких розвивається потреба ставитись до іншої людини, як до цінності. Така потреба у зрілої людини стає внутрішнім мотивом поведінки, визначаючи гуманний характер її помислів і вчинків. Як чудово сказав Йоганн Гете: «гуманність вкладає душу навіть в насолоду, дух — в потребу, грацію — в силу, серце — в велич».

Гуманістичне виховання має метою виховання переконаної, цілісної особи, здатної не тільки до самостійних рішень, але й до творчої діяльності. Переконання не можна купити в книжковій крамниці, їх треба вистраждати власним життям, придбати власною працею. Формується індивідуальність тільки власними зусиллями. Формування індивідуальності відбувається протягом всього життя людини і найяскравіше проявляється в моральній позиції. Людина як індивідуальність самобутня в моральних оцінках у визначенні ідей і мети життя, в прояві духовних потреб. В практиці соціального спілкування, в системі виховання формується цінність особи як самостійної, самобутньої, активної і неповторної. Лев Толстой говорив, що людина подібна дробу: числівник означає її думку про себе, а знаменник — думка людей про неї, і тільки якщо знаменник більше числівника - дріб правильний. Самооцінка - це завжди порівняння, завжди зіставлення своїх дій і думок з певним еталоном, з ідеалом.

Інколи питають: чи так уже необхідно в сучасне практичне століття орієнтуватися на ідеал? Чи можна жити, не орієнтуючись на майбутнє, обмежуючи свої прагнення сучасністю? Так, можна, якщо розуміти під життям пасивне пристосування до заданих умов, якщо доживати своє століття, впливаючи на світ однією своєю присутністю. Любити людей взагалі досить просто, але значно трудніше любити і поважати окрему, конкретну людину. Настільки ж різноманітний зміст вкладається різними людьми в уявлення про красу, але немає таких спільностей і особи, для яких естетичне уявлення взагалі б не мало місця. В усіх випадках, незважаючи на відмінності, пізнання і істину, вимагається відрізняти від естетичного засвоєння і краси. Кожна з основних цінностей виражає суттєве ставлення до світу, що робить людину людиною. В усіх аспектах взаємодії зі світом людина орієнтована на кінцеву цінність - благо.

Розрізняють природні блага - результат стихійних природних процесів (родючість ґрунту, корисні копалини, відповідно природне зло - стихійні лиха, хвороби тощо) і суспільні блага - продукт діяльності людини. Але в тому й іншому випадках благо складає соціальне визначення предмета, його корисне значення для людини. Залежно від того, які потреби задовольняються, розрізняють матеріальні і духовні блага. Матеріальні блага: предмети харчування, одяг, житло тощо, а також засоби виробництва. Духовні блага: знання, досягнення духовної культури людства, естетичні цінності, моральне добро, укладене в вчинках людей тощо. Але багато ціннісних явищ не належать ані до матеріальних, ані духовних, бо володіють ознаками обох водночас (досягнення історичного прогресу, творчості, соціальні події, предмети розкоші). Людина, володіючи творчими потенціями, здатна творити всі цінності, сама виступає як вище добро - благо. Єдність істини, красоти й міри - благо, що складає вершину цінностей, підкреслював філософ Платон. Зміст таких цінностей історично, але, як би люди не розуміли благо - благо є визначенням їх прагнень.

Прагнучи до блага, людина, з одного боку, виражає себе, свою неповторність і самореалізується, саморозвивається, орієнтуючись на ключову цінність - свободу. З другого - людина так або інакше усвідомлює самоцінність світу, а себе часткою світу. Таке співвідношення орієнтоване на цінність - причетність. Свобода індивідуальності і причетність ЇЇ до суспільства, Всесвіту - фундаментальні цінності людського буття. Народившись майже п'ять століть згодом, римський стоїк Епіктет вважав вільною тільки таку особу, яка бажає лише те, що може отримати. В XVII ст. англійський філософ Джон Локк назвав вільною людину, що уміє управляти своїми пристрастями. Визначали свободу і як добровільне підпорядкування необхідності, і як можливість нікому не підкорятися, інші свободу ставили в залежність від умов, що дозволяють або не дозволяють задовольняти бажання. Але інші вважали свободу безумовним становищем духу людини, що не залежить від зовнішніх умов. В XVIII ст. французький просвітитель Дені Дідро вважав уявлення про вільну волю ілюзією людини, що почуває себе причиною власних вчинків, але не усвідомлює себе результатом обставин. Але, мабуть, розповсюдженим в історії людської думки є міркування, що вільний той, хто не підвладний волі інших людей. Більшість філософів XIX і XX ст. вважають свободу безсумнівним добром у житті кожної людини, і, на думку французького філософа Жана-ГЇоля Сартра, свобода - це трагічний талан людини. Але справді, поняття свобода виникло в історії людської думки як результат усвідомлення ролі і можливостей людини, як визначення свідомої вольової активності людини в особистому суспільному житті.

Звичайно роль свідомо-вольової активності людини розглядають з допомогою співвіднесення понять свободи і необхідності. Поняття необхідність вводиться для з'ясування тієї об'єктивності визначення поведінки людини, що в тій або іншій формі присутня в кожній з конкретних життєвих ситуацій. В домарксистській філософії проблема свободи дуже часто приймала вид ділеми: або поведінка людини визначена зовнішніми у ставленні до неї свідомості причинами, або людина підкоряється вільній волі. Складними, прямими і опосередкованими впливами фактори середовища стають не тільки змістом самого вибору, але й внутрішніми рисами характеру людини. Однак, виникнувши і сформувавшись під впливом факторів, що не залежать від людини, свідомість і воля її стають діючими і важливими ланками в ланцюзі подій. В процесі розвитку людства вплив волі і свідомості діючої людини збільшується, її можливість передбачати і уявляти собі наслідки своїх дій дедалі більше впливає і на життя суспільства, і на життя самої людини. Свобода є необхідність. Об'єктивна необхідність - кордон людської свободи, в межах якої визначена її реальність, знання об'єктивної необхідності - її умова. Протилежність свободи і заборон, з якими зустрічається людина, здається безсумнівною. І справді. Якщо кожна людина усвідомить значення моральних правил для свого особистого індивідуального життя, то моральні правила, норми можуть стати перед нею як система заборон, що різко скорочує її свободу. Кожна заповідь - не убий, не говори неправди, не завидуй тощо, може бути усвідомлена, як своєрідне викреслювання одного з можливих варіантів її поведінки. Реальність же людської свободи найчастіше ставиться в залежність від числа варіантів, з яких людина вибирає, і природним здається висновок: моральна заборона скорочує свободу людини. Воля людини виявляється найважливішою умовою, яка здатна збільшити або зменшити людську свободу.

Людина встановлює свої відносини з світом і іншими людьми за нею ж обраними методами і засобами, пізнаючи об'єктивну реальність, націлюючи пізнання і усвідомлення величі істини, прагнучи до розуміння суб'єктивної реальності існування інших людей і соціальних спільностей, орієнтуватися на цінність правди. Характерно, що відмінність між розумінням і пізнанням в тому, що пізнання формулює знання про об'єкт, а розуміння припускає співпереживання, входження у внутрішній світ, в цінності іншого суб'єкта. Існує думка, що істина - у вигляді матеріалістичного світогляду, життєвої і художньої правди, соціальної і природничо-наукової теорії - або взагалі не має жодного ставлення до моральності, або ж діє на неї негативно. Всі релігійно налаштовані люди вважають, що, відмовившись від віри в Бога і безсмертя душі, людство впадає в моральний песимізм. Зникнуть відмінності між добром і злом, правдою і неправдою, зникнуть взаємні людські прив'язаності, і людьми опанує моральний параліч. Тут - прагнення довести, нібито без релігії немає моралі, нібито матеріалістичний світогляд виключає моральні обов'язки і високі моральні збудження. Але чи так це? Хіба історія не свідчить про те, як, пориваючи з вірою в Бога, люди не втрачали своїх моральних достоїнств. Навпаки. Істина - це певна властивість людського знання. Все людське пізнання, всі науки спрямовані на її досягнення. Тільки істинне знання служить людині могутнім знаряддям перетворення дійсності. В протилежність істині, помилка, омана становлять невірне, ілюзорне, перекручено-фантастичне відображення об'єкта в свідомості людини того, що називається абсолютною істиною. Знання, яке в основному хоча й вірно відображає дійсність, однак відрізняється неповнотою, незавершеністю, називається відносною істиною. Єдність істини та її розуміння дозволяють створювати ідеальні проекти і програми, основані на знанні об'єктивної реальності і відповідних цінностей суб'єктів. Це ідеальне створення майбутнього, цінність творчості, що реалізувалася.

Природно, основні цінності в житті людини і суспільства: істина, користь розуміння, красота, добро, творчість, мудрість, правда, святість, а також свобода, справедливість, причетність.

ДУХОВНІ ВИМІРИ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ

Буття людини надзвичайно розмаїте,. навіть у своїх суттєвих утвореннях. До певної міри це розмаїття буттєвих форм упорядковується завдяки багатовимірності людського буття. Кожний з його вимірів - це. .особливий спосіб вияву й улаштування споріднених за смислом подій. А через смислову пов'язаність різних вимірів людського буття здійснюється його єдність. Самі ж виміри людського буття розрізняється тим, що по різному "вбирають у себе" й у свій спосіб спрямовують буттєві події. Скажімо, на загальному характері буття людини вельми позначається те, наскільки істотним для нього є вимір достатності чи недостатку, свободи чи неволі тощо. Певна смислова неузгодженість завжди притаманна людському буттю. Це одне із свідчень його мінливості. Але коли ця неузгодженість стає надмірною, коли вона стає першорядним буттєвим фактом, тоді буття сприймається, переживається й витлумачується як "розірване", фрагментарне, нецілісне.

Саме в ситуації нецілісності людського буття найбільше Виявляють своє значення духовні виміри. Якщо я не знаходжу можливостей реально поєднати у вимірі достатності різні боки мого буття - роботу і сім'ю, буденність і свято, особисте життя і життя публічне (на людях) тощо, - тоді я звертаюся по допомогу до мрії, надії, віри, або поринаю в уявний світ, світ мистецтва, або вибудовую собі свій світ, який відгороджується як острів у загальному людському бутті шляхом прийняття й дотримання, якогось обмеженого, але "свого" кола цінностей, символів, способів аргументації тощо. Все це різні способи задіяння саме духовних вимірів людського буття, віднайдення відсутніх смислів у межах духовного Те ж саме, тільки в іншому масштабі, відбувається, коли недійсним, розірваним або навіть просто розпорошеним є буття цілого народу. Саме постійною турботою про від­творення своїх форм духовності й зберегли себе в історії євреї, вірмени, курди, українці та деякі інші народи, позбавлені можливостей для творення цілісного національного буття. Дбайливо збережена або поступово вироблена впродовж сторічч національна мова й писемність, фольклор, релігія, істо­рична пам'ять і віра в своє майбуття - ось що допомогло кожному з цих народів залишитися унікальним витвором культурно-історичного буття. І в першому, і в другому ви­падку нецілісність буття долається шляхом концентрації його достатності саме в його духовних вимірах.

Духовне доповнює, добудовує й продовжує буття людини. Воно додає людському буттю достотності, а у випадку, коли немає до чого додавати, воно запліднює буття достатністю, якій ще треба буде укорінитися й зрости. Через духовне найшвидше потрапляють у буття зернятка смислів, які діють щодо нього подібно до дріжджів, значно побільшуючи прита­манну йому здатність до самозростання. Близьким за своїм змістом до такого розуміння духовного є вживане Григорієм Сковородою поняття "софійність світу", яке означало у нього наповненість світу смислом-логосом. Отже, не слід розуміти духовне тільки як "горішні поверхи буття". Воно не тільки доповнює й добудовує буття, а й проймає його "по вертикалі". Звичайно ж, відбувається пе­ретин духовного з іншими вимірами людського буття, й те, що при цьому утворюється, можна зобразити засобами хіба що неевклідової геометрії. Скажімо, як можна було б зоб­разити в межах буття передбачення або надію, які одночасно "перебувають" у вимірі духовного й можливого? Тому, по-перше, духовне являє собою здійснювану, а ще більшою мірою - потенційну повноту буття, концентрований вияв прилученості його до смислів; а по-друге - саме духовне постає перед нами як багатовимірна реальність і цим засвідчує й стверджує принципову відкритість людського буття.

У звичайному слововжитку поняття "духовне" набуло різних значень. По-перше, воно протиставляється поняттям "матеріальне" та "природне". Духовне мислиться як таке, що не несе на собі ознак матеріального світу, виходить за межі природи. В християнській традиції матеріальне й природне поєднані одним поняттям - "плоть". І тоді духовне про­тиставляється плоті як безумовно вище й достотне. За висловом Сковороди, духовне начало - це "начало правительствующее". Звідси друге значення: духовне як приналежне до релігії ("духовні книги", "духовна музика", "духовний сан" тощо). Похідним від першого значення поняття "духовне" є і його третє значення. Ним позначають різні форми закріплення вияву нематеріальної активності людей ("духовні тра­диції", "духовна культура").

Щоправда, життя засвідчує: приналежність до духовного може бути й суто зовнішньою, не обов'язково означає для людини прилученість до високих смислів. Згадаємо хоча б Лободу - одного з персонажів роману Олеся Гончара "Собор". Посада керівника культури та освіти районного масштабу не позбавляє його безбарвності, моральної глухоти, байдужості до краси й справедливості. Так само хтось може докладно знати й ретельно виконувати церковні обряди, клопотатися у практичних справах церкви й разом з тим обходитися без глибоких переживань суто релігійного харак­теру, без постійного звертання до священного слова. В обох випадках дійсний зміст життя складає те, що позначають словом "бездуховне" або "бездуховність".

Відповідно з'являється четверте значення розглянутого поняття: духовне як безперечна смислова наповненість. Коли духовне мислять саме так, суто позитивно, тоді його позна­чають словом "духовність". Власне, духовність - це смислотвірний стрижень буття; це здійснювання того, що не знаходить собі здійснення природним чином; це поєднання ладу світу й закону самобуття, це остаточне ствердження людини як самобуття. Це саморозбудова людиною в собі стійкого смислового осереддя, ладного навіть протистояти світові, - особистості.

Таким чином, те, що позначається поняттям "духовне", виступає не тільки стверджувальним, доповнюючим началом але й таким, що немовби розкриває його буття, додає йому простору свободи. "Як духовна істота, людина, - пише Франкл, - не тільки протистоїть світові (зовнішньому та внутрішньому), але й займає щодо нього якусь позицію. Те, що може протистояти соціальному, тілесному й навіть психіч­ному в людині, ми й називаємо духовним у ній. Духовне за визначенням і є вільне в людині. Духовна особистість -те в людині, що завжди може заперечити. А це включає здатність стати над собою, не прийняти себе, відсторонитися від своєї фактичності”.

Справді, те, що ми знаємо про духовне, засвідчує його як таке, що протистоїть не освоєній необхідності. А вона найпер­ше репрезентована в людині її потребами й хаосом інстинктів, ще не приборканих волею та інтелектом людини. Отож, у Миколи Бердяєва були підстави запропонувати для пояснен­ня сутності духу таку формулу: "Дух = свобода = творчість = особистість".

Ця формула важлива для нас тим, що вказує на смислотворчість як на той великий Смисл, який поєднує всі різноманітні вияви духовного у цілісну реальність - світ духу. Він сприймається, переживається й осмислюється лю­диною як певна концентрація смислотвірного начала, прита­манного усьому буттю. Разом з тим, оскільки це світ, він є для людини не тільки єдністю й цілісністю, але й бага­томанітністю. Світ духу постає перед людиною як багато­вимірний і надзвичайно розмаїтий у своїх виявах. Коротко зупинимося на деяких з них.

Мабуть, найдавнішим на Землі філософським текстом є індійські "Упанішади". 1 вже тут виділяється ціла низка духовних формоутворень: 1) Сутратман - космічний розум; 2) Атман - трансцендентний розум і водночас духовне "Я" окремої людини; 3) Буддхі - інтелектуальна складова сві­домості; 4) Сушупті - свідомість у стані сну; 5) Манас - сприймаюча свідомість, що не спить; 6) Турія - стан най­вищої безпосередності, вихід за межі думки та її відмінностей, приєднання до центральної реальності; 7) Ананда - стан розуму в процесі пізнання, коли вільно виявляються всі його здатності. Надалі розвиток індійської філософії йшов пе­редусім саме шляхом розробки змісту цих понять і вироблен­ня нових понять для позначення відкриваних нових шарів і вимірів духовної реальності.

Звичайно ж, виникали різні школи й течії залежно від того, як витлумачувалися ті чи ті поняття й смислові зв'язки між ними. Так, наприклад, центральною для всієї давньо­індійської філософії стала теза про тотожність Атмана й Брахмана. Вся незвичність цієї тези для європейського мис­лення й характерність її для індійської культури стане зро­зумілою, якщо сказати, що Атман витлумачували як універсальне особистісне начало, а Брахман - як універсальну позаособистісну духовну субстанцію, що все собою охоплює й підтримує. Отож, у розумінні тотожності Атмана і Брахмана можливі різні позиції. Крайні позиції формулюються так: 1. "Все у Бозі". 2. "Бог у всьому". Перша позиція найбільш повно репрезентована філософською школою "веданта", а друга - школою "санкх'я". Що ж стосується буддизму, то він узагалі вивів цю проблему за межі філософського осмис­лення. Згідно з легендою, Будда недвозначно заборонив своїм послідовникам досліджувати її.

В європейській культурно-філософській традиції виріз­няються два боки духовного: 1) об'єктивно-духовне - без­посередньо не пов'язане з людиною, незалежне від її намірів, бажань, вольових зусиль; 2) суб'єктивно-духовне - пов'я­зане з людиною; це її духовна активність та її внутрішній світ. Перше найчастіше позначалось словом "дух", а друге - словом "душа".

Поняття "дух" означає таке, що не є матеріальним, але існує об'єктивно. Саме вживання цього поняття підкреслює його об'єктивну зорієнтованість. У широкому слововжитку воно має такі аспекти: фізіологічний ("пішов дух"), есте­тичний ("духмяний"), історичний ("дух доби"), моральний ("високий дух", "бойовий дух"), правовий ("вірність букві й духу закону"), політичний ("демократичний дух") і таке інше. Це вказує на смислове багатство цього поняття, на наявність у нього пов'язаності з універсальними буттєвими смислами. Першу спробу помислити дух ми зустрічаємо у Геракліта в його напівфілософському, напівпоетичному звертанні до Ло­госу - що витлумачується ним як світовий закон, як світо-ствердне й світоупорядковуюче начало. Змістовно близьким до цього є поняття "Нус" у Анаксагора. Дехто з пізніших філософів свідчив, що Анаксагор часом прямо називав Нус світовим розумом. Ще більш абстрактним, логічно очищеним і логічно обгрунтованим постає дух у Платона. Понад світом ідей, який ще можна витлумачувати як граничність мате­ріального світу, Платон поміщає "Єдине" - абсолютне джерело смислів, безпосередньо не пов'язане з матерією. У подальшому розвитку європейської філософії для позначення й тлумачення духу використовувалися такі поняття: "сві­товий розум", "світова душа", "світова ідея", "світова воля" тощо.

Значно багатоманітнішими й розгалуженішими були уявлення про душу й відповідно способи осмислити її як ці­лісний вияв суб'єктивно-духовного.

Первісні уявлення про душу виходили з того, що душа є витвором якоїсь невидимої, але істотно присутньої у світі субстанції, якої не можна бачити, але можна "чути". Що­правда, не за допомоги звичайного фізичного слуху, а за допомоги особливого "чування". Пригадайте з казок: "Чую силу в собі несказанну...", "Чую дух людський..." тощо. Й навіть тепер: "Чує серце...". Отже, уявлення й знання про душу спиралися й на безпосередні спостереження, й на те, що можна назвати екстрасенсорним досвідом. Наші далекі (та й не дуже далекі) пращури вважали, що у людині є дві, а то й три душі. Перша являє собою життєве начало; коли вона розлучається з тілом, настає фізична смерть. Але є ще одна душа, яка є носієм найістотнішого в людині. Вона залишається неушкодженою по смерті людини й остаточно "відлітає" на сороковий (за деякими віруваннями, на сімдесят другий) день по смерті. А душа-життя остаточно полишає тіло на третій день по смерті.