Пиши Дома Нужные Работы

Обратная связь

Поширеність бідності серед працюючого населення.

РОЗДІЛ 2. СУСПІЛЬНИЙ ВПЛИВ НА РОЗВИТОК БІДНОСТІ

2.1. Оцінка бідності в Україні

2.2. Скільки в Україні бідних: статистика

2.3 Вплив бідності на процеси макроекономічного розвитку.

2.4. Шляхи подолання бідності

Висновок до ІІ розділу

Оцінка бідності в Україні.

Проте поряд із такими загальними ознаками українська бідність має цілу низку специфічних особливостей:

1) низький рівень життя населення в цілому;

2) психологічне неприйняття економічної нерівності;

3) украй висока питома вага людей, котрі вважають себе бідними;

поширеність бідності серед працюючого населення.

Низький рівень життя. Сьогодні населення України в цілому бідне. Це засвідчують найрізноманітніші показники: низька якість раціону харчування, постійний відтік громадян за межі країни, низька народжуваність, висока захворюваність і смертність, незадоволеність широких верств суспільства загальноекономічною ситуацією та своїм матеріальним становищем. Незважаючи на те, що частка витрат на харчування в бюджеті середньої української родини виросла за 1991—2000 роки з 33 до 64%, якість харчування помітно погіршилася: енергетична цінність денного раціону знизилася з 3597 до 2505 ккал, вміст білків — зі 105 до 73 г, жирів — зі 124 до 71 г, кальцію — з 1362 до 848 г (табл. 1 на стор.10). Але, можливо, це закономірність, характерна для нового ставлення до режиму харчування в багатих країнах?

Узагалі-то, коли бачиш традиції багатого застілля в Україні, здається, що люди не голодують, але... Неупереджена статистика свідчить: якість харчування населення в нас помітно нижча, ніж в інших європейських країнах. До того ж у 10 млн. чоловік (майже п’ятої частини населення!) енергетична цінність харчування — нижча від 2100 ккал. А це, за визначенням фахівців Всесвітньої організації охорони здоров’я, є межею бідності.



Низька якість харчування в поєднанні з погіршенням медичного обслуговування, недоступністю для широких верств населення багатьох ліків, відмовою від занять спортом, хронічними психологічними й емоційними перевантаженнями, роботою в несприятливих умовах тощо — усе це позначається на стані здоров’я нації. Приміром, рівень поширення залізодефіцитної анемії серед жінок 15—54 років збільшився за 10 років майже втричі, а кількість хворих на туберкульоз — більш як у півтора рази; кількість ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД, котрі перебувають на обліку, за п’ять років зросла більш як у 17 разів. На щастя, й адаптація населення до нових умов життя, і скорочення виробничого травматизму, і зусилля медиків щодо зниження смертності, передусім новонароджених і дітей раннього віку, зрештою, привели до деякого збільшення середньої тривалості життя в країні.

Безпосередньою реакцією громадян на низький рівень життя є міграційний відтік. Щорічно протягом 1994—2000 років через міграцію загальна чисельність населення України скорочувалася приблизно на 90 тисяч чоловік — найбільш активних, ініціативних, освічених. І хоча за останні два роки негативне сальдо міграції скоротилося більш як удвічі, офіційні дані віддзеркалюють лише верхівку айсберга. Значна частина мігрантів (особливо тих, хто від’їздить на заробітки) залишає територію країни нелегально. Україна перетворилася на постачальника дешевої й досить кваліфікованої робочої сили в багато країн близького й далекого зарубіжжя. За даними Національного інституту українсько-російських відносин, лише в Росії працюють понад 300 тисяч наших співвітчизників.

Одним з найнебезпечніших проявів є «відплив мізків». Після трирічного зниження темпів еміграції висококваліфікованих фахівців спостерігається новий сплеск. 2000 року до країн з більш привабливими для наукової праці умовами виїхав 151 доктор і кандидат наук (на 11% більше, ніж 1999-го). Загалом за 1995—2000 роки Україну залишили 270 докторів і 640 кандидатів наук, чверть котрих — фахівці молодші 40 років, а третина — у віці 41—50 років.

Ще одна дуже важлива ознака зубожіння — вельми низька народжуваність. Звісно, це спричинено не лише бідністю: жінки в дуже благополучних країнах не погоджуються обмежувати свої інтереси внутріродинною сферою, та й в Україні сумарний коефіцієнт народжуваності знизився до рівня, який не забезпечує навіть простого відтворення поколінь, ще в 1960-х роках. Унаслідок цього змінилася віково-статева структура населення. Зокрема, низькою стала питома вага осіб активного репродуктивного віку (16—29 років), що безпосередньо позначається нині на кількості не лише народжених, а й померлих.

Останніми роками процес зниження народжуваності стрімко прискорився. І це — вже результат випереджаючого падіння рівня життя родин з дітьми, розриву між реальними умовами життя та сформованими стандартами, непевності в майбутньому. Молоді сім’ї дедалі частіше відмовляються від народження не лише третьої чи другої, а й єдиної дитини. 2000 року народжуваність була вдвічі нижчою від необхідної для простого відтворення населення. Так, зниження народжуваності характерне для всіх без винятку країн Європи, однак саме в Україні населення пояснює своє небажання мати дітей (останнім часом це стосується навіть єдиної дитини) низьким життєвим рівнем.

Психологічне неприйняття економічної нерівності. Хай там які важливі середні показники, але повної картини вони не дають. За інших рівних умов бідність прямо пропорційна ступеню майнового розшарування громадян. Якщо значна частина ресурсів (грошових, земельних або якихось інших) концентрується в руках відносно нечисленної групи населення, то іншим залишається мало.

Взагалі, відсутність економічної нерівності так само небезпечна для суспільства, як і її надмірність. Саме наявність заможних людей — за умови, звісно, що широкі верстви населення вірять у «праведність» їхнього добробуту — є важливим стимулом до активізації життєвої позиції, прагнення максимально використовувати наявні шанси, є тим орієнтиром, до якого прагне, приміром, пересічний американець, намагаючись одержати хорошу освіту, хорошу роботу, відкладаючи частину своїх доходів і т.п. Якщо ж у суспільстві переважає прагнення забезпечити повну рівність для всіх, тим самим провокуються утриманські настрої, знижується мотивація інтенсивної трудової діяльності й зайнятості взагалі. Усе це, зрештою, спричиняє значне збільшення невиправданих витрат, додаткове навантаження на бюджет і т.п.

   

І в цьому контексті проблема майнового розшарування в Україні набуває особливого звучання. Сам по собі рівень економічної нерівності в країні (принаймні, за офіційними даними) не надто високий — він більш-менш відповідає стандартам інших країн із перехідною економікою. Але при цьому, згідно з результатами опитування 2009 респондентів віком 18 років і більше, проведеного в грудні 2000 року в усіх регіонах країни Українським інститутом соціальних досліджень і центром «Соціальний моніторинг», наші співгромадяни переконані в кримінальному походженні значної частини існуючих сьогодні капіталів. Цим зумовлене масове неприйняття у своєму середовищі багатих людей, очікування серед загалу конфліктів між багатими й бідними та прагнення покарати тих, хто зумів сколотити багатство. За таких умов навіть не дуже значне розшарування спричиняє різко негативні наслідки.

Впадає в око й відсутність у країні «середнього класу», котрий є основним компонентом соціальної стабільності та прогресу. Представники цілого ряду фахових груп (лікарі, вчителі, вчені, інженери), які ще на початку перехідного періоду мали середні за національними стандартами доходи й відігравали стабілізуючу роль у суспільстві, нині здебільшого опинилися серед «нових бідних». А перехід значної частини високоосвічених людей з високими соціальними орієнтирами до групи, доходи котрої нижчі (чи трохи вищі) за межу бідності, може мати серйозні ускладнення. Маючи високий інтелектуальний рівень, такі люди істотно (хоча й не завжди очевидно) впливають на суспільну психологію, і їхня незадоволеність характером соціально-економічного розвитку, неминуча в умовах різкого падіння особистого рівня життя й соціального статусу, неодмінно позначається на соціальній ситуації.

Стосовно «нового середнього класу», появу якого пов’язували з реформуванням економіки, зокрема з приватизацією, то ця верства — за оцінками Інституту соціальних досліджень, близько 25% — ще зовсім невелика й не справляє належного впливу на розвиток суспільства.

Багатий і бідний вважають себе… бідними. Серед різноманітних форм бідності надзвичайно важлива так звана суб’єктивна бідність, визначена за само ідентифікацією. Важливість ця обумовлена її безпосереднім зв’язком із маргіналізацією суспільства, утриманськими настроями. Саме суб’єктивна бідність, формуючи неконструктивну, пасивну поведінку, сприяє зниженню економічної активності, ініціативи, прагненню до додаткових заробітків, до само зайнятості чи підприємництва. А це, в свою чергу, провокує готовність до сприйняття деструктивних ідей і протиправних дій. Адже, втрачаючи віру у власні сили, людина сподівається на чиюсь допомогу, чиїсь вказівки й урешті скоряється будь-якій політичній силі, яка належним чином натискає на больові точки.

Відповідно до даних 26 обстежень, проведених у 1994—2000 роках Українським інститутом соціальних досліджень і центром «Соціальний моніторинг», 75% населення вважають, що вони живуть гірше, ніж пересічна українська родина. А за даними загальнонаціонального соціологічного моніторингу, протягом уже восьми років здійснюваного вченими Інституту соціології НАН України, 2000 року 65% населення вважали себе бідними (1994 року таких було 47%). При цьому межу бідності в грошовому еквіваленті самі опитані визначають навіть нижче від мінімальної пенсії чи мінімальної зарплати й межі, розрахованої, виходячи з результатів наукових досліджень.

Критерії та межа бідності. Хай там який загальний рівень життя населення країни, завжди є частина людей, котрій живеться значно гірше. Таких людей вважають бідними за національними стандартами. І ясна річ, що бідні, приміром, у Швейцарії чи США, можуть бути цілком забезпеченими за стандартами України, а наші бідняки живуть зовсім непогано порівняно з більшістю населення Ефіопії.

Взагалі, визначення межі бідності — питання не стільки економічне, скільки політичне. Звісно, не можна ігнорувати можливості бюджету надавати матеріальну підтримку незаможним членам суспільства. Але головну, визначальну роль відіграють діючі в суспільстві установки. Приміром, ліберальна модель передбачає максимальну орієнтацію населення на власні сили й дуже обмежену допомогу працездатним людям. А соціально орієнтована модель, навпаки, поширює опіку на значно ширші верстви. У цьому контексті встановлення офіційної межі бідності в Україні набуває особливої ваги.

То скільки ж насправді бідних в Україні і хто вони? Відповідно до прийнятих у світі критеріїв, майже 28% українського населення слід кваліфікувати як бідних — ці люди страждають від недостатнього споживання продуктів харчування, вони не можуть придбати необхідний одяг і взуття, обмежуються найдешевшими й не завжди ефективними ліками. Глибина бідності становить 21,5%, тобто в середньому витрати бідняків на 21,5% нижчі від вирахуваної, виходячи з обраного критерію, межі бідності — 75% середніх сукупних витрат у розрахунку на одного члена родини. Причому використані критерії спираються лише на поточне споживання й не враховують можливості заміни меблів, побутової техніки, ремонту житла тощо.

Проте річ не тільки в тому, скільки людей бідує, хоч і це, звісно, дуже важливо. Річ ще й у тім, наскільки ці люди бідні. Що можуть вони купити на свої доходи? Як захищені їхні діти? Чи можуть вони здобути належну освіту й вирватися з лабет злиднів чи приречені бідувати все своє життя?

Дуже негативним симптомом варто визнати формування в Україні так званої спадкової бідності. Діти з бідних родин не отримують необхідної фахової підготовки і згодом не можуть одержати хорошу високооплачувану роботу. Як показують дослідження, існує чітко виражена пряма залежність між рівнем освіти й матеріальним становищем.

Наявність у сім’ї бодай однієї людини з вищою освітою вдвічі знижує ризик бідності. Про збільшення можливостей завдяки освіті знайти роботу й заробити, свідчить і співвідношення в бюджеті родини грошових і натуральних доходів. Якщо в домогосподарствах, де ніхто з дорослих не має навіть середньої освіти, грошові доходи приблизно дорівнюють натуральним, то в сім’ях, де всі дорослі мають вищу освіту, грошові доходи вчетверо перевищують натуральні.

   

Бідність працюючих. Можна зрозуміти й виправдати бідність людей, котрі мають погане здоров’я, низьку кваліфікацію чи професію, що не користується попитом на ринку праці. Такі люди вважаються соціально уразливими й підтримуються суспільством. В останні роки відповідно до концепції стійкого людського розвитку ця підтримка спрямовується на забезпечення їм можливості самим заробляти собі на життя.

В Україні ж бідність дуже часто стає супутником не просто досить освічених і кваліфікованих людей, а людей працюючих, причому в режимі повної зайнятості. Відповідно до результатів обстеження умов життя 9,2 тис. домогосподарств, проведених у 1999 році Держкомстатом, близько 78% бідних родин — ті, де хоча б один із членів сім’ї працює.

Така ситуація відбиває типовий для бідного суспільства процес знецінення робочої сили, що триває принаймні десять років: питома вага оплати праці у ВВП знизилася з 53% у 1990 до 45% у 2000 році, а в грошових доходах населення частка оплати праці зменшилася з 71 до 49%. У 1991—1999 роках реальна зарплата скорочувалася значно швидше, ніж ВВП та продуктивність праці, і навіть у 2000-му, коли за всіма ознаками в країні спостерігалося економічне зростання, вона знизилася. Майже чверть працюючих отримують зарплату нижчу від межі бідності, хоча вона і є розрахунковою, а не встановленою офіційно. Дуже значними залишаються борги з виплати заробітної плати: за станом на 10 січня ц.р., вони становили 4,9 млрд. грн., причому 40% цієї суми припадає на промисловість (тут працюють 26% усіх зайнятих в економіці) і 31% — на сільське господарство (16% усіх зайнятих).

При оцінці рівня бідності в макроекономічному зрізі простежується тенденція стійкого і вельми істотного зниження реального середньорічного доходу українців (рис.1). Як свідчать матеріали ПРООН (з посиланням на дані Світового Банку), величина реального ВВП України на душу населення, перерахована по паритету купівельної спроможності, впродовж 10 років трансформації скоротилася майже удвічі (Україна. Національний звіт з людського розвитку 2001. Сила суспільної взаємодії/ Програма розвитку ООН. - Київ, 2002. - З. 99.).

Регіональний зріз бідності в Україні, оціненій по показнику середнє душового доходу показує, що до регіонів з високим рівнем добробуту відносяться тільки промислово розвинені центри (Київ, а також Київська, Полтавська, Дніпропетровська, Донецька і Запорізька області).

Окрім економічної оцінки бідності, що відображає виробництво і споживання валової продукції з розрахунку на душу населення, застосовуються її різні соціальні характеристики, що стосуються доходів, споживання, зайнятості населення. Найбільш показовими серед них є такі індикатори соціального розвитку як:

· відносний рівень сукупних витрат домогосподарств;

· рівень достатності живлення;

· ступінь відсутності можливості придбання домогосподарствами основних побутових товарів.

Згідно першому критерію, бідними вважаються сім'ї, чия величина сукупних витрат менше трьох чвертей середньої величини витрат домогосподарств. Відповідно, до категорій потенційне середньо доходних, середньо доходних і заможних відносяться сім'ї з вищим рівнем витрат. Диференціація соціальних страт в Україні в 2001 р. показує, що біля третини населення знаходиться на межі бідності і приблизно половина сімей може бути віднесена до групи середньо доходних.

За даними вибіркового обстеження умов життя домогосподарств, в 2001 році нижче за прожитковий мінімум (311,3 грн.) знаходилися середньо доходних грошові витрати 89% всіх українських сімей і більше 95% сімей, що проживають в сільській місцевості. Якщо ж враховувати не грошові, а сукупні витрати, то лише 62,1% сімей можуть вважатися бідними, оскільки рівень їх сукупних витрат з розрахунку на одну людину в місяць (222,4 грн.) був нижче середнього. І, безумовно, до числа безумовно бідних слід віднести шосту частину (15,4%) опитаних сімей, в яких середньо душові доходи не перевищували 111,2 грн. в місяць, тобто третини прожиткового мінімуму.

Апріорі бідними в Україні слід рахувати таку соціальну категорію населення, як пенсіонери. Статистика свідчить, що рівень реальної середньомісячної пенсії по віку складає біля третини аналогічного показника 1990 року. При цьому переважна більшість пенсіонерів (81% в 1998 р., 96% в 1999 р., 94% в 2000 р., 71% в 2001 р.) одержує пенсію, розмір якої знаходиться нижче за межу малозабезпеченості, що дозволяє ідентифікувати таке специфічне вітчизняне явище як "пенсіонерська бідність"(Соціальний захист населення України у 2001 році/Державний комітет статистики України. - ДО., 2002. - С.17. ).

Оцінюючи бідність населення по критерію достатності живлення, доцільно привести певні дані, що стосуються доходів і витрат домогосподарств України. Вони свідчать, що питома вага сімей, які споживають менше 2100 Ккал в добу з розрахунку на 1 людину (тобто що не мають достатнього рівня живлення) в 2000 році склав 25,6 %. При цьому десята частина найбільш потребуючих громадян споживала в середньому 1746 Ккал в добу, фактично балансуючи на межі виживання.

Використовуючи такий критерій бідності, як ступінь відсутності можливості придбання домогосподарствами основних побутових товарів, потрібно відзначити, що в 2000 р. згідно опитам, 92,7% всіх українських сімей не мали нагоди придбати холодильник, 90,0% -- не могли дозволити собі купити пральну машину, а доходів 86,6% сімей не вистачало на покупку недорогого телевізора.

Згідно даним про самооцінку українських сімей, що стосується рівня їх матеріальної забезпеченості в 2001 р., чверті опитаних домогосподарств доходів вистачало тільки на споживання (на прийнятному рівні) і лише 1,9% з них мали достатній дохід і могли робити заощадження. Фактично це означає, що людьми, що мають нагоду зберігати частину доходу, тобто небідними, в нашій країні в минулому році була лише п'ятдесята (!) частина населення.

Ще характернішою ілюстрацією бідності в Україні є той факт, що в 2001 р. більше половини (56,2%) всіх сімей постійно відмовляли собі в найнеобхіднішому, окрім живлення, а 17,3% не могли забезпечити собі навіть достатнього живлення. Рівень достатності споживання, оцінений за допомогою цих двох показників, свідчить про регіональну диференціацію бідності в Україні в минулому році. Так, в списку бідних знаходяться Тернопільська і Черкаська області, в яких відповідно 48,3% і 35,3% сімей не могли навіть забезпечити собі достатній рівень живлення, тобто знаходилися в умовах крайньої бідності. Бідність була поширеним явищем також в таких регіонах як Миколаївська і Чернівецька області, де відповідно 76% і 67,9% сімей постійно відмовляли собі у всьому необхідному, окрім живлення.

 

Про Україну як країні тотальної бідності можна говорити, враховуючи, що в минулому році унаслідок відсутності грошей приблизно три чверті сімей, що проживають в Дніпропетровській, Кіровоградській, Тернопільській, Херсонській, Черкаській і Чернівецькій областях, не мали нагоди купити одяг і взуття. А в Миколаївській, Сумській, Харківській областях таких сімей налічувалося більше 80%

Приведені факти свідчать про стійке і масштабне розповсюдження бідності в Україні, вимагаю чому її розгляду як вагомої загрози людського розвитку і чинника, що ініціює постійну соціальну напругу в суспільстві.

 






ТОП 5 статей:
Экономическая сущность инвестиций - Экономическая сущность инвестиций – долгосрочные вложения экономических ресурсов сроком более 1 года для получения прибыли путем...
Тема: Федеральный закон от 26.07.2006 N 135-ФЗ - На основании изучения ФЗ № 135, дайте максимально короткое определение следующих понятий с указанием статей и пунктов закона...
Сущность, функции и виды управления в телекоммуникациях - Цели достигаются с помощью различных принципов, функций и методов социально-экономического менеджмента...
Схема построения базисных индексов - Индекс (лат. INDEX – указатель, показатель) - относительная величина, показывающая, во сколько раз уровень изучаемого явления...
Тема 11. Международное космическое право - Правовой режим космического пространства и небесных тел. Принципы деятельности государств по исследованию...



©2015- 2021 pdnr.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.