Пиши Дома Нужные Работы

Обратная связь

Соціологія масових комунікацій: предмет, об’єкт, основні підходи.

1.Науковий статус, об’єкт і предмет соціології політики. Соціологія політики – галузь соціологічного знання, яка вивчає соціальні механізми влади та їх вплив у суспільстві, за­кономірності впливу соціальних спільнот, інститутів на політич­ний порядок, соціальні засади політичних та державних інсти­тутів, стан, тенденції, напрями функціонування політичної сві­домості, політичної поведінки в соціальному середовищі. Предмет соціології політики охоплює соціальні ас­пекти функціонування політичної сфери – інституціалізацію, соціалізацію, інструменталізацію політич­них форм (держави, влади, демократії, консенсусу) в контексті соціального середовища, а також політичну свідомість і політичну поведінку людей, відображених у діяльності державних і суспільних інститутів, орга­нізацій та в механізмах їх впливу на процес функціо­нування влади.

Специфіка соціології політики виявляється в дослідженні сфери політики із соціологічних засад (із залученням власного по­тенціалу та інструментарію – концепцій, теорій, методів). Її проблематика – це передусім відносини між політикою та суспільством; соціальними і полі­тичними інститутами; соціальною і політичною пове­дінкою різних соціальних груп: представленість ін­тересів, потреб соціальних груп у політиці державної влади, їх ставлення до неї, яке виявляється у суспіль­ній думці (судженнях, оцінках) та в залученні людей до діяльності суспільно-політичних організацій, про­цесів тощо. Відповідно соціологія політики досліджує виникнення політичного феномену всередині соціаль­ного контексту.

Протягом тривалого часу було сформовано проб­лемне поле соціології політики, основними елемента­ми якого є: 1. Аналіз політичного процесу та його матеріаль­ної основи. Йдеться про взаємодію політичних і неполітичних інститутів, їх відносини між собою, а також про норми, погляди, світогляд. Основним компонентом системи політичної взаємодії є держава, її інститути, що забезпечують політичний порядок у суспільстві та його цілісність. Соціальна диференціація системи до­пускає наявність у ній політичних партій, різноманіт­них громадських організацій, рухів, груп тиску. Їх су­купність становить політичну систему суспільства, функціонування якої забезпечує реалізацію владних повноважень, гарантує керованість усіма суспільними справами. Головним чинником при цьому є держава, у правових компетенціях якої сконцентровані всі ва­желі політичної влади. 2. Соціологічний аналіз механізму влади, її типо­логія, функціонування; участь індивідів у здійсненні владних функцій. Соціологічна інтерпретація цієї про­блеми полягає не тільки в з'ясуванні, відображенні й представленні інтересів окремих соціальних груп (ін­телігенції, молоді, пенсіонерів, робітників, підприєм­ців) у владних структурах, а й у їх здатності констру­ювати соціальні відносини між людьми, які сприяли б соціальній злагоді. Інтерес соціологів зумовлений не стільки концеп­цією влади, скільки базовими параметрами, на яких ґрунтується розподіл владних повноважень та умови соціальної підтримки влади (поєднання особистої сво­боди та соціальної захищеності громадян, засади со­ціальної мобільності, ступінь інформаційної прозорості суспільства). Відповідно постає і нове обґрунтування концепції влади на противагу «вольовій» та класовій концепціям, які розглядають владу у веберівському ро­зумінні – як намагання нав'язати волю одного со­ціального суб'єкта всупереч опору іншого. Подолання такого одномірного підходу до влади (у значенні насил­ля, володарювання) передбачає тлумачення її як регу­лятора соціальних відносин, засобу впорядкування соціальної взаємодії. Концепція влади є не тільки за­собом організації діяльності політиків, а й засобом ра­ціоналізації дійсності. 3. Політична стратифікація (у контексті відносин держави і суспільства). Пояснити політичний поря­док, описати політичні реалії суспільства можливо ли­ше на підставі вивчення взаємодії соціальних груп і державних інститутів, механізмів соціальної мобіль­ності й динаміки соціальних статусів, розподілу ресур­сів та зон впливу. З точки зору політичної стратифікації важливими є параметри, які впливають на ставлення до влади. Для різних типів суспільств ці параметри (за якими одні соціальні групи наділяються більшим обсягом впливу і контролю, ніж інші) можуть бути різноманіт­ними, залежно від рівня розвитку демократичних ін­ститутів у суспільстві, ступеня релігійності населення, його національно-етнічної структури, домінуючих тен­денцій у політичному житті. До універсального набору таких політичних параметрів належать: А. Ранги державної ієрархії. Визначаються вони ступенем впливу на прийняття політичних рішень, кількістю людей, на яких поширюється обов'язковість прийнятих рішень. Наприклад, статус рядового вибор­ця передбачає опосередкований вплив на політичні процеси, на відміну від статусу глави держави. Стратификаційна позиція осіб, які перебувають на держа­вній службі, визначається посадою. Б. Партійна належність. Цей параметр в основному залежить від ідеологічної атмосфери в суспільстві. На­приклад, за багатопартійності політичний статус інди­віда, соціальної групи залежить від здатності партії реально впливати на політичне життя країни. У політично нестабільному суспільстві ранжування політичних партій та організацій доводиться постійно коригу­вати (на підставі рейтингів, експертних досліджень) відповідно до розвитку політичної кон'юнктури. В. Ранг партійної ієрархії. Вказує на рівень прести­жу індивіда у межах політичної партії, до якої він на­лежить. Відповідно виділяють партійну еліту, функ­ціонерів середньої ланки, рядових членів. 4. Політична поведінка. Соціологія політики вив­чає всі види політичної поведінки людей, спрямовую­чи свій пошук декількома напрямами: а) дослідження рівня активності людей у конкрет­ному соціальному середовищі під час певних політич­них акцій та подій, наприклад, виборчої кампанії. Рі­вень політичної активності буває різноманітним – від повної пасивності, байдужості до високо заінтересова­ної участі в політичній діяльності. Його динаміку (зро­стання, зниження) вивчають, використовуючи репре­зентативні опитування, спостереження. Це сприяє ра­ціональнішому прогнозуванню подальшого розвитку політичних процесів; б) дослідження спрямованості політичної активно­сті та політичних орієнтацій населення, симпатій рес­пондентів до політичних сил, програм, ідей. Результа­ти цих досліджень є досить авторитетною підставою для об'єктивних висновків щодо прихильників і про­тивників політичних курсів, акцій у суспільстві та в межах різних соціальних груп; в) з'ясування причин і чинників, що формують певний тип політичної поведінки. 5. Соціологія політичної свідомості й політичної культури. Це найпоширеніший тип соціологічних досліджень, який висвітлює ставлення різних соціальних верств до об'єктів політики. Відомо, що політична сві­домість виявляється в очікуваннях, уявленнях, орієн­таціях, установках, оцінках, самооцінках, зумовлених політичною реальністю. Тому головне завдання під час її дослідження – з'ясувати константи політичної сві­домості (стійкі політичні орієнтації та цінності). Політична свідомість є об'єктивним виявом полі­тичної культури населення, в основі якої – громадян­ськість, соціальна відповідальність, ангажованість людини у політичному процесі, що і визначає відпо­відний тип соціальної поведінки. Вивчення соціологіч­ними методами готовності людей до певних форм по­літичної діяльності є важливим засобом передбачення політичних процесів і подій. Отже, соціологія політики охоплює розгляд як тео­ретичних проблем, що вимагають глибокого наукового аналізу, так і практичних, для вирішення яких необ­хідні емпіричні дослідження. Одним з нових її напря­мів е вивчення виборів, електоральної поведінки і по­літичної участі.



Однією з найдинамічніших галузей в структурі соціології політики є електоральна (лат. еlector – виборець) соціологія (соціологія електорату). Електоральна соціологія — галузь соціологічної науки, яка за­ймається вивченням політичної взаємодії суб'єктів суспільства шляхом аналізу механізмів їх політичної участі в житті соціуму, умов та особливостей об'єднання в політичні групи, політичної презентації інтересів у владній боротьбі тощо. Безпосереднім її завданням є дослідження мотива­ції поведінки виборців під час голосування, різнома­нітних чинників, які впливають на їх електоральні симпатії та антипатії. Вона відкриває неабиякі мож­ливості щодо прогнозування, формування, управління настроями та уподобаннями виборців, вироблення та використання відповідних технологій. Предмет електоральної соціології – електоральна поведінка виборців, які делегують свої законодавчі права обмеженій кількості своїх представників. Об'єкт – процес обрання представників законодавчої влади у де­мократичних суспільствах (ґрунтується на вільному ви­яві політичної свідомості всіх громадян та на системі прямих виборів у законодавчі органи влади). Електоральні дослідження можливі лише за певної організації політичної влади (реального існування демократичного суспільства), коли має сенс постановка питання про виборчу активність його громадян та осо­бливості її виявів. Так, монархічні, самодержавні ре­жими майже не передбачають політичної системи, заснованої на прийнятті політичних рішень через по­літичні партії за участю виборців. Основою електоральної соціології є дві важливі теорії.

Теорія «раціонального вибору».Сформувалася наприкінці 50-х років XX ст. унас­лідок намагань осмислити тогочасні уявлення про осо­бливості реалізації виборчої активності громадян. Згідно з нею кожен виборець голосує за партію, яка, на його думку, може бути найкориснішою для нього (йдеться передусім про меркантильні інтереси). У сво­їх оцінках люди орієнтуються на ідеологічні презента­ції конкретної партії в політичному просторі, а також на повсякденний досвід існування за конкретної полі­тичної адміністрації, надаючи перевагу здебільшого економічним показникам. Теорія «політичного поля»пояснює електоральні уподобання виборців, особливості реалізації політичної влади у контексті відносин «домінування – підкореності». Центральними у ній є поняття соціального просто­ру та політичного поля. Соціальний простір – продукт людської діяльності, що є сукуп­ністю суспільних суб'єктів, які становлять суспільну цілісність, а також сукупністю певних об'єктивованих взаємин між індиві­дами. Індивід у соціальному просторі має певний статус, закріплений за допомогою «соціального капіталу» (су­купність потенційно важливих рис: характер людини, її суспільний статус, культурний потенціал тощо). Відповідно і соціальна група постає як певна кількість агентів з однаковими соціальною позицією, умовами існування, що зумовлює й однакові системи практик. Індивіди, які володіють максимальною сукупністю соціальних капіталів, завжди намагаються впливати на життєдіяльність людей. Політичне поле – проекція соціального простору на взаємо­дію суб'єктів влади. Об'єднання людей у політичну спільність стає можливим завдяки існуванню так званої докси (грец. – думка, уявлення) – вспонтанної згоди з повсякденним політичним порядком. Саме вона є чинником, що об'єднує великі групи людей у політич­ні спільноти, сенс яких полягає у послідовному вико­ристанні сприйнятої докси як інструменту політичної боротьби. Однак навіть система політичної демократії, що проголошує широкі можливості реалізації владного потенціалу кожного виборця, не може повністю реалі­зувати ці настанови. Спричинено це неоднаковими су­спільними капіталами, якими володіють виборці, що надає перевагу вузькому колу «професіоналів». Саме вони реалізують потенційні можливості окремої со­ціальної групи у просторі політичної боротьби, і саме їм делегується сукупність владних прав виборців. Представники даної теорії формулюють дві головні проблеми: 1) чи насправді сучасна політична демокра­тія є системою, що забезпечує реалізацію владного по­тенціалу кожного виборця; 2) чи можна вести мову про існування тих, хто делегує свої права, до моменту самої передачі цих прав. Щодо обох проблем однодум­ці Бурдьє дають песимістичну відповідь. Загалом електоральна соціологія за останні п'ятде­сят років все більше зміщує свій інтерес з раціональ­но зумовленого вибору електорату в політичній бо­ротьбі на вивчення реакцій громадян на повсякденні події політичного життя.

2.Сутність та основні категорії соціології права. Соціологія права – галузь соціології, що вивчає закономір­ності функціонування права в системі соціальних інститутів: ге­незис, динаміку, структуру правових норм та їх роль у суспіль­стві, механізми їх реалізації в поведінці та діяльності особисто­сті, групи, організації, інститутів, суспільства. Предметом соціології права є суспільні відносини, за яких формувалися правові норми та акти, соціаль­на зумовленість права, а також вплив права на со­ціальні процеси, формування і розвиток суспільних відносин. Це означає, що предмет соціології права охоплює всі суспільні явища, які містять правовий елемент, соціальні чинники, які взаємодіють з право­вими явищами, а також механізми та закономірності такої взаємодії. Об'єктом соціології права є соціально-правові відносини. Актуальність соціології права полягає в науково-пізнавальному та практичному аспектах, оскільки без всебічного знання соціальних аспектів формування і дії права неможливі реалізація концепції правової держави, прогнозування перспектив упровадження конкретного правового акту.

Право – формальний соціальний інститут, система встановле­них, санкціонованих державою правил поведінки, загально­обов'язкових для населення та державних установ, захищена державою від порушень і спрямована на регулювання та охо­рону суспільних відносин і соціальних цінностей. Всі теорії виходять з того, що право: соціальне явище, без якого не може існувати ци­вілізоване суспільство; один з елементів соціальної системи, що впливає на всі її складові; продукт свідомої діяльності людей, спрямований на охорону особистості, соціальних груп і класів; у нормативній формі відображає потреби загаль­нолюдської справедливості, служить інтересам су­спільства. Особливості соціальної дії права виявляють себе у процесі функціонування правової системи. Соціальна дія права реалізується через різноманіт­ні форми, стадії та засоби правового впливу. Соціоло­гія розрізняє юридичну, психологічну, етичну та ін­формаційну форми соціальної дії права. Юридична форма соціальної дії права. Полягає у врегулюванні суспільних відносин наданням прав і на­кладанням обов'язків на суб'єктів. Є найбільш вивче­ною формою соціальної дії права. Психологічна форма. Виявляється у взаємодії ін­тересів учасників правового спілкування, а також у ставленні особистості до чинних правових норм (при­йнятті, виконанні, ігноруванні, порушенні норм, фор­мальному ставленні до них). Якщо психологічний стан особистості апатичний до правових вимог, це по­роджує відповідний вид правомірної поведінки. З юри­дичної точки зору така поведінка є нормативною, а з соціологічної – ні, оскільки вона лише формально відповідає нормам, не є гарантією, що апатія з часом не переросте у байдужість, а потім і в негативне став­лення. Як відомо, апатичне ставлення до права, поєдна­не з негативною діяльністю, є основою протиправної поведінки. Результатом психологічного впливу права є формування його образу як узагальненої, емоційно-забарвленої форми правової реальності у вигляді ком­плексу уявлень про закони, правові установи. Етична форма. Реалізується через моральний по­тенціал норми, її справедливість, що створює переду­мови для успішної соціальної дії права. Інформаційна форма. Здійснюється через надання правової інформації, яку містять юридичні норми, що справляє величезний вплив на формування психологі­чної установки щодо права, на визнання правової сис­теми, правових норм.

У вивченні соціальної дії права важливим є і визна­чення засобів соціально-правового впливу – яким чи­ном, за допомогою чого правові вимоги перетворюють­ся на соціальну поведінку. Соціологія права виокрем­лює такі засоби соціально-правового впливу: інформаційні сигнали про зміст юридичних норм; юридичні норми (для їх реалізації необхідні від­повідні умови); юридичні факти (засіб переведення абстрактної юридичної норми у конкретну площину життя); особистість, яка визначає форми і зміст своєї ді­яльності; соціальні умови, за яких особистість здійснює свій вибір. Останнім елементом механізму соціальної дії права є стадії цієї дії. Соціологія права розрізняє стадію формування соціальних передумов та стадію безпосе­редньої дії права. Перехід від першої до другої стадії можливий за наявності трьох взаємопов'язаних чин­ників: юридичного факту (формальні засади), соціаль­них умов (соціальні засади), психологічної установки особистості (суб'єктивні засади). Механізм соціальної дії права має ту особливість, що право виявляється в дії (із соціологічної точки зо­ру безглуздо вести мову про право, що перебуває у бездії). Але діяти воно може лише в тому разі, якщо від­повідатиме об'єктивним потребам суспільства. Крім то­го, право тісно пов'язане із системою соціальних умов, що відіграють важливу роль у забезпеченні функціону­вання соціально-правового механізму. Тому дія права є процесом руху від правової норми до соціального ре­зультату, що виявляється у поведінці суб'єкта. Цей шлях є досить тривалим: від встановлення норми до її першого застосування минає майже рік. Механізм реалізації права постає як дуже складна взаємодія правових, матеріально-правових, організа­ційних, технічних, психологічних та інших зв'язків і відносин. Вихідними його елементами є юридична норма та соціальна ситуація, до якої ця норма нале­жить. Ці елементи спричиняють відповідні організа­ційні та психологічні явища: оцінку ситуації, аналіз норми, зіставлення норми з інтересами суб'єкта, прогнозування наслідків застосування (незастосування) норми, прийняття рішення, що відповідає чи не відповідає нормі. Для ефективної дії права необхідні такі умови: правова норма, її якісний зміст, відповідність реаліям та умовам життєдіяльності суспільства; діяльність правових органів та їх службових осіб; особливості правосвідомості громадян; високий рівень правової поінформованості насе­лення; ефективні санкції за невиконання правової норми; кадрові, матеріальні, організаційні ресурси для застосування правової норми.

Але на практиці право не завжди діє ефективно, що зумовлено як об'єктивними (економічні, територі­альні особливості регіонів, слабка організація справи, недостатня поінформованість), так і суб'єктивними (деформація ціннісних орієнтацій, особливості мораль­ної атмосфери в суспільстві, правовий нігілізм) чинни­ками. Важливим елементом механізму ефективної дії права є правова культура населення, яка виявляє себе у правовій свідомості, ціннісно-нормативному комп­лексі, поведінці та діяльності людей у правовій сфері. Вона зумовлює відповідні соціальні установки, розу­міння правових норм, впливаючи на індивіда за таки­ми напрямами: 1.Формування зразків поведінки. Передбачає фор­мування навичок, стереотипів, зразків правової пове­дінки, які є основою порядку в суспільстві. Інколи во­ни можуть негативно діяти, стаючи на заваді неорди­нарним, новаторським вчинкам. 2.Встановлення певних ідеалів. Зразки поведінки є своєрідними схемами, які дають змогу передбачати певну поведінку людей. Ідеал постає як символічне уявлення про майбутнє, як еталон для оцінки явищ і процесів. 3.Встановлення системи цінностей. Правова куль­тура формує та встановлює в суспільстві систему цін­ностей, правові норми, власне інститут права. Вона визначає престиж права в суспільстві, згідно з яким правові норми у ціннісній системі особистості посіда­ють певне місце, впливають на поведінку особистості. 4.Правова соціалізація особистості. Охоплює усві­домлення громадянином своєї соціальної ролі, місця у суспільстві, залучення його до соціально-правових від­носин, приєднання до правових норм, цінностей, пра­вової практики загалом. Особливостями є конкрет­ність, спрямованість і визначеність, а найголовнішими методами – навчання (індивід навчається певних зразків, способів поведінки та діяльності); передача досвіду (може бути результатом власної правової пове­дінки особистості або здійснюватися під впливом пев­них осіб, обставин, середовища); символічна соціаліза­ція (зумовлює вироблення людиною власної системи значень, асоціативне об'єднує у її свідомості різні уяв­лення та поняття.

Правова культура є складовою загальної культури, яка формується та розвивається в процесі реалізації людьми своїх прав та обов'язків, виявляється у став­ленні до законодавства, дотриманні його норм. В укра­їнському суспільстві вона має риси, властиві націо­нальній ментальності (законослухняність, визнання авторитету справедливої влади, непокора несправедли­вій владі та її вимогам). Водночас у ній немало рис, які сформувалися в радянські часи (правовий нігі­лізм). Правовий нігілізм – правове безкультур'я, відкидання або іг­норування права, юридичних норм, правових цінностей, зне­важливе ставлення до правових традицій. Своєрідним проявом правового нігілізму, який за­явив про себе в останні десятиліття XX ст., є тіньова нормотворчість, спричинена низькою правовою куль­турою у всіх ешелонах українського суспільства, що виявляється у: відриві соціальної норми від конкретних умов життєдіяльності; невідповідності правових норм реаліям суспіль­ного життя; неповному або перекрученому відображенні у свідомості людей об'єктивних закономірностей функ­ціонування суспільства; нестабільності та несталості певної норми, а то­му її неспроможності виконувати функцію соціально­го регулятора; послабленні або незастосуванні санкції. Тіньова нормотворчість має здебільшого криміналь­ний характер, полягає у домінуванні норм криміналь­ного середовища, аморальних принципів. Відчутною є маргіналізація права (деформація правосвідомості, від­чуття вседозволеності, зниження цінності життя люди­ни). Правовий нігілізм певною мірою поширюється і на людей закону, що породжує зневіру у здійсненність основних громадянських принципів (недоторканість особистості, рівність усіх перед законом). Про ослабленість існуючої правової системи свідчить і нерозбірли­вість людей у виборі засобів для досягнення мети, ко­ли тіньові норми визнають важливішими, ніж держав­но-правові.

Правова поведінка – соціальнозначуща поведінка суб'єктів, передбачена нормами права, підконтрольна свідомості та во­лі й має юридичні наслідки. Вона може бути як правомірною, так і протиправ­ною. Головна ознака правової поведінки – її соціаль­на значущість. Вона перебуває під актуальним або потенційним контролем свідомості та волі індивіда, чітко регламентована, підконтрольна державі. Право­мірна і протиправна поведінка суттєво відрізняються. Передусім вони мають протилежне соціальне значення (правомірна поведінка зміцнює правомірні відносини, протиправна – ослаблює та руйнує їх). Якщо право­мірна поведінка мотивується відчуттям обов'язку, особистими інтересами, які не суперечать суспільним, то протиправну зумовлюють егоїзм, агресія, корисли­вість. До того ж, правомірна поведінка визначається нормами, що зобов'язують або дозволяють, протиправ­на – нормами, що забороняють. Контроль правомір­ної поведінки спрямований на заохочення та охорону її, протиправної – на заборону та запобігання.

Соціологія права визначає головні мотиви право­мірної поведінки: ідейна переконаність у суспільній значущості, корисності вчинку; обов'язок перед су­спільством, правовий обов'язок; професійне відчуття відповідальності; практична корисність вчинку для ін­ших; стереотип, звична поведінка; конформізм; боязнь юридичної та моральної відповідальності; особиста ко­ристь від вчинку; егоїстичні інтереси; негативні моти­ви (помста, ревнощі та ін.), які реалізуються правови­ми засобами. Важливими передумовами такої поведінки є рів­ність громадян у суспільстві та принцип поваги до осо­бистості. Виокремлюють кілька видів правомірної поведінки особистості. Матеріальна. Спрямована на досягнення соціоекономічних, інтелектуальних та інших результатів, реа­лізацію політичних, економічних, побутових прав та обов'язків. Інструментальна. Постає у вчинках, що мають пев­ні юридичні наслідки (вступ до шлюбу, отримання па­спорта, оформлення купівлі-продажу), коли виник­нення, зміна і захист матеріальних правових відносин потребують правового закріплення. Правова бездія. Виявляється у дотриманні законів, ухиленні від заборонених правовими нормами вчин­ків, невикористанні своїх прав. Соціально-правова активність. Будучи протилеж­ною правовій бездії, постає як добровільна ініціативна діяльність, що сприяє зміцненню правопорядку, пова­га, інтерес до права, визнання престижу правових норм, виконання громадських обов'язків у правовій сфері. Вона є позитивною діяльністю, спрямованою на реалізацію загальнозначущих цілей права, перебіль­шує звичайні вимоги закону, тому що вона ініціатив­ніша, активніша та результативніша (затримання зло­чинця, захист потерпілого). Генезис правомірної поведінки відбувається у такій послідовності: формування особистості з певною соціальною орієнтацією; формування в особистості конкретної мотивації; планування вчинку та прийняття рішення про його здійснення; реалізація прийнятого рішення. На всіх цих етапах діє внутрішній контроль осо­бистості, яка взаємодіє з конкретним зовнішнім се­редовищем. Загалом правомірна поведінка є найпоши­ренішою формою правової поведінки.

Протиправна поведінка (правопорушення, злочини) привертає увагу юристів, соціологів, психологів більше, ніж правомірна поведінка, оскільки вона є деструктив­ним, небезпечним чинником для суспільства. Соціоло­гія права вивчає соціальні проблеми злочинності, їх вплив на суспільство, причини і чинники, що їх поро­джують, особистість злочинця, делінквентну (злочинну) субкультуру загалом. У соціальному сенсі головне у протиправній поведінці – її несприйняття, ігнорування існуючих суспільних відносин, нанесення шкоди правам та інтересам громадян, груп, суспільства. Соціальна характеристика протиправної поведінки охоплює такі аспекти: історичне походження; соціальну природу масиву правопорушень (про­являється у конкретному змісті елементів, які його утворюють); соціальну природу протиправної поведінки (про­являється в її результатах); структуру і динаміку правопорушень (залежить від змін умов соціального життя людей). Проблему злочинності соціологія розглядає на різ­них етапах розвитку і в різних ракурсах. Відповідно окреслилися напрями дослідження причин протиправ­ної поведінки. Біологічний напрям.Згідно з ним злочинність породжена біологічними особливостями людини. Засновник його – італійський антрополог Чезаре Ломброзо. Психологічний напрям.Його представники причину протиправної поведін­ки вбачають у психічному стані особистості. В основі цього підходу психоаналітична теорія 3. Фрейда. Соціологічний напрям.Зорієнтований на пошуки причин протиправної по­ведінки у соціальній реальності. Вперше детально роз­глядається у працях бельгійсько-французького соціо­лога Адольфа Кетлє. Отже, злочинність спричиняють як внутрішні (об­меженість потреб та інтересів, викривлення ціннісних орієнтацій, специфічний спосіб життя, антисоціальність засобів задоволення потреб та інтересів, психоло­гічні деформації особистості), так і зовнішні чинники (політико-правова ситуація у країні і деформація нор­мативної системи та соціальних інститутів, низький рівень правової культури у суспільстві, вплив оточен­ня, соціально-економічне становище у країні, вплив засобів масової інформації). До об'єктивних чинників, які обумовлюють це явище, належить системна криза всіх сфер життє­діяльності, пов'язані з нею зниження життєвого рівня населення, безробіття, зростання тіньового сектора економіки, майнове розшарування населення, ослаб­лення авторитету влади та ефективності державного управління, байдужість значної частини населення до правопорядку. Соціологію права завжди цікавила особистість пра­вопорушника. Одні вчені стверджують, що за своєю сутністю вона є антисоціальною. Інші висловлюють сумнів, що всіх, хто скоїв злочин, можна охарактери­зувати назагал, сконструювавши універсальне поняття «особистість злочинця», оскільки злочини, скоєні че­рез необережність, необачність не мають у своїй осно­ві антисоціального спрямування людини. На цій під­ставі класифіковано три основні типи злочинців: «послідовно криміногенний», «винятково криміноген­ний» і «ситуативний».

Особливе місце у соціології права посідають питан­ня делінквентної (злочинної) субкультури, зумовленої визнанням злочинних норм та цінностей правильни­ми, морально виправданими. Така субкультура проти­стоїть загальним соціальним нормам, нетерпима до будь-яких обмежень (крім неформальних у самій гру­пі), є позаутилітарною (часто правопорушення скою­ються для демонстрування «хоробрості»). Її характе­ризують лютість, безпричинна ворожість до оточую­чих, презирство до дорослих та однолітків, які не належать до групи. Іншими словами, делінквентна субкультура виявляє себе як антикультура. З іншої точки зору делінквентна субкультура не так вже й відрізняється від загальновизнаної. Часто правопорушник усвідомлює вимоги загальних соціаль­них норм, але може їх не дотримуватися і не вважа­ти свої дії порушенням. Особливість поведінки зло­чинця полягає в тому, що він, погоджуючись з існую­чим соціальним порядком і відчуваючи провини за свої дії, все ж таки порушує правові норми. Тобто у делінквентній субкультурі загальновизнані норми сус­пільства не є перевернутими, а лише розширюються. Соціологія права визначає такі елементи делінк­вентної субкультури: 1) гедонізм, що виявляється у прагненні володіти матеріальними благами, не докладаючи власних зусиль; 2) цінність свободи, яка нерідко тлумачиться як анархія; делінквентна субкультура базується на фун­даменті цінності особистої гідності та честі; 3) чітка ієрархія, що особливо помітна у професій­ному ядрі та тюремних спільнотах; їх норми передба­чають обмежене спілкування із представниками дер­жавних органів та нижчого рівня злочинної ієрархії; внутрішню згуртованість групи виражає звичай «общаку» – всуми грошей, в яку кожен вносить свою частину і яка призначена для загальних потреб; на­силля, звичай помсти, допомоги засудженим та їх ро­дичам; 4) система кримінальної інформації (особливо у місцях ув'язнення); 5) санкції, що підтримують порядок та дисципліну в групі (фізичні, матеріальні); 6) мова, позначена у науковій літературі терміном «арго». Виникла дуже давно, спочатку призначалась для кодування інформації за допомогою слів-символів.

3.Предмет, об’єкт, функції соціології громадської думки. Соціологія громадської думки спеціальна соціологічна тео­рія, яка вивчає сутність громадської думки, її структуру, функ­ції, канали висловлювання, закономірності її функціонування в різноманітних сферах суспільного життя, політичній, еконо­мічній діяльності, соціальному управлінні. Предмет соціології громадської думки – законо­мірності, чинники, механізми формування, розвитку, функціонування та обліку оцінного ставлення великих соціальних груп, верств, класів, народу загалом до ак­туальних проблем дійсності, які викликають суспіль­ний інтерес. Її об'єкт – громадська думка як стан ма­сової свідомості і як соціальна інституція. Як спеціальна теорія, соціологія громадської дум­ки виконує функції, пов'язані з дослідженням соціальної реальності, завдяки яким наука поповнює­ться знаннями про суспільні процеси, явища, форму­люючи на їх основі рекомендації щодо вирішення соціальних проблем суспільства загалом, окремих со­ціальних спільнот. Відповідно сукупність її функцій класифікують на пізнавальну, практичну, інформацій­ну, світоглядну, прогностичну, управлінську.

Громадська думкаспецифічний вияв масової свідомості, що виражається в оцінках (вербальних і невербальних) і ха­рактеризує ставлення людей до суспільне значущих подій і фа­ктів, актуальних проблем суспільного життя. Як соціальний феномен, громадська думка має та­кі сутнісні характеристики: вона є не арифметичною сумою думок окремих індивідів щодо певного питання, а інтегративним утво­ренням, яке має історичні, часові, територіальні особ­ливості, складну структуру і виконує певні функції; формується внаслідок висловлювання групи лю­дей, яка є не механічним утворенням, а характеризу­ється певною спільністю інтересів, цілісністю; постає лише щодо актуальних для соціальної спільноти чи суспільства проблем, ситуацій; її характеризують інтенсивність поширення, стабільність, вагомість, компетентність, соціальна спрямованість; може виражатися як у вербальних судженнях, так і в реальній поведінці; часто є конфліктною. Постає громадська думка у двох вимірах: як оцінне судження – йдеться про те, що гро­мадська думка завжди містить оцінку громадськістю конкретних проблем, явищ, процесів суспільного жит­тя, ставлення до конкретних об'єктів дійсності. Тому вона є сукупним оцінним судженням певної групи лю­дей щодо подій, явищ соціальної дійсності; як важлива соціальна інституція суспільства – у демократичному суспільстві вона є одним з елементів прийняття рішень на всіх рівнях управління (держав­ному, регіональному, муніципальному тощо).

Громадська думка може бути використана у регу­люванні багатьох сфер життєдіяльності суспільства, найважливіші серед яких. Соціальні процеси, відносини. До них належать ор­ганізація соціального управління (вироблення, прий­няття та реалізація управлінських рішень); реалізація принципів соціальної політики та соціальної справед­ливості; вирішення екологічних проблем, організація еколого-соціального моніторингу; організація процесів функціонування трудових колективів та самоврядуван­ня у них; здійснення соціального контролю тощо. Економічні процеси, відносини.Їх структурними елементами є регулювання ставлення населення до економічних процесів, з'ясування ставлення населен­ня до економічних реформ; вивчення ринку; марке­тинг; дослідження ефективності реклами тощо. Політичні процеси, відносини. Їх утворюють полі­тична діяльність загалом; проблеми реалізації демок­ратичних принципів; організація виборів та референ­думів; визначення рейтингу політичних діячів, полі­тичне рекламування тощо. Духовні, ідеологічні процеси, відносини. Цю сферу охоплюють організація ідеологічної діяльності, про­паганди, функціонування засобів масової інформації; соціалізація; виховання особистості.

Громадська думка є складним, чітко структурованим феноменом. Її суб'єктом (носієм) є певні групи населення. Проблема встановлення суб'єкта громадсь­кої думки досить складна. Так, для полстерів ( особи, які регулярно проводять опитування громадської дум­ки) суб'єктами громадської думки є респонденти, які становлять більшість у межах вибірки або певної со­ціальної категорії громадян, які потрапили до неї. Та­ке суто арифметичне визначення суб'єктів громадської думки було гостро розкритиковане соціологами, які вважають, що цю проблему слід вирішувати, послуго­вуючись передусім якісними критеріями.

При з'ясуванні суб'єкта громадської думки необхід­но розрізняти поняття «суб'єкт» і «виразник» громад­ської думки. Виразн






ТОП 5 статей:
Экономическая сущность инвестиций - Экономическая сущность инвестиций – долгосрочные вложения экономических ресурсов сроком более 1 года для получения прибыли путем...
Тема: Федеральный закон от 26.07.2006 N 135-ФЗ - На основании изучения ФЗ № 135, дайте максимально короткое определение следующих понятий с указанием статей и пунктов закона...
Сущность, функции и виды управления в телекоммуникациях - Цели достигаются с помощью различных принципов, функций и методов социально-экономического менеджмента...
Схема построения базисных индексов - Индекс (лат. INDEX – указатель, показатель) - относительная величина, показывающая, во сколько раз уровень изучаемого явления...
Тема 11. Международное космическое право - Правовой режим космического пространства и небесных тел. Принципы деятельности государств по исследованию...



©2015- 2024 pdnr.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.