Пиши Дома Нужные Работы

Обратная связь

Тема 9. Галузеві соціологічні теорії гуманітарної сфери

Суспільного життя.

План.

Соціологія освіти: предмет, об’єкт, коло основних проблем дослідження.

Сутність та проблеми дослідження соціології медицини.

Соціологія релігії та коло її основних проблем.

Соціологія культури.

1.Соціологія освіти: предмет, об’єкт, коло основних проблем дослідження. Соціологія освіти – галузева соціологічна дисципліна, предметом якої є освіта як соціокультурний інститут, її взаємодія з іншими інститутами і суспільством взагалі, а також соціокультурні процеси у сфері освіти. Предмет соціології освіти – стан і динаміка соціокультурних процесів у сфері осві­ти: закони, принципи, технології навчання; взаємодія з іншими галузями суспільного життя. Об'єкт – сфера освіти, тобто соціальне середовище, в якому розгорта­ються, функціонують процеси освіти, діють суб'єкти освіти.

Освіта як соціальний інститут відповідає за своє­часну та адекватну підготовку людей до повноцінного функціонування в суспільстві. Система освіти не єди­ний, але надзвичайно важливий чинник соціалізації людей. Осягненню суті та специфіки освіти як соціального інституту сприяє з'ясування її специфічних рис, до яких належать: соціальне значущі функції навчання і вихован­ня, підпорядковані суспільним потребам; форми закладів освіти, їх певна організація і становище в суспільстві; групи осіб, які професійно забезпечують функціо­нування освіти, певний статус цих осіб у суспільстві; регулятори функціонування закладів освіти і су­б'єктів освітянської діяльності (законодавчі і норматив­ні акти про освіту, кваліфікаційні характеристики, кон­трольні установи); спеціальні методи освітянської діяльності – нав­чання, виховання; свідомо поставлені цілі; планомірна, систематична реалізація процесу сві­домої соціалізації; певний зміст освіти – наявність навчальних про­грам і планів, відповідне дозування матеріалу; ефективність освітянської діяльності у формуванні багатьох психічних рис людини, розвитку її мислення; використання освіти як механізму запобігання соціальне небажаних видів поведінки; зорієнтованість освітньої діяльності в майбутнє, заангажованість на формування передумов реалізації цього майбутнього.



Система освіти – соціальний інститут, який специфічними ме­тодами реалізує процес соціалізації людей, передусім підрос­таючого покоління (підготовку і залучення до життя суспільства через навчання і виховання). Специфічність процесу соціалізації людей у систе­мі освіти полягає в тому, що він відбувається цілес­прямовано, систематично, планомірно, за допомогою певного кола осіб (педагогів), у спеціальних закладах. Цей соціальний інститут поширює панівну в суспіль­стві ідеологію, відображає у своїй структурі й функ­ціонуванні суспільні відносини і є одним з важливих засобів забезпечення спадкоємності поколінь, соціаль­ної безперервності. Крім того, освіта здійснює багато інших соціально-важливих функцій. Сутність системи освіти як соціального інституту полягає передусім в її соціальних функціях, які у різ­них країнах і в різні історичні періоди виявляються неоднаково.

Соціальна функція освіти – роль, яку освіта як соціальний ін­ститут виконує щодо потреб суспільства або окремих його сфер. На її особливості впливають рівень розвитку і по­треби суспільства, сформульовані державою соціальна мета і принципи освіти. Аналіз соціальних функцій освіти дає змогу визначити властивості, специфіку, межі освіти як соціального феномену. Функція професіоналізації. Вона є однією з основ­них у системі освіти, полягає у підготовці кваліфіко­ваних кадрів для всіх сфер суспільного життя, що зу­мовлює професійну спрямованість майже всіх ступенів та етапів системи сучасної освіти. Професійна спрямо­ваність у різні часи виявлялася по-різному, що було зумовлено особливостями суспільних та наукових по­треб в освіті. Так, спершу єдиною метою функціону­вання системи освіти був професіоналізм. Відповідно школи і зміст навчання були вузькоспеціалізованими. Пізніше професійна орієнтація стала менш вираже­ною, хоча окремі її ланки продовжували займатися тільки професійною підготовкою. Нині роль цієї функ­ції знову зростає. Функція взаємодії освіти з соціальною структурою суспільства. У соціологічній науці існують різні погляди на цей процес. Прибічники концепції меритократії (влади найбільш обдарованих) вважають, що система освіти формує і визначає соціально-класову структуру суспільства. З функціоналістської точки зору, освіта — це раціональний спосіб розподілу людей відповідно до їх здібностей, коли найталановитіші й найактивніші:! люди посідають вищі посади. А сама система освіти, сприяє створенню рівних можливостей і сприятливих умов для висхідної мобільності, оскільки в закладах освіти оцінюють людей за їх досягненнями, незважаючи на класову належність, расу, стать тощо. Згідно з теорією людського капіталу освіта — це капіталовкладення в тих, хто навчається. Як і всі ка­піталовкладення, в майбутньому воно принесе прибу­ток. На підставі цього обґрунтовується нерівність до­рослих людей, зумовлена кількістю і типом капіта­ловкладень, інвестованих в їх освіту. Такі аргументи виправдовують нерівність між людьми, оскільки сус­пільство здійснило неоднакові витрати на їх підготов­ку до різних видів діяльності. Виховна функція системи освіти. Полягає у формуванні за допомогою цілеспрямованої діяльності пев­них соціальних рис світогляду у підростаючих поко­лінь, визнання ними пануючих у суспільстві норм поведінки, ціннісних орієнтацій, тобто у підготовці молоді до виконання певних соціальних обов'язків. З допомогою освіти зберігаються культурні цінності, які передаються від одного покоління до іншого. Вихован­ня молоді в дусі конформізму, визнання культурних цінностей та ідеалів, що склалися в суспільстві, сприяє підтриманню існуючого соціального порядку. Але освіта сприяє й соціальним змінам, які відбуваються у зв'язку з переоцінкою знань і цінностей. Виховна функція системи освіти має й відносно са­мостійний аспект — забезпечення соціального контро­лю, нагляду за дитячою, підлітковою і, частково, юна­цькою віковими групами. Полягає він у тому, що обо­в'язковість освіти в сучасному світі вимагає від дітей проведення певного часу в школі, а окремі ступені си­стеми освіти створено з урахуванням необхідності на­гляду за дітьми, чию поведінку майже весь день кон­тролюють вчителі та вихователі. Цей аспект виховної функції освіти важливий і в тому сенсі, що школа ча­сто відіграє роль компенсуючого чинника для дітей з так званих «неблагополучних» сімей. Виховну функцію освіти інколи трактують гіпербо­лізовано, вважаючи її інструментом тоталітарного контролю, що певною мірою було притаманне, на­приклад, радянському суспільству. Функція загальноосвітньої підготовки. Деякі до­слідники розглядають її як аспект виховної функції, називаючи гуманістичною, «розвиваючою». Саме в ній виявляються відмінності між спеціальною і загальною освітою. Загальноосвітня підготовка допомагає розши­рити межі професіоналізму, розкриває простір для ерудиції та кругозору. Крім того, фахова підготовка, засвоєння спеціальних знань неможливі без попе­редньої загальноосвітньої підготовки. Вона є базою для набуття спеціальних знань, перекваліфікації, роз­витку здібностей, професійної адаптації. Освіта не є фактором, що відразу споживається. Скоріше, це капі­таловкладення, яке у майбутньому принесе прибуток. Такий капітал нагромаджується в процесі навчання, а система безперервної освіти не дає йому знецінитись. Одержана в юності загальноосвітня підготовка є осно­вою для подальшої безперервної освіти. Науково-дослідна функція освіти. Вона ще не до­статньо досліджена. Але, безсумнівно, творення ново­го знання постійно відбувалося в структурі освіти, оскільки немало вчителів і викладачів завжди цим за­ймалися. Свідомо орієнтувалися на продукування нового наукового знання давньогрецькі прототипи майбутніх вищих навчальних закладів – Академія Платона, Ліцей Арістотеля, Піфагорійський союз.

Сучасна соціологія освіти у центр своїх досліджень поклала проблему кризи освіти, розмах якої набув глобального характеру. Національні служби аналізу освіти ще в 60—70-ті роки минулого століття конста­тували значний спад загальноосвітньої підготовки молоді, масовість функціональної безграмотності, зро­стання кількості дітей, що не відвідують школу, збіль­шення розриву в рівні освіти між розвиненими і від­сталими країнами, вимивання з навчальних програм гуманітарних дисциплін. Це зумовило активні пошуки шляхів виходу з кризи, серед яких помітне місце належить виробленню національних і міжнародних проектів: «Освіта для 2000 р.» (ФРН), «Освіта майбут­нього» (Франція), «Модель освіти для XXI століття» (Японія), «Україні XXI століття. Державна національ­на програма «Освіта» та ін. На рубежі XXI ст. чітко окреслилися головні тен­денції оновлення освіти: демократизація всієї системи навчання і виховання; підвищення фундаментальності освіти; гуманізація та гуманітаризація освіти, викорис­тання найновіших технологій навчання; інтеграція різних форм і систем освіти як на на­ціональному, так і на світовому рівнях. Провідна ідея реформи освіти – розвиток її за принципом безперервності, що передбачає постійне поповнення та оновлення знань людини, її духовне вдосконалення від раннього дитинства до старості. Ви­никнення і розвиток цієї ідеї пов'язують з науково-технічним прогресом, який потребує широкоосвіченого працівника, спонукає до постійного оволодіння новими знаннями, методами, навичками. Такому пра­цівникові необхідна і ґрунтовна гуманітарна підготов­ка – розвинуте логічне мислення, мовна культура то­що. Проте суть не тільки в науково-технічному про­гресі та його вимогах. Безперервна освіта пов'язана з вирішенням складних соціальних проблем, зумовле­них новим становищем людини у світі, який швидко змінюється. За цих умов освіта перетворюється на еле­мент повсякденного способу життя протягом усього періоду активної діяльності дедалі більшої кількості людей. Змінюється розуміння того, хто така освічена людина. Якщо в попередній парадигмі освіти це була «людина, яка багато знає», то в нинішній – це інди­від, що орієнтується на цінності освіти як провідний вид діяльності в структурі власного способу життя.

Особливу увагу соціологія освіти приділяла вивченню взаємодії системи освіти з виробництвом. Це питання досліджувалося за такими напрямами: аналіз необхідного рівня загальної і професій­ної освіти для різних видів праці в суспільному ви­робництві; вивчення суперечностей між освітою (її змістом і рівнем) і реальним змістом праці, а також шляхів по­долання цих суперечностей; аналіз ролі освіти як чинника, що сприяє досту­пу до різноманітних видів праці, залученню молоді до професійної структури суспільства; дослідження впливу освіти на продуктивність праці, ефективність виробництва та якість продукції; дослідження ролі освіти у підвищенні трудової активності громадян; з'ясування ставлення індивіда до праці, його ідентифікації з трудовим колективом; вивчення взаємозв'язку освіти і рівня задово­лення працею; аналіз ролі освіти у професійній мобільності людей; вивчення ролі освіти у професійно-кваліфікацій­ному зростанні працівників; вивчення взаємодії загальної та професійної ос­віти, взаємозв'язку політехнізму і професіоналізму в навчанні, їх впливу на формування особи; вивчення ціннісних орієнтацій учнівської моло­ді та студентів, механізмів формування професійної орієнтації та реалізації життєвих планів випускників навчальних закладів.

Нині вітчизняна соціологія освіти вирішує такі за­вдання: 1. Теоретико-прогнозуючі, які полягають у вироб­ленні теоретичних схем, програм освіти, напрямів ін­теграції національної освіти в європейський, світовий освітній простір. Вони охоплюють дослідження впли­ву розвитку суспільства на вимоги до людей як пра­цівників, громадян, особистостей; прогнозування цих вимог на основі аналізу тенденцій науково-технічного і соціального прогресу. 2. Дослідження впливу освіти на соціальне середо­вище, соціальну структуру, соціальну мобільність та ін. 3. Вивчення поведінки людини в системі освіти: її ставлення до інститутів освіти, наміри і запити, ін­тереси і мотиви щодо освіти. Дослідження в цій сфері дають змогу визначити ефективність освіти, виявити проблеми та обґрунтува­ти оптимальні шляхи їх вирішення.

2.Сутність та проблеми дослідження соціології медицини.У сучасному розумінні медична соціологіяце наука про ме­дицину та фармацію як соціальний інститут та її взаємозв'язки з іншими структурами суспільства. Вона має не тільки наукову, але й ціннісну спрямованість, що виявляється у таких моментах: по-перше, на поведінку лікаря, фармацевта впливають нор­ми та правила моралі; по-друге, поняття «норма» і «патологія», крім загальнобіологічних критеріїв, містять і оціночні характеристики. Третьою важливою складовою є те, що ціннісні орієнтації у сус­пільстві суттєво впливають на формування способу життя окремої людини, що, в свою чергу, пов'язано з рівнем захворюваності у су­спільстві в цілому.

Медична соціологія пов'язана з іншими медичними наука­ми – соціальною гігієною, соціальною статистикою. На сучас­ному етапі медична соціологія виконує такі завдання: аналіз впливу соціально-культурного оточення на розвиток медицини і фармації як цілісної науки; вивчення зв'язку медицини та фармації з іншими галузями соціальної сфери; вивчення впливу соціальних умов, культури і традицій на уявлення про хворобу, ставлення до лікаря, довіру до фармацев­та тощо; вивчення внутрішніх і зовнішніх соціальних зв'язків, при­таманних функціонуванню медичних закладів, фармацевтичної мережі.

Зміст понять «здоров'я» і «хвороба» змінювався в ході розвит­ку суспільства та медичної науки. Можна виділити такі етапи: І етап – нормоцентристське розуміння хвороби (до ХІХ ст.), коли здоров'я тлумачилося як посередній стан, а хворобою вважалось все, що виходить за межі норми. Наприклад, Ч. Ломброзо від­хиленням, а значить хворобою, вважав геніаль­ність, талант, обдарованість, оскільки вони не вкладалися у середні показники. II етап – нозоцентричний (XIX ст. – середина XX ст.), коли хво­робу розуміють як сукупність симптомів, вводиться поняття «пограничного стану» між здоров'ям і хворобою, які виступають як крайні протилежні «полюси», між якими є багато перехідних етапів. III етап – імовірнісне розуміння здоров'я і хвороби (з середи­ни XX ст. до нашого часу), коли здоров'я тлумачиться як міра імо­вірності виникнення хвороби, що дає можливість зняти жорстку альтернативність постановки питань – або норма, або патоло­гія. Хворого вивчають у масштабах всього життя, зміцнюється тенденція розглядати не тільки біологічні, але й соціальні перед­умови захворювання.

У рамках соціології медицини й охорони здоров'я існує два головних напрямки вивчення. Перший пов'язаний з 1)залученням соціологічних досліджень у медичну науку для аналізу виникнення, протікання і профілактики захворювань; 2)вивченням регіональних особливостей захворювання (природні, житлові умови, спосіб життя); 3)пошуком оптимальних форм організації охорони здо­ров'я; 4)вивченням соціально-психологічних проблем (самот­ність, суїцид, особливості спілкування, девіація). Другий стосується включення в самі соціологічні досліджен­ня головних показників здоров'я.

Проблема здоров'я широко обговорюється в суспільстві. Але що ми знаємо про здоров'я населення нашої країни? В останні роки з'явились статті про високу дитячу смертність, про знижен­ня середньої тривалості життя, про високий травматизм і т. д. Се­редня тривалість життя в 90-ті роки складала для чоловіків – 65 ро­ків; для жінок – 73,6 років. Це на 10 років менше середньої три­валості життя японця і на 6 – японки. У нас із 1000 народжених дітей до 1 року не доживають 25 дітей, у Японії – 5. За головними показниками здоров'я ми відстаємо від розвинутих країн, крім того у нашій країні існує суттєва диференціація показників рівня здо­ров'я населення. Зрозуміло, що здоров'я всього населення й окремої людини не тотожно. Зрозуміло, що всі недоліки охорони здоров'я насе­лення не можна зв'язувати тільки з міністерством охорони здо­ров'я, адже на здоров'ї відбивається й усе, що відбувається в еко­номіці, і в комунальному господарстві, і в освіті, і у взаємовідно­синах людей – все це є комплексними проблемами. У останнє десятиріччя в промислове розвинутих країнах за основними показниками здоров'я населення поліпшилося, у нас в Україні відмічається погіршення. Це знайшло своєрідний від­биток в офіційній статистиці – дані про здоров'я перестали пуб­лікуватися у відкритій пресі, тоді ж стали рідкістю статті і про за­бруднення навколишнього середовища. Важливою закономірністю є те, що медицина багато в чому тримається на спадкоємності традицій, культурі спілкування з хворим, із колегами. Викладачі, професори передавали студен­там не тільки знання, але і порядне, сумлінне ставлення до спра­ви. Згодом стали поширюватися хабарництво, непрофесіоналізм, зниження загального рівня медичної культури. Одна з умов здоров'я – екологія. В українській пресі з'явилось багато інформації про загрожуюче становище з екологією, серед причин якого слід відмітити: екологічну безграмотність, відсут­ність екологічної культури в багатьох людей – від бригадира на заводі, до міністра. Зрозуміло, що «нормальна екологія» може бути там, де існує нормальна технологія. Поряд з екологією на здоро­в'я людини безпосередньо впливають умови праці на виробництві, виробничий травматизм, умови життя людини. На жаль, в умовах кризи, яку переживає Україна в останні роки, цим життєво важ­ливим питанням приділяється мало уваги.

Зрозуміло, що виникнення хвороби залежить не тільки від біологічних причин (генетична схильність, віруси тощо), але й визначається також рядом економічних, соціаль­них, культурних передумов. За даними ВООЗ, нині 55 % хвороб обумовлено економічними причинами, 20 % – екологічни­ми, 15 % – порушеннями у роботі медичних за­кладів, 10 % – генетичною схильністю до хвороб. Крім того, рі­вень життя людини у значній мірі залежить від її способу життя (рівень рухливої активності, харчування, режим, відсутність шкідливих звичок). Як показують дослідження, виникнення і розвиток захворювань у людини на 60 % залежить від її способу життя. Саме тому зараз виникає потреба у зміні основних прин­ципів охорони здоров'я. Нині основний акцент у медицині робиться на лікуванні хво­роб, що вже виникли, тобто панує так звана гіппократівська модель медицини, коли хвороба тлумачиться як порушення психофізичного балансу в організмі. Зняти дисбаланс можна тільки лікувальними засобами. Слід відмітити, що в ті часи, коли зародилася «гіппокра­тівська» модель медицини, переважали епідемічні захворювання, а для їх швидкого та ефективного лікування дійсно потрібні були лі­карські засоби. Нині відбувається зниження ефективності «гіппократівської» моделі медицини, що пов'язано з такими причинами: лікарська терапія немає нічого спільного із законом само­регуляції організму; «гіппократівська» модель заснована на локальному баченні людини, виключає комплексний підхід; нині з'явився якісно новий тип хвороби – дегенеративний, з травмою клітинної структури; для її відновлення необхідні зу­силля всього організму, а значить, і нові підходи до нього; забруднення оточуючого середовища приводить до забруд­нення внутрішнього середовища організму, тому введення ліків в ще більшій мірі послабляє імунні сили організму. У сучасній медицині основний акцент робиться на профілак­тиці захворювань. Орієнтація на профілактичну охорону здоро­в'я засновується на таких положеннях: лікування не хвороби, а всього організму; застосування в процесі оздоровлення факторів середовища; рівноправна участь лікаря, фармацевта і пацієнта в процесі лікування; навчання кожної людини правилам збереження здоров'я, тобто біологічним законам управління організмом і методам їх використання. Велике значення має біоетика як форма захисту прав людини на життя, здоров'я, на відповідальне і вільне самовизначення власного життя. Зрозуміло, що розвиток медицини призводить до виникнен­ня нових технологій (генна інженерія, трансплантація органів тощо), які нерідко вступають у конфлікт з традиційними цінніс­ними орієнтаціями. У руслі біоетики розглядаються проблеми евтаназії і права на смерть, нові технології дітонародження, межі припустимості медичних експериментів. Біоетична проблема­тика включає також переосмислення глобальних проблем: від­ношення до життя і живих істот взагалі, до біосфери тощо.

Хвороба у соціології розглядається як певний статус. Хвора людина виконує «роль хворого», яка містить такі компоненти: по-перше, хворий отримує право звільнятися від трудових обов’язків; по-друге, в свою чергу хворий повинен виконувати певні зобов’язання (звернутися до лікаря, отримати необхідні лікувальні процедури тощо). Існує ряд дослідників, що опису­ють ролі хворого і лікаря.

Модель І. Лікар виступає в активній ролі, пацієнт у пасивній. Хворий повинен мотивувати свій стан, шукати компетентну допомогу, довіряти лікарю, фармацевту. Лі­кар повинен діяти таким чином: діяти для блага пацієнта, керу­ватися правилами професійної поведінки, бути об'єктивним.

Модель II. У залежності від типу захворювання існує 3 типи взаємовідносин, а саме: І тип – «активність» (лікар, фармацевт) – «пасивність» (паці­єнт). Такий тип реалізується, коли хворий не може контролюва­ти свою власну поведінку. II тип – «керівництво» і «кооперація». При більшості гост­рих захворювань лікар, фармацевт дають вказівки, а хворий їх виконує. III тип – «партнерство». Лікар і фармацевт виступають як порадники, а сам пацієнт виконує лікування (при хронічних за­хворюваннях).

Модель III. У цій моделі взаємовідноси­ни лікаря (фармацевта) і пацієнта розглядаються як взаємодія двох елементів: лікаря і пацієнта, тоді складаються два види сто­сунків: людська взаємодія і об'єктивне застосування медицини і фармації. Конкретизація цієї взаємодії здійснюється завдяки по­слідовному включенню в схему референтної групи лікаря (стан­дарти професійної поведінки) і референтної групи пацієнта (сі­м'я). Ці групи входять у свою чергу до складу більш широких субкультурних референтних груп, що містять фактори національ­ності, релігії, раси.

Одним із провідних принципів організації та функціонуван­ня систем охорони здоров'я, проголошених Люблянською кон­ференцією ВООЗ у 1996 році, є заснованість на етичних ціннос­тях. Професійна медична та фармацевтична етика виступає як основний еле­мент даного принципу. Фармацевтичну та медичну етику можливо визначи­ти як науку про моральні цінності, вчинки та поведінку провізора в сфері його діяльності. Протягом усього терміну навчання у вищих навчальних меди­чних та фармацевтичних закладах важливою складовою навчаль­ного процесу є виховання норм професійної поведінки, оскіль­ки кожен студент після засвоєння навчальної програми стає част­кою колективу та починає уособлювати своєю діяльністю всіх ме­дичних і фармацевтичних працівників та систему охорони здоров'я в цілому, тому ефективність діяльності служб охорони здоров'я значною мірою визначається додержанням медичними працівниками норм професійної етики по відношенню до своїх колег. Підтримання авторитету лікарів та фармацевтів серед на­селення формує у пацієнтів позитивне ставлення до лікувально­го процесу, підвищує їх довіру до професійної медицини та фар­мації.

3.Соціологія релігії та коло її основних проблем.Соціологія релігії частина соціологічного знання, що визначає релігію як складне суспільне явище в різних со­ціальних проявах, у взаємодії з усіма іншими соціальними явищами. Об'єкт, дослідження соціології релігії – релігія як соціальне явище. Предмет соціології релігії дуже різноманітній і розглядає всі зв'язки, відносини, функції, структури, процеси як у групових взаємодіях релі­гійних індивідів та спільностей, так і релігійних організацій. Є багато способів і форм зв'язку людини з Богом, джерелом буття всього існуючого. Усі їх можна виділити в кілька зв'язків: а) духовні зв'язки через психіку – релігійні почуття і емоції (віра, любов, страх), релігійні пізнання (інтуїція, релі­гійні вчення ); б) культові зв'язки, або ритуал – магія, богослужіння, жертво­приношення; в) зв'язок через посередників: шаманів, жреців, святих, свяще­ників.

Релігія одержала свою назву від латинського слова «религаре», що означає «зв'язувати», «з'єднувати». Це з'єднання людини з Богом здійснюється через віру, під якою мається на увазі не тільки переконаність в існуванні Бога, вічності і т. д., але й особливий характер усього підпорядкування життя віруючого відповідним догматам і заповідям даної релігії. Релігія є те, що дає людині, при дотриманні правил духовного життя, можливість єднан­ня з джерелом життя, істини і блага – Богом. Бог є те споконвічне Буття й одночасно Свідомість, завдяки яким існує будь-яке матеріальне і духовне буття і свідомість в усьому світі в різноманітті їх форм, пізнаних і не пізнаних людиною. Бог є реально існуючий незмінний особистісний Ідеал добра, істини і правди і кінце­ва мета духовних устремлінь людини. Цим релігія принципово відріз­няється від іншого світогляду, для якого вищий ідеал реально не існує і є не більш як теоретичною моделлю, продуктом розуму, його надій і мріянь. Релігія переконана в тому, що людина здатна до спілкування, єднання з Богом, до вічного з ним життя. Ця аксіома релігійного на­вчання фактично складає саму його істотність. Релігію може бути розглянуто з двох сторін: із зовнішньої, тобто як вона предстає сторонньому спостерігачу, і з внутрішньої, котра відкри­вається віруючому і тому, хто живе відповідно до духовних і моральних принципів даної релігії. Із зовнішньої сторони релігія є світогляд, зумовлений системою конкретних положень, догматів, моральних вимог. Про внутрішню сто­рону релігії непричетна до неї людина може сказати дуже мало. Для дійсно віруючого вона відкриває духовний світ і Бога, і всю ту нескінченно різноманітну гаму переживань, про які іншій людині (хоча б вона прекрасно знала зовнішню сторону релігії) просто нічого не відомо і якій передати це неможливо. Релігія – один з найважливіших елементів культури не тільки релігійної, але й суспільної, котра спроможна задовольнити естетичні, духовні, моральні, суспільно-економічні потреби всіх людей.

Взаємовідносини держави з церквою – це особлива форма суспіль­них відносин, яка визначається тим, що церква завжди, на всіх етапах свого розвитку, функціонує не тільки як релігійний, але і як соціальний інститут, що має свою політичну і суспільну позицію. Держава завжди зацікавлена у політичній підтримці церкви. Відомі три основних види взаємовідносин церкви з державою: по-перше. панування церкви у державі – у католицькій церкві в минулому, у сучасних умовах - в країнах Ісламу. По-друге, панування держави над церквою у радянський період. По-третє, рівноправний союз держави з цервою – сучасні західноєвропейські країни. Сучасна релігійна ситуація в Україні характерна тим, що йде процес становлення відносин між церквою і державою. Серед населення Украї­ни різко виріс інтерес до релігійних вірувань, хоча інтерес для багатьох продиктований швидше впливом моди, аніж релігійним вченням. Інте­рес релігійної свідомості тісно переплітається з відродженням народ­них звичаїв, традицій, свят і ритуалів. Релігія знайшла розуміння як одна з рівноправних форм суспільної свідомості та важливий елемент національної культури.

Еволюційний підхід до релігії як соціального ін­ституту знайшов втілення у класифікації світових релігій американського вченого Р. Белла. Ця класифіка­ція, (охоплюючи всі історичні форми релігії, виділяє п'ять рівнів її розвитку.

Примітивні релігії. До них належать тотемізм, ані­мізм, табу, землеробський культ, фетишизм та магія. Характерні їх риси – деперсоніфікованість богів (віра в духів, в надістотні сили, а не особу); відсутність посе­редника між надприродним та людиною, релігійних установ (релігія має дифузний, народний характер, все плем'я бере участь у релігійному ритуалі); обмеженість місці розселенням роду, племені (саме тип релігійного ритуалу є чинником племінної інтеграції, ідентифікації людини зі своїм кланом).

Архаїчні релігії. На цьому рівні виникають шаманізм, ранні та пізні національні релігії (релігія Давніх Греції, Риму, Китаю, Індії, конфуціанство). Їх харак­теризують: персоніфікація богів та перехід від зоомор­фізму (зображення богів у вигляді тварин) до антропо­морфізму (богів уявляють схожими на людей не тіль­ки зовнішньо, а й за поведінкою – наприклад, боги давньогрецького пантеону сваряться, кохають, вою­ють); поява посередника між богами та людьми (шама­ни), професіоналізація та ієрархізація служителів культу; поява релігійних установ (храми рабовласни­цьких держав були осередками не тільки релігійного, а й політичного, культурного життя); космологізм (підпорядкованість богів, людей вищій космічній си­лі), віра в карму (Індія), віра в дао (Китай), віра в рок (слов'яни); політеїзм (багатобожжя), поява держав­них, національних форм релігії та її обмеженість дер­жавними кордонами.

Історичні релігії. На цьому рівні відбувається уск­ладнення релігійних форм, домінують християнство, буддизм, іслам. Характерними рисами стають: моноте­їзм (віра в єдиного Бога); набуття світових рис (ці ре­лігії поширені в багатьох країнах світу, наприклад, іслам є державною релігією в 28 країнах); універсаль­ність (не пов'язані з певною соціальною чи національ­ною групою (брахманізм, культ Діоніса, іудаїзм), відкриті для всіх людей без будь-яких обмежень за національністю, статтю, професією та ін.); наявність ідеї спасіння душі (різні релігії проповідують досягнення цього різними шляхами: іслам – через виконання релігійного ритуалу, буддизм – через духовне само­вдосконалення, християнство – через виконання за­повідей).

Ранні сучасні релігії. До них належать конфесіоналізовані (чітко зорієнтовані, віддані певній конфесії) релігії. Визнають секуляризацію суспільства (відме­жування релігії від суспільства) та приватизацію релі­гії (релігія переміщується з публічної сфери в приват­ну), науковий атеїзм як альтернативу релігійному сві­тосприйняттю.

Сучасні релігії. Цей рівень представляють модерні­зовані релігії, неорелігії (сатанізм, неохристиянські се­кти – мормони, свідки Єгови; неосхідні культи – рух Харе Крішна, дзен-чань) – буддизм; науково-релігійні об'єднання – церква сайєнтології, вчення Реріхів, медитаційні об'єднання), а й модифіковані варіанти тра­диційних релігій; секуляризація свідомості (у свідомос­ті людини релігія втрачає домінуючу роль та набуває атрибутивного, ситуативного значення); індивідуаліза­ція релігії (у сучасному суспільстві релігійність людини стає її приватною справою, вона має право сама обира­ти, у що і як вірити, до якої релігійної організації на­лежати). Ці рівні релігійності, на думку Р. Белла,[не тільки послідовно змінюють один одного, а й можуть одноча­сно існувати. Так, наприклад, у сучасному релігійно­му світогляді інколи традиційні релігійні форми замі­нюють примітивні (магія, фетишизм тощо).

Істотними компонентами релігії як соціального ін­ституту є релігійні групи та організації. Релігійна група – соціальна спільнота, що утворюється в про­цесі відправлення релігійних обрядів. Сукупність таких груп утворює релігійну організацію. Релігійна організація – форма соціальної організації, об'єд­нання послідовників певного віросповідання. Її характеризують ієрархічність соціальних стату­сів учасників. Так, у православній церкві клір (духовенство) поділяється на нижчий, що не має сану («цер­ковнослужителі»), і вищий, що має сан («священнослужителі»). Для вищого духовенства встановлені три ступені священства: диякони, священики, архієреї. Церква як релігійна організація дотримується єдиного символу віри (віровчення), що визначає ре­лігійну етику та діяльність, систему управління життєдіяльністю, поведінкою віруючих. Церковна громада складається із священства та мирян. З інституціалізацією релігії церкви перетворюються на еклесію – релігійну організацію, що охоплює все су­спільство. Вона не конфліктує зі світськими аспекта­ми життя, намагається встановити контроль над окремим індивідом, членство у ній вважається з на­родження. Однією з історичних форм еклесії є уні­версальна церква. Церква як тип релігійної організації сформувалась у процесі розвитку певного віровчення, регламентації відносин всередині релігійних спільнот, їх стосунків зі світськими групами, організаціями та державою. Вона задовольняє більшість особистих запитів індивідів на всіх соціальних рівнях, тому є універсальною, має багатоманітні відносини із соціальними світськими си­стемами – політикою, ідеологією тощо. Їй властива бюрократична організаційна структура, адміністра­тивний тип лідерства. Належати до неї може будь-яка людина будь-якого віку. Секта виникає як опозиція щодо панівної церкви чи релігійного напряму. Вона є організацією меншос­ті, засновується на авторитеті харизматичного лідера, претендує на винятковість свого віровчення. У сектах сильні настрої вибірковості, прагнення до моральної досконалості, у них, на відміну від церкви, підкреслю­ється рівність усіх, інститут священства не відіграє та­кої ролі, як у церкві. Нерідко він взагалі відсутній. Релігійне сектантство характеризують: претензії на винятковість віровчення, культу, ор­ганізації; самоізоляція, замкнутість усередині релігійних громад; відмова від багатьох аспектів суспільного життя; психологія вибраності та непримиримості щодо інакодумців; сувора дисципліна і виконання всіх розпоряджень секти; категоричні претензії керівників на роль “небесних обранців”.

Функціонування релігійних організацій пов’язане з різноманітними типами релігійної поведінки: поклонінням, ритуалом, молитвою. Поклоніння є релігійною поведінкою, спрямованою на встановлення і підтримання зв’язку між людиною і священиком. Типологічно воно може виявлятися як корпоративно-ексклюзивним (здійснюється тільки учасниками кон­кретної групи), корпоративно-інклюзивним (виявля­ється в належності індивідів до певних релігійних спільнот з народження), індивідуальним (здійснюєть­ся окремою людиною). Ритуал постає як система символічних актів, зумовлених певними правилами і пов'язаних з конк­ретним релігійним вченням. Разом з віровченням ритуали є основою будь-якої релігії. Їх поділяють на імітативні (відтворюють міф), позитивні та негативні (раціоналізують символічні дії), жертвопринесення (повне або часткове руйнування структури жертви), життєві кризи (перехід з одного стану в інший), риту­али ініціації (посвячення). Одним з елементів ритуалу є молитва – акт, в якому здійснюється комунікація людини з сакраль­ним (священним). Вона є найчистішою формою вияву сутності релігії; поділяється на прохання, сповідь, за­ступництво, вдячність, схвалення, екстатичне поєд­нання з Богом, може мати індивідуальний чи колек­тивний характер.






ТОП 5 статей:
Экономическая сущность инвестиций - Экономическая сущность инвестиций – долгосрочные вложения экономических ресурсов сроком более 1 года для получения прибыли путем...
Тема: Федеральный закон от 26.07.2006 N 135-ФЗ - На основании изучения ФЗ № 135, дайте максимально короткое определение следующих понятий с указанием статей и пунктов закона...
Сущность, функции и виды управления в телекоммуникациях - Цели достигаются с помощью различных принципов, функций и методов социально-экономического менеджмента...
Схема построения базисных индексов - Индекс (лат. INDEX – указатель, показатель) - относительная величина, показывающая, во сколько раз уровень изучаемого явления...
Тема 11. Международное космическое право - Правовой режим космического пространства и небесных тел. Принципы деятельности государств по исследованию...



©2015- 2021 pdnr.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.