УКРАЪНА 6АСПЕКТИ ПРАЦЫ №5, 2008, стр.3 Кирьян Т. Аналіз стану й основних тенденцій розвитку ринку праці в Україні свідчить про наявність таких його конкурентних переваг:
1. Відносно високий стабільний рівень економічної активності населення, що протягом 2001-2006 рр. коливається у межах 61,8%-62,3%.
2. Наявність позитивних тенденцій у сфері зайнятості населення:
> збільшення чисельності зайнятого населення у віці 15-70 років (на 3,8% протягом 2001-2006 рр.);
> постійне підвищення рівня зайнятості для всіх вікових груп та основних категорій населення. В середньому по Україні рівень зайнятості населення збільшився з 55,4% у 2001 р. до 57,9% у 2006 р., в тому числі щодо населення працездатного віку - з 64,1% до 65,9%, старше працездатного віку - з 21,0% до 24,5%; рівень зайнятості чоловіків - з 59,9% до 63,5%; жінок - з 51,5% до 53,0%; міського населення - з 55,2% до 56,8%; сільського - з 56,1% до 60,5%.
> зменшення чисельності безробітного населення у віці 15-70 років протягом 2001-2006 рр. на 38,3% (з 2455 тис. осіб до 1515 тис. осіб), в тому числі працездатного віку - з 2440,3 до 1513,7 тис. осіб (на 38%), старше працездатного віку - з 14,7 до 1,3 тис. осіб (на 91,2%);
> зниження рівня безробіття, що розрахований за методологією МОП, з 10,9% у 2001 р. до 6,8% у 2006 р.;
> зменшення чисельності зареєстрованих безробітних на 22,2% (з 1008,1 до 784,5 тис. осіб) і рівня зареєстрованого безробіття з 3,7% до 2,8%;
> зниження чисельності працюючих, що перебували у стані прихованого безробіття, зокрема тих, хто знаходився у вимушених адміністративних відпустках (з 7,2% середньооблікової чисельності працюючих у 2001 р. до 1,2% у 2006 р.) і тих, хто працював неповний робочий час (відповідно з 13,3% до 5,4%);
> зіставлення рівня безробіття по Україні з аналогічним показником країн Євросоюзу показує, що середній рівень безробіття у групі 25 країн ЄС у 2005 і 2006 рр. був вищим за український і складав відповідно 8,8% і 7,9%.
3. Щорічне зменшення від'ємного сальдо руху робочої сили (тобто перевищення чисельності вибулих працівників над чисельністю прийнятих) з -585,4 тис. осіб у 2001 р. до -196,3 тис. осіб у 2006 р., що свідчить про посилення стабілізації на ринку праці. Протягом всього періоду, що аналізується, зафіксовано позитивні тенденції зростання
числа прийнятих (темп зміни - 112,8%) і зменшення числа вибулих (темп зміни - 99,3%).
4. Суттєве збільшення попиту на робочу силу в Україні. Так, потреба підприємств, установ і організацій у працівниках для заміщення вільних робочих місць за період 2001-2006 рр. збільшилася у 1,76 разу (з 96,9 тис. до 170,5 тис. вільних робочих місць); навантаження на 1 вільне робоче місце зменшилося з 11 осіб у 2001 р. до 5 осіб у 2006 р. (Для порівняння: у 1998 р. рівень цього індикатора становив ЗО осіб, у 2000 р. - 17 осіб).
До негативних факторів, що заважають формування конкурентних переваг національного ринку праці, відносять такі:
1. Тенденція до зменшення чисельності економічно активного населення - темп зміни за 2001-2006 рр. становить 99,2%.
2. Зниження рівня економічної активності населення працездатного віку за цей період по таких основних групах:
> жінок - на 2,7% (з 70,5% у 2001 р. до 67,8% у 2006 р.);
> чоловіків - на 0,1% (відповідно з 74,6% до 74,5%);
> міського населення - на 1,8% (з 72,7% до 70,9%);
> сільського - на 0,4% (з 72,2% до 71,8%).
3. Рівень зайнятості в Україні залишається нижчим порівняно з економічно розвинутими країнами. Наприклад, у країнах Єврозони рівень зайнятості у 2005 р. складав у середньому 65,3%, США -70,8%, Великобританії - 72,2%, Україні - 57,7%.
4. У значній кількості країн Євросоюзу рівень безробіття залишається нижчим за український по всіх групах населення. До них відносять: Австрію (середній рівень безробіття у 2006 р. - 4,8%), Данію (3,9%), Естонію (5,6%), Ірландію (4,4%), Кіпр (4,9%) та ін.
5. Незважаючи на позитивну динаміку обсягів прихованого безробіття, що спостерігається у більшості сфер економічної діяльності і регіонів України, втрати робочого часу внаслідок існування вимушеної неповної зайнятості залишаються значними і продовжують негативно впливати як на матеріальний стан працівників, так і майже на всі показники, що відображають ефективність виробництва: обсяги виробництва, продуктивності праці, рівень використання основних фондів тощо. Так, втрати робочого часу за рахунок вимушеної неповної зайнятості у 2005 р. становили 230 919 тис. людино-годин, або 20,2 год. на одного працюючого у галузях економіки України.
6. Залишаються значними диспропорції між попитом на робочу силу та її пропозицію для багатьох професій. Найбільш актуальною, на наш погляд, є проблема незбалансованості за кваліфікаційним рівнем. Кількісний дисбаланс поглиблюється низькими якісними характеристиками значної кількості вільних робочих місць і відсутністю належної інфраструктури, тобто недостатнім рівнем заробітної плати, несвоєчасною її виплатою, транспортною недоступністю, відсутністю житла тощо.
Механізм активізації конкурентних переваг ринку праці містить такі елементи соціальної політики як законодавче гарантування державою соціально та економічно оптимальних для даного етапу розвитку економіки умов життя та свободи вибору сфери діяльності, мінімальних розмірів оплати праці, стандартів соціального захисту населення. Активізація економічних складових включає підвищення ефективності інвестиційної діяльності, формування сприятливого інвестиційного клімату задля забезпечення динамізму і гнучкісті національної економіки; розвиток і ефективне використання науково-технічного потенціалу та високий рівень інноваційної активності, що є необхідною умовою забезпечення конкурентоспроможності економіки загалом і ринку праці зокрема; вдосконалення податкової політики з метою реалізації її потенційних можливостей у сприянні сталому економічному зростанню; застосування ефективної регуляторної політики та створення умов розвитку підприємництва і малого бізнесу; вдосконалення державної політики на ринку праці, формування динамічного ринку праці, вдосконалення механізмів його регулювання через впровадження комплексу відповідних заходів.
Соціальна політика як чинник формування конкурентного ринку праці у країнах ЄС
Функціональна структура соціальної політики змінюється на різних етапах економічного розвитку країни. В умовах перехідного періоду вона передбачає регулюючу (встановлення мінімальних стандартів) і адаптивну функцію (надання соціальної допомоги незахищеним верствам населення, запобігання масовому безробіттю, некерованій інфляції). При переході до етапу стабілізації та економічного розвитку поступово формуються можливості для впровадження активної соціальної політики, що спрямована на вирішення довгострокових завдань із метою формування конкурентних переваг ринку праці, створення сприятливих умов для розвитку людського потенціалу. При розробці стратегії соціальної політики та і механізмів її реалізації необхідно враховувати позитивний світовий досвід. Це особливо актуально ' в умовах інтеграції нашої держави у світову економічну систему, що потребує реалізації в Україні І норм і стандартів соціальної політики розвинутих країн, перш за все країн Євросоюзу. За визначенням, прийнятим на засіданні Ради Європи у Барселоні у березні 2002 р., європейська соціальна модель базується на ефективній економіці, високому рівні соціального захисту, освіти і соціальному діалозі. Ідеологія формування соціальної політики передбачає забезпечення балансу між економічною та соціальною політикою. Так, групою експертів, які представляють провідні європейські країни (Францію, Великобританію, Португалію, Чехію, Німеччину), - Ніgh - Level Gгоир - у 2004 р. підготовлено доповідь, що відображає основні завдання та цілі політики зайнятості і соціальної політики країн Євросоюзу на найближчу перспективу (період 2006-2010 рр.).
Відповідно до стратегії, яку затверджено на Лісабонському самміті у2000 р., підходи до вирішення основних завдань у соціальній сфері пов'язані з розширенням ЄС, старінням населення, глобалізацією. Це слід враховувати у процесі розробки соціальної політики України. На період 2006-2010 рр. визначено такі основні пріоритети у соціальній сфері:
> реалізація стратегії зайнятості, що спрямована на продовження періоду трудового життя, впровадження безперервної освіти відповідно до завдань економічного та соціального розвитку;
> реформування системи соціального захисту;
> стимулювання соціальної інтеграції;
> розвиток імміграційної політики.
При розробці механізмів реалізації основних пріоритетів соціальної політики важливим є вирішення таких завдань:
> підвищення ефективності соціальної політики як важливої складової економічного зростання й фактора забезпечення конкурентоспроможності економіки завдяки розвитку безперервної освіти, модернізації системи організації праці та реформуванню сфери соціального захисту;
> збільшення періоду трудового життя шляхом розширення зайнятості не тільки робітників пенсійного віку, але й молоді; покращення якості трудового життя через оптимальне поєднання періодів роботи, навчання, часу, присвяченого дітям і особам похилого віку. Це передбачає забезпечення гнучкості в організації праці та соціального захисту протягом усього життєвого циклу людини;
> стимулювання соціальної інтеграції, здійснення інвестицій у дітей і молодь. Зараз соціальна політика вимагає приділяти особливу увагу особам похилого віку та стабільності пенсійного забезпечення. Проте слід враховувати, що у багатьох країнах значна частка молоді, яка у майбутньому має бути продуктивною силою суспільства, стикається з ризиком бідності;
> забезпечення позитивної динаміки демографічних процесів. Як свідчить світовий досвід, демографічний фактор є визначальним щодо розвитку суспільства; через це важливим завданням є стимулювання народжуваності;
> вдосконалення міграційної політики для надання цим процесам селективного й інтегрованого характеру;
> вдосконалення системи управління соціальною сферою з урахуванням процесів глобалізації, особливостей і рівня економічного та соціального розвитку окремих країн.
Аналіз еволюції соціальної політики європейських країн свідчить про те, що, незважаючи на певні позитивні зміни, вона залишається переважно похідною від економічної політики. На думку експертів Ніgh - Level Gгоир, що займалися проблемами соціальної політики на період 2006-2010 рр. в умовах розширення Євросоюзу, розроблена у Лісабоні у 2004 р. стратегія спрямована на зміну пріоритетів у цій сфері. Вона передбачає поєднання економічної, соціальної політики та політики зайнятості шляхом їх спрямування на вирішення основної проблеми підвищення конкурентоспроможності, досягнення повної продуктивної зайнятості і забезпечення соціальної інтеграції. Тобто економічна та соціальна політика визнаються елементами державної діяльності одного рівня. Соціальна платформа стратегії - визнання пріоритетної ролі основних прав людини, усунення дискримінації, забезпечення соціального захисту. Встановлення основних завдань супроводжується відповідним графіком їх реалізації (найближчі, середньострокові та довгострокові результати), визначенням і розрахунком основних якісних і кількісних індикаторів, порівнянням їх із найкращими світовими показниками, взаємоузгодженням із потребами окремих країн-членів. У межах окремих держав відбувається коригування загальноєвропейських завдань із урахуванням пріоритетів і специфіки економічного та соціального розвитку країни; постановка специфічних цілей, розробка та впровадження відповідних заходів; проведення моніторингу, оцінка виконання та наслідків.
Таким чином, незважаючи на відмінності у розвитку окремих країн, особливістю європейської соціальної моделі є те, що у межах національних систем окремих країн - членів ЄС існує щільний взаємозв'язок між економічною ефективністю та соціальним прогресом. Крім того, європейську модель відрізняє розвинений «страховий» компонент. Поряд із цим соціальні фактори мають продуктивну силу: суттєву роль у досягненні економічних результатів має освіта, здоров'я працівників, конструктивне трудове законодавство. Соціальна модель ЄС базується на трьох компромісах: між державою та ринком, працею і капіталом, державними гарантіями та відповідальністю працівників. Для забезпечення ефективності європейської соціальної моделі вона повинна бути адаптована до умов глобалізації. Це зокрема передбачає:
> у сфері соціального захисту - необхідність більш ефективного розподілу податків між усіма формами доходів: прибутками, доходами від власності, заробітною платою, пенсіями тощо;
> щодо соціального діалогу - соціальні партнери мають розширити коло проблем, що обговорюються, намагатися дійти згоди у питаннях, що виникають, проявляти гнучкість; соціальний діалог повинен розвиватися також на міжнародному рівні;
> глобалізація потребує нових форм забезпечення соціальної безпеки та стабільності для працівників (безперервна освіта, участь у володінні капіталом); необхідне проведення активної соціальної профілактики щодо запобігання маргіналізації соціально незахищених верств населення.
Тривалість трудового періоду залежить від віку вступу на ринок праці та виходу з нього. Для сучасного етапу характерні негативні тенденції більш активного виходу з ринку праці осіб віком старше 55 років, а також більш пізнього вступу на цей ринок молоді. Підвищення рівня зайнятості молоді можливе через такі заходи:
> враховуючи скорочення чисельності робочої сили, актуальним є забезпечення більш раннього виходу молоді на ринок праці;
> отримана освіта і кваліфікація мають відповідати функціональним обов'язкам на робочому місці;
> підготовка молоді має здійснюватися частково в освітніх закладах, частково - на робочих місцях (як, наприклад, у Німеччині), що прискорює вихід молоді на ринок праці;
> державні чиновники та соціальні партнери мають нести відповідальність за створення умов для інтеграції молоді у ринок праці, застосовуючи при цьому як превентивні, так і активні заходи.
Збільшення кількості жінок на ринку праці здійснюється за допомогою таких заходів:
> зменшення до мінімуму негативного впливу фінансових факторів на мотивацію жінок до праці (наприклад, таких, як дискримінація за розмірами оплати праці, податкове навантаження);
> поліпшення доступності та якості послуг по догляду за дітьми та людьми похилого віку;
> покращення організації праці (гнучкий режим праці, неповний робочий день, тиждень).
Підвищення зайнятості осіб пенсійного віку здійснюється шляхом:
> зниження мотивації до завершення трудового життя та більш раннього виходу на пенсію;
> стимулювання продовження трудового життя через реформування пенсійної системи;
> оптимізації умов праці (тимчасова робота, неповний робочий день, тиждень);
> забезпечення безперервної освіти;
> використання досвіду та компетентності (наприклад, перехід зі статусу управлінця на посаду консультанта);
> зміни суспільної думки щодо престижності роботи після досягнення пенсійного віку (інформаційні, пропагандистські методи і т. ін.).
Формування та вдосконалення соціальної політики в Україні є актуальними проблемами на сучасному етапі. їх вирішення сприяє не тільки інтенсифікації інтеграційних процесів, що є особливо актуальним в умовах глобалізації, але і створенню конкурентних переваг національного ринку праці. Це, у свою чергу, формує конкурентоспроможність економіки загалом. Реалізація моделі соціальної ринкової економіки в Україні потребує врахування світового досвіду, зокрема досвіду ЄС у цій сфері, забезпечення не тільки соціального захисту, а й соціального розвитку населення, зокрема підвищення рівня освіти, культури, зростання життєвого рівня, покращення медичного обслуговування та демографічної ситуації, зростання середньої тривалості життя тощо. Враховуючи негативні демографічні тенденції, а також ситуацію у сфері пенсійного забезпечення (навантаження на одного працюючого щодо формування пенсійних фондів), актуальною є розробка комплексної системи заходів щодо вдосконалення соціальної політики. Крім того, слід враховувати, що при проведенні приватизації не було дотримано принципу соціальної справедливості, не враховано інтереси і права широких верств населення, внаслідок чого існує проблема формування ефективного власника. Цей фактор слід розглядати як важливий елемент формування соціальної ринкової економіки. Становлення і розвиток бізнесу залежить від багатьох факторів, зокрема від податкової та фінансово-кредитної політики держави, ліквідації корупції тощо. Держава має залучати бізнес до реалізації цільових комплексних програм і проектів, у тому числі у соціальній сфері. Ефективний розвиток державного сектора є також важливим фактором формування соціально орієнтованої економіки. Абсолютним пріоритетом соціальної стратегії держави є дотримання національних інтересів і вирішення завдань соціально-економічного розвитку при формуванні державної політики.
Враховуючи досвід ЄС у сфері соціальної політики та специфіку економічного розвитку України, а також стан ринку праці, можна сформулювати наступні напрями вдосконалення соціальної політики як механізму активізації конкурентних переваг ринку праці.
У сфері соціального захисту ефективною складовою соціальної політики є виконання Стратегії подолання бідності. Одним із пунктів Плану заходів щодо реалізації Стратегії, який затверджений
розпорядженням Уряду України від 31 січня 2007 р. за № 25-р., є працевлаштування у поточному році через державну службу зайнятості не менш 1 млн незайнятих і безробітних на вільні та новостворені робочі місця. Крім того, Планом передбачається подальше наближення державних соціальних гарантій до прожиткового мінімуму, упорядкування умов оплати праці працівників бюджетної сфери. Не менше 410 тис. осіб незайнятого населення мають бути залучені до оплачуваних громадських робіт.
Заходи щодо втілення Стратегії подолання бідності спрямовані на підвищення рівня зайнятості населення, збільшення його доходів від трудової діяльності, вдосконалення системи надання адресної допомоги та соціальних послуг, поліпшення житлових умов соціально вразливих верств населення. Система зазначених заходів у підсумку формує конкурентні переваги національного ринку праці. Стратегія реалізується з 2001 р. у три етапи. На першому етапі (2001-2002 рр.) було здійснено комплекс заходів зі стабілізації рівня життя, усунуто найгостріші прояви бідності. На другому (2003-2004 рр.) створено передумови для стабільного зростання реальних доходів населення, забезпечено стабільний рівень зайнятості. Завдання сучасного етапу полягають у посиленні соціальної орієнтації економічних процесів, їх спрямуванні на ефективне задоволення потреб громадян, зменшення рівня бідності, створення передумов переходу від стратегії подолання бідності до стратегії запобігання їй. Політика боротьби з бідністю передбачає перерозподіл доходів, регулювання трудової міграції, професійну підготовку для обмеження наслідків безробіття, що є головною причиною бідності.
При формуванні системи соціальної допомоги актуальним є встановлення її верхньої та нижньої межі розмірів виплат, що повинно забезпечувати, з одного боку, мінімальний рівень життя, з іншого -створювати стимули щодо пошуку робочого місця. Проте соціальна допомога повинна зводитися не тільки до питань грошових виплат, а й включати складові, спрямовані на створення умов реалізації здібностей людини. Це неможливо без взаємоузгодження соціальної та структурної політики (галузеві пріоритети), політики зайнятості (квотування робочих місць тощо), доходів (мінімальна заробітна плата), податкової (податкові пільги), освітньої тощо. Саме від чіткого узгодження цих пріоритетів у межах соціальної політики залежить реальна можливість переходу частини непрацездатного населення (дітей після досягнення працездатного віку, інвалідів тощо) у групу працездатного, поширення на них системи соціального страхування та їхня участь у реалізації принципу солідарності поколінь.
Серед актуальних завдань соціальної політики провідне місце належить питанням удосконалення системи оплати праці, забезпечення узгодження розміру заробітної плати з результатами праці як окремих працівників, так і підприємств загалом; забезпечення регулюючої функції мінімальної заробітної плати; вдосконалення міжвідомчих і між-кваліфікаційних співвідношень заробітної плати; упорядкування системи оплати праці в організаціях і установах бюджетної сфери.
Однією з основних умов формування соціально орієнтованої економіки є дотримання принципу оплати праці, що проголошено ООН ще у 1947 р. Важливим завданням у цьому аспекті є підвищення рівня оплати праці до європейського. Вирішення цієї проблеми залежить перш за все від темпів зростання ВВП. Прискоренню процесів формування соціальної ринкової економіки має сприяти зростання ефективності всіх її секторів, підвищення продуктивності праці, збільшення обсягів інвестицій, зниження інфляції до оптимального рівня, розвиток виробництва імпортозамінюваних товарів, покращення роботи фінансової та банківської системи, запровадження ефективних систем довгострокового кредитування.
Підвищення розміру мінімальної заробітної плати в нашій країні має позитивні та негативні наслідки. Негативні наслідки проявляються за умов економічно необґрунтованого підвищення мінімальної заробітної плати, що порушує фінансову стабільність підприємств і, відповідно, зумовлює необхідність вивільнення працівників і зростання рівня безробіття. Також можливі порушення диференціації оплати праці та інфляційні процеси.
Позитивні наслідки - це зростання мотивації до праці, підвищення життєвого рівня населення, тобто формування конкурентних переваг ринку праці; досягнення стандартів розвинутих країн, що є важливим в умовах інтеграції. Отже, затвердження законодавчих актів про зростання мінімальної заробітної плати потребує одночасно прийняти рішення про надання бюджетних асигнувань для її запровадження у бюджетній сфері та вишукання джерела для її підвищення на підприємствах усіх форм власності.
Підвищення МЗП збільшує сукупні витрати на заробітну плату, що потенційно впливає на економічне зростання. Якщо заробітна плата підвищується лише за рахунок зменшення прибутків, виникає небезпека скорочення рівня накопичення та інвестицій, які спрямовуються на розвиток виробництва, його матеріальної бази, створення нових робочих місць. Це, у свою чергу, призводить до стримування
економічного зростання, стимулює вивіз капіталу за кордон, консервує технічну відсталість виробництва та знижує попит на робочу силу.
Механізм перегляду мінімальної заробітної плати регулюється статтями 9 і 10 Закону України «Про оплату праці». При визначенні механізму поетапного підвищення мінімальної заробітної плати слід враховувати такі положення:
> забезпечення поетапної реалізації права працівників на мінімальну заробітну плату, не нижчу вартісної величини прожиткового мінімуму;
> здійснення поступового підвищення мінімальної заробітної плати до рівня розвинутих країн світу щодо її співвідношення із середньою заробітною платою в економіці (у межах близько 68%).
Зараз мінімальна заробітна плата залишається нижчою за прожитковий мінімум, що негативно впливає на конкурентні переваги ринку праці. Саме тому важливим завданням Уряду України разом із профспілками є вирішення такої соціальної проблеми, як поступове наближення розміру мінімальної заробітної плати до прожиткового мінімуму, що має здійснюватися з урахуванням стану економіки.
Не менш важливими серед напрямів соціальної політики, що забезпечують створення умов стабільного економічного зростання та динамічного розвитку країни, виступає реформування системи освіти з метою впровадження інноваційних методів навчання, застосування передового досвіду розвинутих країн у цій сфері для забезпечення інтеграції України у світову економічну систему. За оцінками фахівців, рівень освіти населення в Україні є одним із найвищих серед країн Центральної та Східної Європи. За даними Національної доповіді про розвиток людини ПРООН за 2004 р., валовий показник охоплення навчанням в Україні становить 79,6%. Для порівняння зазначимо, що в середньому у світі він становить 65%, у країнах Східної Європи та СНД - 77%, у країнах, що розвиваються, - 61%. Формування нових освітніх структур має відбуватися зі значними змінами в організації та змісті навчання і супроводжуватися вдосконаленням методології, теоретичних основ і створенням можливостей саморегулювання й адаптації системи освіти до нових змін. На сучасному етапі відбувається реалізація програми трансформації всіх ланок освіти через інтеграційні процеси. Важливим резервом вдосконалення процесу підготовки спеціалістів у навчальних закладах має стати доведення рівня їх підготовки до єдиних критеріїв і стандартів Болонського процесу, запровадження в усіх ланках освіти кращого досвіду розвинутих країн світу.
|