УКРАЪНА 6АСПЕКТИ ПРАЦЫ №5, 2008, стр.3 Кирьян Т.

Аналіз стану й основних тенденцій розвитку ринку праці в Україні свідчить про наявність та­ких його конкурентних переваг:

1. Відносно високий стабільний рівень еконо­мічної активності населення, що протягом 2001-2006 рр. коливається у межах 61,8%-62,3%.

2. Наявність позитивних тенденцій у сфері зай­нятості населення:

> збільшення чисельності зайнятого населення у віці 15-70 років (на 3,8% протягом 2001-2006 рр.);

> постійне підвищення рівня зайнятості для всіх вікових груп та основних категорій населення. В середньому по Україні рівень зайнятості насе­лення збільшився з 55,4% у 2001 р. до 57,9% у 2006 р., в тому числі щодо населення працездатно­го віку - з 64,1% до 65,9%, старше працездатного віку - з 21,0% до 24,5%; рівень зайнятості чолові­ків - з 59,9% до 63,5%; жінок - з 51,5% до 53,0%; міського населення - з 55,2% до 56,8%; сільсько­го - з 56,1% до 60,5%.

> зменшення чисельності безробітного населен­ня у віці 15-70 років протягом 2001-2006 рр. на 38,3% (з 2455 тис. осіб до 1515 тис. осіб), в тому числі працездатного віку - з 2440,3 до 1513,7 тис. осіб (на 38%), старше працездатного віку - з 14,7 до 1,3 тис. осіб (на 91,2%);

> зниження рівня безробіття, що розрахований за методологією МОП, з 10,9% у 2001 р. до 6,8% у 2006 р.;

> зменшення чисельності зареєстрованих без­робітних на 22,2% (з 1008,1 до 784,5 тис. осіб) і рів­ня зареєстрованого безробіття з 3,7% до 2,8%;

> зниження чисельності працюючих, що пере­бували у стані прихованого безробіття, зокрема тих, хто знаходився у вимушених адміністратив­них відпустках (з 7,2% середньооблікової чисель­ності працюючих у 2001 р. до 1,2% у 2006 р.) і тих, хто працював неповний робочий час (відповідно з 13,3% до 5,4%);

> зіставлення рівня безробіття по Україні з ана­логічним показником країн Євросоюзу показує, що середній рівень безробіття у групі 25 країн ЄС у 2005 і 2006 рр. був вищим за український і скла­дав відповідно 8,8% і 7,9%.

3. Щорічне зменшення від'ємного сальдо руху робочої сили (тобто перевищення чисельності ви­булих працівників над чисельністю прийнятих) з -585,4 тис. осіб у 2001 р. до -196,3 тис. осіб у 2006 р., що свідчить про посилення стабілізації на ринку праці. Протягом всього періоду, що аналізу­ється, зафіксовано позитивні тенденції зростання

числа прийнятих (темп зміни - 112,8%) і змен­шення числа вибулих (темп зміни - 99,3%).

4. Суттєве збільшення попиту на робочу силу в Україні. Так, потреба підприємств, установ і орга­нізацій у працівниках для заміщення вільних ро­бочих місць за період 2001-2006 рр. збільшилася у 1,76 разу (з 96,9 тис. до 170,5 тис. вільних робочих місць); навантаження на 1 вільне робоче місце зменшилося з 11 осіб у 2001 р. до 5 осіб у 2006 р. (Для порівняння: у 1998 р. рівень цього індикато­ра становив ЗО осіб, у 2000 р. - 17 осіб).

До негативних факторів, що заважають формування конкурентних переваг національного ринку праці, відносять такі:

1. Тенденція до зменшення чисельності еконо­мічно активного населення - темп зміни за 2001-2006 рр. становить 99,2%.

2. Зниження рівня економічної активності насе­лення працездатного віку за цей період по таких основних групах:

> жінок - на 2,7% (з 70,5% у 2001 р. до 67,8% у 2006 р.);

> чоловіків - на 0,1% (відповідно з 74,6% до 74,5%);

> міського населення - на 1,8% (з 72,7% до 70,9%);

> сільського - на 0,4% (з 72,2% до 71,8%).

3. Рівень зайнятості в Україні залишається ниж­чим порівняно з економічно розвинутими країна­ми. Наприклад, у країнах Єврозони рівень зайня­тості у 2005 р. складав у середньому 65,3%, США -70,8%, Великобританії - 72,2%, Україні - 57,7%.

4. У значній кількості країн Євросоюзу рівень безробіття залишається нижчим за український по всіх групах населення. До них відносять: Австрію (середній рівень безробіття у 2006 р. - 4,8%), Да­нію (3,9%), Естонію (5,6%), Ірландію (4,4%), Кіпр (4,9%) та ін.

5. Незважаючи на позитивну динаміку обсягів прихованого безробіття, що спостерігається у біль­шості сфер економічної діяльності і регіонів Украї­ни, втрати робочого часу внаслідок існування виму­шеної неповної зайнятості залишаються значними і продовжують негативно впливати як на матеріаль­ний стан працівників, так і майже на всі показники, що відображають ефективність виробництва: обся­ги виробництва, продуктивності праці, рівень вико­ристання основних фондів тощо. Так, втрати робо­чого часу за рахунок вимушеної неповної зайнятос­ті у 2005 р. становили 230 919 тис. людино-годин, або 20,2 год. на одного працюючого у галузях еконо­міки України.

6. Залишаються значними диспропорції між по­питом на робочу силу та її пропозицію для багатьох професій. Найбільш актуальною, на наш погляд, є проблема незбалансованості за кваліфікаційним рівнем. Кількісний дисбаланс поглиблюється низь­кими якісними характеристиками значної кількос­ті вільних робочих місць і відсутністю належної інфраструктури, тобто недостатнім рівнем заробіт­ної плати, несвоєчасною її виплатою, транспорт­ною недоступністю, відсутністю житла тощо.

Механізм активізації конкурентних переваг ринку праці містить такі елементи соціальної полі­тики як законодавче гарантування державою соці­ально та економічно оптимальних для даного ета­пу розвитку економіки умов життя та свободи ви­бору сфери діяльності, мінімальних розмірів опла­ти праці, стандартів соціального захисту населен­ня. Активізація економічних складових включає підвищення ефективності інвестиційної діяльнос­ті, формування сприятливого інвестиційного клі­мату задля забезпечення динамізму і гнучкісті на­ціональної економіки; розвиток і ефективне вико­ристання науково-технічного потенціалу та висо­кий рівень інноваційної активності, що є необхід­ною умовою забезпечення конкурентоспромож­ності економіки загалом і ринку праці зокрема; вдосконалення податкової політики з метою реалі­зації її потенційних можливостей у сприянні ста­лому економічному зростанню; застосування ефективної регуляторної політики та створення умов розвитку підприємництва і малого бізнесу; вдосконалення державної політики на ринку пра­ці, формування динамічного ринку праці, вдоско­налення механізмів його регулювання через впро­вадження комплексу відповідних заходів.

Соціальна політика як чинник формування кон­курентного ринку праці у країнах ЄС

Функціональна структура соціальної політики змінюється на різних етапах економічного розвит­ку країни. В умовах перехідного періоду вона пе­редбачає регулюючу (встановлення мінімальних стандартів) і адаптивну функцію (надання соці­альної допомоги незахищеним верствам населен­ня, запобігання масовому безробіттю, некерованій інфляції). При переході до етапу стабілізації та економічного розвитку поступово формуються можливості для впровадження активної соціаль­ної політики, що спрямована на вирішення довго­строкових завдань із метою формування конку­рентних переваг ринку праці, створення сприятли­вих умов для розвитку людського потенціалу. При розробці стратегії соціальної політики та і механізмів її реалізації необхідно враховувати по­зитивний світовий досвід. Це особливо актуально ' в умовах інтеграції нашої держави у світову економічну систему, що потребує реалізації в Україні І норм і стандартів соціальної політики розвинутих країн, перш за все країн Євросоюзу. За визначен­ням, прийнятим на засіданні Ради Європи у Барсе­лоні у березні 2002 р., європейська соціальна модель базується на ефективній економіці, високому рівні соціального захисту, освіти і соціальному ді­алозі. Ідеологія формування соціальної політики передбачає забезпечення балансу між економіч­ною та соціальною політикою. Так, групою екс­пертів, які представляють провідні європейські країни (Францію, Великобританію, Португалію, Чехію, Німеччину), - Ніgh - Level Gгоир - у 2004 р. підготовлено доповідь, що відображає ос­новні завдання та цілі політики зайнятості і соці­альної політики країн Євросоюзу на найближчу перспективу (період 2006-2010 рр.).

Відповідно до стратегії, яку затверджено на Лісабонському самміті у2000 р., підходи до вирішення основних завдань у соціальній сфері пов'язані з роз­ширенням ЄС, старінням населення, глобалізацією. Це слід враховувати у процесі розробки соціальної політики України. На період 2006-2010 рр. визначе­но такі основні пріоритети у соціальній сфері:

> реалізація стратегії зайнятості, що спрямова­на на продовження періоду трудового життя, впро­вадження безперервної освіти відповідно до зав­дань економічного та соціального розвитку;

> реформування системи соціального захисту;

> стимулювання соціальної інтеграції;

> розвиток імміграційної політики.

При розробці механізмів реалізації основних пріоритетів соціальної політики важливим є вирі­шення таких завдань:

> підвищення ефективності соціальної політи­ки як важливої складової економічного зростання й фактора забезпечення конкурентоспроможності економіки завдяки розвитку безперервної освіти, модернізації системи організації праці та рефор­муванню сфери соціального захисту;

> збільшення періоду трудового життя шляхом розширення зайнятості не тільки робітників пен­сійного віку, але й молоді; покращення якості тру­дового життя через оптимальне поєднання періо­дів роботи, навчання, часу, присвяченого дітям і особам похилого віку. Це передбачає забезпечення гнучкості в організації праці та соціального захис­ту протягом усього життєвого циклу людини;

> стимулювання соціальної інтеграції, здій­снення інвестицій у дітей і молодь. Зараз соціаль­на політика вимагає приділяти особливу увагу особам похилого віку та стабільності пенсійного забезпечення. Проте слід враховувати, що у бага­тьох країнах значна частка молоді, яка у майбут­ньому має бути продуктивною силою суспільства, стикається з ризиком бідності;

> забезпечення позитивної динаміки демогра­фічних процесів. Як свідчить світовий досвід, де­мографічний фактор є визначальним щодо розвит­ку суспільства; через це важливим завданням є стимулювання народжуваності;

> вдосконалення міграційної політики для на­дання цим процесам селективного й інтегрованого характеру;

> вдосконалення системи управління соціаль­ною сферою з урахуванням процесів глобалізації, особливостей і рівня економічного та соціального розвитку окремих країн.

Аналіз еволюції соціальної політики європей­ських країн свідчить про те, що, незважаючи на пев­ні позитивні зміни, вона залишається переважно похідною від економічної політики. На думку екс­пертів Ніgh - Level Gгоир, що займалися проблема­ми соціальної політики на період 2006-2010 рр. в умовах розширення Євросоюзу, розроблена у Ліса­боні у 2004 р. стратегія спрямована на зміну пріо­ритетів у цій сфері. Вона передбачає поєднання економічної, соціальної політики та політики зай­нятості шляхом їх спрямування на вирішення ос­новної проблеми підвищення конкурентоспромож­ності, досягнення повної продуктивної зайнятості і забезпечення соціальної інтеграції. Тобто еконо­мічна та соціальна політика визнаються елемента­ми державної діяльності одного рівня. Соціальна платформа стратегії - визнання пріоритетної ролі основних прав людини, усунення дискримінації, забезпечення соціального захисту. Встановлення основних завдань супроводжується відповідним графіком їх реалізації (найближчі, середньострокові та довгострокові результати), визначенням і роз­рахунком основних якісних і кількісних індикато­рів, порівнянням їх із найкращими світовими по­казниками, взаємоузгодженням із потребами окре­мих країн-членів. У межах окремих держав відбу­вається коригування загальноєвропейських зав­дань із урахуванням пріоритетів і специфіки еко­номічного та соціального розвитку країни; поста­новка специфічних цілей, розробка та впроваджен­ня відповідних заходів; проведення моніторингу, оцінка виконання та наслідків.

Таким чином, незважаючи на відмінності у роз­витку окремих країн, особливістю європейської соціальної моделі є те, що у межах національних систем окремих країн - членів ЄС існує щільний взаємозв'язок між економічною ефективністю та соціальним прогресом. Крім того, європейську мо­дель відрізняє розвинений «страховий» компо­нент. Поряд із цим соціальні фактори мають про­дуктивну силу: суттєву роль у досягненні еконо­мічних результатів має освіта, здоров'я працівни­ків, конструктивне трудове законодавство. Соці­альна модель ЄС базується на трьох компромісах: між державою та ринком, працею і капіталом, дер­жавними гарантіями та відповідальністю праців­ників. Для забезпечення ефективності європей­ської соціальної моделі вона повинна бути адапто­вана до умов глобалізації. Це зокрема передбачає:

> у сфері соціального захисту - необхідність більш ефективного розподілу податків між усіма формами доходів: прибутками, доходами від влас­ності, заробітною платою, пенсіями тощо;

> щодо соціального діалогу - соціальні парт­нери мають розширити коло проблем, що обгово­рюються, намагатися дійти згоди у питаннях, що виникають, проявляти гнучкість; соціальний діа­лог повинен розвиватися також на міжнародному рівні;

> глобалізація потребує нових форм забезпе­чення соціальної безпеки та стабільності для працівників (безперервна освіта, участь у воло­дінні капіталом); необхідне проведення актив­ної соціальної профілактики щодо запобігання маргіналізації соціально незахищених верств населення.

Тривалість трудового періоду залежить від віку вступу на ринок праці та виходу з нього. Для су­часного етапу характерні негативні тенденції більш активного виходу з ринку праці осіб віком старше 55 років, а також більш пізнього вступу на цей ринок молоді. Підвищення рівня зайнятості молоді можливе через такі заходи:

> враховуючи скорочення чисельності робочої сили, актуальним є забезпечення більш раннього виходу молоді на ринок праці;

> отримана освіта і кваліфікація мають відповіда­ти функціональним обов'язкам на робочому місці;

> підготовка молоді має здійснюватися частко­во в освітніх закладах, частково - на робочих міс­цях (як, наприклад, у Німеччині), що прискорює вихід молоді на ринок праці;

> державні чиновники та соціальні партнери мають нести відповідальність за створення умов для інтеграції молоді у ринок праці, застосовуючи при цьому як превентивні, так і активні заходи.

Збільшення кількості жінок на ринку праці здійснюється за допомогою таких заходів:

> зменшення до мінімуму негативного впливу фінансових факторів на мотивацію жінок до праці (наприклад, таких, як дискримінація за розмірами оплати праці, податкове навантаження);

> поліпшення доступності та якості послуг по догляду за дітьми та людьми похилого віку;

> покращення організації праці (гнучкий ре­жим праці, неповний робочий день, тиждень).

Підвищення зайнятості осіб пенсійного віку здійснюється шляхом:

> зниження мотивації до завершення трудового життя та більш раннього виходу на пенсію;

> стимулювання продовження трудового життя через реформування пенсійної системи;

> оптимізації умов праці (тимчасова робота, не­повний робочий день, тиждень);

> забезпечення безперервної освіти;

> використання досвіду та компетентності (наприклад, перехід зі статусу управлінця на поса­ду консультанта);

> зміни суспільної думки щодо престижності роботи після досягнення пенсійного віку (інфор­маційні, пропагандистські методи і т. ін.).

Формування та вдосконалення соціальної полі­тики в Україні є актуальними проблемами на су­часному етапі. їх вирішення сприяє не тільки ін­тенсифікації інтеграційних процесів, що є особли­во актуальним в умовах глобалізації, але і створен­ню конкурентних переваг національного ринку праці. Це, у свою чергу, формує конкурентоспро­можність економіки загалом. Реалізація моделі со­ціальної ринкової економіки в Україні потребує врахування світового досвіду, зокрема досвіду ЄС у цій сфері, забезпечення не тільки соціального за­хисту, а й соціального розвитку населення, зокре­ма підвищення рівня освіти, культури, зростання життєвого рівня, покращення медичного обслуго­вування та демографічної ситуації, зростання се­редньої тривалості життя тощо. Враховуючи нега­тивні демографічні тенденції, а також ситуацію у сфері пенсійного забезпечення (навантаження на одного працюючого щодо формування пенсійних фондів), актуальною є розробка комплексної сис­теми заходів щодо вдосконалення соціальної полі­тики. Крім того, слід враховувати, що при прове­денні приватизації не було дотримано принципу соціальної справедливості, не враховано інтереси і права широких верств населення, внаслідок чого існує проблема формування ефективного власни­ка. Цей фактор слід розглядати як важливий еле­мент формування соціальної ринкової економіки. Становлення і розвиток бізнесу залежить від бага­тьох факторів, зокрема від податкової та фінан­сово-кредитної політики держави, ліквідації ко­рупції тощо. Держава має залучати бізнес до реалі­зації цільових комплексних програм і проектів, у тому числі у соціальній сфері. Ефективний розви­ток державного сектора є також важливим факто­ром формування соціально орієнтованої економі­ки. Абсолютним пріоритетом соціальної стратегії держави є дотримання національних інтересів і вирішення завдань соціально-економічного роз­витку при формуванні державної політики.

Враховуючи досвід ЄС у сфері соціальної полі­тики та специфіку економічного розвитку Украї­ни, а також стан ринку праці, можна сформулюва­ти наступні напрями вдосконалення соціальної політики як механізму активізації конкурентних переваг ринку праці.

У сфері соціального захисту ефективною скла­довою соціальної політики є виконання Стратегії подолання бідності. Одним із пунктів Плану захо­дів щодо реалізації Стратегії, який затверджений

розпорядженням Уряду України від 31 січня 2007 р. за № 25-р., є працевлаштування у поточно­му році через державну службу зайнятості не менш 1 млн незайнятих і безробітних на вільні та новостворені робочі місця. Крім того, Планом пе­редбачається подальше наближення державних соціальних гарантій до прожиткового мінімуму, упорядкування умов оплати праці працівників бюджетної сфери. Не менше 410 тис. осіб незайня­того населення мають бути залучені до оплачува­них громадських робіт.

Заходи щодо втілення Стратегії подолання бід­ності спрямовані на підвищення рівня зайнятості населення, збільшення його доходів від трудової діяльності, вдосконалення системи надання адрес­ної допомоги та соціальних послуг, поліпшення житлових умов соціально вразливих верств насе­лення. Система зазначених заходів у підсумку формує конкурентні переваги національного рин­ку праці. Стратегія реалізується з 2001 р. у три етапи. На першому етапі (2001-2002 рр.) було здійснено комплекс заходів зі стабілізації рівня життя, усунуто найгостріші прояви бідності. На другому (2003-2004 рр.) створено передумови для стабільного зростання реальних доходів населення, забезпечено стабільний рівень зайнятості. Завдання сучасного етапу полягають у посиленні соціальної орієнтації економічних процесів, їх спрямуванні на ефективне задоволення потреб громадян, зменшен­ня рівня бідності, створення передумов переходу від стратегії подолання бідності до стратегії запобіган­ня їй. Політика боротьби з бідністю передбачає пе­рерозподіл доходів, регулювання трудової міграції, професійну підготовку для обмеження наслідків безробіття, що є головною причиною бідності.

При формуванні системи соціальної допомоги актуальним є встановлення її верхньої та нижньої межі розмірів виплат, що повинно забезпечувати, з одного боку, мінімальний рівень життя, з іншого -створювати стимули щодо пошуку робочого місця. Проте соціальна допомога повинна зводитися не тільки до питань грошових виплат, а й включати складові, спрямовані на створення умов реалізації здібностей людини. Це неможливо без взаємо­узгодження соціальної та структурної політики (галузеві пріоритети), політики зайнятості (квоту­вання робочих місць тощо), доходів (мінімальна заробітна плата), податкової (податкові пільги), освітньої тощо. Саме від чіткого узгодження цих пріоритетів у межах соціальної політики залежить реальна можливість переходу частини непрацез­датного населення (дітей після досягнення пра­цездатного віку, інвалідів тощо) у групу праце­здатного, поширення на них системи соціального страхування та їхня участь у реалізації принципу солідарності поколінь.

Серед актуальних завдань соціальної політики провідне місце належить питанням удосконалення системи оплати праці, забезпечення узгодження розміру заробітної плати з результатами праці як окремих працівників, так і підприємств загалом; забезпечення регулюючої функції мінімальної за­робітної плати; вдосконалення міжвідомчих і між-кваліфікаційних співвідношень заробітної плати; упорядкування системи оплати праці в організа­ціях і установах бюджетної сфери.

Однією з основних умов формування соціально орієнтованої економіки є дотримання принципу оплати праці, що проголошено ООН ще у 1947 р. Важливим завданням у цьому аспекті є підвищен­ня рівня оплати праці до європейського. Вирішен­ня цієї проблеми залежить перш за все від темпів зростання ВВП. Прискоренню процесів форму­вання соціальної ринкової економіки має сприяти зростання ефективності всіх її секторів, підвищен­ня продуктивності праці, збільшення обсягів ін­вестицій, зниження інфляції до оптимального рів­ня, розвиток виробництва імпортозамінюваних то­варів, покращення роботи фінансової та банків­ської системи, запровадження ефективних систем довгострокового кредитування.

Підвищення розміру мінімальної заробітної пла­ти в нашій країні має позитивні та негативні нас­лідки. Негативні наслідки проявляються за умов економічно необґрунтованого підвищення міні­мальної заробітної плати, що порушує фінансову стабільність підприємств і, відповідно, зумовлює необхідність вивільнення працівників і зростання рівня безробіття. Також можливі порушення дифе­ренціації оплати праці та інфляційні процеси.

Позитивні наслідки - це зростання мотивації до праці, підвищення життєвого рівня населення, тобто формування конкурентних переваг ринку праці; досягнення стандартів розвинутих країн, що є важливим в умовах інтеграції. Отже, затверджен­ня законодавчих актів про зростання мінімальної заробітної плати потребує одночасно прийняти рі­шення про надання бюджетних асигнувань для її запровадження у бюджетній сфері та вишукання джерела для її підвищення на підприємствах усіх форм власності.

Підвищення МЗП збільшує сукупні витрати на заробітну плату, що потенційно впливає на еконо­мічне зростання. Якщо заробітна плата підвищуєть­ся лише за рахунок зменшення прибутків, виникає небезпека скорочення рівня накопичення та інвес­тицій, які спрямовуються на розвиток виробництва, його матеріальної бази, створення нових робочих місць. Це, у свою чергу, призводить до стримування

економічного зростання, стимулює вивіз капіталу за кордон, консервує технічну відсталість вироб­ництва та знижує попит на робочу силу.

Механізм перегляду мінімальної заробітної пла­ти регулюється статтями 9 і 10 Закону України «Про оплату праці». При визначенні механізму по­етапного підвищення мінімальної заробітної плати слід враховувати такі положення:

> забезпечення поетапної реалізації права пра­цівників на мінімальну заробітну плату, не нижчу вартісної величини прожиткового мінімуму;

> здійснення поступового підвищення міні­мальної заробітної плати до рівня розвинутих кра­їн світу щодо її співвідношення із середньою заро­бітною платою в економіці (у межах близько 68%).

Зараз мінімальна заробітна плата залишається нижчою за прожитковий мінімум, що негативно впливає на конкурентні переваги ринку праці. Са­ме тому важливим завданням Уряду України ра­зом із профспілками є вирішення такої соціальної проблеми, як поступове наближення розміру міні­мальної заробітної плати до прожиткового мініму­му, що має здійснюватися з урахуванням стану економіки.

Не менш важливими серед напрямів соціальної політики, що забезпечують створення умов стабіль­ного економічного зростання та динамічного роз­витку країни, виступає реформування системи осві­ти з метою впровадження інноваційних методів навчання, застосування передового досвіду розви­нутих країн у цій сфері для забезпечення інтеграції України у світову економічну систему. За оцінками фахівців, рівень освіти населення в Україні є одним із найвищих серед країн Центральної та Східної Єв­ропи. За даними Національної доповіді про розви­ток людини ПРООН за 2004 р., валовий показник охоплення навчанням в Україні становить 79,6%. Для порівняння зазначимо, що в середньому у світі він становить 65%, у країнах Східної Європи та СНД - 77%, у країнах, що розвиваються, - 61%. Формування нових освітніх структур має відбува­тися зі значними змінами в організації та змісті нав­чання і супроводжуватися вдосконаленням методо­логії, теоретичних основ і створенням можливостей саморегулювання й адаптації системи освіти до но­вих змін. На сучасному етапі відбувається реаліза­ція програми трансформації всіх ланок освіти через інтеграційні процеси. Важливим резервом вдоско­налення процесу підготовки спеціалістів у навчаль­них закладах має стати доведення рівня їх підготов­ки до єдиних критеріїв і стандартів Болонського процесу, запровадження в усіх ланках освіти кра­щого досвіду розвинутих країн світу.