Реальність власної свідомості, як ключ до таємниць світового та власного буття, людство змушене відкривати сьогодні ніби заново.

Отже, проблема свідомості виявляється центральною в сучасній культурі. Ми до неї ще звернемося на наступних сторінках. Однак цей онтологічний повороту сучасній філософії зовсім не усуває гносеології як самостійної і найважливішої галузі філософських досліджень, адже буття свідомості – це насамперед буття знання.До того ж гносеологія має свій вічний проблемний фонд і свої базові категорії, які не можна усунути за чиєюсь суб'єктивною примхою. До аналізу найважливішої категоріальної пари «суб'єкт – об'єкт» ми тепер і приступаємо.

ЛЕКЦІЯ 20.

СУБ'ЄКТ І ОБ'ЄКТ ПІЗНАННЯ.

СУТНІСТЬ ЗНАННЯ ТА ЙОГО

АТРИБУТИВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ

Категорії суб'єкта і об'єкта є найважливішими умовами послідовного та раціонального осмислення будь-якого виду пізнавальної діяльності. Аналоги цих категорій можна знайти й у китайській, і в індійській філософській думці. При цьому жорстке протиставлення того, хто здійснює пізнавальний акт (суб'єкт), тому, на що цей пізнавальний акт спрямований (об'єкт або предмет)¹, характерне для європейської раціоналістичної думки Нового часу, коли під об'єктом найчастіше розуміється природа, що протистоїть людині як мислячому суб'єктові. Закони природи тут або ж «висвітлюються» ззовні природним світлом людського розуму (позиція реалізму), або ж привносяться всередину природного хаосу, як він нам даний у різноманітті чуттєвого досвіду конструктивною теоретичною думкою самої людини (позиція трансценденталізму). Для філософії XX століття характерне гостро критичне ставлення до обох цих пізнавальних настанов і, як наслідок, загальне неприйняття класичної категоріальної пари «суб'єкт – об'єкт» як такої, що лежить в основі неадекватного розуміння буття й пізнання.

1. КРИТИКА СУБ'ЄКТ-ОБ'ЄКТНОЇ ДИХОТОМІЇ

ТА ЇЇ ОБМЕЖЕНІСТЬ

Критика класичної суб'єкт-об'єктної пізнавальної настанови (аж до спроби викинути її за борт філософії як непотрібний «метафізичний мотлох») зумовлена у XX столітті цілим рядом цілком об'єктивних причин, яких ми вже почасти торкалися на попередніх сторінках.

По-перше, за гіпертрофованою увагою новоєвропейської філософської думки до категорій суб'єкта й об'єкта лежить, на думку М.Гайдеггера, перетворення людини на деміурга світу (суб'єкт – букв, «підмет», «те, що як основа збирає все на себе»²), де світ, у свою чергу, перетворюється на картину світу, на об'єкт-образ, значною мірою породжуваний інтелектом

¹ У літературі прийнято розрізняти об'єкт і предмет тієї чи тієї науки, посилаючись на те, що той самий об'єкт (скажімо, людина) може бути предметом аналізу різних наук (медицини, етнографії, психології). З методологічного та пропедевтичного погляду таке розведення має смимл. Однак у гносеологічному плані людин у всіх цих науках є об'єктом (або предметом) пізнавальної діяльності, тобто тим, що має бути пізнане суб'єктом.

² Хайдеггер М. Время и бытие. М., 1993. С. 48.

самої людини. «Визначальне для суті Нового часу схрещування обох процесів, перетворення світу на картину і людини на суб'єкт, – пише німецький мислитель, – заодно проливає світло й на, здавалося б, ледь не абсурдний, але корінний процес новоєвропейської історії; чим ширше й радикальніше людина розпоряджається підкореним світом, чим об’єктивнішим стає об'єкт, чим субъективніше, наступательніше висуває себе суб'єкт, тим нестримніше спостереження світу й наука про світ перетворюється в науку про людину, в антропологію. Не дивно, що тільки там, де світ стає картиною, вперше сходить гуманізм»¹. Що ж до сутності новоєвропейського гуманізму, заснованого на обожнюванні людиною самої себе і, як наслідок, на агресивно-споживчому ставленні до природи, раніше і, мабуть, точніше, ніж М.Гайдеггер, висловився П.А.Флоренський: «Парадокс: людина хотіла утворити натуралістичне світорозуміння – і зруйнувала природу; хотіла дати гуманістичне світорозуміння – і знищила себе як людину»². Жорсткий діагноз європейській культурі, поставлений цими видатними мислителями, зберігає свою правоту й до цього часу.

На рубежі тисячоріч стало остаточно ясно, що природа зовсім не є пасивним об'єктом пізнання та практичного впливу. Вона не повинна розглядатися в якості безликого навколишнього середовища, в життя якого людина може втручатися свавільно. Це веде до невідворотної загибелі і природи, і самої людини. Біосферу необхідно розглядати інакше. Вона являє собою ієрархічно впорядковану цілісну систему, своєрідний і винятково складно організований суб'єкт життєдіяльності, закони існування якого є водночас і законами існування людського співтовариства.

Ці глибинні закономірності гармонічного розвитку та оптимального функціювання природного організму аж ніяк не прозорі для холодного та самовпевненого наукового розуму, що звик розуміти під ними свої власні теоретичні конструкції, ззовні, актом суб'єктивної сваволі приписувані природі.Про цю парадоксальну здатність людського інтелекту наділяти об'єктивним існуванням свої власні ідеальні породження ми ще поговоримо нижче, аналізуючи проблеми свідомості. Подібна сліпота не може залишитися безкарною. Ще Ф.Бекон, по суті основоположник технократичної настанови свідомості, попереджав наступні покоління своїх над міру запопадливих учнів, що успішно перетворювати природу можна лише зважаючи на її власні глибинні закономірності.

По-друге, людина не є абстрактним і безликим суб'єктом пізнавальної діяльності. Вона є конкретним – живим, відпочуваючим і творчим – діячем, який керується в пізнанні аж ніяк не тільки і не стільки всякими категоріальними схемами й загальними ідеями, скільки особистісними цілями та інтересами, емоційними уподобаннями і мріями. Його ставлення до світу не відчужено-об’єктне, а включено-співучасне; він не протистоїть пізнаваній предметності, а буквально живе нею у творчому акті, ніби розчинений у ній.

¹ Там же. М, 1993. С. 51.

² Флоренский П.А., священник. Сочинения. В 4 т. Т. 3 (2). М., 1999. С. 453.

По-третє, суб'єкт-об'єктне розуміння пізнавального процесу ігнорує міжособистісні (як іноді кажуть, суб'єкт-суб'єктні) зв'язки між людьми. Ставлення людини до світу, в тому числі й пізнавальне, завжди опосередковане ставленням до інших людей, і в остаточному підсумку саме міжособистісні зв'язки (відношення «я – ти» і «я – ми») є найбільш значимими в людському існуванні. Людина є насамперед емоційно переживаючою та співпереживаючою, оцінюючою та соціально утверджуваною, а тільки потім уже – розумно пізнаючою істотою.

По-четверте, в класичному раціоналізмі зовсім не враховувалися до-раціональні структури досвіду, що забезпечують первинне – буттєве, тобто невідчужене від буття – розуміння себе і світу. «Коли я кажу, що первинним є буття, – пише в цьому зв'язку М.О.Бердяєв, один із найбільш послідовних критиків суб'єкт-об'єктної дихотомії, – то я кажу не про те буття, що вже раціоналізоване й вироблене категоріями розуму... а про першожиття, що передує всякій раціоналізації, про буття ще темне... Протистоїть пізнанню як об'єкт лише те буття, котре пізнанням до цього препароване й раціоналізоване. Але саме першожиття не протистоїть пізнаючому, тому що він у нього первісно занурений. Викидання пізнання з буття – це фатальний плід раціоналістичного просвітництва...»¹.

Виникає природне запитанння: можливо, треба й справді, відштовхуючись від цих цілком здорових аргументів, позбутися від «замшілих» категорій суб'єкта й об'єкта як від спадщини так званого класичного просвітницького раціоналізму, розвінчаного в сучасній філософії? Таку позицію можна досить часто зустріти на сторінках сучасних філософських праць. Однак при уважному аналізі вона постає як плід явного непорозуміння.

Звичайно, вольовим актом можна позбутися термінів «суб'єкт» і «об'єкт», але позбутися граничних категоріальних смислів, у «просторі» яких раціонально осмислюється пізнавальний процес неможливо в принципі. Будучи відкинутими, вони неминуче відтворяться, скажімо, у вигляді таких категоріальних пар: «пізнаючий – пізнаваний» або «акт свідомості – предмет свідомості». Навіть найбільш негативні судження типу «суб'єкт і об'єкт тотожні» або «поділ на суб'єкт і об'єкт невірний» утверджують буття цих категорій, тому що мають на увазі якусь об'єктність, стосовно якої хтось (суб'єкт) виносить подібне судження.

Головними джерелами непорозумінь, які сходять, до речі, до класичної настанови просвітницького раціоналізму, є або онтологізація категорій суб'єкта і об'єкта (ототожнення їх з опозицією «людина – світ»), або наділення їх ціннісним (аксіологічним) і психологічним змістом (ототожнення з протилежністю «я – не-я»). Звідси – абсолютно невиправдані обурення типу: «як же можна людину перетворювати на безликий суб'єкт пізнання?» або «як же можна інше живе «Я» розглядати у вигляді об'єкта?». Звідси ж і позбавлене смислу твердження про необхідність урахування суб'єкт-суб'єктних стосунків. Тут скрізь не враховується те, що є

¹ Бердяев Н.А. О назначении человека. М., 1993. С. 21.

різні філософські категорії, що мають свої сфери метафізичного застосування. Їх ніколи не слід звалювати в одну купу. Категоріальна пара «суб'єкт – об'єкт» являє собою засіб метафізичного осмислення саме пізнавального процесу. Це мова метафізичної рефлексії над знанням, а не тлумачення буття або людського ціннісного ставлення до світу.Навіть якщо гносеологічні категорії в такому контексті неправомірно використовувались (і використовуються), то це ще не привід, аби позбуватися категорій як таких.

Нарешті, необхідно враховувати, що в реальних пізнавальних актах (не тільки художніх, філософських і релігійних, але навіть і в наукових) той, хто пізнає і пізнаване найчастіше збігаються: художник живе завданням утілення естетичного ідеалу, аскет-подвижник розчинений у спогляданні божества, фізик повністю поглинений розв'язуваним науковим завданням. Творчий пізнавальний акт завжди має буттєвий і ціннісний виміри. Однак як би свідомість не збігалася в ньому зі своїм предметом, суб'єкт-об'єктна дихотомія відновлюється із залізною необхідністю щораз, як тільки ми ставимо своїм завданням піддати цей творчий акт теоретико-пізнавальній рефлексії.

Понад те, суб'єкт-об'єктна метафізична дослідницька настанова з'являється й у тому випадку, якщо творець просто бажає записати або згадати свій творчий досвід. Навіть у містичному досвіді йоги, що бачить свою мету в позбавленні від помилкової дуальної настанови свідомості, категоріальна пара «суб'єкт – об'єкт» (якої саме й бажають позбутися!) виявляється однаково необхідною для більш-менш задовільної передачі свого досвіду чужій свідомості чи для його текстової об'єктивації¹.

Отже, завдання полягає не в усуненні непереборної пари гносеологічних категорій «суб'єкт» і «об'єкт» із тканини теоретико-пізнавальних досліджень, а в уточненні їх можливого смислового змісту і, найбільш головне, характеру зв'язку між ними.

2. ОБ'ЄКТ ПІЗНАННЯ

Під об'єктом пізнавальної діяльності в найширшому значенні слова варто розуміти все те, на що спрямований погляд пізнаючого суб'єкта.Відповідно, не все, що об'єктивно існує у світі, може бути об'єктом пізнавальної діяльності. Об'єкт і об'єктивна реальність – речі цілком різні. Наприклад, людина щось не може зробити об'єктом пізнання в силу суто історичних причин: нерозвиненості технічних засобів спостереження, не сформованого методологічного апарату аналізу й т.д. Так, елементарні частки й атомні ядра, безсумнівно, існували в часи стародавніх греків, але не були предметом їх аналізу; так само й сьогодні

¹ Див. знаменитий аналіз практики йоги в кн.: Эванс-Вентц К. Tibetan Yoga and Secret Doctrines. L., 1958. P. 85.

існують такі речі й процеси, які ми не можемо пізнавати в силу своєї історичної обмеженості¹. З іншого боку, якісь речі й процеси можуть не бути об'єктом моєї пізнавальної діяльності через відсутність пізнавальної спрямованості на них. Я можу нескінченну кількість разів клацати електричним вимикачем, але не мати ні найменшого уявлення про те, що таке електрика. Людина, яка щиро й безпосередньо переживає почуття любові, може виявитися абсолютно нездатною сказати що-небудь зрозуміле про те, чим є любов за самим своїм єством.

Водночас повноправними об'єктами пізнання є стани і факти свідомості (сприйняття, емоції і т.д.)², а також її різні породження, включаючи ті, які не існують у самій дійсності: кентаври, чорти з хвостиками, роботи з науково-фантастичних фільмів і навіть логічно неможливі утвори (типу «круглого квадрата»). В принципі все, що тільки може помислити чи уявити собі людина, здатне стати предметом її пізнавальної діяльності, будь-які фантазії та гіпотетичні ситуації. Понад те, здатність творчо конструювати гіпотетичні об'єкти пізнання, навіть такі, що можуть не зустрітись у жодній об'єктивній дійсності, саме і є найбільш істотною характеристикою саме людського буття, здатного на відміну від тварин планувати можливі сценарії майбутнього. Не буде, очевидно, великою помилкою визначити людину як тварину, здатну будувати і пізнавати гіпотетичні об'єкти.

Однак який би об'єкт пізнання ми не розглянули – реальний (живу людину), ідеальний (поняття «людини») чи ідеально-гіпотетичний (уявлення про людину, здатну жити 300 років) – скрізь виявляється щось принципово загальне, а саме: будь-який об'єкт пізнання являє собою щось трансцендентне, якусь таємницю, загадкове «х»,про якого ми хочемо одержати знання³. Навіть в об'єктах, довільно сконструйованих і вигаданих нами, ця невідомість присутня. Ми ж можемо задати собі (і дуже часто задаємо) вельми цікаві та важливі питання: а як буде дивитися на світ людина, котра живе 300 років, яка її можлива психологія? Або ж: а якою могла б бути фізіологія і психологія кентавра? Або: проявом яких хворобливих рис американського характеру й американської культури є їхні нав'язливі фільми жахів про повстання роботів у прийдешній мертвячо-технотронній цивілізації?

Можна дійти такого висновку: якщо щось існуюче у світі, в нашій свідомості чи в культурі не є для нас таємничим, не несе в собі таємниці, цього самого «х», то воно ніколи й не буде поставати перед нами в ролі об'єкта пізнавальної діяльності.

Водночас об'єкт не може бути абсолютно трансцендентним. У такому випадку він ризикував би залишитися попросту невідомим, ніби перебуваючим у стані гносеологічного небуття на кшталт кантівської речі в собі.

¹ Так, у галактиці, очевидно, існують такі віддалені планетні системи, які ми просто не можемо спостерігати в силу того, що світло від них не встигло ще досягти Землі за час її існування.

² На свідомості як особливо складному предметі пізнання ми ще зупинимося нижче.

³ Див. про цю особливість об'єкта пізнання у вже згадуваній праці С.Л.Франка «Предмет знання».

Тому праві ті мислителі, які утверджують момент іманентної буттєвої пов’язаності пізнаючоїсвідомості зі своїм об'єктом, відсутність непрохідної межі між ними. Це особливо стосується об'єктів нашого зовнішнього досвіду. Весь процес пізнання, на думку B.C.Соловйова, саме й сгрунтується на тому, що «пізнаючий певним чином внутрішньо пов'язаний з пізнаваним, перебуває з ним в істотній єдності».¹ Ця інтуїція первинної єдності людини зі світом, нашого іманентного вкорінення в ньому присутня у різних мислителів XX століття – С.Л.Франка, М.Гайдеггера, М.Шелера.

Цікаво, що в цьому пункті західна думка сходиться зі східною. Так, у буддійській психотехніці метою усунення дуальної, жорстко раціоналістичної настанови свідомості саме і є повернення на новому рівні до онтогенетично вихідної пізнавальної здатності, що зветься праджня-інтуїція (порівн. рос. «пра-знание»).² Вона подібна на дитячі, наївно-відкриті й незамутнені забобонами, безпосередні переживання спорідненості зі світом і разом з тим відчуття його величезності й таємничості. Це ніби первинне істинне бачення об'єктності як такої (і, відповідно, буття як такого) у вигляді органічної діалектичної єдності її трансцендентності й водночас іманентності свідомості того, хто пізнає. Воно потім втрачається дорослою людиною, задавленою купою раціоналістичних забобонів і соціальних настанов. Не випадково, очевидно, Христос закликає своїх учнів учитися дивитися на світ, як дивляться на нього маленькі діти. Втім, існування подібного досвіду переживання об'єктності як такої, генетично передуючого будь-якому раціональному ставленню до об'єкта, залишається в даний момент об'єктом дискусій, тому що не дуже зрозуміло, як можна раціонально обговорювати те, що за визначенням передує будь-яким раціоналізаціям.

Об’єкт пізнання має ще одну дуже важливу властивість – він не залишається незмінним. Будь-яке добуте знання про об'єкт розкриває в ньому нові таємниці. Так, об'єкт за назвою «атом» з часів стародавніх греків зазнав істотного гносеологічного розвитку:ми тепер знаємо про його внутрішню будову, вагу, ізотопи і т.д. Те же саме можна сказати про такі об'єкти, як натуральний ряд чисел, електромагнітні явища, закономірності організації геному й т.д. Будь-який об'єкт ніби <временится>, що відображається в історії науки, яка його вивчає. З особливо складними випадками ми зіштовхуємося тоді, коли об'єкт зазнає не тільки гносеологічного, а й власного розвитку.Аж до середини XX століття вважалося, що власну історію мають людське суспільство, культурні утвори (наприклад мова), живі об'єкти (різного роду біологічні види), а також біогеоценози. Однак тепер – у контексті сучасних синергетичних досліджень – стає зрозумілим, що й нежива природа (якщо тільки така насправді є) еволюціонує, зазнаючи процесу якісних незворотних змін. І якщо ще на початку століття видатний французький фізик і математик Ж.-А.Пуанкаре вбачав переваги фізики порівняно з іншими науками в історичній незмінності її предмета,

¹ Соловьев B.C. Сочинения. В 2 т. Т. 1. М, 1988. С. 722.

² См. об этом подробнее в монографии автора: Иванов А.В. Мир сознания. Барнаул, 2000. С. 97-105.

то сьогодні цілком серйозно обговорюються проблеми еволюції фундаментальних фізичних законів.

Все це заново ставить принципове теоретико-пізнавальне та методологічне питання про співвідношення власного і гносеологічного розвитку об'єкта – питання, яке поставив і по-своєму блискуче розв’язав ще К.Маркс у «Капіталі». Використаний ним пізнавальний принцип має назву єдності логічного й історичного та гласить, що в теоретичній системі знання власна історія об'єкта повинна бути розкрита в його істотних і необхідних моментах – логічно, але при цьому необхідно опиратися на історію його пізнання, тому що розвиток ідей тією чи тією мірою зафіксував власну історію об'єкта. Водночас саме з висоти теоретично пізнаного предмета стають ясними закономірності історії його пізнання і кожен мислитель минулого одержує по заслугах.

Думку про необхідність глибокого опрацювання історії своєї науки для будь-якого великого теоретика дуже точно сформулював італійський учений С.Канніццаро, з ім'ям якого пов'язують завершення формування атомно-молекулярної теорії в хімії: «Часто буває, що розум, який засвоює нову науку, повинен пройти всі фази, які пройшла наука у своєму історичному розвитку»¹. Словом, теоретична реконструкція власної історії об'єкта спирається на історію його пізнання (на його гносеологічний розвиток), а його гносеологічний розвиток проясняється тільки на основі логіки власного розвитку, розкритої теоретичною думкою.

Отже, об'єкт глибоко діалектичний за своїм єством: він трансцендентний і разом з тим іманентний свідомості того, хто пізнає; він істотною мірою залежить від позиції суб'єкта пізнавальної діяльності й водночас не залежить від нього, маючи власну логіку розвитку. Однак і суб'єкт пізнавальної діяльності має не менш складні й суперечливі характеристики.

3. СУБ'ЄКТ ПІЗНАННЯ

На перший погляд може здатися, що з розумінням суб'єкта пізнання все набагато простіше і його можна прямо ототожнити з людським індивідом, який здійснює пізнавальний акт. Така позиція близька нашому повсякденному наївно-реалістичному досвіду й найбільш поширена. Вона трактує суб'єкт у якості так званого психологічного суб'єкта пізнання.Тут той, хто пізнає, найчастіше розглядається як пасивний реєстратор зовнішніх впливів, який з тією чи тією мірою адекватності відображає об'єкт.

При всій інтуїтивній очевидності подібного підходу в ньому є один дуже істотний недолік – він не враховує активного та конструктивного характеру поведінки суб'єкта, те, що останній здатний не тільки відображати, а й формувати об'єкт пізнання. Понад те, знання загального й необхідного характеру,

¹ Цит. по: Джуа М. История химии. М., 1978. С. 212.

що особливо зримо присутє в логіці та математиці, не можна вивести, виходячи з теорії відображення об'єкта й уявлень про суб'єкта як психологічного індивіда. Оскільки не зовсім зрозуміло, що відображають у світі математичні поняття і теорії (скажімо, уявні числа), і ще більш незрозуміло, як математики-індивіди, які володіють принципово різними індивідуально-психологічними, національно-культурними й історичними особливостями, здатні однаково здійснювати загальні й необхідні математичні доведення, то набагато логічніше припустити таке: суб'єкт пізнання всупереч очевидності надпсихологічний і надіндивідуальний. У багатьох індивідуальних психологічних суб'єктах, незалежно від їхніх емпіричних особливостей, є щось однакове й додосвідне (апріорне), завдяки чому вони одноманітно формують об'єкт пізнання і пізнають його.

Іншими словами, існує якесь інваріантне і стійке «пізнавальне ядро» у кожній людині, що забезпечує єдність пізнання в контексті різних епох і культур і виявлення якого становить справжню мету теоретико-пізнавальної діяльності. Таке трактування суб'єкта сходить до І.Канта й дістало назву трансцендентального суб'єкта пізнання.Розвиток досвідних наук, особливо психології, підтвердив правоту багатьох кантівських філософських інтуїцій. Справді, в індивіда існує цілий комплекс первинних додосвідних ідей і настанов, які формують його картину світу, більш-менш однакову з картинами світу в інших людей: еталони сприйняття кольору, звуку і форми, категоріальні структури мислення, мовна компетенція і т.д.¹

Сам засновник трансценденталістського погляду на суб'єкт пізнання ухилявся від питання «яке походження цього додосвідного пізнавального ядра в кожній людині?». За І.Кантом, воно попросту позбавлене смислу: структури трансцендентальної суб'єктивності апріорні²; а тому всі спроби відповісти на це питання неминуче призводять до логічного кола, коли сама постановка проблеми має на увазі наявність того, про походження чого запитують. Однак наступна філософська й психологічна традиція запропонувала цілий спектр розв’язання проблеми походження трансцендентальної суб'єктивності.

Так, Н.Хомський і К.Лоренц уважали їх біологічно вродженими формами адаптації до світу, Ж.Піаже – наслідком інваріантних структур діяльності, якими дитина опановує на ранніх стадіях розвитку, марксистська психологічна парадигма розглядала їх як продукт впливу інваріантів культурного середовища. У межах східної гносеологічної традиції також визнається існування стійкого пізнавального ядра особистості, але воно пов'язується з механізмами духовної вродженості, з універсальними когнітивними характеристиками монад, які залишаються незмінними у послідовності їхніх духовних перероджень. Цікаво, що й у християнських релігійних гносеологічних моделях визнається якесь духовно вроджене ядро суб'єктивності,

¹ Див. класичні психологічні дослідження цих питань у кн.: Узнадзе Д.Н. Психологические исследования. М., 1966.

² Кантівську апріорність (додосвідність) не слід плутати з декартівськими вродженими ідеями. Така позиція неприйнятна для кьонігсбергського мислителя в силу її натуралізму.

що забезпечує спільність базових принципів пізнання та практичної діяльності¹. В усіх вищенаведених поясненнях природи і походження трансцендентальної суб'єктивності є, очевидно, раціональний смисл, однак і таке розуміння природи суб'єкта не є вичерпним.

Гегель був, очевидно, першим, хто досить переконливо показав: індивід, якими б спільними з іншими індивідами структурами суб'єктивності він не володів, проте пізнає по-різному в кожну конкретну історичну епоху залежно від пануючих у суспільстві загальнокультурних передумов, ідеалів і норм пізнавальної діяльності. Той самий об'єкт носії різних пізнавальних традицій можуть навіть бачити (а не те, що пізнавати) цілковито по-різному. Приміром, дикун з острова Борнео і сучасний вчений-біолог побачать у комп'ютері різні речі: один – об’єкт, який магічно мерехтить і загадково звучить, від якого бажано триматися подалі, другий – вершину досягнень людського наукового генія, яка істотно полегшує його наукову діяльність.

Отже, індивідуальна пізнавальна активність двох суб'єктів визначається якимись надперсональними структурами, які мають ніби своє власне життя і логіку розвитку. Понад те, обсяг знань, який існує в соціумі на даний момент історичного часу, завжди перевершує обсяг знань і навичок, якими володіє кожен окремий індивід, який пізнає. Звідси випливає ідея існування колективного (чи соборного) суб'єкта пізнання,який практично реалізується за допомогою зусиль багатьох індивідуальних психологічних суб'єктів, але до них не зводиться й відносно від них автономний. Прикладом буття подібного суб'єкта може слугувати науковий колектив, група науково-дослідних колективів, професійне співтовариство (наприклад співтовариство філософів-професіоналів) або навіть людське суспільство в цілому.

Проте філософська інтерпретація феномена надперсональної детермінації пізнавального процесу може бути й радикально іншою, персоналістичною. Колективний суб'єкт пізнання тут наділяється автономним і розумним існуванням, набуваючи рис абсолютного суб'єкта пізнання,як це було властиво деяким варіантам російської релігійної гносеології Срібного віку, хоча подібну ідею можна знайти в неоплатоніків у вченні про Світову Душу і навіть у самого Платона.

Тут індивідуальна пізнавальна діяльність людини розглядається як частина діяльності Божественної Премудрості, в якій вона вкорінена й до злиття з якою вона, в ідеалі, прагне. Тільки в Абсолютному Суб'єкті пізнавальної діяльності (або в Абсолютній Свідомості)² об'єкт і суб'єкт виявляються тотожними, а не протистоять один одному ні в онтологічному,

¹ Див. про подібну позицію, наприклад, у кн.: Лосский Н.О. Чувственная, интеллектуальная и мистическая интуиция. М., 1995. С. 202–204, 304–305.

² Трактування цього Абсолютного Суб'єкта пізнання різне в різних російських філософів. В одних (С.Н.Булгаков) таким визнається Софія-Премудрість Божа; в інших (Є.Н.Трубецькой) – сам Христос-Логос. «Є якась надпсихологічна свідомість, – пише, наприклад, Є.Н.Трубецькой, – безумовна й загальна як за формою, так і за змістом. І я – психологічний суб'єкт – можу усвідомити істину, лиш оскільки я так чи інакше прилучаюся до цієї свідомості» (Трубецкой Е.Н. Смысл жизни. М., 1994. С. 14).

ні в гносеологічному, ні в аксіологічному планах. Це ніби абсолютне й досконале смислобуття, де збігаються знання й існування, моральний учинок і моральна думка. Водночас наявністю такого неявного «надсуб’єкта пізнання» пояснюються і походження трансцендентальних структур суб'єктивності, і таємниця іманентної пов’язаності суб'єкта з об'єктом у різноманітних пізнавальних зусиллях людини, і взаєморозуміння між самими людьми, і, нарешті, ідеальна мета когнітивних людських прагнень у цілому.

Цікаво, що припущення про існування в Космосі ієрархії свідомостей, у тому числі й набагато переважаючих людський рівень, сьогодні вже не здається надбанням різних форм релігійно-містичного світогляду, а сприймається як цілком правдоподібна гіпотеза, з огляду на вступ людства в епоху антропокосмічного повороту, пов'язаного з пошуком братів по розуму у Всесвіті та визнанням космічного виміру в діяльності самої людини.

Підсумовуючи різні трактування суб'єкта пізнання, можна спробувати дати його загальне визначення, що враховує вищевідзначені аспекти: під суб'єктом пізнання варто розуміти наділену свідомістю людину, включену в систему соціокультурних зв'язків і вкорінену в межах космічного цілого, чия активність спрямована на осягнення таємниць конфронтуючого йому об'єкта.

4. СУТНІСТЬ, ЗАГАЛЬНА ДИНАМІКА

І ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ЗНАННЯ

Розірвати суб'єкт і об'єкт можна лише в абстракції, тому що реальний процес пізнання завжди являє собою взаємодію між суб'єктом і об'єктом. Ця взаємодія проявляється в тому, що:

- діяльність суб'єкта, що пізнає, завжди предметна (об’єктна), тобто спрямована на пізнаваний об'єкт, який цією спрямованістю свідомості суб'єкта (інтенціональністю – в термінології феноменологічного напряму) значною мірою і викликається до існування;

- об'єкт завжди відносно автономний і ніби чинить опір сваволі суб'єкта, здійснюючи на нього зворотний вплив і змушуючи узгоджувати людські дії з його цілком об'єктивними закономірностями.

Взаємини між суб'єктом і об'єктом пізнавальної діяльності – неважливо, розглядаємо ми їх в історичному чи в індивідуальному пізнавальних планах – завжди мають характер суперечності, яка вічно виникає і вічно розв’язується. Ця суперечність розв’язується в знанні.

Знання – це зафіксовані в пізнавальному образі¹суб'єкта істотні риси і закономірності пізнаваного об'єкта. Можна сказати навіть коротше: знання є результатом збігу суб'єкта і об'єкта.

¹ Словосполучення «пізнавальний образ» використовується тут у гранично широкому розумінні, тобто до пізнавальних образів можуть бути віднесені не тільки образи сприйняття та конкретні уявлення, але також наукові гіпотези, теорії й т.д.

Збіг між суб'єктом і об'єктом ніколи не є повним, абсолютним. Коли добувається знання про об'єкт і, здавалося б, його таємниця зникає, відкриваючись нам у формі того чи того типу знання, насправді відбувається таке: будь-яке знов отримуване знання виявляє в об'єкті нові непізнані властивості й грані, нові таємниці, що вимагають розгадки. Отже, відбувається гносеологічний розвиток об'єкта, не кажучи вже про можливості його власного розвитку в часі.

З іншого боку, не залишається незмінним і суб'єкт пізнання, формуючи нові методи досліджень, удосконалюючи свій логічний і термінологічний апарат аналізу, процедури гносеологічної рефлексії, свої людські якості й т.д. Отже, суперечність між суб'єктом і об'єктом відтворюється на новому якісному рівні, вимагаючи нового розв’язання в новому знанні.

Існує така важлива закономірність: у міру історичного розвитку людства й експонентного зростання знання воно саме все зростаючою мірою стає об'єктом пізнання. Частка рефлексивного знання в загальному обсязі циркулюючої в суспільстві інформації неперервно зростає. Знання дійсно все більше перетворюється в якусь автономну й самоцінну реальність, підживлюючи платонічні теорії пізнання й різного роду теорії «колективного суб'єкта», «глобального інтелекту» і т.д. Особливо зримо подібні тенденції проявилися наприкінці XX століття у зв'язку з процесами інформатизації суспільства.

Тут виникають два серйозні питання: а) яка загальна логіка розвитку людських знань? і б) чи можливий у майбутньому повний збіг суб'єкта з об'єктом?

Почнемо з відповіді на друге питання. Більшість гносеологічних доктрин (навіть релігійного характеру) підкреслює неможливість повного збігу суб'єкта з об'єктом ні в розумінні досягнення абсолютної істини світового буття, ні в розумінні вичерпання єства тієї чи тієї предметності. Будь-який об'єкт завжди багатший від знання, котре має про нього людина, навіть якщо об'єктом людського пізнання стають продукти її власної діяльності. Часто найбільш, здавалося б, тривіальні речі відкриваються із цілковито несподіваної сторони. А скільки нас оточує плодів людського «творчості», які, на жаль, не тільки не пізнані, а вже й вийшли з-під нашого контролю! Тут досить указати на феномен радіаційного та хімічного забруднення навколишнього середовища з абсолютно невивченими довгостроковими наслідками його впливу на генетичний апарат спадковості.

До того ж одержання абсолютної істини про світ і про самого себе означало б смерть людини як творчої істоти, тому що який же інтерес і стимул жити у світі, де все вичерпно пізнане?

Якщо в якій свідомості й має місце абсолютно повний збіг між суб'єктом і об'єктом, так це тільки в Божественній (Абсолютній) Свідомості, якщо така існує. Правда, і в ряді релігійно-філософських увчень (наприклад, у Еріугени, Шеллінга, Бердяєва) можна зустріти єретичну думку про те, що й саме Божество себе не знає, а має потребу в пізнавальних зусиллях людини для свого самопізнання.

Що ж стосується першого питання, то можна виділити три основні варіанти його розв'язання.

Перший з них, сходячи ще до позиції просвітницького «гносеологічного оптимізму», постулює незворотний лінійний прогрес наших знань про світ і про самих себе, що прямує у «світлу нескінченність». Найбільш зримим проявом такого прогресу є зростання загального масиву наших наукових знань, який подвоюється тепер кожні 2-3 роки, а також безсумнівний прогрес техніки, особливо електронно-обчислювальної.

Друга позиція менш популярна. Вона має скоріше песимістичний характер і пов'язана з ідеєю «вічного повернення» (навіть занепаду знання). Свого часу її висловили ще стоїки, у XIX столітті вона була знову реанімована Ф.Ніцше¹, а в XX сторіччі її можна виявити у французького мислителя традиціоналістського напряму Р.Генона. Він пише про занепадництво сучасної науки і філософії та наполягає на необхідності повернення до сакральних традиційних знань, які лежать біля витоків усіх світових релігій².

Гносеологічною основою подібної позиції слугує, по-перше, явище забуття багатьох наукових гіпотез, які не оцінюються по достоїнству сучасниками й забуваються, щоб потім бути перевідкритими ніби заново, і, по-друге, підтвердження цінності багатьох древніх знань засобами сучасної науки. Це особливо стосується медицини, психології, екології. Суть такого кругового характеру розвитку знання добре виражена в старому афоризмі «нове – це добре забуте старе».

Третя позиція є до певної міри синтезом лінійності та циклічності, має діалектичний спіральний характер. Із цього погляду, зростання знання незворотне і ніякого буквального «кругового» повернення до первинного інтегрального пра-знання про світ, до гіпотетичної пра-культурної традиції, котра, мовляв, лежить в основі всіх сучасних земних культур і релігій, бути не може. Але це не виключає можливості виправдання мудрості древніх на новому рівні чи, навпаки, кваліфікації якогось наукового знання як облудного, нехай навіть і такого, що сприймалося ще зовсім недавно як абсолютно істинне і непроблематизовуване.