Розвиток історії соціології.

Історія соціології — галузь соціології, що займається вивченням протосоціологічних знань, становлення і розвитку соціології як окремої науки про суспільство.

Основним предметом історії соціології є дослідження того, як знання про суспільство виокремлюються з загальної наукової системи знань, їх розвиток від моменту появи до наших днів, порівняльний аналіз соціологічних концепцій різного часу, вивчення практичної соціологічної діяльності в різні епохи і у різних народів світу.

Більшість сучасних соціологів вважають, що часові рамки досліджень історії соціології охоплюють не лише час існування соціології як окремої науки, а й увесь попередній період розвитку знань про суспільство від моменту їх виникнення. Таке трактування предмета соціології видається цілком логічним, адже дослідження та теоретичні доробки вчених-соціологів XIX ст. значною мірою опиралися на досвід минулих епох, в контексті цього слід згадати, що наукові уявлення про суспільство існували уже в епоху античності.

Наукові доробки історичної соціології мають значення для новітніх досліджень тим, що на протязі століть складалось фундаментальне підґрунтя для сучасної системи знань про суспільство. Як правильно зауважує О. Погорілий, досвід минулого у науках про суспільство і культуру не відмежований від сьогодення так різко й однозначно, як це має місце у науках природничих та технічних [5, с. 4]. Так, зокрема, слід зауважити, що основи теорії соціальної стратифікації закладені ще Платоном та Аристотелем, в останнього зустрічається і думка про важливу роль в суспільстві "середнього елемента", що стало базисом для сучасної теорії середнього класу; і подібних прикладів можна наводити багато.

Вивчення історії соціології є цінним також і тим, що воно дає можливість проаналізувати розвиток уявлень про суспільство та його функціонування, розглядаючи у цьому поступове формування предметів суспільних наук, виявляти відмінності між ними. Іншими словами, якщо, скажімо в античний період неможливо було відрізнити філософські уявлення про суспільство від політичних чи соціологічних, то у процесі розвитку суспільствознавства усе чіткіше розмежовуються відмінності між різними науками, а значить історія уявлень про суспільство є необхідним підґрунтям для осмислення предметів сучасних суспільних наук.

Зрозуміло, що історія соціології охоплює взаємозв'язки між двома суміжними дисциплінами - історією та соціологією. Для першої подібні знання необхідні для того, щоб узагальнити сутність історичного процесу, в якому розвиток суспільства є невід'ємним від розвитку політики, економіки, культури. Для соціології ці знання є важливими для того, щоб більш чітко осмислити уявлення про суспільство, його будову і процеси, що відбуваються у ньому, узагальнюючи досвід різних поколінь.

Прийнято вважати, що в розвитку соціологічних знань можна виділити два основних етапи - протосоціологічний та соціологічний. Протосоціологією (у перекладі з грецької яра — "перший", "перша соціологія", "прасоціологія") вважається період розвитку соціологічних знань до створення соціології як самостійної галузі знань. Хоча деякі вчені вважають, що протосоціології не існувало взагалі, а інші (А. Босков, Ю. Давидов) вважають, що протосоціологія охоплює увесь період соціологічних знань майже до кінця XIX ст. (включаючи до протосоціології наукові теорії О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса), переважна більшість дотримується точки зору, що протосоціологія завершується з появою позитивізму і наукових доробок А. Сен-Сімона та О. Конта (останній і вжив уперше термін "соціологія"). З думкою, що соціологічні знання існували до появи соціології як науки, можна погодитись, бо як слушно зауважив П. Сорокін, що хоча слово "соціологія" недавнього походження, але узагальнення соціологічного характеру містяться в давніх манускриптах, працях античних філософів, істориків, юристів, мислителів Середньовіччя, епохи відродження і Нового часу. Тобто для опису соціальних явищ не є обов'язковим існування соціологічної науки.

Хоча соціологія як наука з'явилася порівняно недавно — менш як два століття тому, — вона має значно глибші історичні корені. В часи первісної общини та на початку людської цивілізації передумов для виникнення хоча б примітивних знань про суспільство як суто соціальну сутність, фактично не було. Адже спершу не існувало самого суспільства, оскільки люди жили первіснообщинним стадом, в якому не було соціальних відносин і соціальних норм, що є обов'язковими ознаками суспільства, а потім ще тривалий час зберігалися пережитки такого способу життя. Навіть у перших рабовласницьких державах люди мало в чому відділяли самих себе від живої та неживої природи, що відображається насамперед у міфах, де дії людини повністю підконтрольні волі богів. Всі ми добре знаємо, що, наприклад, за віруванням давніх індійців, та й інших народів, після смерті людини її душа не помирає, а втілюється в іншу людину, і, головне, може продовжувати своє існування навіть в тварині чи рослині. Це свідчило про те, що люди відчували свою близькість до природи і вважали самих себе невід'ємною часточкою її, нарівні з комахами чи рослинами. А якщо життя людей і тварин таке близьке, то і розвиток людського суспільства відбувається так само, як і розвиток тваринного та рослинного світу. А відтак і потреби вивчати людське суспільство окремо немає.

З розвитком людської цивілізації змінювались і уявлення людей про суспільство і природу. Люди дедалі більше почали усвідомлювати, що людина і тварина дуже різні між собою. Справді, людина будує міста і держави, а тварина ні, людина веде війни, а тварини ніколи не воювали, люди, на відміну від тварин, володіють членороздільною мовою, і, головне, чого не має тварина у порівнянні з людьми - свідомості, свідомого мислення. І якщо люди й тварини настільки різні, то й життя людського суспільства об'єктивно відрізняється від тваринного існування.

Отже, в людей виникла потреба вивчати життя саме людського суспільства. Сталася така важлива зміна в свідомості людей приблизно в VI-V ст. до н. е. Тоді і сформувалася важлива для соціології проблема тотожності і відмінності між законами розвитку природи і законами людського буття.

Серед мислителів Стародавнього світу найбільш точно уявлення про суспільство, його устрій та розвиток, виклали давньогрецькі філософи Платон у праці "Республіка" та Аристотель у "Етиці" та "Політиці". Поряд з міфологічними уявленнями у їхніх вченнях зустрічаються цілком реалістичні міркування про причини утворення суспільства та держави, соціальної нерівності, про будову суспільства, соціальні функції різних категорій людей.

Проте, потрібен був ще тривалий час, щоб соціологія, відділившись від філософії, стала самостійною галуззю знань. Сталося це тільки в 30-их pp. XIX ст., коли французький філософ Огюст Конт ввів в науковий обіг термін "соціологія", обґрунтував предмет і метод створеної ним науки.

Сучасний російський дослідник Ю. Давидов у розвитку соціології як науки виділяє чотири етапи, кожен з яких має свої характерні особливості.

Перший етап включає в себе розвиток теоретичної і насамперед, практичної соціології, і триває, починаючи від О. Конта приблизно до кінця XIX ст. Для цього періоду характерне становлення соціологічної науки, виокремлення її основних категорії, побудова методології. Соціологія XIX ст., яка ще зветься класичною, ґрунтується на провідному напрямку в суспільних науках цього часу — позитивізмі (що за час свого розвитку знаходить своє відображення у еволюціонізмі, органіцизмі і соціал-дарвінізмі), засади якого обґрунтували А. Сен-Сімон та О. Конт. У їх уявленні позитивна наука відрізняється від теології та метафізики вивченням реальних фактів дійсності. Тобто класична соціологія применшувала роль теорії у науковому пізнанні і зводилась до практичного осмислення подій і явищ реального життя. Недарма головними методами соціологічних досліджень О. Конт вважав емпіричні, насамперед спостереження і експеримент.

Другий етап історії соціології як науки, що триває з кінця XIX до 20-их pp. XX ст. є перехідним у розвитку науки від класичної до сучасної, і пов'язаний насамперед, з дослідженнями Е. Дюркгейма та М. Вебера. Так Е. Дюркгейм, абстрагувавшись від природознавства, частиною якого вважав соціологію її засновник О. Конт, обґрунтовує соціологізм як методологію вивчення суто соціальних фактів реальної дійсності. Спроби аналізу соціальних процесів і явищ дають можливості для виникнення "розуміючої соціології", концепцію якої узагальнив М. Вебер. Для цього періоду, як бачимо, є характерним, певною мірою, повернення до проблем теоретичної соціології. Важливе значення для теоретичного вивчення науки, власне, як і для емпіричних досліджень, є створення кафедр соціології, об'єднань соціологів, видання періодики з соціології.

Третій етап історії соціології як науки охоплює період 20 — 70-их рр. XX ст., він пов'язаний з поверненням до проблем теоретичної соціології, обґрунтуванням сучасних концептуальних напрямків науки, серед яких слід згадати насамперед, структурний функціоналізм та конфліктологію, антагонізм між якими став одним з найбільших цікавих явищ соціологічної науки минулого століття. В цей час формуються незалежні школи соціологів, як-от Чиказька та Франкфуртська, проявляються відмінності у розвитку соціологічної теорії та практики в різних державах (наприклад, у СРСР, соціологія була майже виключена з системи суспільствознавства, у той час, як американська соціологія переживає період свого найбільшого піднесення). Ще однією тенденцією у розвитку соціології цього періоду є поява більшої частини сучасних галузей соціології, тобто проділ єдиної теоретичної соціології на ряд взаємозалежних і взаємопроникних одна в одну галузевих теорій з виокремленням специфічного предмета досліджень кожної з них.

Нарешті четвертий, сучасний, період розвитку сучасної соціології, що триває з 70-их pp. минулого століття знову ознаменував перехід до проблем емпіричної соціології, зростання кількості соціологічних досліджень і їх ролі у сучасному суспільстві.