Пиши Дома Нужные Работы

Обратная связь

Екзистенціальний вимір свободи 1 глава

Дотепер ми говорили про свободу в єдності її соціального та особистісного виміру, тепер же варто звернутися до власне особистісного (чи екзистенціального) аспекту свободи. Він, звичайно, тісно пов'язаний з усіма виділеними вище аспектами свободи, особливо з етичним. Ми виділяємо його спеціально, щоб підкреслити особливий внутрішній характер світовідчуття, притаманного вільній людині.

Для початку задамося таким, сугубо кантівськи питанням: чи можна говорити про свободу особи, якщо вона бере активну участь у соціальному перетворенні дійсності і навіть начебто себе самої (зарядку людина робить, багато читає і т.д.) відповідно до гуманних і історично виправданих ідеалів, але сприймає цілі та мотиви своєї діяльності не як глибоко особистісні й близькі їй, а скоріше, як зовнішню примусову силу, з якою треба рахуватись й під яку треба підлаштовуватись, аби не заподіяти собі шкоди?

Очевидно, що навіть в ідеальному й надсправедливому суспільстві люди не можуть уважатися справді вільними, якщо присвячують життя тому, до чого не мають внутрішньої прихильності чи, тим більше, лицемірно агітують за те, що внутрішньо терпіти не можуть. Останнє – це, можливо, найгірша і найбільш руйнівна іпостась конформістськи-рабського існування, тому що як граничний випадок породжує феномен свідомого соціального пристосовництва та кар'єризму. Конформіст, який пасивно й некритично адаптується до соціальних умов, або щирий егоїст хоча б потенційно можуть стати вільними людьми. Раб же, який ненавидить те, що він робить, але при цьому витончено й цілеспрямовано підлаштовується під вимоги соціального оточення, є рабом у квадраті, тому що немає нічого більш противного духу свободи, ніж мислити інакше, ніж діяти, і діяти інакше, ніж мислити.



З людей з таким «підпільним» існуванням душі народжуються найбільш огидні зрадники. Такими рабськими типажами просто-таки переповнена наша недавня історія. Вони, до речі, завжди голосніше від усіх кричать про необхідність свободи і про свої колишні страждання за відсутності такої. При цьому такі люди завжди ухитряються триматися біля ситних годівниць. Але навіть якщо колишній зрадник нарешті говорить те, що він думає насправді і що відповідає його внутрішньому самовизначенню, немає ніяких гарантій, що завтра він знову не зрадить. Приклади з подвійним і навіть потрійним зрадництвом також зустрічаються в нашій найближчій історії.

Людина, котра не має до свободи взагалі ніякого стосунку, – це саме зрадник,тому що в зрадникові дивно поєднуються всі риси рабського існування. Він егоїстичний і марнославний, сласто- і грошолюбний, безсердечний і брехливий1. Усе його життя – суцільне розігрування театральної ролі. Обличчя в зрадника немає – одна личина. До речі, акторство в житті – відмітна риса порочних і рабських натур. Воно властиве не тільки зрадникам і кар'єристам, а й багатьом тиранам, починаючи з Нерона й закінчуючи Гітлером.

 

1 На чому в основному вербуються всі агенти спецслужб? На любові до грошей, до жінок і до слави. Зрадників за переконаннями – мало; зрадників з причин порочної душі, на жаль, предосить.


По-справжньому ж вільна людина завжди намагається діяти у відповідності зі своїми переконаннями і принципами. У неї є не тільки поняття про обов'язок, а й про честь. І не просто про честь, а й про совість як вищу форму моральної регуляції, коли людиною рухає не страх і не сором перед іншими, а сором перед самим собою, коли її слова і справи розходяться із внутрішніми моральними, політичними та іншими імперативами. З екзистенціального погляду у вільної людини є обличчя, котре вона не ховає, але яке боїться втратити.

Підсумовуючи аналіз настільки важливого – особистісного (або екзистенціального) – виміру свободи, можна констатувати: свобода є раціональне й відповідальне заперечення попередньої доцільності в ім'я суспільно значимих, продуманих і історично виправданих цілей, здійснюване відповідно до внутрішнього самовизначення особистості.

На відміну від зрадника, в якого немає твердого ціннісного фундаменту існування, вільна людина готова піти за свої переконання на ешафот, а якщо вона у них розкаялася – то буде мовчачи, на самоті переживати й зживати свої омани.

Тепер можна перейти до аналізу і найбільш часто аналізованих політичних аспектівсвободи.

 

Політична грань свободи

Безсумнівний факт, що свобода людини має на увазі свободу її політичного існування. Тиранія і тоталітаризм не сумісні з людською гідністю. В суспільстві повинні бути й свобода політичного волевиявлення, і свобода слова, і економічні свободи. Однак тут варто розвіяти ряд стійких міфологем.

По-перше,всупереч обивательському погляду демократичні свободи зовсім не зводяться до свободи слова та до свободи опускання в урну бюлетенів для голосування за альтернативних кандидатів. Справжнє народовладдя й, відповідно, політична свобода мають на увазі набагато більш серйозні речі, а саме:

1) повноту й об'єктивність інформації не тільки про кандидатів на владні посади, але насамперед про стан справ у країні та регіоні. Політична свобода невіддільна від соціальної правди, а недосвідчена (чи тим більш обманута) людина не може зробити істинного політичного вибору;

2) обрання найдостойніших людей країни на владні посади, тому що правити у суспільстві повинні найбільш вільні, відповідальні та розумні люди, а не властолюбці, кар'єристи чи пройдисвіти;

3) можливість постійного й діючого контролю за обраними особами з боку суспільства.

На жаль, жодна із цих формальних вимог справді вільного державно-політичного устрою повністю не виконується в сучасних демократіях, у тому числі й західних.

Інформованість виборців і, відповідно, результати їхнього голосування значною мірою контролюють ЗМІ, причому чим далі, тим у більш безсоромній формі маніпулюють їхньою свідомістю. Можливість балотувалися


на державні посади у переважній кількості випадків визначаються не розумом і талантами, і вже зовсім не моральним рівнем політика, а величиною його грошового мішка. Контроль знизу за державними органами й обраними депутатами залишається багато в чому благим побажанням, тому що завжди може бути блокований бюрократичною анонімністю прийнятих рішень, посиланнями на професійну некомпетентність перевіряючих або міркуваннями національної безпеки. Здається, що утвердження справжніх демократичних політичних свобод – це ще справа майбутнього.

По-друге,якщо навіть уявити собі, що всі вимоги політичної демократичної свободи у суспільстві, про що ми говорили вище, ретельно дотримані, то все ж голосувати за владу і контролювати її будуть живі люди! Тому якщо не виконуються всі перераховані вище – моральні, пізнавальні й особистісні – вимоги до вільної людської поведінки, то ніякі (навіть найбільш досконалі) умови вільного політичного вибору не позбавлять загрузлу в забобонах і егоїстичних прагненнях свідомість від помилкового волевиявлення. Нею завжди вміло зманіпулюють, її куплять або ж їй лукаво підлестять.

Не може бути політично вільного суспільства, якщо населяючі його громадяни егоїстичні, грошолюбні, марнославні чи неосвічені, тобто внутрішньо невільні. Іншими словами, не політична свобода – гарант вільного людського буття, а вільне людське буття й освічена свідомість – гарант справжньої політичної свободи.

Це не означає, що не слід боротися за демократичні цінності, але їх треба правильно (в дусі викладених вище аспектів) розуміти і ясно усвідомлювати, що вільно мислячою і діючою може бути і людина у так званому тоталітарному суспільстві; а номінально вільна «демократична» людина може характеризуватися відверто рабською психологією.

З урахуванням усіх зроблених вище застережень про політичні аспекти свободи є сенс ще трохи уточнити її інтегральну дефініцію: свобода є раціональним і відповідальним запереченням попередньої доцільності в ім'я суспільно значимих, продуманих і історично виправданих цілей, що здійснюється відповідно до внутрішнього самовизначення особистості в умовах справжнього політичного народовладдя.

З останнім не мають нічого спільного не тільки тоталітарні, а й олігархічні політико-правові режими. Несумісність олігархії зі свободою та мораллю в суспільстві прекрасно розумів ще великий Платон, який писав у діалозі «Держава»: «Хіба не в такому співвідношенні перебувають багатство і чеснота, що поклади їх на різні чаші терезів, і одне завжди буде переважувати інше?

– Звичайно.

– Якщо в державі шанують багатство і багатіїв, отже, там менше цінуються чеснота і ті, хто нею володіє»1.

Тут ми змушені перейти до аналізу ще одного аспекту свободи – економічного,навколо якого також нагромадилося досить багато непорозумінь.

1 Платон. Сочинения. Т. 3. Ч. 1. М., 1971. С. 364.


Економічні аспекти свободи

Сьогодні часто можна почути, що приватна власність дає економічну свободу, а свобода економічна – необхідна умова свободи політичної та особистої. Подібні міркування – типовий зразок сучасної міфології. Насамперед відразу виникає цілий спектр здивованих питань.

По-перше, якщо вільний тільки приватний власник, то як бути зі свободою державних службовців і найманих робітників, яких у будь-якому сучасному суспільстві більшість? Вони що – раби за визначенням?

По-друге, хіба корупція та безсоромне лобіювання своїх приватних інтересів, які може дозволити собі тільки власник (індивідуальний або колективний), не підриває самі основи свободи? Коли купують пресу, голоси депутатів і виборців, то хіба не є рівною мірою рабами й ті, хто купує, і ті, хто продається?

По-третє, хіба пристрасть до володіння власністю не була завжди пов'язана в історії з обманом, насильством і зрадництвом? Досить згадати європейський грабіж колоній, причини всіх революцій і війн, нарешті, нинішню експлуатацію країн, що розвиваються, державами так званого «золотого мільярда», щоб переконатися: власність, скоріше, перетворює людей на маріонеток золотого тельця, роз'єднує їх і потурає розквіту нижчих імпульсів душі, ніж постає гарантом свободи!1 Можна згадати й художні образи – бальзаківського Гобсека і гоголівського Плюшкіна. Світова література якось дивно бідна на образи вільних і гуманних власників.

Це, природно, не виключає того, що по-справжньому вільною та відповідальною людиною може бути багатій, оскільки він сповідує духовні цінності та вкладає гроші в соціально корисні справи; а бідняк, навпаки, може мати найбільш рабську свідомість, якщо болісно заздрить багатієві і мріє зайняти його місце під сонцем. Все це змушує визнати, що з економічного погляду вільна тільки така людина, яка не прив'язана (ні в думці, ні в житті) до власності й до матеріальних багатств, а розглядає їх усього лише як засібу досягнення якихось суспільно значимих і історично виправданих цілей у всіх тих значеннях, про які говорилося вище.

Підсумовуючи наш короткий аналіз свободи, необхідно відзначити, можливо, найважливішу й складну її характеристику: будь-яка спроба теоретичного визначення свободи буде принципово неповна й обмежена, тому що непорівнянна з нескінченною складністю реального життя і віялом можливостей, які вона відкриває перед людиною. Попередня доцільність (якщо тільки це не доцільність вічних цінностей людського буття), безумовно, повинна бути піддана раціональному запереченню, але коли, в ім'я чого й у яких формах – на ці питання буде щораз заново відповідати кожна конкретна людина в конкретних особистісних і соціально-політичних ситуаціях, які не мають буквальних історичних прецедентів, де буде діяти індивідуальна вільна людська воля.А це значить, що ми приречені на вічну суперечку про природу й межі справжньої свободи, потай не бажаючи, та й не будучи спроможними поставити в ній заспокійливу крапку.

1 Блискуча критика орієнтації на володіння, а не на вільне людське буття дана в кн.: Фромм Э. Иметь или быть. М., 1990.


ЛЕКЦІЯ 16.

ПРОСТІР І ЧАС

 

 

1. СТАНОВЛЕННЯ УЯВЛЕНЬ ПРО ПРОСТІР І ЧАС

У ЛЮДСЬКІЙ КУЛЬТУРІ

 

Простір і час завжди цікавили людей. Ці феномени були екзістенціально близькі людині, тому що вона безпосередньо жила в них, але водночас вони поставали для неї і якоюсь зовнішньою силою, якій вона не могла протистояти і повністю освоїти. Невипадково їх раціональне розуміння залишається однією з найбільш складних проблем аж до наших днів. Не завжди уявлення про простір і час так сильно залежали від фізико-геометричних знань, як це характерно для сучасної свідомості, що дає привід замислитися над тим, а чи не є вони таким же минущим моментом історичного розвитку, який, можливо, буде незабаром подоланий? І чи не рано ми відкинули ті уявлення про простір і час, які панували в більш древні періоди людської історії? Тому для кращого розуміння простору й часу як найважливіших феноменів людської культури й істотних характеристик нашого особистого існування необхідно згадати й проаналізувати ті уявлення про них, які існували в минулому.

Одним із найважливіших атрибутів буття завжди був простір. Людина завжди живе у ньому, усвідомлюючи свою залежність від таких його характеристик, як розміри, межі, обсяги. Вона вимірює ці розміри, вона долає межі, вона заповнює обсяги, тобто вона співіснує з простором.

Міфологічний простір, у який первісно була занурена людина й уявлення про який їй ніколи не вдавалося зжити повністю, має цілий ряд важливих властивостей, на яких необхідно спеціально зупинитися.

В архаїчній моделі світу простір одухотворений і різнорідний.Це не хаос і не порожнеча. Він завжди заповнений речами. У цьому розумінні міфологічний простір завжди протистоїть хаосу. Водночас він і не фізична характеристика буття, а живий, пульсуючий та впорядковуючий світ первень, тоді як хаос є утвором, у якомупорядок ще відсутній. Це певна причина, з якої далі будуть виникати різні властивості буття.

Тому якщо ми порівняємо різні «міфи творення», то в усіх побачимо процес поступового оформлення Хаосу, його перехід з неоформленого стану в простір як щось оформлене. Так, наприклад, у давньогрецьких міфах з Хаосу виникає «Еврінома, богиня всього сутнього», яка виявляє, що їй немає на що обпертися, тому вона відокремлює небо від моря, започаткувавши оформленню простору. В олімпійському міфі творення з Хаосу виникає мати-земля. У Гесіода в його філософському міфі творення все походить від союзу


Темряви і Хаосу1. Отже, простірвиникає як упорядкуванняхаосу за допомогою його заповнення різними істотами, рослинами, тваринами, богами й т.д. Це – по-особливому організована сукупність об'єктів і процесів.

Для міфологічного простору характерна властивістьспірального розгортаннястосовно особливого світового центру як певної точки, «через яку немовби проходить стріла розвитку, вісь розвороту»2. Таке значення зберігається й у сучасній мові, зокрема, в російській, де простір асоціюється з поняттями, які позначають розширення, «простирання», «зростання». У російській традиції простір також стійко пов'язується з відкритістю, відсутністю меж, з тим, що виражається ємним полісемантичним словом «воля». Цей філологічний зв'язок поняття простору (і часу) з особливостями їхнього сприйняття в різних культурах використовує, наприклад, Г.Гачев для побудови концепції «національних варіантів» образів простору й часу3.

Крім того, простір розгортається організовано, закономірно. Він складається з частин, упорядкованих певним чином.Тому пізнання простору споконвічно засноване на двох протилежних операціях – аналізі (членуванні) та синтезі (поєднанні). У міфологічній свідомості це реалізується у вигляді особливих принципів. Наприклад, у річному ритуалі розчленовування жертви (образ старого світу) і потім збирання в єдине ціле її окремих частин на стику старого і нового року4 фіксується розпадання цього старого світу (просторово-часового континууму) і перехід до нового5. Водночас цей же момент лежить в основі більш пізнього розуміння «відносно однорідного й рівного самому собі у своїх частинах простору»6, що, у свою чергу, приводить до ідеї його вимірювання. Однак основною характеристикою міфологічного простору все-таки вважається різнорідність і первність, тобто у першу чергу його якісна розчленованість, а не кількісна гомогенність.

Не випадково в архаїчній свідомості для простору характерна культурназначимість місця,в якому може опинитися людина. Центр простору – це завжди місце особливої сакральної цінності. Усередині географічного простору він ритуально позначається якимись особливими знаками, наприклад, каменем7, храмом або хрестом. Периферія простору – це зона небезпеки, яку в казках і міфах, які відображають зазначене розуміння, повинен подолати герой. Іноді це навіть місце поза простором (у якомусь хаосі), що фіксується у виразах «іди туди, не знаю куди». Перемога над цим місцем і злими силами позначає факт освоєння простору, тобто «прилучення його до космізованого й організованого «культурного» простору»8.

 

1 Див.: Грейвс Р. Мифы Древней Греции. М., 1992. С. 5–23.

2 Топоров В.В. Пространство // Мифы народов мира. Т. 2. М., 1994. С. 340.

3 Див.: Гачев Г. Наука и национальные культуры. Ростов н/Д, 1992.

4 Що характерно для багатьох культур і зберігається в знятому вигляді також і в оздобленні сьогоднішнього новорічного столу.

5 Див.: Топоров В.В. Указ. соч. С. 341.

6 Там же.

7 На кшталт віщого каменя на перехресті доріг. Цей мотив виразно присутній, наприклад, у російських билинах. Досить згадати про три поїздки богатиря Іллі Муромця.

8 Топоров В.В. Указ. соч. С. 341.


Таке розуміння в знятому вигляді зберігається й у наш час. Досить указати на особливого роду ритуальні культурні простори, де наша поведінка повинна підпорядковуватися фіксованим вимогам і традиціям. Так, на цвинтарі неприпустимі сміх і танці, а в дружній святковій компанії на лоні природи, навпаки, дивно виглядає кислий і похмурий вираз обличчя. Тут культурна якість простору задає і певну якість наших внутрішніх переживань, і певну якість поведінки, хоча суто фізично чи геометрично дані фрагменти земного простору нічим не відрізняються від інших його ділянок.

Ще однією важливою властивістю архаїчних уявлень про просторовий устрій буття є його не тільки «горизонтальна», а й «вертикальна» стратифікація. Практично у всіх світових міфологічних системах простір ділиться на підземний, земний і небесний, де живуть душі покійних людей і темні істоти підземного світу, пов'язані з хаосом і смертю; смертні люди; і безсмертні боги. Кожен із цих трьох вертикальних просторів поряд із загальними властивостями (опозиція центру та периферії, динамічність, якісність) має й свої особливості. Простір підземного світу в цілому ворожий і чужий для людини, земний – буденний і звичний, а надземний – завжди чудесний і благодатний. Траєкторія руху вниз завжди просторово несприятлива і вимушена, напрям же нагору, навпаки, бажаний і сприятливий.

Нарешті, найважливішою властивістю міфологічного простору є те, що він не відокремлений від часу,утворюючи з ним особливу єдність, позначувану як хронотоп.Приміром, у надземному світі час тече повільніше, ніж у земному, немов наближаючись до вічності. У силу цього герой міфу може довідатися там про свою прийдешню долю та майбутні події земного плану. Кілька днів, проведених там, можуть рівнятися земному року і навіть десятиліттям.

Підводячи деякий підсумок, можна сказати, що простір у міфологічну добу трактувався не як фізична характеристика буття, а являв собою своєрідне космічне місце, в якому розгорталася світова трагедія ворогуючих один з одним богів, персоніфікованих добрих і злих сил природи, людей, тварин і рослин. Це було вмістище всіх предметів і подій, життя яких було в просторі певним чином упорядковане й підпорядковане загальним закономірностям. Це був образ насамперед культурного простору, що був ієрархічно впорядкованим і якісно різнорідним, а тому і його окремі місця були наповнені специфічними смислами і значеннями для людини. Звідси пізніше з'явиться знаменитий шекспірівський образ світу як театру, на сцені якого розігрується нескінченна трагедія життя, а люди виступають як актори.

Від часу людина відчувала у стародавні часи ще більшу залежність, тому що з ним було пов'язане розуміння смерті: зупинки як її індивідуального часу, так і неминучого зникнення всього, що для неї було значиме й дороге у світі: від рідних і близьких до улюблених речей. Людина іманентно жила в цьому часі й боялася його. У давньогрецькій міфології Крон, один із синів-титанів Урана, за намовлянням матері, яка мстила за скинутих у Тартар


синів-кіклопів, повстає проти батька й оскопляє його серпом. Це дає можливість пізніше трактувати ім'я «Крон як Chronos – «батько-час» з його невблаганним серпом»1. Цей образ невблаганності серпа часу як нищівної сили, перед якою ніщо не може встояти, міцно входить у людську культуру. Крон отримує владу над Землею, знаючи, однак, за пророкуваннями, що його повинен скинути одні із синів. Тоді він пожирає всіх синів, але одного з них – Зевса, вдається сховати. Зевс зрештою перемагає Крона, і ця перемога мала настільки величезне значення, що трактується як початок нового часу, часу царювання олімпійців.

Отже, час в архаїчній міфологічній свідомості – це передусім якийсь «першочас», який ототожнюється з «праподіями», своєрідними цеглинками міфічної моделі світу2. Це надає часу особливого сакрального характеру зі своїм внутрішнім смислом і значенням, яке вимагає особливої розшифровки. Пізніше зазначені «першоцеглинки» часу перетворяться у свідомості людини в уявлення про початок світу, або початкову добу, що може конкретизуватися протилежно: або як «золотий вік», або як первісний хаос.

Міфічний час має властивість лінійності. Він первинно розгортається з нульової точки, з моменту творення світу. До часу першотворення не було й самого часу3, «проте ця модель поступово переростає в іншу – циклічну модель часу»4. Властивість циклічності (повторюваності) часу, підживлюється повсякденним побутом і практикою господарської діяльності (добові, місячні, сезонні, річні, дванадцятирічні та інші цикли), поступово глибоко закріплюється у свідомості людини й фіксується в різного роду календарних і сезонних ритуальних святах, заснованих на відтворенні подій міфічного минулого, що підтримують порядок і гармонію світового цілого.

Отже, підводячи деякі підсумки міфологічним уявленням про простір і час, ми отримуємо далеко не тривіальні висновки, які не дозволяють ці уявлення розглядати як породження примітивної свідомості. Особливо це стосується розуміння тісного взаємозв'язку простору і часу, циклічності та лінійності в існуванні світу. Просторово-часовий континуум у міфологічній свідомості постає як основний параметр устрою Космосу. В Космосі є особливого роду сакральні точки (місця), які являють собою центри світу. В образно-метафоричній формі це є точки «початку в часі, тобто часу творення, відтвореного в головному річному ритуалі, відповідно – сакрально відзначених точок

 

1 Грейвс Р. Мифы Древней Греции. М, 1992. С. 24–25.

2 Див: Мелетинский Е.М. Время мифическое // Мифы народов мира. Т. 1. М., 1994. С. 252–253.

3 Цей мотив найбільш чітко звучить у знаменитому ведійському «Гімні про створення світу»:

Не було ні смерті, ні безсмертя тоді, Не було ні ознаки дня (чи) ночі,

Дихало, не коливаючи повітря, за своїм законом Щось Одне,

І не було нічого іншого, крім нього.

Цит. по: Бонгард-Левин Г.М. Древнеиндийская цивилизация. Философия, наука, религия. М., 1980. С. 45.

4 Мелетинский Е.М. Указ. соч. С. 253.


простору – «святинь», «священних місць» і часу – «священних днів», «свят»1.

Інакше кажучи, первісний хаос упорядковується за допомогою вихідних просторово-часових відношень і заснованих на них структуроутворюючих ритуальних діях. Все це визначає причинові схеми світового розвитку за допомогою якоїсь міри, «якій усе відповідає і якою все визначається, світового закону типу rta у Древній Індії, Діке чи логосу в стародавніх греків, Маат у древніх єгиптян і т.ін.»2.

Ми не випадково приділили таку велику увагу міфологічним поглядам на простір і час. Панування фізичних моделей приховало від нас той факт, що людина мала колись зовсім інші просторово-часові уявлення. Вони, як показують сучасні наукові дослідження, містили в собі глибокі інтуїтивні здогади і прозріння, істинність яких, звичайно, вже на іншому фактичному та концептуальному матеріалі, наука підтверджує тільки сьогодні.

Це дозволяє стверджувати, що невірно судити про якісь загальні проблеми і закономірності світового буття з позицій тільки фізичної картини світу, яка, як виявляється, зазнає більш різких і швидких змін, ніж загальфілософські чи навіть міфічні уявлення про світ. Для цього досить зіставити сучасні фізичні теорії та фізичний погляд на світ XVIII століття. Вони разюче відрізняються одне від одного, й особливо в розумінні просторово-часових відношень. Як це не парадоксально, але архаїчний погляд на них глибший, цікавіший і евристичніший для сучасного наукового дискурсу, ніж механістичні наукові моделі часу й простору.

Не дивно, що в силу своєї принципової значимості для людини категорії простору й часу від самого початку метафізичних (і передусім онтологічних) шукань філософії виявляються на першому плані. Залишаються вони в центрі філософської уваги й до цього часу, породивши цілий вал відповідної літератури. При цьому ніяк не можна сказати, що метафізичні уявлення про час і простір набули сьогодні якогось закінченого характеру. Скоріше, ми могли б солідаризуватися з одним із класиків їх аналізу Аврелієм Августином (354–430 р.), який писав: «Що ж таке час? Якщо ніхто мене про те не запитує, я знаю, що таке час; якби я захотів пояснити тому, хто запитує – ні, не знаю...»3.

Вказані складності в розумінні категорій простору й часу надають даній проблемі широкого, комплексного характеру. Тому філософське розуміння простору й часу, з одного боку, завжди поєднане з розвитком усього комплексу наук (а не однієї тільки фізики) і враховує їхні позитивні результати, а з іншого боку – спирається на власні теоретичні напрацювання в руслі цілісного онтологічного підходу до їх тлумачення.

Багатоаспектний зміст категорій простору й часу та не затихаючі довкола цього наукові й філолофсько-онтологічні суперечки говорять про дуже

1 Топоров В.В. Модель мира // Мифы народов мира. Т. 2. М., 1994. С. 162.

2 Там же.

3 Августин Аврелий. Исповедь. М., 1992. С. 167.


важливі факти: по-перше, про те, наскільки глибоко вкорінені наші сьогоднішні філософські уявлення про буття (і в тому числі уявлення про простір і час) у товщі всієї людської культури, включаючи і її раціональні, і позараціональні компоненти; і, по-друге, про те, наскільки тісно всередині самої філософської онтології переплетені проблеми філософії природи, спекулятивної метафізики й антропології. Як ми побачимо нижче, специфічна просторово-часова визначеність властива і природним процесам, і культурному й духовно-екзистенціальному буттю людини. Тут же ми проаналізуємо основні філософські та наукові програми їх інтерпретації.

 

2. ОСНОВНІ ПАРАДИГМИ ТЛУМАЧЕННЯ

ПРОСТОРУ Й ЧАСУ

 

У філософії та науці існували найрізноманітніші інтерпретації цих структур буття, тому ми виділимо тут лише ключові теоретичні позиції1.

Простіррозумівся як:

- протяжна порожнеча, в яку включалися всі тіла і яка від них не залежала (Демокріт, Епікур, Ньютон);

- протяжність матерії чи ефіру (Платон, Аристотель, Декарт, Спіноза, Ломоносов); форма буття матерії (Гольбах, Енгельс);

- порядок співіснування та взаємного розташування об'єктів (Ляйбніц, Лобачевський);

– Піфагор у своєму вченні про універсальність числа закладає основи точкової(або дискретної) концепції простору (та й часу теж) як такого, що складається з далі неподільних елементів2. Логіко-математичну завершеність цей підхід отримує в теорії множин Г.Кантора;

- можливість «інтервального» (або недискретного) підходу до простору (й, відповідно, до часу) в негативно-скептичному ключі формулюють прихильники елейської школи, а в позитивному ключі – атомісти. Свою завершену форму він отримує в Декарта. Тут простір розглядається як нескінченно ділена «суцільність», як протяжна «інтервальність», яка не має чітких онтологічних меж;

- комплекс відчуттів і досвідних даних (Берклі, Мах) або як апріорна форма чуттєвого споглядання (Кант).

Часже трактувався як:

– субстанція чи самодостатня сутність, і із цим був пов'язаний початок дослідження його метричних властивостей (Фалес, Анаксимандр). Тут закладається субстанціальнаконцепція часу;






ТОП 5 статей:
Экономическая сущность инвестиций - Экономическая сущность инвестиций – долгосрочные вложения экономических ресурсов сроком более 1 года для получения прибыли путем...
Тема: Федеральный закон от 26.07.2006 N 135-ФЗ - На основании изучения ФЗ № 135, дайте максимально короткое определение следующих понятий с указанием статей и пунктов закона...
Сущность, функции и виды управления в телекоммуникациях - Цели достигаются с помощью различных принципов, функций и методов социально-экономического менеджмента...
Схема построения базисных индексов - Индекс (лат. INDEX – указатель, показатель) - относительная величина, показывающая, во сколько раз уровень изучаемого явления...
Тема 11. Международное космическое право - Правовой режим космического пространства и небесных тел. Принципы деятельности государств по исследованию...



©2015- 2024 pdnr.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.