Засоби милозвучності української мови Українській мові притаманна милозвучність (евфонічність), яка виявляється в плавності, мелодійності, інтонаційній виразності мовлення. Евфонічність є однією з природних властивостей української мови. Вона досягається такою організацією звуків у межах слів, речень і всього тексту, за якої вони легко і розбірливо вимовляються.
В українській мові в усіх позиціях слова домінує вживання приголосного звука у сполученні з голосним, а не з іншим приголосним чи голосного з голосним. Такі особливості мовлення були здавна властиві українським говорам. Складний для вимови збіг кількох різних приголосних трапляється рідко – переважно в запозичених словах.
Милозвучність сучасної української літературної мови твориться такими засобами:
1. спрощенням груп приголосних звуків (-ждн- → -жн- (тиждень - тижня); -здн- → -зн- (проїздити - проїзний); -стн- → -сн- (область - обласний); -слн- → -сн- (ремесло - ремісник); -стл- → -сл- (щастя - щасливий); -скн- → -сн- (тріск - тріснути); -зкн- → -зн- (брязкіт - брязнути);
2. змінами приголосних [г], [к], [х], [ж], [ч], [ш], [з], [ц], [с] перед суфіксами -ськ-, -ств- у процесі словотворення й словозміни (убогий – убозтво, парубок – парубоцький, птах – птаство, латиш – латиський, товариш – товариський – товариство, молодець – молодецький – молодецтво, Полісся - поліський);
3. змінами приголосних [г], [ж], [з] і [с] перед суфіксом -ш- (дорогий –дорожчий, дужий – дужчий, низький –нижчий, високий – вищий);
4. чергуванням голосних, наприклад, [о], [е] з [і]; [о], [е] з [ø]; [е] з [и] в дієслівних коренях тощо (стіл – стола, вечір – вечора, липень – липня, свічки – свічок, вітер – вітри,гонити – ганяти, допомогти - допомагати);
5. чергуванням приголосних звуків у процесі словозміни й словотворення: [г], [к], [х] із [ж], [ч], [ш]; [г], [к,] [х] із [з], [ц], [с;] [д] - [дж], [т] - [ч], [з] - [ж], [с] - [ш], [зд] - [ждж], [б] - [бл], [в] - [вл], [п] - [пл], [м] - [мл], [ф] - [фл] (нога – ніжка – нозі; рука – руці – ручний; горіх – у горісі – горішок; ходити – ходжу; платити – плачу; мазати – мажу; носити – ношу; їздити – їжджу; любити – люблю; мовити – мовлю; ліпити – ліплю; тямити – тямлю; графити - графлю);
6. появою вставних приголосних між голосними (павук, геро[йі]ка) та голосних між приголосними (вікно – вікон, весна - весен).
Як засіб милозвучності в українській мові використовуються слова:
1. з початковим голосним і без нього (ржа – іржа, мла - імла);
2. з кінцевим приголосним і без нього (знову - знов);
3. з приставним приголосним і без нього (вогонь – огонь, вуста - уста);
4. з префіксами з-, із-, зі-, зо-; від-, од-, віді-, оді- (знов – ізнов, зотліти – зітліти, відклеїти – одклеїти, відійти - одійти).
Більшість названих фонетичних варіантів стилістично нейтральні й можуть вживатися в усіх стилях. Проте деякі з них (огонь, одійти, одклеїти тощо) мають відтінок художнього або розмовного стилів і в офіційно-діловому мовленні є неприпустимими.
Важливим засобом створення милозвучності є чергування голосних [у], [і] з приголосними [в], [й]. Це фонетичне явище є характерною особливістю української мови, тому в діловому мовленні слід чітко й неухильно дотримуватися його правил. Так, уживання прийменників у, в і схожих за звучанням префіксів залежить від темпу мовлення й позиції їх у реченні, що регулюється такими правилами:
1. Увживається:
- у позиції між двома приголосними: рух униз, необхідність у написанні;
- на початку речення перед наступним приголосним: У навчальних закладах створено пункти громадського порядку;
- перед словами, що починаються на в, ф, льв, св, тв, хвтощо незалежно від закінчення попереднього слова: ситуація увзаємодії, розширення уформі кредитів;
- після паузи (розділового знака на письмі) перед наступним приголосним: Він очікував на неї вдома, укімнаті.
2. Вуживається:
- у позиції між двома голосними: зміни вусій системі відносин;
- після голосного перед приголосним: кредитування вбанках;
- на початку речення перед наступним голосним: В університеті навчаються сотні студентів;
- перед наступним голосним незалежно від закінчення попереднього слова: Вона вчилась в училищі.
3. Чергування у - вне відбувається:
- у власних назвах: Україна, Угорщина, Урал;
- у словах іншомовного походження: ультиматум, універсал, утилізація;
- у словах, що вживаються тільки з початковим уабо тільки з початковим в: угода, установа, указ, влада, вступ, вклад. У деяких словах заміна початкового уабовспричиняє зміну значення слова: вдача (характер) – удача (успіх), вступ (початкова частина тексту) – уступ (виступ), вправа (завдання для тренування) – управа (спосіб покарання) тощо.
Чергування і – йвідбувається в тих самих випадках, що й у – в.
- Івживається:
1. у позиції між двома приголосними: розвиток іфункціонування;
2. на початку речення перед наступним приголосним: І весь процес прискорився;
3. після паузи (розділового знака на письмі) перед наступним приголосним: Наша співпраця розвивається зараз, ів майбутньому проблема існуватиме.
2. Йуживається:
- у позиції між двома голосними: зміни й інновації.
3. Чергування і – й не відбувається:
- під час зіставлення понять: війна імир, день ініч;
- у заголовках: Завдання і організація;
- перед словами, що починаються з й, я, ю, є, ї: своєчасне іякісне виконання обов’язків.
Для усунення важких для вимови збігів голосних і приголосних в українській мові використовують також варіанти прийменника з – із – зі (зо):
1. зуживається перед словами, що починаються з голосного, незалежно від закінчення попереднього слова; перед початковим приголосним (крім с, ш) чи сполученням приголосних наступного слова, якщо попереднє слово закінчується голосним, а також на початку речення, після паузи: З часом теорія зазнала змін; укладати договір завтором; за домовленістю зпродавцем.
2. ізуживається переважно перед словами, що починаються на з, ц, с, ч, ш, щ, і між групами приголосних: кожна ізпропозицій; звернутись ізпроханням;
3. якщо наступне слово починається сполученням приголосних, зокрема першими виступають з, с, ш, щ, то вживається зі: купувати зізнижкою;договори зісторонніми організаціями. Прийменник зояк фонетичний варіант зівживається зрідка, переважно в розмовному мовленні: зо мною, зотри літри тощо.
4. Фонетична незграбність виникає і через неправильне використання часток би (б), же (ж).Слід пам’ятати, що після приголосних уживаються частки би, же, а після голосних – б, ж: написавби–написала б; він же – вона ж.
Полегшує артикуляцію та створює милозвучність також правильне вживання форм дієслов на -ся (-сь): в позиції перед приголосним віддають перевагу постфіксу -ся, а в позиції перед голосним – постфіксу -сь. У дієприслівниках переважає форма -сь: прокинувшись, звернувшись.
Милозвучності можна також досягти певним добором і розташуванням слів. В усному й писемному діловому мовленні слід уникати немилозвучних збігів голосних і приголосних на межі слів (подала заяву директору заводу – подала заяву директорові заводу), римування слів у прозі, повтору однакових або близьких за вимовою звуків, звукосполучень, слів (використали нагоду укласти угоду, внесли великий внесок).
Отже, в усному діловому спілкуванні необхідно дотримуватися орфоепічних і акцентуаційних норм української мови та правил евфонічності. Фонетична незграбність негативно впливає на співрозмовника, що може позначитися на результатах спілкування.
Питання та завдання для самоконтролю
1. У чому сутність поняття «милозвучність мовлення»?
2. Назвіть засоби милозвучності в українській мові.
3. Схарактеризуйте основні випадки вживання прийменників із метою створення милозвучності.
УСНЕ ПУБЛІЧНЕ МОВЛЕННЯ
Переконливе, влучно дібране слово є дієвим засобом організації взаємин. Поведінка оратора, його мова, жести, вигляд часто є взірцем для наслідування слухачами. Справжній промовець – неповторна індивідуальність. Проте це обдарування не завжди дається людині від народження, а частіше виробляється упродовж усього життя і є результатом тривалої та наполегливої роботи над удосконаленням свого мовлення. Кожен промовець, який багато виступає, має свій індивідуальний стиль. Це поняття складне й багатогранне. Насамперед на стиль мовлення людини значний відбиток накладає її світогляд: він визначає підхід до тлумачення фактів, вибір слова, образні засоби. Тут виявляється й характер людини.
Публічне мовлення є одним із жанрових різновидів мовленнєвої діяльності, досить своєрідним за своєю природою, за місцем серед інших видів мовлення, а також за своїми якісними характеристиками.
Серед них – писемно-усна формапублічного мовлення, на етапі існування якої мовець повинен викласти свої думки письмово. Це необхідно для збереження думки, побудови логічно сформульованих понять, безперечної впевненості у власних судженнях і подальшого точного, зрозумілого й стислого викладу їх перед аудиторією.
Книжно-розмовна формапублічного мовлення характеризується впливом на мисленнєво-мовленнєву діяльність слухача з метою переконання й спонукання його до відповіді чи дії.
Розмовний аспект публічного мовлення виявляється в таких його якостях:
- безпосередність (спілкування віч-на-віч, у процесі якого здійснюється оперативна реакція мовця на стимули слухача);
- невимушеність (природність, розкутість спілкування) як необхідна передумова встановлення контакту між мовцем і слухачем;
- емоційність спілкування (збудження пристрастей), що забезпечує виразність мовлення за рахунок доцільного використання вербальних і невербальних засобів.
Книжний характер публічного мовлення виявляється у:
- правильності (відповідності нормам літературної мови);
- точності (використанні слова відповідно до його лексичного значення);
- стислості (використанні таких мовних засобів, які найбільш яскраво виражають головну думку);
- виразності (використанні елементів художнього стилю);
- доцільності (зумовленої книжним характером мовлення й тісним зв’язком публічного мовлення з різними стилями літературної мови).
Звідси – красномовство в різних сферах спілкування (навчальне, офіційно-ділове, мітингове, публіцистичне, ораторське тощо).
Підготовлено-імпровізаційний характерпублічного мовлення частіше зумовлений специфікою риторики, що підпорядкована системі законів, кожен із яких функціонує на певному етапі мисленнєво-мовленнєвої діяльності.
Процес створення публічного мовлення передбачає перш за все підготовчий етап, який закономірно зумовлює наступний – виконавчий, успіх якого залежить від якості першого. Лише за цієї умови оратор має можливість творити на етапі виконання – вільно реалізовувати свій розумово-мовленнєвий продукт у різних варіантах.
Отже, публічне мовлення – це особливий вид тексту, створюваний за законами риторики, зорієнтований на переконання, що зумовлює його інтеграційну природу (письмово-усна форма реалізації, книжно-розмовний тип мовлення, підготовлено-імпровізаційний характер реалізації). Цей вид тексту може виступати в різних жанрових різновидах (доповідь, лекція, бесіда) й орієнтуватися на різну кількість слухачів. Публічне мовлення – це такий матеріал, де найповніше виявляється розумово-мовленнєва діяльність людини.
|