Інтелект у структурі індивідуальних властивостей

Інтелект перебуває у прямому зв’язку з розвитком абстрактного мислення, логіки, з рішенням проблем, а також здатністю набувати знання.

Тривожність та інтелект. Ці два показники відображають енергетичний та інформаційний аспекти активності суб’єкта. В тривожності, як в одному з проявів рис темпераменту (емоційній нестабільності), відображається також інтенсивність емоційно-вольових процесів. За результатами дослідження Р. Кеттелла отримуємо в одних випадках тривожність та інтелект різноспрямовані (чим більше одне, тим менше інше), а в інших – рівноспрямовані. Очевидно, що це пов’язано з особистісними властивостями вищого рівня.

Темперамент та інтелект. Отримані результати свідчать про взаємодію темпераменту та здібностей насамперед через характеристики активності – ергічності, пластичності і темпу.

Особистість та інтелект. Поняття інтелект починають розуміти за межами когнітивної сфери, розуміється у термінах багато чисельних здібностей, кожна з яких є важливою для адекватності та успішності у певній сфері життєдіяльності.

Одна з основних гіпотез: гени визначають величину діапазону, в якому може вимірюватися певна ознака індивіда. Для IQ цей діапазон коливається в межах 20-25 пунктів. Маючи певну генетичну обумовленість, інтелектуальні здібності у конкретної дитини коливаються в залежності від насиченості – бідності середовища, в якому він зростає. Як тільки якість середовища покращується, рівень IQ зростає до верхньої межі діапазону, і навпаки.

Врахування середовищних впливів в детермінації індивідуальних ознак не суперечить тій ролі, яку грає в обумовленості психологічних властивостей спадкові фактори. Конструкт «спадковість» визначається тією пропорцією у загальній варіативності ознаки, яка обумовлена генетичним впливом: показник спадковості IQ = варіативність, детермінована генотипом / загальна варіативність.

Загальновизнано у генетичній психології: ступінь відмінності ознаки є результатом відмінності у генотипі. Проте спадковість не є еквівалент підтвердження того, що прояв ознаки – це прямий результат генетичного впливу; скоріше, це відображення генетично обумовленої варіативності ознаки. Тобто якщо спадковість, наприклад, IQ рівна 0,8, то 80% відмінностей між людьми на рівні інтелекту обумовлені генетичним впливом, однак це не означає, що рівень інтелекту окремої особистості, що вимірюється відповідними балами, на 80% обумовлений генетично. Ще більш важливий факт, що величина оцінки впливу спадковості безпосередньо пов’язана з діапазоном середовищної (фенотипічної) варіативності.

У широкому смислі термін «розумова відсталість» означає яскраво виражену неповноцінність тих здібностей, наявність яких необхідна для виживання у певних культурних умовах. тому це напряму пов’язану з розвитком інтелекту. У нашій культурі розвиток мови та вербальні здібності мають вирішальне значення при діагностиці розумової відсталості. Принциповим критерієм діагностики та класифікації розумової неповноцінності є психометричний коефіцієнт інтелекту. Розумово відсталих ділять на ідіотів, імбецилів, дебілів та межових.

Серед найбільш поширених випадків клінічних різновидів неповноцінності можна назвати монголізм, церебральний параліч, мікроцефалію, кретинізм, гідроцефалію. Порівняно рідко зустрічаються фенілпіровічна агенція та амауротична ідіотія; причина цих захворювань криються у спадкових метаболічних порушеннях.

Сучасні дослідження вказують на те, пренатальний та паранатальний середовищні фактори мають значно важливішу роль, аніж вважалося раніше. Перспективним є припущення про мультифакторну та уніфакторну причинність неповноцінність. Мультифакторна причинність частіше зустрічається у випадках легкої форми дебільності, а уніфакторна причинність характерна для специфічних клінічних різновидів.

Розумово відсталі в цілому перебувають на нижчому рівні фізичного розвитку, у них спостерігаються фізичні та сенсорні дефекти, загальний стан здоров’я незадовільний, сприйнятливі до хвороб і нетривалого часу життя, але в інших аспектах не так сильно вирізняються від нормального населення. Коефіцієнт інтелекту у них з часом погіршується, проте це може бути обумовлене перебуванням у спецзакладах. Найменш розвинуті у них абстрактні функції. Поведінка стереотипна.

ТЕМА 7

Продовження Лекція 12.

ДИФЕРЕНЦІЙНА ПСИХОЛОГІЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗДІБНОСТЕЙ

ПЛАН

1. Музичні здібності.

2.Математичні здібності.

3.Мовні здібності.

1. музичні здібності

Музичні здібності по Теплову можна розділиться на дві групи:

технічні (грі на даному музичному інструменті або спів)

слухові (музичний слух).

Музичні здібності в існуючий загальної психологічної класифікації належать до спеціальних, тобто таким, які необхідні для успішних занять і визначаються самою природоюмузики як такої.

Музичні здібності - індивідуальні психологічні властивості людини, що зумовлюють сприйняття, виконання, написання музики, здатність до навчання в галузі музики. В тій чи іншій мірі музичні здібності проявляються майже в усіх людей. Яскраво виражені, індивідуально проявляються музичні здібності називають музичною обдарованістю.

Музичні здібності являють собою відносно самостійний комплекс індивідуально-психологічних властивостей. Вони можуть зберігатися після втрати розумових здібностей через психічних захворювань, а також бути присутнім у людей, які страждають на слабоумство. Іноді сукупність музичних здібностей позначають загальним поняттям "музичність". За визначенням Б.М. Теплова, музикальність є комплекс індивідуально-психологічних особливостей, потрібних для занять музичною діяльністю і в той же час пов'язаних з будь-яким видом музичної діяльності. Однак таке визначення музикальності не враховує деяких тонких якісних характеристик цього явища. Коли ми говоримо про музичні здібності, то маємо на увазі звичайно "кількісний аспект", поняття "музичність" відображає "якісний аспект" психологічної взаємодії людини і музики.

Поняття "музичність" має різні, хоча і взаємопов'язані значення. Ми відносимо дане поняття насамперед до особливого властивості, якості сприйняття, переживання чи виконання музики. Крім того, музикальністю називають індивідуально-психологічну характеристику особистості, яка виражається в інтуїтивній глибині і тонкощі емоційного переживання сенсу музики, здатності передавати його в інтонуванні, у виконавській інтерпретації музичних творів.І в цьому плані музикальність виступає одним із синонімів музичної обдарованості.

Але з психологічної точки зору музична обдарованість ширше музикальності, оскільки включає в себе не тільки власне музичні, а й інші властивості особистості, наприклад: активність уяви, багатство зорових образів і їх тісний зв'язок з слуховий сферою, тонкість слуходвігательной реакції, емоційну реактивність і ін Людей, які мають музикальністю, набагато більше, ніж музично обдарованих. Точно так само не слід ототожнювати поняття "музичність" і "музичний талант". Людина може бути музичним, а не володіти талантом музиканта. Як не парадоксально, але можливий і зворотний варіант, коли володіння яскравими виконавськимиздібностями

Отже, всі поняття, якими ми звикли описувати індивідуальні прояви музичних здібностей, акцентують різні їх психологічні сторони і прояви. Музичність немислима без основних музичних здібностей, але й не зводиться до них.

Музичність прямо не залежить від сенсорних здібностей, наприклад від чутливості слуху.Але бідність сенсорних здібностей людини становить серйозну перешкоду для розвитку музикальності. Емоційна реактивність на звуки прямо пов'язана з тонкістю емоційного переживання музики. Разом з тим емоційна реактивність на звуки може виявлятися і без чіткого усвідомлення звукоотношеній. Така реактивність - психологічний феномен, зумовлений діяльністю вегетативної нервової системи, і тому зустрічається не тільки у людини, але й у вищих тварин.

У деяких випадках музикальність навіть може вуалювати або заповнювати обмеженіпрофесійні дані музиканта-виконавця. Музичність піддається розвитку, але на основі вже проявилися в тій чи іншій формі її ознак. Вона формується і розвивається тільки в конкретній діяльності конкретної людини, тому в різних людей музикальність різна, як розрізняється вона і у музикантів різних спеціальностей.

Проблема діагностики музичності містить в собі цікаве протиріччя. У практичних заняттях з учнем порівняно неважко виділити дітей з яскраво вираженою музикальністю. Але домогтися точної відповіді на всі виникаючі тут питання дослідникам не вдається. У зарубіжній музичної тестології пошуки критеріїв музикальності ведуться на основі вивчення здатності створювати звукові структури. Вважають, що здібності тонко переживати музику і виражати себе за допомогою музики (тобто звукових структур) повинні бути тісно взаємопов'язані. Середхарактерних ознак музикальності називають також ранній прояв музичного слуху, наявність стійкої потреби і вибірковості в музичних враження, музичну активність (прагнення слухати, співати, складати музику), природну (тобто не щеплену педагогами) виразність виконання.

Однак тісний взаємозв'язок якості музичного сприйняття та відтворення, мабуть, важлива для діагностики музикальності тільки на ранніх щаблях музичного розвитку. Багато музикантів проводили розмежувальну лінію між здатністю розуміти і глибоко переживати музику і здатністю виразно виконувати її, "говорити" на її мовою, тобто здатністю вільно виражати себе в музиці.

Іншими словами, музикальність сприйняття і переживання музики не зумовлює для професійного музиканта практичного музично-художнього мислення, яке спирається на виконавський талант і професійну майстерність.

Прямо протилежним за змістом музичності є поняття "амузия" (від гр. Amusia - некультурність, неосвіченість, нехудожньо) - вкрай низький ступінь музичних здібностей абопатологічне їх порушення, відхилення від нормального музичного розвитку людини,відповідного цій культурі. Амузия зустрічається приблизно у 2 - 3% людей. Її слід відрізняти від відставань у музичному розвитку або музичної нерозвиненості (таких людей може бути до 30%), які можуть бути виправлені індивідуальної педагогічною роботою.

1. математичні здібності

Математичні здібності - це індивідуально-психологічні особливості

людини, що сприяють більш високій продуктивності її математичної діяль­ності, дозволяють використовувати в її процесі нестандартні шляхи та методи, створювати в результаті порівняно новий продукт розумової діяльності. Діагностика, формування і розвиток математичних здібностей відбувається у процесі математичної діяльності водночас з формуванням загальнонавчальних умінь і здібностей, математичних знань і умінь на їх основі.

Вітчизняні й зарубіжні автори відзначають, що здібності виявляються і можуть розвиватися тільки в процесі діяльності. Математична діяльність учнів полягає у вивчені математики, а тому у школярів можна розвивати тільки навчальні математичні здібності. У той же час навчальний процес завжди має деяку схожість з науковим дослідженням.

Різні автори по-різному виділяють компоненти математичних здібно­стей: Б.Гнеденко - критичність міркувань, повноцінну логічну аргумента­цію, лаконізм ; Н.Менчинська - швидкість засвоєння математичного матеріалу, гнучкість розумового процесу, тісний звірок наочних та абстрактних компонентів мислення :З.Слєпкань, Н.Тализіна виділяють серед компонентів здібність до розгорнутості та згорнутості дій, здатність до абстрагування, автоматизованість виконання математичних дій, міцність отриманих знань і вмінь; І.Якиманська - узагальненість, усвідомленість, гнучкість, самостійність, стійкість мислення.

Значний внесок у дослідження даної проблеми належить В.Крутецькому , який визначає такі ознаки наявності математичних здібнос­тей у дітей: інтерес до математики; оволодіння певними математичними вміннями і навичками в ранньому віці; швидке оволодіння математикою; відносно високий рівень математичного розвитку, рівень досягнень.

Учений пропонує такі компоненти математичних здібностей, як здат­ність до узагальнення, здатність мислити згорнутими структурами, гнуч­кість розумових процесів, прагнення до простоти й економічності розв'язування, і зазначає, що включення школяра в доступну його віку ма­тематичну діяльність - основний шлях розвитку математичних здібностей, Треба говорити не про відсутність здібності до математики, а про недостат­ній розвиток здібностей до цього предмета.

1. мовні здібності

Мовні здібності - це механізм, психофізіологічний за природою, але формується прижиттєво, під впливом соціальних впливів, організований за принципами ієрархії. Це механізм функціональний, що діє за певними правилами. Система цих правил забезпечує якраз то використання елементів системи мови в комунікативних цілях, яке характеризує комунікативну компетенцію. Ймовірно, ці правила мають розпорядчий характер, складають систему, і ця система не усвідомлюється суб'єктом, проте веде він себе так, немов знає ці правила.

Один з головних питань, що виникають при аналізі мовної здібності, - це питання про її природу. З цього приводу існують дві крайні точки зору.

Мовна здібність - генетично успадкована "закладена" в людині освіта. "Закладений" мовний матеріал спочатку бідний і неправильний. Він збагачується і виправляється в міру розвитку суб'єкта, в міру розширення кола спілкування, "з віком і вправою" (Н. Хомський).[15, С 231].

Тільки у спілкуванні з іншими людьми може розвиватися система, що забезпечує спілкування. Спілкування ж необхідно для взаємодії з іншими людьми, для здійснення спільної діяльності. Умови ж існування такі, що, як тільки дитина перестає бути пов'язаний з матір'ю біологічно, вона виявляється пов'язаний з усіма дорослими соціально. Цей зв'язок і реалізується, в кінцевому рахунку, в тій функціональній системі, в якості якої виступає мовна здатність.

Перш за все вимагає відповіді питання про природу мовноих здібностей: чи є вони вродженими, біологічної чи соціальної, купується і розвивається тільки в процесі розвитку та соціалізації особистості.

А.М. Шахнарович визначає природне, біологічне як все те, що дано людині генетично, тобто як наслідувані засади і межі тих діяльностей, в результаті яких відбувається оволодіння об'єктивною дійсністю та її відображенням. Соціальне - це те, що засвоюється людиною в ході онтогенетичного розвитку, тобто структури тих діяльностей, які можуть бути вчинені в певних (зовнішніх і внутрішніх) умовах і в певних формах для задоволення власне людських потреб. [15, С 96]

Таким чином, джерелом мовного розвитку є не вроджена схема, а діяльність і правила діяльності. Свій початок ці правила беруть у практичній діяльності.

За допомогою поняття другої сигнальної системи І. П. Павлов позначив спеціальні особливості вищої нервової діяльності людини, що істотно відрізняють її від тварин. Цим, поняттям охоплюється сукупність умовно-рефлекторних процесів, пов'язаних із словом. Слово при цьому розуміється як "сигнал сигналів" і є таким же реальним умовним подразником, як і всі інші. Робота другої сигнальної системи полягає перш за все в аналізі і синтезі узагальнених мовленнєвих сигналів.[10, С 238]

Розвиток цих уявлень знайшло своє віддзеркалення в праці М. М. Кольцової, Т. Н. Ушакової, Н. І. Чупрікової і ін. Так, наприклад, Т. Н. Ушакова, спираючись на ці ідеї і приваблюючи сучасні уявлення про будову нервових мереж, запропонувала виділяти три ієрархічно організовані рівні в будові внутрішнього мовлення, розділення яких чітко виявлене вже в онтогенезі. Виділяють три рівні внутрішнього мовлення: [12, С 129]

Перший рівень пов'язаний з механізмами дії і оволодіння окремими словами, що позначають події і явища зовнішнього світу. Цей рівень реалізує так звану номінативну функцію мовлення і служить в онтогенезі основою для подальшого розвитку механізмів внутрішнього мовлення. У роботах М. М. Кольцової, присвячених онтогенезу мовлення, було показано, що сліди словесних сигналів в корі мозку дитини разом з образами сприйманих предметів утворюють спеціалізовані комплекси нервових зв'язків, які можна розглядати як базові елементи внутрішнього мовлення.[8, С 173]

Другий рівень співвідноситься з утворенням множинних зв'язків між базовими елементами і матеріалізованою лексикою мовлення, так званою "вербальною мережею". У численних електроенцефалографічних експериментах було показано, що об'єктивній і мовній зв'язаності слів відповідає зв'язаність їх слідів в нервовій системі. Ці зв'язки і є "вербальними мережами", або "семантичними полямим ". Показано, що при активації вузла "вербальної мережі" загасаючи збудження розповсюджується на довколишні вузли цієї мережі. Подібні зв'язки "вербальної мережі" виявляються стабільними і зберігаються впродовж всього життя. Т.Н.Ушакова припускає, що в структурі "вербальної мережі" матеріалізується мовленнєвий досвід людства, а сама "вербальна мережа" складає статичну основу мовленнєвого спілкування людей, дозволяючи їм передавати і сприймати мовленнєву інформацію. [12, С 79 ]

Оскільки мовлення людини завжди динамічне і індивідуальне, то "вербальна мережа" через свої особливості, такі, як статичність і стандартність, може складати лише передумову і можливість мовленнєвого процесу.

До периферичних органів мовлення відносяться:

енергетична система дихальних органів, необхідна для виникнення звуку (легені і головний дихальний м'яз - діафрагма);

генераторна система - звукові вібратори, при коливанні яких утворюються звукові хвилі (голосові зв'язки гортані - тоновий вібратор; щілини і затвори);

система резонатора (носоглотка, череп, гортань і грудна клітка).

Мовлення утворюється в результаті зміни форми і об'єму надставної трубки, що складається з порожнини рота, носа і глотки. У системі резонатора, що відповідає за тембр голосу, утворюються певні форманти, специфічні для даного мовлення. Резонанс виникає в результаті зміни форми і об'єму надставної трубки.

Артикуляція - це спільна робота органів мовлення, необхідна для вимовляння звуків. Артикуляція регулюється мовленнєвими зонами кори і підкірковими утвореннями. Для правильної артикуляції необхідна певна система рухів органів мовлення, що формується під впливом слухового і кінестетичного аналізаторів.

Процес мовлення можна розглядати як результат роботи периферичних органів, заснований на генерації диференційованих акустичних послідовностей (звуків) і такий, що є високо координованою довільною моторною активністю фонаційного і артикуляційного апаратів. Всі характеристики мовлення, такі, як швидкість, сила звуку, тембр, остаточно складаються у чоловіка після так званої "ломки голосу", а у жінки - після досягнення старшого підліткового віку і є стійкою функціональною системою, яка залишається практично незмінною аж до глибокої старості. Саме тому ми легко упізнаємо знайомого по голосу і по особливостях мовлення.

ТЕМА 8

Лекція 13