Застосування принципів судочинства при розв’язанні адміністративно-правових спорів

Перед тим, як розглянути сутність принципів адміністративного процесу, які закріплені в нормах КАС України, необхідно розглянути юридичну природу правової категорії «принцип», оскільки в юридичній літературі – і в сучасній вітчизняній, і в успадкованій від радянської правничої науки – існує дуже багато дефініцій принципів [41, с. 16]. Для цього необхідно звернутися до довідкових та інших джерел, які розкривають зміст зазначеного терміна.

Власне слово «принцип» походить від латинського «principium» – початок, основа (у філософії); те, що лежить в основі деякої сукупності фактів або знань із збереженням первинного відтінку [42, c. 214]; науковий або моральний початок, правило, основа, від якої не відступають [43, с. 431]; основоположне, вихідне положення якої-небудь теорії, вчення, наукової системи [44, с. 439]; особливість, покладена в основу створення або здійснення чого-небудь, спосіб створення або здійснення чогось; правило, покладене в основу діяльності якої-небудь організації, товариства тощо [45, с. 941]; керівне положення чи ідея, установка в будь-якій діяльності [46, с. 382]; переконання, норма, правило, яким керується хто-небудь у житті, поведінці; канон [47, с. 614]; внутрішнє переконання, погляд на речі, які зумовлюють норми поведінки; основа якого-небудь пристрою, приладу [48, с. 762]. Принцип може також бути основоположним теоретичним знанням, що не вимагає доказу [49, с. 132].

До значних ознак принципів права треба віднести, насамперед, їх регулятивність. Загально прийнято вважати, що регулювання суспільних відносин є головною функцією права. Таке регулювання здійснюється за допомогою механізму правового регулювання, під яким розуміють цілісне, результативне упорядкування й організацію суспільних відносин за допомогою системи правових засобів, відповідно до вимог соціально-економічного й політичного рівня розвитку суспільства [50, с. 289].

У юридичній літературі під принципами частіше за все розуміють основоположні загальноприйняті норми, що виражають властивості права і мають вищу імперативну юридичну силу, маються на увазі такі, що становлять собою незаперечні вимоги, які пред’являються до учасників суспільних відносин з метою досягнення соціального компромісу [51, с. 281].

До системи основних принципів адміністративного процесу, як власне до будь-яких існуючих у державі видів судочинства відносять принципи: верховенства права; законності; публічності (офіційності); об’єктивної істини; охорони інтересів особи і держави; правової рівності; змагальності сторін; державної мови; гласності; швидкості та економічності; відповідальності посадових осіб та ін. [52, c. 47]. У той же час, враховуючи поліструктурність адміністративного процесу, крім загальної системи його принципів необхідно виділяти й певні специфічні принципи, притаманні окремим видам адміністративних проваджень.

Безумовно, базовим нормативно-правовим джерелом у формуванні системи принципів адміністративного процесу виступає Конституція України. Однак, не дивлячись на те, що цей нормативно-правовий припис визначений як акт прямої дії (ст. 8), більшість його положень сформульовані у самому загальному вигляді і потребують подальшої конкретизації та додаткової деталізації в окремих законах та підзаконних актах. Саме для формування системи принципів адміністративного судочинства базисним нормативно-правовим актом прийнято вважати КАСУ. Цей Кодекс розроблений з урахуванням сучасних уявлень про ефективний механізм забезпечення прав людини в юридичному процесі і отримав позитивні відгуки з боку європейської спільноти. Власне, конституційний принцип права на судовий захист КАСУ закріплює як один із найважливіших принципів адміністративного судочинства. Зокрема, в ст. 6 зазначеного Закону визначено, що кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів незалежним і неупередженим судом; ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена; кожен має право на участь у розгляді своєї справи в адміністративному суді будь-якої інстанції в передбаченому законом порядку. Необхідно також зазначити, що таким самим правом на судовий захист, що і громадяни та юридичні особи України, користуються в Україні іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи.

Серед міжнародних кодифікованих актів, у текстах яких сформульовано принципи відправлення правосуддя, особливої уваги заслуговують: Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (далі – Конвенція) та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права [53]. Зазначені нормативно-правові приписи вміщують інформацію щодо принципів верховенства права, справедливості й відкритості судового розгляду, незалежності й безсторонності суду, розгляду справ упродовж розумного строку й публічності проголошення судового рішення.

Інші принципи адміністративного судочинства визначені в ст. 7 КАСУ, а саме це: 1) верховенство права; 2) законність; 3) рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом; 4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування всіх обставин у справі; 5) гласність і відкритість адміністративного процесу; 6) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду; 7) обов’язковість судових рішень. До цього переліку можна також додати принципи, які випливають з інших норм КАС. Так, у ст. 4 цього Кодексу встановлено, що правосуддя в адміністративних справах здійснюється адміністративними судами. Конституційне положення про право кожного на судовий захист прав, свобод та інтересів незалежним і неупередженим судом знаходить своє відображення у ст. 6. У статті 15 визначається, що адміністративне судочинство здійснюється державною мовою. Стаття 16 КАС закріплює гарантії на правову допомогу й установлює шляхи його реалізації. Проаналізуємо зміст принципів зазначених у ст. 7 КАС.

Принцип верховенства права (ст. 8 КАСУ), яким керується суд при вирішенні справи, зумовлений, зокрема, тим, що відповідно до Конституції України людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. При цьому, на підставі Конституції України звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини гарантується з боку держави. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини. Зазначений принцип взаємодіє з принципом правової держави (ст. 1 Конституції України). Незважаючи на те, що даний принцип («Rechtsstaat») запропонований А. Дайсі ще у далекому 1875 році, навколо нього продовжуються дискусії і у наш час, що насамперед пов’язується із різними спробами його практичної імплементації. Вітчизняні адміністративні суди застосовують цей принцип відповідно до судової практики Європейського Суду з прав людини.

Принцип законності виступає фундаментальним принципом, відповідно до якого всі без винятку суб’єкти влади зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Так, В. М. Гаращук справедливо зазначає, що зовні законність віддзеркалюється в правових актах і служить тією гранню, що обмежує свободу кожного заради всіх [54]. Цей принцип згідно зі ст. 9 КАС означає, що адміністративний суд вирішує справи на підставі Основного Закону України, інших законів і міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Суд може застосовувати й інші нормативно-правові акти. Проте йому належить виходити з того, що в разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, іншому закону, міжнародному договору або іншому правовому акту застосовується акт вищої юридичної сили.

Принцип законності слід відрізняти від принципу верховенства права, виходячи з того, що останній передбачає регулювання правовідносин у правовій державі не будь-якими законами (у широкому сенсі – будь-якими нормативно-правовими актами), а саме кодифікованими законами. Як зазначає В. Авер’янов, принцип верховенства права за своїм змістом значно ширше принципу верховенства закону, оскільки не кожний чинний закон здатний відобразити справжні потреби повноцінної реалізації або захисту основних прав і свобод людини і громадянина [55, с. 32].

Принцип рівності всіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом (ст. 10 КАСУ) передбачає, що всі учасники процесу є рівними перед законом і судом. Не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників такого процесу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними ознаками тощо. Цей принцип означає не тільки рівність у використанні прав, але й однакове застосування судом закону в однакових умовах щодо будь-якої особи. Як вдало стверджує О. Мережко, заперечення принципу однакового застосування закону суперечить одному з основних принципів правової держави, згідно з яким у такій державі суддя є лише безстороннім слугою права, тобто він застосовує право об’єктивно, логічно, послідовно і в однаковий спосіб [56, с. 4].

Відповідно до ст. 11 КАС закріплено одразу 3 принципи: змагальність сторін, диспозитивність і офіційне з’ясування всіх обставин у справі. Ці пов’язані між собою принципи передбачають, що розгляд і вирішення справ у адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою і не може виходити за межі позовних вимог. Тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять, суд може вийти за межі позовних вимог.

Особа, що звернулася до суду за захистом своїх прав та законних інтересів, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім окремих випадків. Таким правом користуються також особи, в інтересах яких подано адміністративний позов, за винятком тих, які не мають адміністративно-процесуальної дієздатності.

При цьому суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Він повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати такі докази.

Принцип гласності і відкритості адміністративного процесу (ст. 12 КАСУ) констатує, що особи, які беруть участь у справі, а також інші зацікавлені чи причетні до справи особи не можуть бути обмежені у праві на отримання в суді як усної, так і письмової інформації щодо результатів розгляду справи. Ніхто не обмежений у праві на отримання в суді інформації про дату, час і місце розгляду справи та ухвалені в ній судові рішення. Дана інформація при необхідності зазначається у відповідному акті чи повідомляється особам усно чи у письмовій формі у межах розумного строку.

Цей принцип передбачає також право кожного в установленому законом порядку знайомитися із судовими рішеннями у будь-якій розглянутій у відкритому судовому засіданні справі. Дане право може бути обмежене лише в інтересах нерозголошення конфіденційної інформації про особу, а також державної чи іншої таємниці, що охороняється законом.

Як правило, розгляд справ у адміністративних судах проводиться відкрито. Але, з метою нерозголошення державної чи іншої таємниці, що охороняється законом, захисту особистого та сімейного життя людини, в інтересах малолітньої чи неповнолітньої особи, а також в інших випадках, установлених законом, суд своєю ухвалою може оголосити судове засідання або його частину закритими. Під час такого розгляду в судовому засіданні присутні лише ті особи, що беруть участь у праві, а в разі необхідності – також експерти, спеціалісти, перекладачі та свідки.

Стаття 13 КАС закріплює принцип забезпечення апеляційного й касаційного оскарження рішень адміністративного суду. Відповідно до положень наведеної статті особам, які беруть участь у справі, а також які участі у справі не брали, забезпечується право на апеляційне й касаційне оскарження рішень адміністративного суду, якщо той вирішив питання про їх права, свободи, інтереси чи обов’язки.

Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2007 р. зазначається, що забезпечення апеляційного й касаційного оскарження рішень суду є однією з основних засад судочинства, оскільки їх перегляд гарантує поновлення порушених прав та охоронюваних законом інтересів людини і громадянина [57].

Дослідники стверджують, що дія запропонованого до розгляду принципу позитивно відбивається на функціонуванні системи правосуддя в цілому [58, с. 198]. Із цим важко не погодитись, адже ефективність судового захисту прямо залежить від можливості повторного перегляду справи іншим складом суду, а також від контролю за додержанням вимог закону під час ухвалення рішення з боку вищих судів. Запропонована система судочинства зводить до мінімуму ризик зловживань з боку осіб, які відправляють правосуддя, дозволяє мінімізувати суб’єктивізм суддівського переконання й виправити помилки, допущені нижчими судами в процесі постановлення рішення. Усі ці чинники допомагають зміцнити довіру до органів судової влади, зменшують негативні наслідки правового нігілізму населення, формують імідж держави як країни з якісною, демократичною системою правосуддя.

Принцип обов’язковості судових рішень (ст. 14 КАСУ) полягає в тому, що постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання на всій території України. Невиконання судового рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, тягне за собою установлену законом відповідальність.

На думку О. З. Хотинської, принцип обов’язковості судових рішень містить 2 складника: загальнообов’язковість як властивість судового рішення й обов’язковість виконання як гарантія його реалізації [59, с. 6].

Європейський суд у своїх рішеннях стверджує, що обов’язковість судового рішення є невід’ємним складником права на судовий захист. Так, у Рішенні по справі «Хорнсбі проти Греції» Суд наголошує, що «право на судовий захист було б примарним, якби правова система держави дозволяла, щоб остаточне, обов’язкове судове рішення залишалося недіючим на шкоду одній зі сторін» [60].

Підсумовуючи вище викладене, дійдемо висновку, що більшість із принципів адміністративного судочинства випливають з міжнародних нормативно-правових актів, що, звичайно, природно, адже Україна намагається привести норми національного законодавства у відповідність до європейських стандартів.

Зазначємо також, що принципи надають судочинству якостей справедливого правосуддя в адміністративних справах і навпаки – недотримання принципів адміністративного судочинства під час здійснення правосуддя тягне незаконність і подальше скасування судового рішення. Вони не тільки забезпечують внутрішню єдність усіх елементів адміністративного процесу, тобто норм, інститутів, проваджень, але й слугують підґрунтям для встановлєння та консолідації правотворчості і правосуддя в адміністративних справах. Крім того, принципи адміністративного судочинства відіграють регулятивну функцію у праві, завдяки чому вони набувають значення загальних правил поведінки, які мають загальнообов’язковий юридично владний характер. Засади адміністративного судочинства закріплєні на конституційному рівні виступають відображенням розвитку суспільства, держави та правосуддя в адміністративних справах в Україні.