Тема: Особи цивільних правовідносин.

План.

1. Суб'єкти права.

2. Правовий статус римських громадян, латинів, перегрінів.

3. Становище рабів, вільновідпущеників, колонів.

4. Юридичні особи.

1.

Суб'єктами за римським правом визнавалися лише вільні люди - ті люди, що мали права та обов'язки. Раби були речами, тобто об'єктами. Здатність мати права та обов'язки (правоздатність) в Римській державі визначалася трьома статусами:

· статус свободи,

· статус громадянства,

· сімейний статус.

За статусом свободи населення Риму поділялося на вільних і рабів. Статус свободи - це був найголовніший статус людей і тому зміни в цьому статусі могли призвести лише до двох дуже суттєвих наслідків - втрата свободи або її отримання. Зміни у статусі свободи називалися максимальними.

За статусом громадянства вільні утворювали п'ять груп:

· римські громадяни (квірити),

· латини,

· перегрини,

· вільновідпущеники,

· колони.

Статус громадянства - відносив вільну людину до певного прошарку населення і тому зміни в цьому статусі могли лише змінювати права відповідної особи, а не відміняти їх. Ці зміни називалися середніми. Стани не були стійкими і могли змінюватися - наприклад, вільний міг стати рабом, а перегрин стати римським громадянином.

Сімейний статус поділяв вільних людей на дві групи: глава родини та підвладні.

До підвладних відносилися всі члени сімейства, які проживали разом з главою.

Суб'єкти права в Стародавньому Римі, як і в сучасному цивільному праві, повинні були мати правоздатність і дієздатність.

Правоздатність виникала з моменту народження і зникала зі смертю.

Дієздатність поділялася за віковим цензом на три категорії.

До першої належали діти до 7 років, які були абсолютно недієздатні,

до другої дівчатка від 7 до 12 років та хлопці від 7 до 14 років, що були обмежено дієздатні і мали право укладати тільки дрібні угоди.

До третьої вікової групи належали з 12 років дівчата та з 14(до 25 років) хлопці, що визнавалися повнолітніми та дієздатними. Вони мали право здійснювати будь-які угоди, проте уклавши явно невигідну угоду могли просити у претора здійснити реституцію.

З II століття н.е. особам до досягнення 25 років надавалося право просити собі куратора у тому випадку коли вони самі не могли самостійно здійснювати свої цивільні права та нести обов'язки. Призначення куратора обмежувало дієздатність таких громадян і угоди вони укладали лише за згодою такого куратора (крім одруження та заповідання майна).

Існували обмеження дієздатності щодо людей з фізичними вадами (наприклад глухонімий не мав права брати участі в стипуляції), душевнохворих, марнотратників.

За римським правом жінка не могла зрівнятися у дієздатності з чоловіком. Вона завжди знаходилася під опікою батька або чоловіка. Але за часів принципату було встановлено, що доросла жінка, яка не має батька або чоловіка має право приймати самостійні рішення з приводу свого майна, але все ж таки визнавалося, що жінка знаходилася у гіршому становищі ніж чоловік.

2.

Правовий статус римських громадян. Серед вільних найбільшою правоздатністю наділялися римські громадяни. Римське громадянство отримували за народженням, шляхом пожалування цього звання за особливі заслуги, всиновлення чужоземця. Римський громадянин мав право нести службу у військах, голосувати в народних зборах, бути обраним на різні посади. Обсяг правоздатності знаходив відображення в імені римського громадянина. Ім'я складалося з п'яти частин:

1) особистого імені; 2) назви сім'ї чи роду; 3) імені батька; 4) назви тріби, в який громадянин бере участь у народних зборах; 5) прізвиська або почесного імені.

Римський громадянин мав повну правоздатність у політичній, майновій та сімейній сферах.

Правовий статус латинів. Латинами визнавалися давні жителі Лація та їхнє потомство. Правовий статус латинів відрізнявся в гірший бік від правового статусу римських громадян. Латини не мали права служити в римських легіонах, обиратися на посади римських магістратів, вступати в законний римський шлюб. Проте вони мали право брати участь у народних зборах та голосувати на них. Правовий статус латинів був другий за престижністю в Римі.

За бажанням латини могли досить легко набути статус римського громадянина. Для цього достатньо було переїхати на місце проживання до Риму.

Статус латина отримувався у наступних випадках:

1. Народження в сім'ї латинів. Статус шлюбної дитини визначався статусом батька, статус позашлюбної дитини визначався статусом матері.

2. Присвоєння статусу латина постановою Римської держави;

3. Добровільного переходу римського громадянина до числа латинів з метою отримання земельного наділу;

4. Звільнення від рабства володарем латином або римським громадянином за умови надання йому статусу латина.

Правовий статус перегринів. Перегринами називалися всі чужоземці як ті, що мешкали на завойованих територіях і так і не отримали ні латинської, ні римської правоздатності, так і ті, що з певних причин з’явилися на території Риму. Перегрини вважалися безправними особами, хоча і були вільними.

Статус перегрина набувала дитина, народжена в сім’ї перегрина. Іноді цей статус надавали в якості покарання за різноманітні злочини шляхом вигнання особи до місцевостей, де мешкали перегрини.

3.

Становище рабів.Раби не вважалися суб’єктами права, а скоріше, його об’єктами з огляду на те, що вважалися речами. Рабовласники нещадно експлуатували рабів та тримали їх в жахливих умовах. Хазяїн на свій розсуд розпоряджався долею раба, міг продати його і, навіть, вбити за будь-яку провину. Раб не міг вступити до шлюбу і, навіть, співжиття рабів законом не визнавалося, а діти народжені від рабів також ставали рабами.

Але раби не були однаковими, а деякі з них мали неабиякі здібності. Тому в інтересах рабовласника був створений інститут рабського пекулія. Пекулієм називалося майно, що передавалося рабу в управління. При отриманні права на управління майном, раб також отримував право укладати різноманітні угоди від імені хазяїна. Такі угоди передбачали виникнення прав у хазяїна, але обов'язки ніс раб.

Такий стан речей був досить примітивним з огляду на те, що ніхто не хотів укладати договори з безправними рабами. Тому пізніше, преторами було введено правило згідно з яким рабовласник, що надав рабу пекулій, ніс відповідальність в межах цього пекулія. Крім уповноваження рабів довготерміново представляти інтереси хазяїна, він міг здійснювати і одноразові доручення з такими ж наслідками.

Рабство виникало: при народженні від матері-рабині; взяттям в полон; продажем в рабство; позбавлення волі за злочини.

Правовий статус вільновідпущеників. Вільно­від­пу­ще­ни­ки – це колишні раби, яких відпустили на волю. Правове положення вільновідпущеників визначалося правовим статусом їх колишнього господаря (патрона). Вільновідпущеники (лібертини), навіть отримуючи вільний статус за своїм правовим положенням все одно не могли прирівнятися до вільнонароджених. Їм заборонялося вступати в шлюб з вільнонародженими.

Крім цього лібертини знаходилися в постійній залежності від патрона. Так патрон мав право:

1. на obsequium – поважне ставлення лібертина по відношенню до патрона. Зокрема лібертин не мав права викликати патрона до суду і був беззахисний від останнього;

2. на operae – виконання будь-яких послуг для патрона;

3. на bona – патрону належало право спадкування майна лібертина та на аліменти з його боку. Причому таке право належало не тільки йому, а й його батькам та дітям.

Правовий статус колонів. В класичну епоху під іменем "колон" розумілися орендатори землі. Римські громадяни були вимушені здавати свою землю в оренду з огляду на те, що після припинення завойовницьких війн кількість рабів почала різко зменшуватися, оскільки смертність серед них була дуже висока, а притік рабів зупинився. Крім того, власникам було навіть вигідно здавати землю колонам, тому що вони обробляли землю більш якісно ніж раби і були зацікавлені у збиранні якомога більшого врожаю, частину від якого вони отримували. Колони були зобов’язані обробляти не тільки орендовану земельну ділянку, а й іншу землю хазяїна.

Ці орендатори, в силу бідності, були вимушені брати в позику гроші у своїх хазяїв, дуже часто не могли їх повернути, а отже потрапляли у фінансову залежність від них.

Положення колона було спадковим. Якщо колоном був тільки один з батьків, дитина отримувала статус матері. Особа, що пробула колоном 30 років прикріплювалася до землі за давністю. Звільнення від колонату дозволялося, якщо колон жив як вільний 30 років, а також якщо він отримував сан єпископа або ставав монахом з дозволу хазяїна землі.

4.

Юридичні особи. Римляни вважали, що суб’єктом права може бути не тільки окрема людина, а й об’єднання людей, що вступають у правовідносини як єдине ціле. Такими об’єднаннями в римському праві виступали професійні та релігійні союзи (colegia, societas, corpora), місцеві самоврядні общини (municipia, coloniae) та державна казна (fiscus). Однак, не дивлячись на це, термін "юридична особа" римському право знайомий не був. Римські юристи не розробили також і сутності цього поняття, вони обмежилися тільки визнанням факту існування різноманітних організацій і юридичним його закріпленням в законах XII таблиць та в деяких інших нормах.

Римляни порівнювали організацію з людиною і вважали, що діє вона замість тих осіб, які до неї входять. Класичний період характеризувався можливістю вільного створення юридичних осіб, але з переходом до монархії, принцепси поступово обмежили можливості такого створення, зазначивши, що для виникнення організації необхідно отримати попередній дозвіл сенату та санкцію імператора. Однак, це правило не стосувалося релігійних та похоронних громад.

Припинялася юридична особа при досягненні цілі її діяльності, зменшенні кількості її членів (мінімальна кількість 3 особи), а також якщо діяльність організації суперечила закону.

Завдання для перевірки знань

1. Яка відмінність правового статусу римських грома­дян від правового статусу латинів, перегринів?

2. Що таке рабський пекулій?

3. Раби, як об’єкти права

ТЕМА 1.5

Сімейне право

План.

1. Поняття та види сім'ї.

2. Поняття та види шлюбу.

3. Правові відносини подружжя.

4. Правові відносини батьків та дітей

1.

Поняття та види сім’ї. Сім'я – це засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об'єднання осіб, пов'язаних спільним побутом, взаємною допомогою та моральною відповідальністю.

В стародавньому Римі існувало два види сім’ї (споріднення):

Агнатське споріднення. Суть такої сім'ї полягала в тому, що всі члени сім'ї підпорядковувалися владі єдиного домовладики, який називався особою свого права. Всі підпорядковані йому родичі називалися агнатами. Кровний зв'язок не мав тоді ніякого значення. Тому, якщо дівчина виходила заміж, то вона переходила до іншої сім'ї і ставала персоною чужого права щодо нового домовладики. Таким чином, вона прирівнювалася за правовим статусом до братів та сестер свого чоловіка.

Що стосується попередньої сім'ї, то з ними вона втрачала всілякі юридичні зв'язки і не могла бути навіть спадкоємницею своїх кровних батьків. Агнатське споріднення зберігалося і після смерті домовладики.

Агнати могли бути пов'язані між собою і кровними зв'язками, але юридичне значення мало лише підпорядкування одному певному домовладиці. Причому агнатське споріднення визначалося тільки по чоловічий лінії, оскільки йшлося про підпорядкування батьку сімейства.

Звичайно такий стан речей не міг існувати довго і з розвитком суспільства виникає новий вид сім'ї – сім'ї, що базувалося на когнатському спорідненні.

Когнатська сім'ябазувалася на кровному спорідненні. Деякий час ці дві сім'ї існували паралельно, що вносило велику плутанину у сімейні правовідносини, але згодом когнатське споріднення витіснило агнатське.

Належність до певної сім'ї мало велике значення для встановлення права на спадщину.

2.

Поняття та види шлюбу. Римський юрист Модестін писав: "Шлюб це союз чоловіка і жінки, спільність всього життя єднання божественного і людського права" (D.23.2.1). Жінка в шлюбі ніколи не була рівною в правах з чоловіком, вона завжди підкорялась йому.

Римське право знало два види шлюбу:

1. Законний римський шлюб (matrimonium iuris civilis).

2. Шлюб укладений між вільними особами, що не мали права вступати в законний римський шлюб (matrimonium iuris gentium).

Римський законний шлюб поділявся також на два види:

· шлюб з чоловічою владою (cum manu)

· шлюб без чоловічої влади (sine manu).

Законний римський шлюб міг укладатися лише між римськими громадянами. Шлюби між римськими громадянами з одного боку і іншими вільними (перегринами, латинами, вільновідпущениками, колонами) заборонялися.

Перегрини мали право вступати в шлюб matrimonium iuris gentium відповідно до свого права, таким же чином шлюби укладалися і між латинами, колонами, вільновідпущениками. Проте такі шлюби згідно римського права не породжували правових наслідків римського шлюбу.

Крім того, законом дозволялося фактичне тривале співжиття жінки та чоловіка (конкубінат). Йшлося про стійке співжиття з наміром чоловіка створити сім'ю, а не тимчасовий зв'язок. Тимчасові зв'язки суворо каралися законом.

Конкубінат не мав практично ніяких правових наслідків. Діти, народжені в конкубінаті на мали права на ім'я свого батька, не могли бути його спадкоємцями, не підпадали під батьківську владу. Жінка в таких відносинах не поділяла соціального статусу свого чоловіка.

У республіканський період законний римський шлюб був шлюбом з чоловічою владою. За цим шлюбом жінка підпадала в повну залежність від чоловіка, а якщо чоловік сам знаходився піл владою батька – то під владу домовладики.

Але закони ХІІ таблиць допускали можливість звільнення від чоловічої влади. Жінка мала право перешкодити можливості підпорядкування чоловікові, тікаючи наприкінці кожного шлюбного року на три доби з дому і цим вона переривала перебіг давності.

Згодом влада чоловіка послабляється. І на зміну цьому шлюбу приходить новий вид шлюбу - без чоловічої влади. Дружина виходить з під влади чоловіка і формально стає незалежною особою.

Для вступу в шлюб ставилися певні умови: вільне волевиявлення подружжя, досягнення шлюбного віку - 14 для нареченого і 12 для нареченої, наявність ius conubii (право вступати в законний римський шлюб), відсутність нерозірваного шлюбу, відсутність близького споріднення.

В класичну епоху римське право визначалося свободою розлучень. Але згодом, в період монархії було заборонено розлучатися за взаємною згодою і були вироблені певні підстави для одностороннього розлучення: порушення подружньої вірності, посягання на життя одного з подружжя, нездатність до дітонародження, до шлюбного життя, вступ до монастиря одного з подружжя. При односторонньому розлученні без поважної причини накладався штраф.

3.

Правові відносини подружжя. Правові відносини між подружжям носили особистий та майновий характер, причому вони істотно відрізнялись в залежності від виду шлюбу.

Відносини в шлюбі cum manu. Чоловік мав повну владу над жінкою. Він міг піддавати її будь-яким покаранням, витребувати її як річ назад, якщо вона самовільно залишала дім, мав право продати її в рабство. Жінка і діти в такій сім'ї були повністю позбавлені правоздатності.

Щодо майна, то ситуація тут була не краща – жінка на мала свого майна, а майно яке вона мала до шлюбу автоматично ставало власністю чоловіка, але жінка могла бути спадкоємницею свого чоловіка і на неї поширювалося громадське становище чоловіка.

Відносини подружжя в шлюбі sine manu. Дружина була незалежною в шлюбі і зберігала статус, який вона мала до вступу до шлюбу. Але все ж таки не дивлячись на самостійність дружини, главенство в сім'ї у вирішенні внутрішніх сімейних питань зберігалося за чоловіком.

Майно належало подружжю на принципі роздільності на майно чоловіка та майно дружини. Все що було у власності дружини до вступу до шлюбу, залишалося у її власності і вона мала право вчиняти будь які угоди щодо своєї власності.

Характерною особливістю майнових відносин сім'ї без чоловічої влади була заборона дарування майна між подружжям, щоб не допустити матеріальної залежності дружини від чоловіка і забезпечити їй цілковиту матеріальну свободу. Римляни вважали, що шлюб повинен ґрунтуватися на сердечному коханні, а не на матеріальній зацікавленості.

Характерним для цього шлюбу було отримання чоловіком приданого, яке передавав батько нареченої.

4.

Правові відносини батьків та дітей. Всі діти (як народжені в законному шлюбі, так і усиновлені) перебували під владою домовладики (pater familias). Історичною передумовою виникнення цієї влади було міркування римлян, що батько сімейства відповідальний за продовження існування роду, а тому його влада над членами родини не повинна обмежуватися ніякими чинниками.

Найголовнішим повноваженням домовладики було право життя та смерті (ius vitae ac necis), яке існувало протягом всього республіканського періоду. Це означало, що домо­владика міг піддати підвладного сина будь-якому покаранню аж до вбивства. Підвладний син мав libertas та civitas. В галузі публічного права він мав такі ж права як і батько (крім можливості бути сенатором). В сім’ї син завжди був підпорядкований батьку, причому незалежно від віку і від факту наявності власної сім’ї.

Під батьківську владу попадав римський громадянин, що був народжений в сім’ї римських громадян, усиновлений ними або узаконений. Батьківська влада розповсюджувалася тільки на дітей, що були народжені в законному римському шлюбі. У випадках позашлюбного народження дитина могла бути узаконена, тобто визнана такою, що народжена від певних батьків з розповсюдженням на неї всіх прав римського громадянина. Крім того, громадянин Риму міг всиновити дитину. В такому разі вона визнавалася його дитиною та на неї розповсюджувалася його батьківська влада.

Всиновлення було двох видів:

· arrogatio (якщо всиновлювалася особа, яка в цей момент не перебувала під владою батька)

· adoptio (якщо на момент всиновлення особа знаходилася під

батьківською владою).

Для всиновлення були встановлені певні правила:

а) всиновлювати міг, як правило, тільки чоловік (жінка тільки у випадку, якщо вона мала дітей, але потім їх втратила);

б) усиновитель повинен бути особою свого права;

в) усиновитель повинен бути старшим за усиновленого не менш ніж на 18 років

Батьківська влада припинялася:

а) у випадку смерті домовладики (в цьому разі домовладикою ставав найстарший чоловік і всі члени родини переходили під його владу);

б) смертю підвладного;

в) втратою свободи чи громадянства домовладикою чи підвладним;

г) позбавлення домовладики батьківських прав;

д) отримання підвладним почесних звань;

е) внаслідок емаципації (emancipatio) – звільнення з-під влади за волею батька та згодою самого підвладного.

Завдання для перевірки знань

1. Яка основна відмінність агнатського споріднення від когнатського?

2. Які відмінності законного римського шлюбу від конкубінату?

3. Підстави для розлучення

4. Що таке право життя та смерті?

5. Які види всиновлення існували в Стародавньому Римі?

ТЕМА 2.1

Речове право.

План.

1.Поняття речового та зобов'язального права, їх відмінність.

2. Категорія «річ», поняття і види.

3.Класифікація речей: речі в обігу та вилучені з обігу; манципні та неманципні; родові та індивідуальні; речі споживчі та неспоживчі; подільні та неподільні; речі прості, складні та складені; плоди; речі тілесні та безтілесні.

1.

Одне з головних завдань римського цивільного права є розподіл майно­вих благ, насамперед речей, якими володіє дане суспільство, між окремими його членами. Засобом такого розподілу є надання членам суспільства суб­'єктивних речових прав. Відповідно до цієї функції кожне речове право являє собою деякий безпосередній зв'язок особи з річчю - jus in rem: річ належить певній особі, отож усі інші члени даного суспільства зобов'язані визнавати цей зв'явок приналежності і не порушувати його своїми діями. З огляду на це усяке речове право має характер абсолютного права в тому розумінні, що воно ад­ресовано до всіх і у випадку порушення захищатиметься проти всіх.

Речовому праву як абсолютному протиставляється зобов'язальне право як право відносне. Зобов'язальні вимоги адресуються тільки одній особі - бор­жнику, а тому вони є не jus in rem, a jus in personam; тільки дана особа може порушити право кредитора (не повернути боргу) і тому тільки проти цієї кон­кретної особи може знадобитися захист.

Класифікація майнових прав на речові і зобов'язальні римськими юриста­ми не згадується. Вони розрізняли лише речові позови (actio in rem) і особисті позови (actio in personam). Розмежування речових і зобов'язальних прав ви­роблено в пізніший період. Зокрема, римські юристи вважали, що в тих випадках, коли особа має таке право на річ, яке дає її носію можливість без­посередньої дії на неї, то таке право є речовим. Коли ж у суб'єкта немає безпосереднього права на річ, а тільки є право вимагати від іншої особи на­дання речі, то таке право є зобов'язальне. Отже, різниця між речовим і зобов'язальним правом проводиться за об'єктом права. Якщо об'єктом права є певна річ, то це право речове, а коли об'єктом права є певна дія іншої особи з приводу певної речі - то це право зобов'язальне.

До речових прав римське право відносило такі інститути: володіння, пра­во власності, сервітути та інші права на чужі речі; до зобов'язальних прав -

договірне право, деліктне право, інші зобов'язання, які виникають з позадого­вірних правомірних дій.

Більшість речових прав термінами не обмежені: володіння, право власності, права на чужі речі - ці речові права набуваються назавжди, постійно. Усі зобо­в'язально-правові відносини - це тимчасові відносини, розраховані на певний строк. Права, які виникають з цих відносин, припиняються разом з припинен­ням зобов'язання. Якщо повернуто борг, то зобов'язання з договору позики припиняються.

Речові та зобов'язальні права відрізняються також і за змістом, і за обся­гом. Зміст речових прав встановлюється законом, а зобов'язальних, як правило, зумовлюється договором. Речові права за своїм обсягом ширші, ніж зобов'я­зальні (наприклад, права власника і права наймача будинку). Суб'єкт речового права може безпосередньо впливати на річ, здійснюючи свої правомочності (наприклад, власник будинку має право володіти, користуватися і розпоряд­жатися ним). Наймач будинку сам безпосередньо ці правомочності здійснювати не може. Він володіє і користується будинком не від власного імені, а від імені власника. Розпоряджатися ж .ним він взагалі не має права.

Суб'єкт речового права зв'язаний з річчю ніби невидимою ниткою: "До кого б моя річ не пішла, я можу повернути її собі на тій лише підставі, що ця річ - моя, що вона надана мені існуючим правопорядком". Отже, вже римсько­му праву була відома так звана необмежена віндикація, за якою власник міг повернути собі свою річ від кожного, у кого вона знаходилась, хто незаконно її утримував. Зобов'язальні права таких зв'язків зі своїм суб'єктом не мають.

2.

Категорія "речі" (res) була досить поширена серед римських юристів. З огляду на те, що речі займали одне з найголовніших місць і в повсякденному житті римлян, і в правовідносинах, що виникали між ними цій категорії надавалося неабияке значення. Велика кількість праць стародавніх римських юристів та багата правотворча практика магістратів дають змогу зрозуміти суть цього явища .

Речі могли бути як природного походження (раб, тварина, земля, вода), так і штучно створеними (будинок, прикраси, гроші). Все, що оточувало людину римським правом вважалося речами, а тому не мало значення чи є воно природного походження чи ні. Більш того, розуміння речі в римському праві виходило за межі предметів звичайного матеріального світу. Римляни розрізняли і іншу категорію, яка називалася безтілесними речами. Такими речами вважалися ті, що об’єктивно існували в світі, не зважаючи на відсутність матеріальної оболонки.

3.

Класифікація речей:

1. Речі в обігу та вилучені з обігу (res in commercio та res extra commercium). Річ могла знаходитися в обігу, якщо вона була об’єктом права приватної власності і предметом правочинів між особами і навпаки, якщо річ була позбавлена цих якостей вона вважалася річчю поза обігом. Вилученим з обігу вважалися повітря, морська та проточна річна вода. До цієї ж групи відносилися речі, що належали всьому римському народові і вважалися публічними: театри, арени, бані, укріплення, громадські будинки, державна земля та раби.

Крім зазначених речей до вилучених з обігу відносилися кладовища та сімейні святині. Ці речі належали виключно певній сім’ї і тому мали назву familia.

2. Речі манципні та неманципні (res mancipi та res nec mancipi). Поділ речей на манципні та неманципні був центральним в Стародавньому Римі. Сам термін походить від стародавнього ритуалу передачі права власності від однієї особи до іншої, який носив назву "mancipatio". Цей ритуал проводився у присутності свідків з використанням мідного бруска та вагів.

Цей поділ має таке значення, що при відчуженні манципних речей для переходу права власності обов’язково було дотримуватися процедури манципації або уступки речі перед магістратом (in iure cessio). В той же час власність на неманципні речі переходила разом з передачею володіння – traditio.

3. Речі родові та індивідуальні. В деяких аспектах товарообігу виникала необхідність індивідуалізації певних речей. При цьому стало помітно, що певні речі можна індивідуалізувати, з огляду на цінність та особливість їх індивідуальності, а з іншими речами цього зробити не можливо і не потрібно, оскільки їх цінність визначається масою, об’ємом тощо.

Такий поділ речей має велике значення при здійсненні товарообігу, оскільки у випадку укладення угоди щодо конкретного, індивідуально визначеного майна виконання повинно проводитись саме щодо нього (наприклад, продаж унікальної картини). І навпаки, родові речі можуть бути замінені одна одною, оскільки для сторін важлива не конкретна річ, а її вага, об’єм, якість тощо. Так при купівлі олії, для покупця не важливо купити саме ту пляшку, що стоїть на прилавку, йому достатньо щоб якість проданої олії була не гіршою від запропонованої.

4. Споживчі та неспоживчі речі. Споживчими речами (res quae usu consumuntur) називалися речі, що в процесі їх використання фізично зникали. Таку назву вони отримали з огляду на те, що зникали саме в процесі споживання. До таких речей римляни відносили продукти харчування, воду, різні речовини, що застосовувалися у виробництві тощо.

Речі, що не знищувалися при їх використанні (за виключенням природного зношування) називалися речами неспоживчими (res quae usu non consumuntur). Вони зношувалися поступово, а отже користуватися ними можна було багато разів. До них відносилися тварини, будівлі, посуд тощо.

Властивості цих речей обумовлювали особливості правового режиму, оскільки, наприклад, споживчі речі не можна було давати у тимчасове користування.

5.Подільні та неподільні речі. В природі всі речі фізично є подільними до безкінечності. В праві ж їх вважають подільними тільки тоді, коли при такому поділі не втрачаються первісні функції речі. Для правової свідомості римлян також було характерно розуміння цього. До неподільних речей римляни відносили, наприклад, худобу, одяг, знаряддя праці. До подільних – продукти харчування, матеріали тощо.

6. Речі прості, складні та складені. Простими речами є речі, що являють собою органічне поєднання елементів, тобто речі, що створені за законами природи. Складні ж речі є наслідком механічного поєднання декількох простих речей. Так, наприклад, камінь є простою річчю, а дім, частиною якого він є, буде річчю складною.

Крім простих та складних речей наука римського права розрізняє також різновид складених речей. Складені речі (quae ex distantibus corporibus sunt) складаються з предметів, що зберігають свою індивідуальність, але разом з тим є складовими частинами одного цілого. Прикладом таких речей може бути отара тварин – не дивлячись на смерть одних тварин та народження інших отара залишається сама собою.

7. Плоди. Поняття "плоди" римляни пов’язували із природною здатністю деяких речей створювати нову річ. Спочатку це стосувалося тварин та рослин. Права на плоди залежали від права на річ, що плодоносила. За загальним правилом володілець речі, що приносила плоди ставав їх власником, але це правило могло обговорюватися. Не вважалися плодами діти рабів, оскільки вважалося, що раби призначені не для створення потомства, а для роботи.

Від природних плодів римляни відрізняли плоди цивільні. Цивільні плоди в сучасному розумінні називаються доходами. Цивільні плоди створювалися штучно в залежності від волі власника. Так власник міг здавати майно в оренду, отримуючи за це певні кошти. До цивільних плодів також відносилися послуги залежних осіб (mercedes), рента з земельних ділянок (pensiones), проценти з капіталу (usure).

8. Речі тілесні та безтілесні. Деякі вчені романісти вважають, що цей поділ речей йде від філософських уявлень Цицерона. Він розрізняв речі, що існують (res quae sunt) та речі, що мисляться (res quae intellegentur), тобто – матеріальні речі та абстрактні поняття. До тілесних речей відносилися всі речі, які можна було побачити та можна було доторкнутися, а безтілесні існували в уявленні людини, але були настільки реальними, що були об’єктами правовідносин. До безтілесних речей римляни відносили різні права, такі як узуфрукт, сервітути тощо.

Завдання для перевірки знань.

1. Дайте визначення категорії "річ"

2. Які Ви знаєте види речей?

3. Особливості переходу права власності на маципні та неманципні речі

4. Які різниця між складними речами та складеними?

5. Відмінність юридичного поділу речей від фактичного

ТЕМА 2.2

Володіння

План.

1. Поняття та види володіння.

2. Встановлення та припинення володіння.

3. Захист володіння.

1.

Поняття та види володіння. Володіння (possessio) – це право фактичного утримання речі. Цей інститут був достатньо складним і неоднозначним з огляду на те, що поєднував правовий та фактичний аспекти. Володіння являло собою фактичне утримання речі забезпечене юридичним захистом. Причому характерним для нього було те, що право на захист мав як власник, так і інша особа, що володіла майном на законних підставах.

Однак не будь-яке фактичне утримання речі визнавалося в Стародавньому Римі володінням.

Право цієї країни розмежовувало два поняття:

а) володіння в точному розумінні (possessio) – фактичне утримання речі з наміром вважати її своєю;

б) просте тримання (detentio) – фактичне утримання речі без такого наміру.

Так, possessio завжди виникало у власника, а detentio – у особи, що тимчасово користувалася річчю (наприклад, у орендатора).

Розмежування володіння та тримання мало практичне значення для захисту відповідного права. Володілець завжди мав право судового захисту від посягань третіх осіб, а утримувач міг захищатися тільки через власника. Таким чином, він був також захищений від посягань третіх осіб, але абсолютно беззахисний від дій власника.

Для наявності володіння необхідні були два елементи:

· corpus possessionis (предмет володіння)

· animus possessionis (намір володіти).

Тому, у випадку тимчасової передачі власником речі іншій особі (наприклад, на зберігання чи тимчасове користування) у неї право володіння не виникає, оскільки відсутня воля вважати цю річ своєю – володіння в даному випадку здійснювалося від імені власника.

Володільцем речі при звичайній ситуації був її власник з огляду на те, що найчастіше речі знаходяться у того, кому вони належать. Право володіння (ius possidendi) було складовим елементом права власності, а тому власник завжди був законним володільцем, оскільки законною була підстава володіння та був намір відноситися до речі як до своєї. Особа ж, яка не мала законної підстави володіння, (навіть якщо бажала відноситися до речі як до своєї), а річ утримувала, наприклад крадій, вважалася володільцем незаконним.

Незаконне володіння поділялося на два види:

· незаконне добросовісне володіння

· незаконне недобросовісне володіння.

Добросовісним володіння визнавалося в тих випадках, коли володілець не знав і не повинен знати про те, що річ йому не належить. Наприклад, покупець купує на ринку крадену річ, право власності на яку продавцю не належить, а отже і до покупця не переходить. Але покупець володіє купленою річчю і відноситься до неї як до своєї. Тому такі відносини також визнавалися володінням. Недобросовісним володіння визнавалося тоді, коли володілець знав або повинен був знати, що володіє річчю незаконно. Так, крадій знає, що річ йому не належить, але поводить себе так, ніби ця річ є його власністю.

Розмежування незаконного володіння на добросовісне та недобросовісне мало практичне значення, оскільки в ряді випадків незаконний добросовісний володілець міг згодом набувати на річ право власності за давністю. Недобросовісний володілець цієї можливості був позбавлений. Крім того, недобросовісний володілець ніс більш жорстку цивільну відповідальність за збереження речей, отримання від них плодів та доходів в тих випадках, коли справжній власник подавав позов про витребування речі, тощо.

2.

Встановлення і припинення володіння. Для встановлення володіння необхідно було мати corpore et animo. Римляни вважали, що тільки поєднання речі та волі володіти нею може встановити володіння. Встановити факт володіння певною річчю було не важко, оскільки володілець, як правило, її не приховував. Складніше було встановити намір особи. Ця особа може володіти річчю як з наміром вважати її своєю, так і виступати її утримувачем і просто користуватися нею. Тому важливо було встановити causa possessionis (правову підставу, на якій особа здійснює володіння). У випадку отримання права володіння за договором купівлі-продажу, дарування, міни та інших договорів, що надавали підставу відноситися до речі, як до своєї римляни говорили про виникнення володіння. В разі укладення інших договорів, які обумовлювали тимчасове утримання речі йшлося про тримання. Зазначені приклади є найбільш розповсюдженими, однак були і інші випадки встановлення володіння і тримання. Так, крадій також визнавався володільцем, щоправда незаконним, оскільки він фактично володів річчю і в нього була воля вважати її своєю. Така річ підлягала поверненню власнику. Тримання, наприклад, могло виникнути внаслідок знахідки чужої речі, якщо особа, що її знайшла не мала наміру вважати цю річ своєю.

Первісним способом встановлення володіння було захоплення нічийної речі (occupatio), похідним (самим розповсюдженим) способом вважалася передача речі (traditio). Для переходу права володіння, як і права власності, необхідно було дотриматися певної процедури, суть якої заключалася в тому, що діючий володілець публічно передавав річ та відмовлявся від права на неї, а новий володілець отримував річ та набував на неї право. Такий стан речей був прийнятний для угод з рухомим майном, але щодо нерухомості викликав певні проблеми.