Загальне вчення про договори.

План.

1. Поняття та види договорів.

2. Умови дійсності договорів.

3. Воля та її вираз.

4. Зміст договору.

5. Укладення договору.

1.

Договір за римським правом — це двостороння угода, спрямована на досягнення певного правового результату, яким є виникнення, зміна або припинення правовідносин. Договір є проявом взаємної волі.

Більшість договорів в Римі були двосторонніми угодами, але зустрічалися і багатосторонні, проте їх було не досить багато. Сторони в договорі називалися контрагентами. Предметом договору був обов'язок вчинити якусь дію або відмовитися від вчинення певних дій.

Існували наступні види договорів:

1. Контракти. Це ті договори, форми яких були передбачені правом (купівля-продаж, найом, позика тощо). Система контрактів була замкнутою. Крім зазначених в ній видів угод, всі інші угоди до контрактів не відносилися. Угоди, що не були контрактами юридичного значення не мали. Контракти забезпечувалися судовим захистом.

2. Пакти. Це неформальні договори (домовленості), тобто ті, що існували за межами кола контрактів. Вони не забезпечувалися судовим захистом і не мали юридичної сили. При укладенні пакту сторони покладалися не на норми права, а на совість та моральні якості контрагента. За невиконання пакту сторони не притягалися до юридичної відповідальності. Проте з розвитком господарського обороту, суб'єкти вже не могли задовольнитися обмеженим колом контрактів, а тому римляни були змушені визнати за деякими пактами юридичну силу, а тому і надати їм можливість для судового захисту.

Контракти в свою чергу також поділялися на види:

1. Вербальні (усні, напр. обіцяння приданого);

2. Літеральні (письмові);

3. Консенсуальні. Для укладення цих договорів достатньо лише згоди сторін. Передача речі або грошей може відбуватися пізніше (купівля-продаж, найом тощо);

4. Реальні. Обмежені в часі. Виконувались в момент укладення. Передача речі або грошей відбувалася відразу ж після укладення (позика, застава).

Всі ці групи містили в собі чітко визначені переліки контрактів і контракти не могли переходити з однієї групи до іншої. Але були випадки, коли з'являлися нові види контрактів і їх необхідно було віднести до певної групи. Таким чином з'являється п'ята група контрактів, які називаються - безіменні.

Крім поділу договорів на пакти і контракти, вони також класифікувалися як:

1. Договори суворого права - сторони зобов'язані чітко дотримуватися всіх вказівок договору.

2. Договори доброї совісті - тут більш важливим визнається не те, що сказано, а те що сторони мали на увазі під час укладення такого договору.

Договори поділялися на односторонні та двосторонні.

1. Односторонні - в них одна сторона має тільки права, а інша тільки обов’язки (договір дарування);

2. Двосторонні - всі сторони мають і права, і обов'язки. Розрізнялися платні і безоплатні договори.

2.

Умови дійсності договорів. Для того, щоб угода стала договором, вона повинна була відповідати певним вимогам:

а) законність;

б) волевиявлення сторін;

в) наявність право- та дієздатності у сторін;

г) дотримання форми волевиявлення;

д) визначення предмета договору;

є) реального виконання дій, що становлять предмет договору.

Якщо хоча б одна з цих вимог була не дотримана, договір визнавався недійсним.

Законність договору. Договір повинен відповідати вимогам закону, добрим звичаям, а також законам природи. Дія, що суперечила цим умовам не могла бути предметом договору.

Волевиявлення сторін. Сторони повинні висловлювати свою волю на укладення договору свідомо, розуміючи значення свої дій. Якщо договір укладався шляхом обману, насильства погрози, то він визнавався повністю або частково недійсним.

Наявність право- та дієздатності у сторін. Укладати договори мали право лише вільні особи, які мали необхідний для цього обсяг право- та дієздатності.

Форма волевиявлення. Договори повинні були укладатися лише в тій формі, що визначалася законом. Недотримання її призводило до недійсності договору.

Визначеність предмета договору. Сторони повинні чітко усвідомлювати відносно чого вони укладають договір. Якщо предмет договору невідомий або повністю не визначений, то можливість укладення договору ставиться під сумнів.

Реальна можливість виконання дій, що становлять предмет договору. Договір вважався дійсним, якщо його можна було виконати. Римляни говорили: нема зобов'язання, якщо його неможливо виконати.

3.

Воля та її вираз. Для того, щоб договір вважався укладеним, необхідно обов’язково, щоб сторони виявили до цього волю. Причому воля повинна бути не просто присутня у сторін, а проявлена у певних діях (усних, письмових, жестах тощо.

Римські правові норми зазначали, що воля повинна бути виражена вільно без примусу та обману. Обман (dolus) – навмисне введення в оману контрагента, викликане неправильною уявою про його наміри. Волевиявлення однієї особи може здійснитися під примусом іншої. Примус міг виражатися у фізичному насильстві або психологічному впливі. Договори укладені під впливом обману або примусу вважалися дійсними, але сторонам надавалася можливість їх оскаржити.

4.

Зміст договору складала сукупність прав та обов'язків контрагентів, а також умови, на яких договір був укладений.

Ці умови поділялися на три види.

1. Істотні умови - умови, які обов'язкові для певного виду договору і без яких цей договір не може існувати, (наприклад, для договору купівлі-продажу це предмет та ціна).

2. Звичайні умови - ті, що звичайно застосовуються в певних видах договорів.

3. Випадкові - їх наявність не обов'язкова, але сторони проявили бажання їх внести.

Дія договору також залежала від настання певного строку (dies). Визначалося два види строків: строк, з якого починає діяти договір (dies a quo) та строк, настання якого припиняло дію договору (dies ad quem).

Мета, для якої укладався договір називалася каузою. Тому договори, в яких мета укладення договору чітко визначена називалися каузальними. Договори, в яких мета укладення не видна називалися абстрактними. Тому що вони наче абстрагувалися від цієї мети.

Укладення договору.Термін контракт походить від двох латинських слів con+trahere і буквально означає зведення волі сторін в одне ціле. Процес такого зведення в Римі являв собою доволі складний механізм різноманітних дій. Він починався з виявлення ініціативи одною з сторін укласти договір. Така пропозиція називалася офертою.

Чіткої форми або способу вираження для оферти не вимагалося. Головне, щоб вона була зрозумілою і правильно сприйнята тими, для кого виноситься. Оферта могла виноситися для конкретного суб'єкта, якщо оферент хотів укласти договір саме з ним, або для невизначеного кола осіб, якщо для оферента особа майбутнього контрагента значення на мала. Згода на прийняття оферти називається акцептом. Особа, яка надає акцепт називається акцептантом.

Для укладення договору вимагалася особиста присутність сторін, оскільки зобов'язання трактувалося як особисте відношення між певними особами. Юридичні наслідки, що виникали з договору поширювалися тільки на осіб, що брали в ньому участь.

Завдання для перевірки знань

1. Дайте визначення договору в римському праві

2. Контракти та пакти: відмінність понять

3. Дайте перелік контрактів

ТЕМА 3.3.