Окремі види договірних зобов'язань.

План.

1. Поняття та види пактів.

2. Пакти, що приєднані до контрактів (pacta adiecta).

3. Преторські пакти.

4. Пакти, що отримали позовний захист імператорів (pacta legitima).

1.

Поняття та види пактів. На відміну від контрактів, пакти були результатами взаємних домовленостей, що ґрунтувалися на довірі і не захищалися в позовному порядку. Пакти вважалися неформальними договорами. Однак, вони мали юридичне значення, оскільки захищалися претором в спеціальному едикті "De pactis et conventionibus" де зазначалося: "Я дам захист пактам, укладеним не за злим умислом і не всупереч законам, плебісцитам, постановам сенату, едиктам і декретам принцепсів, і не в обхід будь-чого з цього."

Однак, суть цього едикту зводилася до негативної форми захисту. Тобто, захист забезпечувався тільки відповідачу і здійснювався у формі заперечення (exeptio pacti conventi) з посиланням на укладений пакт. З огляду на відсутність забезпечення пактів позовом, вони отримали назву "голі пакти" (pacta nuda).

Не дивлячись на відсутність позовного захисту обсяг укладення пактів постійно збільшувався, оскільки така форма була досить зручна. Крім того, з розвитком торгівлі та промисловості виникали неформальні угоди, що не підпадали не під один з встановлених видів контрактів. Тому поступово деякі види пактів отримують позовний захист. Таким чином виникає два види пактів - pacta nuda ("голі пакти") не забезпечені позовним захистом і pacta vestita ("одягнені пакти") забезпечені позовом.

2.

Пакти, що приєднані до контрактів (pacta adiecta). Pacta adiecta – це додаткові до будь-якого виду контракту умови, що доповнювали його. Пакти використовувалися в тому випадку, коли чітко встановлена форма контракту не дозволяла сторонам включити певні умови, які для них були важливими. Метою пактів було внесення певних змін в контракт, зокрема, надати сторонам додаткові права або, навпаки, покласти додаткові обов’язки.

Існувало два шляхи приєднання пактів до контракту: при укладенні останнього або після спливу певного терміну від укладення (ex intervallo). Перший варіант приєднання використовувався частіше, оскільки сторони в основному відразу обговорювали всі умови (і контракту, і пакту). Наприклад, особи, що укладали договір купівлі-продажу будинку домовлялися, що він переходить до покупця не відразу, а залишається певний час у володінні продавця. У випадку порушення пакту сторони мали право звернутися до суду за захистом своїх прав (навіть якщо контракт порушений не був).

Другий варіант приєднання пактів характеризується тим, що такий пакт укладався через певний час після укладення контракту. Такий пакт міг мати місце якщо сторони через деякий час виявили бажання внести певні зміни до свого зобов’язання. Цей пакт також мав позовний захист, але з врахуванням певної специфіки. Пакт, приєднаний до контракту через певний час захищався в суді лише в тому випадку, якщо він покращував становище боржника (наприклад, пакт спрямований на зниження пені). І навпаки, якщо метою приєднання пакту було погіршення стану боржника, пакт позовного захисту не отримував.

3.

Преторські пакти. Преторськими пактами називалися пакти, що отримали захист від претора, а отже і набули обов’язкового характеру. До числа таких пактів римляни відносили constitutum debiti, receptum.

Constitutum debiti (підтвердження боргу) – угода за якою одна особа зобов’язувалася сплатити борг іншій особі і тим самим його визнавала. Боржник за цим пактом урочисто приймав на себе зобов’язання сплатити свій або чужий борг.

Підтвердження свого боргу мало за мету уточнення терміну його сплати, причому, як правило, боржник одночасно отримував відстрочку платежу. Підтвердження бажання сплатити чужий борг виступало як одна з форм поручительства.

Суттю пактів receptum було взяття на себе однією особою певних зобов’язань, які в неї раніше не існували. Весь масив цих пактів можна поділити на три групи:

· взяття на себе обов’язків третейського судді (receptum arbitri)

· прийняття банкіром зобов’язання сплатити борг клієнта (receptum argentarii)

· прийняття відповідальності за збереження речей пасажирів та остояльців (receptum nautarum, cauponum, stabulariorum).

Receptum arbitri - це взяття на себе ролі третейського судді за пропозицією сторін, що уклали між собою позасудову угоду про те, щоб віддати спір на розгляд арбітра (compromissum). Особа, що взяла на себе таке зобов'язання повинна була розглянути спір та винести відповідне рішення. В протилежному випадку претор міг накласти на нього штрафні санкції

Receptum argentarii – так називалася угода, за якою банкір (argentarius) брав на себе зобов’язання перед своїм клієнтом сплатити його борг третій особі. Банкір ніс відповідальність за невиконання зобов’язання за спеціальним позовом – actio recepticia. В силу такої угоди банкір не ставав боржником третьої особи: третя особа залишалася кредитором тільки клієнта банкіра, до клієнта третя особа і повинна була направляти претензію. Якщо ж у боржника не вистачало коштів, то він пропонував кредитору отримати борг з банкіра, що уклав відповідну угоду з боржником (клієнтом).

Receptum nautarum, cauponum, stabulariorum - прийняття відповідальності за збереження речей пасажирів та постояльців. В Стародавньому Римі досить часто траплялись випадки, коли хазяї кораблів (nautae), утримувачі трактирів та готелів (caupones), постоялих дворів (stabularii) мали злочинні зв’язки з крадіями та грабіжниками. Особи, що подорожували та зупинялися в даних містах нерідко страждали від організованих ними спільно злочинів.

З цією метою преторський едикт встановив підвищену відповідальність хазяїв згаданих місць за зберігання грошей та речей їх клієнтів.

Офіційного укладення договору зберігання не вимагалося. Обов’язок зберігання речей клієнта виникав у хазяїна з моменту заселення подорожуючого. Причому хазяїн не мав права відмовитися від взяття їх на зберігання.

4.

Пакти, що отримали позовний захист імператорів (pacta legitima). Це пакти, що отримали позовний захист за часів встановлення в Римі монархії. Стародавнє законодавство виділяло наступні види імператорських пактів:

· compromissum (компроміс)

· pactum donationis (угода про дарування)

· pactum dotis (угода про придане).

Compromissum (компроміс) – це угода осіб, метою якої була домовленість осіб, між якими був спір про передачу цього спору на розгляд третейському судді. Угода з самим суддею, як вже зазначалося вище, називалася receptum arbitri. Компроміс отримав позовного захисту тільки в період абсолютної монархії. В класичну епоху для здійснення правосуддя третейським суддею сторони передавали йому спірну річ або грошову суму для того, щоб він потім передав її тій стороні, на чию користь буде вирішений спір. Іншим варіантом була процедура стипуляції. За не виконання рішення третейського судді на порушника накладався штраф.

Pactum donationis - неформальна угода про дарування. Даруванням в Стародавньому Римі називалася така угода згідно з якою одна особа надавала безоплатно іншій особі певну річ або інший об’єкт з метою виявлення до неї певної щедрості. Дарування могло полягати у передачі права власності на річ, грошей, у встановленні сервітуту тощо. Для здійснення дарування в юстиніанівський період необхідно було дотримання певної процедури – судової інсинуації актів дарування. Ця процедура передбачала проголошення заяви про дарування перед судом із занесенням цього факту в реєстр.

Pactum dotis – неформальна угода про придане, внаслідок якої батько нареченої приймав на себе зобов’язання передати майбутньому чоловікові своєї дочки певне майно. Відповідно до цього пакту чоловік отримував право вимагати від батька дружини передачі йому обіцяного майна в позовному порядку.

Завдання для перевірки знань

1. Чому пакти називають неформальними договорами?

2. Дайте визначення голих та одягнених пактів

3. Що таке приєднані пакти?

4. Яки пакти отримали захист?

ТЕМА 3.4.

Позадоговірні зобов'язання.

План.

1. Поняття приватного делікту.

2. Види деліктів.

3. Зобов’язання ніби-то з деліктів (quasi ex delicto).

1.

Поняття приватного делікту. Римське право розрізняло два види правопорушення: приватні правопорушення (delictum privatum) та публічні злочини (crimen publicum). Злочини – це ті правопорушення, що завдавали шкоди інтересам держави і суспільства в цілому. Приватні правопорушення, або як їх називали римляни, деліктні правопорушення завдавали шкоду правам та інтересам окремих приватних осіб, а тому і наслідком зазначених правопорушень був обов’язок того, хто його спричинив відшкодувати заподіяну шкоду. Це відшкодування заключалося у виплаті потерпілому суми вартості майна або інших об’єктів, що були знищені або пошкоджені та у сплаті потерпілому відповідного штрафу.

Особливістю деліктної відповідальності за стародавнім римським правом був, в деяких випадках, обов’язок однієї особи відповідати за деліктне правопорушення вчинене іншою особою. Це стосувалося тих ситуацій, коли правопорушення здійснювалося підвладним або рабом. У даному випадку наслідком правопорушення ставав обов’язок домовладики або рабовласника видати потерпілому винуватця (noxae deditio). Причому постраждалий отримував ноксальний позов (від noxae) проти домовладики або рабовласника. Останній, однак, міг позбутися обов’язку видачі особи сплативши відповідну компенсацію (poena). Таким чином він урівноважував моральний аспект правовідносин і "очищував" заподіювача від обов’язку нести тілесне покарання. Це дозволяло звести ефект від особистої образи до звичайного майнового правопорушення.

Однак не дивлячись на те, що ноксальний позов подавався до домовладики, ноксальна відповідальність завжди слідувала за правопорушником. При цьому використовувався принцип "noxa caput sequitur" ("покарання слідує за особою"). Тому відповідальність завжди переходила на того домовладику, до сім’ї якого в даний час належав порушник.

Схожий порядок Закон ХІІ таблиць розповсюдив на домашніх тварин, що відносилися до манципних речей, та собак (на них цей режим був розповсюджений згідно з lex Pesolania). У цих випадках постраждалому надавався позов actio de pauperie згідно з яким хазяїн зобов’язаний відшкодувати шкоду або видати тварину. Підставою відповідальності за actio de pauperie є несподівана буйність тварини, природі якої вважалося властивою спокійна та мирна поведінка.

2.

Види деліктів. Система деліктних зобов’язань характеризувалася тим, що в Римі існував певний вичерпний перелік правопорушень, що вважалися деліктами.

Furtum (крадіжка). Поняття крадіжки в римську епоху дещо відрізнялося від сучасного її розуміння. Тоді крадіжкою вважалося будь-яке протиправне вилучення об’єкту правовідносин. Причому, перелік цих об’єктів не обмежувався речами – він включав і деякі можливості (володіння, користування).

"Крадіжка – це вилучення речі, здійснене з обманом з метою збагачення, незважаючи на те, чи це вилучення самої речі, чи користування, чи володіння нею".

До крадіжки користування (furtum usus) відносилися такі ситуації, коли позикоотримувач або зберігач чужих речей перевищував межі своєї компетенції щодо цих речей і неправомірно їх використовував.

Крадіжкою володіння (furtum possessionis) називалися такі відносини, в яких заставодавець неправомірно заволодівав річчю, яку раніше передав у заставу (в цьому випадку власник здійснював крадіжку власної речі (Gai., 3.195)).

До крадіжки також відносилося і furtum proprietatis (крадіжка власності). Римляни говорили про даний вид крадіжки в тих випадках, коли узуфруктарій змінював господарське призначення речі.

Rapina (грабіж). Це вилучення чужого майна із застосуванням сили. Постраждалому від грабежу надавався позов actio vi bonorum raptorum (позов про майно, вилучене силою). Особливістю була можливість постраждалого протягом року вчинити зазначений позов та отримати штраф у чотирикратному розмірі від вартості втраченого майна. У випадку подання позову після спливу річного строку, пограбований мав право на просте відшкодування дійсної вартості вилученого. Від крадіжки грабіж відрізнявся відсутністю таємниці здійснюваного.

Damnum iniuria datum (протиправне заподіяння майнової шкоди). На початку республіканського періоду римське право не знало загального делікту, який би обумовлював відповідальність за заподіяння шкоди. В стародавньому праві (в Законах ХІІ таблиць) передбачалася відповідальність лише за окремі випадки пошкодження або знищення майна. Причому коло таких випадків було досить обмеженим, оскільки охоплювало головним чином земельно-господарські відносини. Зокрема, відповідальність передбачалася за: вирубку лісу, підпал будинку або хлібу тощо.

Загальний делікт пошкодження чужих речей з’явився в ІІІ ст. до н.е. у зв’язку з видання закону Аквілія (286 р. до н.е.). Цей закон був прийнятий за пропозицією плебейського трибуна Аквілія. Закон складався з трьох глав, що передбачали різні види деліктів.

Iniuria (образа особистості).Закони ХІІ таблиць розрізняли три види особистої образи:

а) membrum ruptum (пошкодження кінцівок людського тіла), що каралося за принципом "око за око" якщо сторони не домовляться про викуп,

б) os fractum (пошкодження внутрішньої кістки або тяжке тілесне ушкодження), що каралося штрафом на користь позивача,

в) iniuria (інші види особистих образ, що наносилися дією), які каралися штрафом на користь позивача.

В класичний період (принципат) делікт iniuria був дещо вдосконалений. Зокрема, відповідальність наставала за будь-яке протизаконне нанесення образи, яке відтепер не обмежувалося дією, а і охоплювало будь-яке неповажне та принизливе відношення до чужої особистості.

3.

Зобов’язання ніби-то з деліктів (quasi ex delicto).На відміну від сучасного цивільного права римське право не знало чіткого визначення делікту. Воно притримувалося чітко визначеного переліку деліктів, і не знало загального принципу, що деліктом визнається будь-яке винне неправомірне заподіяння шкоди.

Однак, досить часто траплялися випадки заподіяння шкоди, що не підпадали під ознаки жодного з існуючих деліктів, проте мали протиправний характер і ті ж самі ознаки, що і делікт.

Зобов’язання, які виникали із заборонених дій, що виходили за межі переліку деліктів отримали назву – зобов’язання ніби-то з деліктів (quasi ex delicto).

Найпоширенішими з них, були наступні:

1. Правопорушення судді. Відповідальність за цим квазіделіктом виникала у випадку, якщо рішення судді суперечило формулі або було винесено з умисним порушенням закону та чинного порядку розгляду справи.

2. Викинуте та вилите з вікон будинку. Постраждала особа мала право на відшкодування шкоди в подвійному розмірі.

3. Створення небезпеки для пішоходів. Ця відповідальність також передбачалася преторським едиктом (edictum de positum). Цей квазіделікт передбачав відповідальність якщо на даху або карнизі будинку був встановлений предмет, що при падінні міг завдати шкоду особі, що проходила внизу. Будь-яка особа, що помітила такий предмет могла звернутися з позовом про виплату їй штрафу, незалежно від того, впав цей предмет чи ні.

4. Заподіяння шкоди постояльцю готелю, заїжджого двору або пасажиру корабля. За таку шкоду відповідав хазяїн готелю, заїжджого двору корабля. Обов’язковою умовою відповідальності були незаконність дій його самого або його працівників.

5. Заподіяння шкоди рабом або твариною чужому майну або особі. Виною господаря вважалась відсутність належного нагляду за своїм майном. Власник тварини чи раба зобов’язаний був відшкодувати шкоду.

Завдання для перевірки знань.

1. Поняття приватного делікту

2. Які види деліктів Вам відомі?

3. Який закон визначив перелік приватних деліктів?

Спадкове право.

План.

1. Загальні положення про спадкування.

2. Спадкування за ius civile та за преторським правом (bonorum possessio).

3. Спадкування за заповітом.

4. Спадкування за законом.

1.

Загальні положення про спадкування. Спадкуванням за римським правом називалися такі правовідносини за якими одна особа після смерті іншої особи отримувала певний обсяг прав та обов’язків, що переходили від останньої. В залежності від обсягу прав та обов’язків що переходили від спадкодавця до спадкоємця розрізнялося два види спадкування -універсальне та сингулярне.

Універсальне спадкування (in universum ius) характеризувалося абсолютним переходом всіх прав та обов’язків до спадкоємця. Тобто, він ставав учасником всіх правовідносин, в яких брав участь спадкодавець до смерті.

Особливістю сингулярного спадкування (in singulas res) було те, що до спадкоємця переходили лише окремі права (так звані легати).

Спадкування в римському праві могло здійснюватися двома шляхами - за законом та за заповітом. За законом спадкування здійснювалося в тому випадку, якщо спадкодавець не залишив заповіту, якщо заповіт був визнаний недійсним або якщо спадкоємець за заповітом відмовився від спадщини. За заповітом спадкували особи, що були в ньому зазначені. Вони спадкували у тих частках, які були встановлені заповітом.

Характерною особливістю римського приватного права була неможливість спадкувати одночасно і за законом і за заповітом. Тобто, неприпустимо було, щоб одна частина спадщини перейшла до спадкоємця за законом, а інша – за заповітом. Як говорили римляни: "Nemo pro parte testatus pro parte intestatus decedere potest" (ніхто не може спадкувати одну частину за заповітом, а іншу за законом).

2.

Спадкування за ius civile та за преторським правом (bonorum possessio). Необхідною умовою для виникнення правовідносин спадкування було відкриття спадщини (delatio hereditatis). Моментом відкриття спадщини вважався момент смерті спадкодавця. Спадщина відкривалася на користь певних осіб, які повинні були вчинити відповідні дії для прийняття спадщини (aditio hereditatis). Закликаний до спадкування спадкоємець повинен був висловити свою волю на прийняття спадщини або відмову від неї.

У випадку виникнення у спадкоємця сумнівів щодо цінності спадщини, він міг скористатися правом на роздуми (ius deliberandi). Це право дозволяло спадкоємцю протягом 100 днів не вчинювати ніяких дій, що б свідчили про прийняття спадщини і, поряд з цим, він не вважався таким, що від неї відмовився. Якщо після спливу даного на роздуми терміну спадкоємець не вчинював дій, які б свідчили про прийняття ним спадщини, вважалося, що від неї відмовився. Юстиніан збільшив термін для прийняття спадщини до 9 місяців (а в деяких випадках і до 1 року), але вважав спадщину прийнятою, якщо спадкоємець не виказав відкритої від неї відмови .

Якщо закликаний до спадкування спадкоємець помирав раніше, ніж приймав спадщину, його частка залишалася вакантною. У випадку спадкування декількома особами ця частка розподілялася поміж них.

Спадкування за преторським правом (bonorum possessio). Враховуючи помітно зростаюче значення кровного споріднення з середини І ст. до н.е. претор почав вводити у володіння спадковим майном осіб, що не мали спадкових прав по ius civile. У випадку звернення цих осіб до претора, вони отримували інтердикт "quorum bonorum" для витребування спадщини у третіх осіб. Особа, на користь якої виносився зазначений інтердикт отримувала право на bonorum possessio. Це право передбачало можливість витребувати і отримати будь-яку річ із складу спадщини.

3.

Спадкування за заповітом (successio testamentaria). Заповітом визнавалося не будь-яке розпорядження на випадок смерті, а тільки те, зміст якого чітко визначав коло спадкоємців (heredis institutio).

Для укладення заповіту особа повинна була мати спеціальну здатність - testamentifactio activa (здатність укладати заповіт). Такої здатності не мали неповнолітні, недієздатні, особи, засуджені за деякі види злочинів, тощо.

Форма заповіту в різні історичні періоди була різною. Найбільш формалізованою і громіздкою вона була в античний період, потім поступово спрощувалася. Однак, навіть в юстиніанівську епоху вона залишалася досить складною. Для укладення заповіту необхідна була присутність семи свідків, хоча письмова форма і не була обов’язковою.

В будь-якому випадку, особа, що приймала спадщину повинна була володіти testamentifactio passiva, тобто, мати можливість бути призначеною спадкоємцем. Такої можливості не мали, наприклад, особи, які в момент смерті спадкодавця ще не були зачаті, а також діти державних злочинців, тощо.

Testamentifactio passiva в деяких випадках могло обмежуватися певними умовами. Так, за законом Августа про боротьбу з безшлюбністю не одружені чоловіки віком від 25 до 60 років та незаміжні жінки 20-50 років могли отримати спадщину тільки після близьких родичів. Після будь-якого іншого заповідача вони отримували спадщину тільки в тому випадку, якщо протягом 100 днів після відкриття спадщини вступали в шлюб.

Допускалося призначення спадкоємця під відкладальною умовою. В такому разі моментом відкриття спадщини вважався не день смерті спадкодавців, а день настання певної умови. Найбільш розповсюдженим прикладом відкладальної умови може бути підпризначення спадкоємця (substitutio). Суть його зводилася до того, що крім основного призначався додатковий спадкоємець на той випадок, якщо основний за певних причин не прийме спадщину (внаслідок смерті, відмови від прийняття, інших обставин).

В деяких випадках заповіт супроводжувався покладенням (modus). Суть заповідального покладення полягала у зобов’язанні спадкоємця вчинити певні дії на користь третіх осіб або самого померлого (наприклад, організація поховання або встановлення пам’ятника на могилі).

4.

Спадкування за законом. Інститут спадкування за законом остаточно сформувався при Юстиніані. Всі спадкоємці поділялися на чотири класи. Представники класів спадкували один за одним. Так, представники другого класу спадкували, якщо не було представників першого. Представники третього спадкували, якщо не було представників ні першого, ні другого класів і т.д.

І клас складали всі низхідні родичі спадкодавця (сини, доньки, онуки, онучки, тощо). Причому, прийняття спадщини найбільш близьким низхідним родичем виключало можливість її отримання більш далеким родичем. Виключенням із цього правила були випадки, коли один із найближчих родичів (наприклад, син) вже помер. В таких випадках замість спадкували нього спадкували більш далекі родичі (його діти), які для померлого були онуками. Але вважалося, що діти спадкують замість свого батька, а тому і вважалися безпосередніми спадкоємцями свого діда. Такі правовідносини називалися спадкуванням за правом представництва. Тобто, діти представляли свого батька.

ІІ клас за новелами Юстиніана складали родичі по висхідній лінії (батько, мати, дід, баба), а також рідні брати та сестри (та діти вже померлих братів та сестер).

ІІІ клас складали нерідні брати та сестри (та діти померлих раніше нерідних братів та сестер (за правом представництва)).

Представниками ІV класу були всі інші кровні родичі (без обмежень). Причому, як і в інших класах, більш близькі родичі мали пріоритет перед більш далекими. Спадщина між ними розділялася і право представництва не допускалося.

Один з подружжя, що пережив іншого спадкував тільки в тому випадку, якщо жоден із представників вище перерахованих класів не прийняв спадщину. Виключення складали вдови, що не мали власного майна чи приданого, щоб дозволяли жити їм відповідно до їх соціального статусу. Ці вдови мали право на обов’язкову частку в спадщині, що складала одну чверть від її вартості. Чоловік не міг позбавити свою дружину цієї частки.

На відміну від заповіту, де спадкодавець міг визначити частку спадщини для кожного із спадкоємців, спадкування за законом передбачало рівні частки для всіх представників відповідного класу.

Завдання для перевірки знань.

1. Що таке спадкоємство?

2. Які види спадкоємства існували в Стародавньому Римі?

3. Які умови є умовами дійсності заповіту?

4. Що таке заповідальне покладання?

5. Які черги спадкування за законом існували в римському праві?

Термінологічний словник

До теми 1.1

aequitas - правова справедливість

consules - консули

edictum praetorium - преторський едикт

institutiones - інституції

iuris prudentes - юриспруденція

ius - право

ius civile - цивільне право

ius gentium - право народів

ius praetorium - преторське право

ius privatum - приватне право

ius publicum - публічне право

legis actiones - позови за законом

pater familias - батько сімейства, домовладика

patricii - патриції

plebs - плебеї

pontifices - понтифіки

praetor peregrinus - претор перегринів

praetor urbanus - міський претор

princeps - принцепс

До теми 1.2

aediles curules (курульні едили) - магістрати, які відповідали за порядок в місті

agere - повноваження щодо ведення справи в суді, де юрист виступав від імені сторони в процесі

amplissimum ius est in edictis duorum praetorum, urbani et peregrini (Gai., 1.6) - едикти міського претора і претора перегринів містять в собі найбільш повне право

cavere - повноваження щодо укладення позовів, угод та заповітів

Codex Gregorianus - приватна кодифікація, що об’єднала конституції від Андріана (ІІ ст. н.е.) до кінця ІІІ ст. н.е.

Codex Hermogenianus - приватна кодифікація що доповнила попередній кодекс конституціями до Костянтина (початок IV ст. н.е.)

Codex Theodosianus (Кодекс Феодосія ІІ) - перша офіційна кодифікація, що зібрала і систематизувала імператорські конституції починаючи з Костянтина

commentarii magistratuum - звичаї, що склалися в практиці магістратів

corpus inscriptionum latinarum - звід латинських написів

Corpus Iuris Civilis - звід цивільного права

Digesta (Pandectae) - збірник, що вміщував фрагменти творів класичних юристів (533 р.)

fons omnis publici privatique iuris - джерело всього публічного та приватного права

ius non scriptum - неписане право

ius publice respondendi - право надавати офіційні консультації. Це право мали юристи

ius scriptum - писане право

leges - закони

leges XII tabularum - закони ХІІ таблиць

lex Aquilia - закон Аквілія (ІІІ ст. до н.е.) про відповідальність за пошкодження або знищення чужих речей

lex Falcidia - закон Фальцидія (І ст. до н. е.) про обмеження заповідальних відказів (легатів)

lex Poetelia - закон Петелія (IV ст. до н.е.) про відміну продажу в рабство та вбивства боржника

mores maiorum - звичаї предків

per formulas - за формулою

prudentes - юристи

respondere - повноваження виказувати свою думку з приводу різноманітних питань, що задавалися приватними особами

senatusconsulta - закони, що видавалися сенатом

До теми 1.3

actio bonae fidei - позов доброї совісті

actio ficticia - позови з фікцією

actio in personam - особистий позов

actio in rem - речовий позов

actio stricti iuris - позов суворого права

actio utilis - позов за аналогією

actiones rei persecutoriae (реіперсикуторні позови) - позови про поновлення порушеного майнового права, штрафні позови, що мали на меті піддати порушника покаранню у вигляді штрафу та позови спрямовані на відшкодування збитків і покарання відповідача

actor – позивач

aeris confessio - визнання боргу

evocatio - повістка до суду

extra ordinem - поза встановленим порядком

fictio - фікція

in ius vocatio - виклик до суду

interdictum (інтердикт) - розпорядження претора щодо заборони певних дій

iudex - суддя

iudicia privata - суд у приватних справах

iudicia publica - суд у публічних справах

iudicium - розгляд справи в суді (друга стадія процесу)

ius - розгляд справи у претора (перша стадія процесу)

litis contestatio - засвідчення спору

restitutio (реституція) - поновлення в первісний стан

reus – відповідач

sportulae - судове мито.

stipulatio (стипуляція) - усна обіцянка здійснити певні дії, або сплатити певну суму грошів

udicatum - судове рішення

введення у володіння - заходи по забезпеченню збереження певного майна або для виконання інших дій.

До теми 1.4

bona - право патрона на спадкування майна лібертина та на аліменти з його боку

collegium - професійне об’єднання

colonus - колон

dominus fundi - господар земельного наділу

fiscus - державна казна

ingenuus - вільнонароджений

iura peregrinorum - право перегринів

ius honorum - право бути обраним

ius migrandi - право переселятися до Риму

ius suffragii - право обирати

Latini - латини

libertinus - вільновідпущеник

obsequium - поважне ставлення лібертина по відношенню до патрона

operae - виконання будь-яких послуг для патрона

patronus - патрон

peculium - пекулій

persona - особа

servi terrae - раби землі

servitus - рабство

status civitatis - громадянство

status familiae - сімейний статус

universitas - місцева громада

До теми 1.5

adoptio - вид всиновлення, за яким всиновлювалася особа яка на момент всиновлення знаходилася під батьківською владою

adoptio naturam imitatur - всиновлення здійснюється за законами природи

affectio maritalis - намір бути в шлюбі

arrogatio - вид всиновлення, за яким всиновлювалася особа, яка в цей момент не перебувала під владою батька

cum manu ("з рукою") - шлюб з чоловічою владою

dos - придане

dos adventicia - придане, надане самою нареченою або третьою особою

dos aestimata - оцінка приданого

dos profecticia - придане, надане домовладикою, батьком або дідом нареченої

emancipatio - звільнення з-під влади батька,

familia - сім’я

ius conubii - право вступати в законний римський шлюб

ius vitae ac necis - право життя та смерті

matrimonium iuris civilis - законний римський шлюб

matrimonium iuris gentium - шлюб укладений між вільними особами, що не мали права вступати в законний римський шлюб

pater familias - батько сімейства, володар дому, особа свого права

patria potestas - батьківська влада

sine manu ("без руки") - шлюб без чоловічої влади

До теми 2.1

fructus - плоди

genera - речі родові

in iure cessio - уступка речі перед магістратом

pars rei - частина речі

pecunia - майно, що було втягнуто в систему вольових правовідносин з представниками інших сімей

res - річ

res corporales - тілесні речі

res extra commercium - речі вилучені з обігу

res in commercio - речі в обігу

res incorporales - безтілесні речі

res mancipi - манципна річ

res nec mancipi - неманципна річ

res nullius - нічийні речі

res privatae - речі окремих осіб

res publicae - речі римського народу

res quae divisionem recipit - подільна річ

res quae ex distantibus corporibus sunt - складена річ

res quae intellegentur - річ, що мислиться

res quae sine interitu (sine damno) dividi non possunt - неподільна річ,

res quae sunt - річ, що існує

res quae usu consumuntur - споживча річ

res quae usu non consumuntur - неспоживча річ

res sacrae - святі речі

res universitatis - муніципальні речі

species - речі індивідуальні

До теми 2.2

actio in rem publiciana (публіцианський позов) - позов для захисту добросовісного володіння, що відповідало всім вимогам для набуття речі за давністю, строк якої не сплив

animus possessionis - намір володіти

causa possessionis - правова підстава володіння

constitutum possessorium - передача набувачу "наміру володіти"

corpus possessionis - предмет володіння

detentio - фактичне утримання речі без наміру вважати її своєю

interdicta adipiscendae possessionis - інтердикти для отримання володіння

interdicta recuperandae possessionis - інтердикти для поновлення володіння

interdicta retinendae possessionis - інтердикт для збереження володіння

interdictum - інтердикт

interdictum uti possidetis - інтердикт для збереження володіння нерухомим майном

interdictum utrubi - інтердикт для збереження володіння рухомими речами

ius possidendi - право володіння

nec vi nec clam nec precario - ні силою, ні таємно, ні прекарно (користування до першої вимоги)

occupatio - захоплення нічийної речі

possessio - володіння

possessio iniusta - неправомірне володіння

possessio iusta - правомірне володіння

traditio - передача речі

traditio brevi manu - передача короткою рукою

traditio longa manu - передача довгою рукою

traditio symbolica - символічна передача

іnterdictum de precario - інтердикт для повернення майна з прекарного володіння

іnterdictum unde vi - інтердикт, що надавався володільцю у випадку насильницького (vi) заволодіння його майном

До теми 2.3

accessio - приєднання речей

actio finium regundorum - спеціальний позов про встановлення кордонів маєтку

actio negatoria (негаторний позов)- позов про заборону будь-яких дій, що впливають на річ, обмежуючи можливості власника щодо законного володіння цією річчю

actio rei vindicatio (віндикаційний позов) - позов про повернення речі з чужого незаконного володіння

ager populi Romani - провінційна власність

ager publicus - державна власність на землю

bona fides ("добра совість") - впевненість про правомірність володіння

dominium ex iure Quiritium - власність за правом квиритів

dominium iuris gentium - власність перегринів

fundi - провінційні землі

iura vicinitatis - сусідське право

ius abutendi - право розпоряджатися

ius fruendi - право отримувати прибутки

ius possidendi - право володіти

ius utendi - право користуватися

ius vindicandi - право на захист

nemo plus iuris ad alium transferre potest, quam ipse haberet - ніхто не може передати прав більше, ніж має сам

res derelicta - покинута річ

specificatio - переробка речей

superficies solo cedit - те, що побудовано на поверхні слідує за землею

totius corporis pro indiviso pro parte dominium habet - кожен із співвласників має часткове право на річ в цілому.

До теми 2.4.

actus - право прогону худоби

aquaeductus - право водопроводу

aquaehaustus - право брати воду

fiducia cum creditore (фідуціарна застава) - застава при якій кредитор отримував річ у забезпечення виконання зобов’язань і давав обіцянку повернути річ назад після отримання виконання.

hypotheca (іпотека) - застава при якій річ залишалася у власника

iter - право проходу пішки

iura in re aliena - права на чужі речі

ius praedii - право ділянки

pignus (ручний заклад) - застава при якій річ передавалася не у власність, а тільки у володіння.

praedium dominans - пануюча (домінуюча) ділянка

praedium serviens - обслуговуюча ділянка

servitus - сервітут

servitus cloacae - сервітут про право відводити нечистоти

servitus fluminis - сервітут про право відводити воду

servitus ne luminibus officiatur - сервітут про право вимагати, щоб вікна не забудовувалися

servitus oneris ferendi - сервітут про право прибудови до чужої стіни

servitus praediorum rusticorum - сервітут сільських ділянок

servitus praediorum urbanorum - сервітут міських ділянок

servitus protegendi - сервітут про право робити дах або навіс

servitus stillicidii - сервітут про право стоку дощової води на чужу землю

servitus tigni immitendi - сервітут про право спирати балку на чужу стіну

usufructus - право користування чужою річчю з отриманням з неї плодів та доходів

usus - право користування чужою річчю без отримання з неї плодів та доходів

utilitas praedii - господарська вигода ділянки

via - право проїзду

До теми 3.1.

arra - завдаток

casus - випадок

casus minor - нещасний випадок

cessio - уступка

creditor - кредитор

credo - вірю

crimina - злочин

culpa lata - груба необережність

culpa levis - легка необережність

damnum emergens - явна шкода

dare, facere, praestare - дати, зробити, надати,

debere - заборгувати

debitor - боржник

delicta privata - приватне правопорушення

dolus - умисел

ex contractu - з контракту

ex delicto - з делікту

genus nusquam perit - родова річ ніколи не гине

lucrum cessans - втрачена вигода

mora - прострочення

neglegentia - недбалість

obligatio - зобов’язання

quasi ex contractu - ніби-то з контракту

quasi ex delicto - ніби-то з делікту

vis maior - непереборна сила

До теми 3.2

aestimatum - договір комісії

consensus - згода

contractus - контракт

contractus innominati - безіменні контракти

depositum - схов

dies - строк

dies a quo - строк початку дії договору

dies ad quem - строк, настання якого припиняло дію договору

dolus - обман

emptio-venditio - купівля-продаж

error - помилка

error in corpore - помилка в предметі договору

error in negotio - помилка відносно характеру договору

error in persona - помилка відносно сторони договору

litteris - літеральні контракти

locatio conductio - найом

locatio conductio operarum - найом робочої сили (трудовий договір)

locatio conductio operis - підряд

locatio conductio rei - оренда

mandatum - доручення

metus - погроза

mutuum - позика

pacta sunt servanda - угоди треба дотримуватися