Визвольні операції батальйону в період з серпня 1943 по березень 1944 року

До останніх днів серпня 1943 року батальйон здійснював протидесантну оборону Ейського оборонного району.

Гітлерівці продовжували утримувати м. Таганрог. В районі Таганрога займали оборону німецький 24-й корпус зі складу 6-ої німецької армії.

До кінця серпня 1943 року війська Південного фронту вийшли на рубіж Катеринівки, Малокирилівки, Кримське, Дороганов. Командування фронту дало завдання Азовській флотилії 17 та 28 серпня здійснити артилерійський обстріл Таганрога, на воді в ніч на 28 серпня обстрілювати німців в порту та допустити підходу транспорту в район Таганрога. Особливе завдання отримав 384-й ОБМП – допомогти у звільненні Таганрога.

Було прийнято рішення висадити два десанти. Основний – роту 384-го ОБМП – в с. Безіменівка, близько 80 км на захід від Таганрога, та допоміжний – 100 бійців з 77-ї стрілецької дивізії – у хуторі Веселому, близько від порту. Його призначенням було відволікати увагу противника, а у випадку відходу німців перерізати їм дорогу.

Командуючим основного десанту назначено капітана Котанова. Командир батальйону призначив лейтенанта Ольшанського начальником штабу десантного загону.

Для маскування десантної операції поширили чутки, що в батальйоні санітарний день. Частина батальйону, яка ввійшла до десанту, на автомобілях з піснями поїхала до мор, а зброю і спорядження уклали на дно кузова. Після купання моряки непомітно розмістилися у вцілівших будівлях порту.

Усього в основний загін було виділено 157 осіб: взвод розвідників – 31 чоловік, командир молодший лейтенант П. Р. Криулін, 35 автоматників під командуванням лейтенанта Є. Г. Фещука, стрілецько-мінометний взвод – 36 чоловік, командувач лейтенант В. Ф. Сахно, 25 бійців протиповітряної оборони і 12 саперів були розподілені по взводах, командна група складалася з 11 чоловік.

29 серпня, в 19.00, почалась посадка десанту на катери. Котанов і Ольшанський перебували на різних катерах, щоб у випадку загибелі одного командування міг прийняти інший[54, с. 22].

Загін прикриття з 00 годин 30 хвилин протягом 15 хвилин обстрілював ворожий флот в порту Маріуполя та роздоріжжя східніше Маріуполя. Таким чином група прикриття блокувала прохід ворожих кораблів. Катери прикривали район висадки десанту до сходу сонця, а потім пішли до Ейську.

На березі зняли вартових, потім перерізали телефонний зв’язок.

Німці залишали Таганрог, по дорозі йшла безперервна автоколона. Сапери підірвали міст, десантники підбили декілька автомашин. Виникли затори, рух німців зупинився. Напад десантників був настільки неочікуваним, що гітлерівці не встигли оговтатися. Паніка не дозволила їм організувати спротив. Бійцям вдалося отримати цінні штабні документи, оперативні карти німців.

Першим в село увірвався взвод лейтенанта Фещука. До ранку тривала запекла перестрілка. Моряки діяли невеликими групами. Старшина Юрій Богдан з групою моряків обігнув село, перерізав дорогу і не дав можливість ворогам втекти. Ситуацією скористалися насильно зігнані місцеві жителі на оборонні роботи німцями. Вони втекли у степ та розбіглися по домівках.

Частина німців була знищена, а частина втекла у північному напрямку. Капітан Котанов наказав десанту закріпитися на околиці селища. У німців залишився один шлях відступу – через Безіменівку[9, с. 121].

Почалися атаки німців. Наступали з Будьонівки, Самсонове. Десантники знищували танки, також знищили значну кількість піхоти. Тоді моряки піднялися в контратаку.

З Маріуполя німці намагались надати підкріплення, але залпи корабельних гармат розстріляли колону.

Ворог втікав, покинувши склади і техніку. Рух відходивших з Таганрога німців було припинено.

Близько 5 години ранку сходило сонце, з’явилися ворожі літаки. Зав’язався бій у повітрі. Десантники були змушені відходити до м. Ейська. На борт разом з моряками піднялися місцеві добровольці.

В 9.00 загін прибув до Ейська. Командир Котанов не міг повірити, що бійців повернулося більше, ніж пішло на операцію. Тоді виявили, що повернулися 175 чоловік, коли йшли у бій 150. Після перевірки вияснили, що у строю 28 чоловік, які не значаться у списках, та 15 жителів села. Зі складу десанту 2 було вбито, 5 поранено, 1 зник[40, с. 34].

Незадовго після повернення кораблі з десантниками вирушили в Таганрог, на східній та північній околицях якого вже вели бої наші війська. Моряки зайняли порт, захопили 10 сейнерів, 2 катери, 2 баржі, багато дрібних суден, таким чином не дали гітлерівцям відвести їх у море. Захопили три склади з військовим реманентом.

30 серпня війська захопили місто Таганрог. У результаті бойових дій 18-30 серпня німецько-фашистські війська втратили 5 піхотних і танкову дивізію та були витіснені з району р. Міус[14, с.87].

За своєю підготовкою, виконанням і результатами висадку в Безіменівці слід до найкращих розвідувально-диверсійних десантів Великої Вітчизняної війни.

Так почав свій бойовий шлях 384-й ОБМП.

Після звільнення Таганрога моряки ступили на українську землю.

Маріуполь мав велике оперативне значення для ворога: через порт здійснюється постачання військ на Донбасі, також вивозили з Кубані хліб та худобу.

Мінометні та артилерійські батареї, сітка дотів, дзотів, кулеметних точок – все це давало змогу зосередити навколо орту сильний перехресний вогонь. У якості протидесантних перешкод німці оточили колючим дротом всю територію на підступах до порту, перед дротяним загородженням тягнулися мінні поля.

Для проведення десантної операції під Маріуполем 44-а армія Південного фронту відіслало в Азовську військову флотилію 300 бійців з 1-го гвардійського укріп району.

5 вересня 1943 року Азовське військове командування фронту поставило завдання провести висадку тактичних десантів західніше Маріуполя для перехоплення доріг, відволікти на себе частини сил ворога та захвату порту у взаємодії з військами фронту.

Цього ж дня, о 19.36, два катери вийшли з Ейська для висадки десанту в селищі Ялта, але у зв’язку з тим, що німці підтягнули резерви в район Маріуполя та наступ радянських військ призупинився, десант був скасований, і катери повернулися на базу[14, с.87].

7 вересня було прийняте рішення висадити десанти у ніч на 8 вересня в районі с. Мелекине та с. Піщане для захоплення порту Маріуполь і в районі Ялти для знищення комунікацій ворога.

В 19 годин 15 хвилин на двох катерах 157 морських піхотинці під командуванням лейтенанта К. Ф. Ольшанського вийшли з Ейська до місця висадки.

У темряві ворожі кораблі не помітили десант. В 3 години 15 хвилин 8 вересня катери почали висадку десанту західніше Ялти, біля с. Юр’ївки.

Німці виявили моряків. Ольшанський зміг визначити місця знаходження чотирьох вогневих точок, після чого він наказав бити протитанковою зброєю по дотам. В результаті обстріл дещо послабився, скориставшись цим, розвідники підібралися впритул до ворожих кулеметів та підірвали їх, інша група розвідників знешкоджувала мінне поле та зробила прохід. Десантники рушили по проходу.

Їм вдалося одразу ж схопити полонених, які повідомили приблизну чисельність німецьких військ. Десанту допомагав у просуванні житель Маріуполя, який випадково опинився в даній місцевості, він став їхнім провідником. Це був молодий шістнадцятирічний хлопець Володимир Самарин.

Частину десанту було виявлено німцями під Мангушем. Розвідники відстрілювалися, намагаючись уникнути переслідування, тільки один десантник зміг вижити. Група Бондаренко своєю стійкістю та мужністю затримала в Мангуші німецькі сили, призначені для знищення основних сил десанту.

Основний загін продовжив шлях до Ялти. На північно-східній околиці селища Ялта десант зіштовхнувся з румунським батальйоном. Ольшанський швидко оцінив ситуацію і залишив засаду, а основний загін продовжив пересування. Румуни, побачивши перед собою невеликий загін моряків, сподівалися на легку перемогу, але потрапили в засаду. Ті, що вижили кидали зброю та здавалися в полон[29, с.140].

Перетинаючи дорогу Мангуш-Ялта, десантники пошкодили декілька ліній зв’язку, обстріляли групу німців, котрі копали окоп для другої лінії оборони, підпалили склад пального.

Загін підійшов до дороги Мангуш-Маріуполь. Із втратою цієї дороги німці потрапили у пастку. З фронту на них наступала Червона Армія, а єдину дорогу відступу відрізав загін Ольшанського. Щоб пробитися на захід, гітлерівці кинули проти десантників великі сили.

Десант зайняв невелику висоту для оборони. В 8 годин 30 хвилин розпочався бій. Німці наступали з трьох боків. З двох сторін вони демонстрували наступ, а головний удар готували з третьої – з долини.

З Мангуша ворог підвозив підкріплення. Відбиваючи з усіх боків німців, моряки врешті решт пішли в рукопашний бій. Німці відступили.

Оговтавшись, німці почали мінометний обстріл, близько підійшли до позицій десанту. Помітив, звідки вели вогонь мінометники, моряки непомітно підповзли до них, знищили німців з їхнього ж міномета, відкрили вогонь по ворогах.

Майже половина десанту вийшла з ладу. Ольшанському було зрозуміло, що протриматися не вийде. Бій тривав 20 годин. За цей час гітлерівці тричі підтягували підкріплення, намагаючись оточити та знищити загін. У результаті всі атаки були відбиті. Десантний загін втратив 6 чоловік вбитими, 15 поранених.

Було вирішено почати відхід з висоти одразу як стемніє, коли німці вечерятимуть, а вони завжди дотримувалися режиму. Також було вирішено прориватися з північної сторони, щоб напряму вийти на попередній курс – до дороги Маріуполь-Мангуш. Ольшанський дав умовний сигнал, і моряки почали прорив без галасу. Групи прикриття взяли на себе весь удар. Весь загін вирвався з кільця і пішов у степ. З групи прикриття в Маріуполь пробився лише Костянтин Липилін. До речі, він родом з м. Миколаєва[46, с.206].

У цьому бою, зайнявши кругову оборону моряки відбили чисельні атаки ворога, скориставшись темрявою, пішли в напрямку м. Маріуполя.

11 вересня десантники вийшли до вже звільненого Маріуполя[47, с.101].

9 вересня, в 20 годин 24 хвилини, загін на катерах вийшов з Ейська. Всього на борту було 283 десантника. Командував десантом капітан-лейтенант Віктор Емануїлович Немченко. Десанту була поставлена задача: перехопити дорогу вздовж східного узбережжя коси Білосарайської та, рухаючись по ній, увірватися в порт Маріуполь. Катери в 1 годині 15 хвилин 10 вересня підійшли до коси непоміченими.

Висадившись десантники рушили в бік Мелекіного. Катери артобстрілом знищили батарею противника на косі.

Сапери звільняли прохід, зв’язківці залишали німців без зв’язку, десант розділився. Моряки швидко зайшли в Мелекіне, тихо знешкодили патруль та вартових.

В селі розгорівся бій. Відділення Геннадія Білоконя знищило штаб гарнізону. Частина гарнізону встигла зайняти окопи, але морські піхотинці знешкодили їх.

За півтори години ворожий гарнізон в с. Мелекіне було розгромлено. До ранку Мелекіне було повністю звільнено від ворога[47, с.114].

На світанку десант вирушив до Маріупольського порту. Не доходячи одного кілометра до Самариної балки, загін зайняв оборону.

Немченко вислав два взводи для розвідки та прикриття загону від можливих ударів з флангу. Провідниками були двоє полонених румунів. Вони непомітно провели до позицій двох батарей. Моряки, знову без єдиного вистрілу, оволоділи батареями, та о 9 годині група розвідників увірвалася в село Піщане – румунський гарнізон перестав існувати.

В районі Самариної балки десант помітив протидесантний батальйон ворога, вони передали повідомлення до Маріуполю, звідки німці підтягнули значні сили.

Немченко наказав зайняти кругову оборону. До штабу передали повідомлення з проханням про допомогу. По німцях вдарила корабельна артилерія, з’явилась штурмова авіація. Значна кількість ворога була знищена, але десант все ж таки був змушений проривати кільце. Залишилася група прикриття.

Групі прикриття потрібно було протриматися всього годину – до тих пір поки основна частина ввійде до Маріупольського порту. Ціною загибелі загону прикриття десант вирвався з-під удару. Десантникам вдалося увірватися в порт.

Немченко розділив людей так, щоб звільнити порт по всій його території, очистити причали,залізничні гілки, елеватор. Десантний загін діяв невеликими групами. Навколо залишились слід квапливого бігства німців. Більшість будинків були спустошені.

В 12 годин порт було захоплено. Бій закінчився. Від ворога були очищенні портовий район та причали[54, с.82]. Дізнавшись про наміри німців вивезти ешелон з людьми до Німеччини, Немченко наказав не допустити цього.

Десантники прорвалися до вокзалу. Побачивши моряків конвоїри просто повтікали. Таким чином було врятовано молодих маріупольців. В цей час німці підтягнули резерви, загін був змушений залишити порт, сховатися у судноремонтний завод. Та їм вдалося знову захопити порт, після чого організували оборону.

Близько 18 години до порту підійшли частини 44-ї армії. Почалися запеклі бої біля порту та біля Самариної балки. Німці перейшли у прорив, тоді командування армії попросило допомоги у десанту. Матроси вирушили до Самариної балки, відкинули ворога. Прорив було ліквідовано.

11 вересня катери Азовської флотилії доставили підкріплення. У порт прорвалися і моряки Ольшанського. Коли стемніло десантники побачили, що ворог тікає. Отже, війська 44-ї армії прорвали нарешті оборону на р. Кальміус[28, с.12].

Висадка десантних загонів 8-10 вересня, ударивши по ворожих тилах забезпечили прорив німецької оборони по р. Кальміус та визволення Маріуполя. Але дії деяких десантних загонів були б більш успішними, якби було висаджено десант в районі с. Піщане. Командир висадки капітан-лейтенант Красніков вирішив, що десант виявлено і від висадки відмовився. А він міг би вогнем бронекатерів подавити вогневі точки ворога та висадити десанти, або перенести висадку в район с. Мелекіне, де успішно діяв загін Немченко.

Ворог відступав у західному напрямку до лінії Маріуполь-Молочне. 14 вересня командувач Азовської флоту контр-адмірал С. Г. Горшков наказав капітану Н. К. Кирилову для захоплення м. Осипенко (нині Бердянськ) у ніч на 17 вересня висадити десант.

Головний удар повинен був нанести десантний загін кількістю 660 чоловік під командуванням капітана А. М. Самарина. Завдання: висадитися в районі села Луначарське, відрізати шлях відступу ворога по дорозі Осипенко-Ногайськ, заволодіти портом Осипенко та утримувати його до підходу наших частин.

Другий загін – штурмовий, повинен був висадитися безпосередньо в порт Осипенко. Захопити плавзасоби, оволодіти дамбою та причалом порту, після чого допомогти десанту капітана Самарина.

Третій загін показовий, планувалося висадити на Бердянській косі. Всього 40 бійців повинні були знищити охорону маяку Нижньо-Бердянського, після чого прорватися до основних сил десанту. Командиром було призначено старшого лейтенанта Фролова.

В 3 годині 17 вересня штурмовий загін старшого лейтенанта В. І. Великого підійшов до воріт порту Осипенко. Не зустрівши опору десантники висадилися та почали рухатися в місто. В цей же час без перешкод з берегу висадився показовий загін. Пізніше розпочалась висадка основного десанту. На березі моряки потрапили на мінне поле. Після відкриття проходу саперами рух продовжився. О 4 годині армійські підрозділи 1-го Гвардійського кріп району 28-ї армії також висадилися.

Перші підрозділи увійшли в місто о 7 годині 30 хвилин 17 вересня. Окупанти його вже залишили, перед цим замінувавши місто. Сапери Крутова негайно розпочали розмінування.

В порту німців також не виявилося. О 8 годині сили об’єдналися у місті. Зав’язалися бої з німцями, які залишилися для знищення міста: вони підпалювали будинки та закладали вибухівку. Ошалілі німці майже знищили Осипенко та його населення[9, с.212].

29 вересня 1943 року командувач Азовської флотилії наказав частинам флотилії висадити десант в районі Геніченська, захопити порт і м.Геніченськ, допомогти 28-й армії Південного фронту у прориві оборони. У склад десанту виділили 1390 бійців 1-го гвардійського укріп району та 420 моряків з 384-го ОБМП.

З 9 до 17 години бомбардувальники потопили в Геніченську 3 баржі, 4 катери, знищили 38 автомашин, 3 склади, знищили портові залізничні споруди. Гітлерівці швидко відступили, та необхідність у проведенні Геніченської операції відпала.

У перших днях грудня 1943 року головні сили батальйону були відправлені на допомогу Червоній армії в районі м. Мелітополя. Не доїхавши до Мелітополя, вони були змушені визволяти станції Великий Токмак, Малий Токмак, місто Скадовськ[29, с.13].

Друга частина батальйону була перекинута на Кінбурнську косу в с. Покровка. Вони одразу ж зустрілись з наступаючими румунськими військами, які не витримали атаки й почали бігти. Німці намагалися їх повернути, але та просто здалися в полон. Згодом було звільнено Василівку, Покровські хутори.

27 листопада 1943 року 384-й ОБМП увійшов до складу Очаківської військової морської бази. Оборона звільненої Кінбурнської коси була покладена на 1-й укріп район та десантників 384-го ОБМП. Штаб батальйону знаходився в с. Збур’ївці.

Батальйон займався бойовою підготовкою – мінуванням Дніпро-Бузького лиману, охороняв територію від Голої Пристані до Кінбурнської коси. На морських мінах підірвалося чотири німецьких катери, судна з вантажем, баржі та катери постійно обстрілювали ся, не мали змоги пройти до м. Миколаєва та Херсона. Було затоплено та пошкоджено більше десяти суден, взяті в полон екіпажі[11, с.4].

Для успішного наступу необхідні були розвідувальні данні про оборону ворога на протилежному березі. Батальйон отримав завдання – форсувати Дніпровський лиман в районі с. Широка Балка – Станіслав, захопити полонених. У ніч на 17 березня 1944 року група з 10 розвідників та 2 саперів під командуванням молодшого лейтенанта Трубочкіна була викинута в селі Шаби. Двічі вона виходила на завдання, але через тонку кригу та артилерійський обстріл не змогли його виконати. Іншій розвід групі старшини Мирошниченко вдалося таки взяти в полон двох «язиків» 21 січня, вони надали цінні свідчення. Також розвід групу направляли на о. Свинуха, в результаті операції виявилося, що острів зайнятий власівцями[5, с.3].

Опорним вузлом усієї німецької оборони було місто Миколаїв. Німці заздалегідь перетворили всі підступи до міста в надпотужну оборонну смугу. Тут були викопані суцільні траншеї глибиною 1,5-2 м з виносними стрілецькими нішами. Уздовж усього переднього краю було 3-4 ряди дротяних загороджень і спіраль «бруно» на низьких металевих кілках. Уся місцевість від вулиці 6-ої Слобідської (нині вулиця Комсомольська) і далі на схід па відстані 25-30 км була перетворена в суцільну зону добре прикритих потужними мінними полями й дротяними загородженнями інженерних споруд – траншей, окопів, протитанкових ровів, ескарпів, дотів і дзотів. Смуга оборони в Миколаєві та навкруги була складовою частиною так званого «Бузького валу», який, на думку німецьких військових стратегів, мав остаточно зупинити радянський наступ. Гарнізон Миколаєва мав обороняти місто включно до вуличних боїв за кожний будинок, за кожне перехрестя вулиць, навіть перебуваючи у цілковитому оточенні. Однак командуючий групою армій «Південь» генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн не поділяв цієї думки і намагався виграти час і по можливості зберегти боєздатність своїх військ, навіть ціною залишення нових територій, тобто відступу. Він хотів повторити свій минулорічний маневр, коли за подібної тактики йому вдалося заманити, а потім знищити радянські війська під Харковом у лютому-березні 1943 р. На Миколаївщині фортецями фюрер оголосив Миколаїв, Первомайськ, Вознесенськ та Очаків. Здавалося, що сама природа унеможливлювала подальше просування наших військ у напрямку Миколаєва та Одеси: відкритий безлісний степ, суцільне бездоріжжя, що не давало змоги підтягнути тили, забезпечити війська боєприпасами, технікою, понтонами, іншими плавзасобами для подолання Південного Бугу. Втрата «Бузького валу» для німців означало невідворотний розрив його з кримським угрупуванням. Також, просування радянських військ до р. Дністер означало розпад фашистського блоку, прискорювало вихід Румунії з війни та втрату нафтових районів, як результат, неспроможність подальших військових дій без пального.

Велика нестача особового складу змушувала радянське командування поповнювати ряди поріділої піхоти за рахунок місцевого населення. У наступаючих військових частинах діяли спеціально створені військкомати, які намагалися компенсувати величезні втрати в боях за рахунок щойно визволених з окупації людей, яких часто не встигали навіть вносити до списків військових з’єднань. Їх, без обмундирування, у цивільному одязі, зовсім не навчених воювати, кидали на добре укріплені німецькі позиції «спокутувати кров’ю ганьбу перебування в окупації». Результатом такої практики були немислимі людські жертви[32, с.153].

Розпочавши свій бойовий шлях на Азовському морі 384-й окремий батальйон морської піхоти впевнено просувався на захід, для того, щоб вигнати ворога з рідної землі. Операції десанту принесли визволення великій кількості населених пунктів: від невеличких селищ до великих міст. Завдяки діям батальйону з серпня 1943 року по березень 1944 року були звільнені: с. Безіменівка, м. Таганрог (30 серпня 1943 року), с. Мелекине, с. Піщане, с. Ялти, м. Маріуполь (11 вересня 1943 року), м. Осипенко (нині Бердянськ), (17 вересня 1943 року), м. Скадовськ, Кінбурнську косу, с. Покровку, с. Василівку, с. Широку Балку, с. Станіслав, с. Шаби, а також курували Дніпро-Бузький лиман. Таким чином, моряки здійснювали величезну допомогу Червоній армії, просуваючись завжди попереду неї, з лівого її флангу. На початок березня 1944 року батальйон увійшов до складу 1-го гвардійського укріп району, разом з яким підійшов до навколишніх сіл Миколаєва.